ЗВІТ ПРО УКРАЇНСЬКУ КАТОЛИЦЬКУ ЦЕРКВУ В УКРАЇНІ ПІСЛЯ СИНОДУ УКРАЇНСЬКИХ ЄПИСКОПІВ В 1980-МУ РОЦІ

Вже минулого року я звітував в рамках Конґресу « Церква в потребі » про стан Укр. Кат. Церкви після 35-ти років переслідування. Цього року я хочу коротко повідомити, що було зроблено українськими католицькими єпископами на Синоді (25 листопада до 2 грудня 1980) для Церкви Мучеників. Синод виніс наступні рішення:

1. Постійно слідкувати за станом і подіями в Україні;

2. Інформувати громадськість про дійсну ситуацію в Україні;

3. Пригадувати нашим вірним на поселеннях в діяспорі про потреби нашої Церкви в Україні;

4. Всіма можливими засобами підтримувати і допомагати Церкві Мучеників в Україні.

Офіційно наша Церква в Україні не існує з 1946 року, тому що вона насильно була зліквідована московським урядом та московським патріярхатом. Тепер піднеслися голоси за можливість так званої леґалізації нашої Церкви. Єпископи винесли рішення в цій справі: взяти собі за приклад польську ієрархію і на всіх переговорах не відступати від принципу: нігіль де нобіс сіне нобіс (« нічого про нас без нас»). Далі одноголосно рішено в урочистий спосіб дати знати цілому світові про засудження т.зв. Львівського собору з 1946 року і спільним посланням підтримати на дусі єпископів, священиків, монахів, монахинь та вірних на Україні і засланнях в Сибірі (Воркута, Мордовія, Караґанда і т.д.). Через оце послання має стати відомо цілому світові про жахливий стан Української Церкви, про її совєтським урядом потоптані права, її незаконне підкорення московському патріярхові.

На жаль, ці рішення не могли бути здійснені через негайне зареаґування московського патріярха. Вже 16 грудня 1980 р. зголосився в Папи Митрополит Крутицький і Коломни Ювеналій, тодішній керівник відділу закордонних церковних справ московського патріярхату.

Наступного дня він відвідав Кардинала Владислава Рубіна, префекта св. Конґрегації для Східних Церков. Головною темою розмови був наш Синод. 20 грудня 1980 ми дістали розпорядження нічого не публікувати про Синод без попередньої згоди Апостольського Престолу.

З односторонньої кореспонденції між патріярхом Піменом і Папою Іваном-Павлом II, котра була опублікована в квітні 1981 р. московським патріярхатом, ми тепер знаємо, що московський патріярх після повороту митрополита Ювеналія 22 грудня 1980 р. негайно вислав листа до Папи в погрозливому тоні. Цього листа ми вважаємо за нечуване вмішування в внутрішні справи Вселенської Католицької Церкви і в життя нашої Церкви як її частини. Головним чином, патріярх Пімен погрожує зірвати всі контакти, зокрема в екуменічному діялозі, якщо Папа дасть апробацію винесеним резолюціям на Синоді українських єпископів.

24 січня 1981 р. Папа дав ухильну відповідь на це письмо. В своєму листі він вияснює, що « хтось без жадної попередньої згоди повідомив пресу про обговорені на Синоді справи... » й що такі публікації « були зроблені ще перед тим, як я мав нагоду простудіювати ті документи».

Щоб охоронити учасників Синоду від підозріння навмисної індискреції, я завляю, що ані Синод, ані єпископи до 22 грудня 1980 не були повідомлені про те, що навіть інформації про перебіг нарад мали бути одобрені св. Отцем. Ембарґо преси було висловлено щойно 20 грудня 1980 р., коли деякі єпископи в добрій вірі вже опублікували деякі рішення, призначені для народу.

Ми йшли за ясними словами св. Отця, які він висловив коротко перед нашим Синодом, 5 жовтня 1980 в Отранто: « Духово бути близьким до тих, що переносять переслідування задля віри, є своєрідний традиційний обовʼязок усіх християн, переданий нам ще з перших століть.Більше того: тут іде справа також про солідарність, до котрої ми є зобовʼязані тим людям і спільнотам, основні права яких є знищені або навіть цілковито потоптані ногами. Ми повинні молитися, щоб Господь своєю ласкою кріпив наших братів в таких важких терпіннях. Молімось також за тих, що їх переслідують, повторюючи слова Христа, якими він звернувся з хреста до Отця Небесного: « Прости їм, бо вони не знають що роблять». Дуже часто робиться спроби підсувати мученикам вину політичних злочинців. Також Христос був засуджений нібито за те, що Він твердив, що він Цар (Лк. 23,2). Отже, не забуваймо Мучеників нашого часу. Не ведім себе так, немов би вони не існували. Дякуймо Господеві, що вони переможно пережили переслідування ».

З нагоди Дня світового миру 1 січня 1980 р. св. Отець ясно сказав:« Відновити правду — то значить в першу чергу називати по імені всі насильства, в якій формі вони б не проявлялися ». Тому ми віримо, що ми служимо правді, справедливості та правдивому екуменічному рухові, коли ми ще раз стверджуємо, що Львівське зібрання, котре незаконно присвоїло собі назву « Собор-Синод » і яке було переведене під насильством 1946 р., при тісній співпраці з московським патріярхатом і безбожним світським урядом, не було законним собором-синодом нашої Церкви і не могло ним бути, бо ані один єпископ Української Кат. Церкви не брав у ньому участи, і тому, що присутність деяких священиків та світських осіб не є вистачальним для законного і канонічного та правдивого (дійсного) собору-синоду; тим більше, що участь цих кількох була результатом чистого насильства. Папа Пій XII зазначив цей незаконний і насильний акт у своїй енцикліці з 15 грудня 1952 р. « Орієнталес Екклевіяс», і Папа Іван-Павло ІІ дав своїми листами від 19 березня 1979 та 5 лютого 1980 знати цілому світові, що Українська Католицька Церква існує й живе як на Україні, так і в діяспорі на поселеннях. Ми заявляємо, що Собор або Синод нашої Церкви, на якому наша Церква зірвала б св. Унію з Апостольським Престолом, ніколи не відбувся і що т.зв. Львівський синод з 1946 року не мав нічого спільного з нашою Українською Церквою, котра являється вірним членом Вселенської Церкви, містичного тіла Христового, якого видимим головою на землі є св.Отець, Папа Римський, наслідник св. Апостола Петра і заступник Господа нашого Ісуса Христа. Крім того, заявляємо цілому світові, що переслідування Української Церкви на Україні продовжуються далі після 36 років.

Нам ясно, що патріярх Пімен хоче осягнути своєю кореспонденцією і її публікацією, щоби Папа у звʼязку з Українською Церквою відкликав усе, що він дотепер сказав в обороні елементарних прав людини.Ми знаємо також, що св. Отець на це ніколи не піде. З вдячністю ми стверджуємо, що в своїй відповіді він обстоює погляд, який він усе заступав в питаннях прав українських католиків.

Ми бажаємо Російській Православній Церкві святости та духового росту в дусі Христової Євангелії. Ми є готові визнати всі її права. Але ми вимагаємо рівноцінної пошани наших прав з боку московського патріярхату. Фактом є, що цей патріярхат з 1944 року став безвольним інструментом імперіялістичних намагань атеїстичного уряду Москви.Впродовж 36 років найжорстокіше переслідує він Українську Католицьку Церкву. Він хоче поховати нашу Церкву. Псевдосинод у Львові 1946 року в ясним і недвозначним доказом того. Деклярацією Обʼєднаних Націй з грудня 1948 р. і кінцевим Гельсінкським документом з 1 серпня 1975 р. урочисто проголошені елементарні права людини брутально порушено. Так довго, як московський патріярхат не визнає елементарних прав українцям католикам і не заявить, що псевдосинод у Львові є недійсний і незаконний, так довго не може бути мови про якісь відносини з нашою Церквою.

Мене болить постійне повторювання, що Церква, якої я в Батьком і Головою, стоїть на перешкоді до екумени. Екумена — це любов до Христа, до ближнього, до Церкви і бажання її єдности. Наша Церква живе між двома світами, а через нещасливий розкол 1054 року - також між двома Церквами. В ній зустрічаються дві різні духовості і дві культури. Вона має найменше 5 століть екуменічного досвіду і вона заплатила за цей досвід великою кількістю мучеництва. Це є завжди трагедією, коли уряди використовують Церкву як інструмент для своєї політики. Це надужиття знищить кожну дійсну і правдиву екумену.Замість того, щоб Церкви зближувалися до себе — сіється ненависть.Скільки десятиліть, може навіть століть будуть потрібні, щоб перебороти цю ненависть?

Я не інформував вас про внутрішнє життя нашої Церкви на Україні, тому що, порівнюючи з іншими роками, немає ніяких істотних змін.Переслідування продовжуються далі, а молодь підростає і далі, не чуючи про Христа — Світло і надію народів. Немає числа тим, котрі є готові пожертвувати все задля віри і також нести далі хрест переслідування. Про цей хрест мені писав св. Отець 19 березня 1979 року: « Цей хрест став уже, достойний Брате, частиною Твого власного життя і життя багатьох Твоїх Братів-Єпископів, які переносили і переносять болі та несправедливість за Христа, і залишилися вірними Христові до останнього свого віддиху. Це саме можна сказати про незчисленних священиків, монахів, як також і світських віруючих Вашої Церкви. Вірність Христові й Церкві свідчить про це, що вірні Вашого народу якраз тепер підготовляються відсвяткувати тисячоліття впровадження християнської віри в Україні».

Рим, дня 28 липня 1981 року