КІЛЬКА ВРАЖІНЬ З ЛЕМКІВЩИНИ

Богато пишеться і оповідається про Лемків, про їх русофільство, схизму, їх впертість, та всетаки цікаво побачити їх зблизька, приглянутися їхньому життю, познакомитися з тамошніми відносинами, подивитися на них безпосередньо, а не через відповідно наставлені очиці часописних репортерів, щоби потвердити „свою“ правду.

Лемки — так звуть їх від слова „лем“ — самі себе називають русинами, руснаками, замешкують гори Карпати за Сяном по сей бік і по той в Чехословаччині. Числять їх на пів міліона. Лемківські села тягнуться під самі Татри, їх говір відріжнюється особливо тим, що наголос паде все на останній склад та має богато словацизмів і польонізмів.

Коли переїздити через лемківські села, то подибується богато польських літників, що приїздять там передусім з Варшави на лікування до Криниці і на відпочинок. Сама Криниця ділиться на Криницю-живець і Криницю-село. Криниця-живець спольщена майже ціла, передусім через викуплення ерекціональних парцель тамошньої греко-кат. парохії і селянських ґрунтів під купелеві заклади і віллі. Навпаки Криниця-село заховало народній характер. Видніють українські написи, писані етимольогією. Прегарна велика многобанна церква опановує з узгіря цілу околицю. Не диво, сеж королева Лемківщини! Мурована і тим відріжнюється від инших. Також стилем стоїть осторонь. Звичайно лемківські церкви деревляні. Такі церкви зпереду подібні до старої башти, на якій спочиває найвисша башта, за нею низша копула, над престольною частю ще менша. Не рідко стрічаються старі іконостаси лучших іконописців ХVІ-го ст. Церква ще й тепер в Лемка справжній осередок цілого його життя і думання. Він цікавиться найменшою річю, а привязання до давньої традиції і жах перед винародовленням не терпить нововведень. Можна сміло сказати, що мимо деяких хиб се найбільш церковне племя в українськім народі. Мабуть недоцінювання сеї ціхи викликувало непорозуміння в церковних справах. Лемко любить молитву, коли нема Служби Божої, то він бере книжку і сам в тім часі молиться.

Не треба аж довших студій, щоби переконатися о тім, що ціла Лемківщина остала позаду від цілого українського сучасного руху. Дуже рідко на селі (на пр. село Злоцьке, що завдяки там. священикови може бути зразком для Лемківщини) стрінеться читальнею „Просвіти“ або кооперативу, а їх основування відтягнулиби лемка від його пересадностей в верховних справах і занялиби иншими справами. Вина лежить в великій части в тім, що лемківські парохії занимали під ряд кілька священичих родів та переходили з батька на сина. Витворилися своєрідні умовини і патріярхальні відносини села до священика, які зі всіми дрібницями хотять подекуди задержати парохи ще й тепер, не думаючи ніяк приноровитися до новочасного „лібералізму“ селян, якого набираються вони на роботах або поїздках. На тім тлі повстають тертя. Між священиками стрічається глубоко-побожні святі одиниці, яким добро Церкви лежить дійсно на серці, але не все здають собі справу з духа часу. Їх дійсно гризе т. зв. православна пропаганда і призадумуються поважно над способами, якби їй протиділати. Коли зайти на приходство, вас витають щиро і гостять сердечно зі справді старою українською гостинністю. Спитати в разговорі про причини православної пропаганди, то не почуєте вдоволяючої відповіди. Вони і не зовсім свідомі потайної, а то й явної агітації. А в котрих селах шириться православіє? А от тут довкола: Ізби, Перунка, Милик, Фльоринка і др. Звідкиж почалося „православіє“ в Ізбах? Там був парохом великий любитель грецької мови. Гомера він напамять знає. За свої грубі провини був суспендований, перейшов на перекір на православіє тай агітує на ярмарках між селянами, що їм хочуть забрати „тверду, хлопску, руску віру“. В Варшаві має попертя і так деморалізує сусідні села. В другій парохії почалося від требів і невдоволені перейшли на „православіє“. Денеде негодували селяни, що жена священика стоїть коло престола, а не на церкві і звідси непорозуміння, що кінчаться апостазією. Через подвіря пароха переходили люди в ліс. Мимо заборони пароха вони дальше ходили. Священик виточив процес і виграв, але кільканадцять хат перейшло на православіє. Дооколичні священики радять йому перенестися. „Щоби всі до одного перейшли на православіє, то я не вступлюся і на своїм покажу“. Апостазій було би ще більше, якщо з переходом церква і приходство належалиби до „православних“. Ставити нову церкву і приходство, то для лемка завеликий видаток, хоч і на нього часом здобудеться. А наші дяки — тягне дальше господар — то також своєрідні фільософи. Роблять зїзди, тайні засідання і „радять“ над вірою і церковними справами. Покутуємо за старі гріхи! В проповідях нарід чув замало про католицизм, а польське сусідство і страх перед винародовленням робило його лемкови чужим. Бо треба знати, що всьо, що „пілске“, того лемко не любить. Та всеж не можна того пересджувати, бо слідні латинські впливи в іконописі, різьбі і ін.

Подивляти треба, що на пр. села Шляхтова, Явірки, Біла Вода і Чорна Вода, положені коло самої Щавниці, яка також була колись українська, держуться своєї віри і народности, хоч окружені, неначе оаза, польськими селами.

Там знова в іншім селі не злюблять люде священика за його різьке українство.

Та переживають апостати заслужене розчарування. До села Перунки прийшов батюшка, всі дуже тішилися, нарід горнувся. Та небаром почав романс з сільською дівчиною і одної ночі зник з нею зі села. Сміх на цілу околицю, а рівночасно й наука!

А вже роля священика скінчена на селі, коли „міряни“ не почують „всіх вас православних христіян“. Якраз входить до кімнати один бувший провідник делегації до Преосвященого Епископа в справі залишення „православних“. „А чомуж ви так за тим словом впоминаєтеся“, спитаєте його. „А так є — відповідає — в старих, твердих книгах і ми так привикли. Коли чуємо „всіх вас“ то нам здається, що всі телята, лошата... і вас да помянет, наче би ми вже ніщо не значили“. З огляду на той опір народу, багато священиків, мимо заборони, співали „всіх вас православних христіян“... Найдавніші села, то Андріївка, дочерня Милика коло Жегестова і Вафка в Грибівськім коло Фльоринки. Деякі села памятають часи наших князів. От вибираємося до Тилича, про якого привязання до свойого обряду і народности згадує о. Камінський. Дорога веде серед гір і високих смерек. В княжих часах воно звалося Орнава. Містечко розляглося в широкій кітлині, багато сонця, затишне місце. Далі видніє дорога через гору, куди ходили Тиличани до Мушини на богослуження. Он і церква деревляна новіша з 1870. р. а оподалік камінь, де стояла колишня стара, ізза якої почався спір. В польського пароха переховується хроніка, де докладно записана сумна історія тиличської громади.

Виходить священик з погідним лицем і запрошує до себе. Завдяки щирости господарів почуваєтеся, як в себе дома. Видно кілька українських часописів на столі, знак, ще дома цікавляться й іншими справами.

В церкві маєстатичний образ Матери Божої, ікона св. Варвари, яку лемки дуже почитають. В парохіяльнім архіві переховуються статути братства „Непорочного Зачаття Пречистої Діви“ затверджені епп. Шумлянським і Атанасієм Шептицьким (1759 і 1773. р.) Почитання Матери Божої серед лемків особливше. Оповідають, що коли приїздний батюшка виступив в однім селі проти Непорочного Зачаття, селяни розійшлися сейчас, а успіх православної агітації зовсім знівечений.

Дальше веде дорога до Мохначки, в якій розгорілась була православна пропаганда та завдяки дбайливости пароха зовсім притихла. Шляхом тягнеться валка підвод, що везуть боровину, мінеральну землю до купелевих заведень в Криниці. В селі можна подибати коло хати карлика, кретина, чи, як кажуть лемки „бортака“. Мабуть се вплив гірського тамошнього клімату. По дорозі між горами будихатки циган, що заходять сюди з Угорщини. Цікаво подивитися на Мушину, за княжих часів „Плохе“. Мушиною названо від дідича Мухи. Та жаль серце стискає, з колишньої церкви ні сліду. Осталося лиш кілька родин, а прочі? Перед війною перейшли на „пільське“, бо не хотіли платити конкуренції на нову церкву. Знова двірська служба примушена переходити на латинський обряд і так поволі Мушина спольщилася. Села назагал небогаті, як звичайно гірські оселі. Заробіток коло дерева, сіна, годівля худоби і т. п. се головні джерела прожитку. Так Войка, Злоцьке, Щавник і ін.

Світська інтеліґенція вихована в польських школах, володіє дуже добре польською мовою, а противно української не знає і не старається пізнати. Говорить страшенною тарабанщиною, мішаючи лемківський говір з польською мовю. Навпаки, коли говорити з простолюддям, то з приємністю можна дослухатися старих українських слів, або бодай слівних пнів.