І. Передвісники Золотої доби — Петро Ломбарді Вікторіянська школа

1. Одне з найбільших завдань, яке сповнила схолястика, є усистематизування філософічного і богословського знання. Як сказано, ця праця слідна вже в патристичних часах у флорілегіях. І так від V ст. збирано на якусь тему досадні вискази й гадки (γνωμαι - sententiae) та змістові речення зо св. Письма і традиції. Із грецьких знана є Doctrina Patrum, видана проф. Дікампом. На Заході св. Проспер Аквітанський перший зібрав 392 різних думок з Авґустина: Sententiarum ex operibus S. Augustini delibatarum liber, відтак Ісидор із Севіллі, Таюс та ін. Від Абелярда ця література дуже поширилася задля систематичного поділу. Радо вживано Сентенції у школах. Найпочитнішими були Сентенції Петра Ломбарда.

2. Коли Абелярд уже здобув собі голосне імʼя в Парижі, тоді вибрався на Паризький університет студент із Ломбардії Петро, з порученням від єпископа з Люкки, до св. Вернарда. У Парижі закінчив він студії, став магістром та накінець вибрано його там єпископом. Помер 1164 р.Його Sententiarum libri quatuor [67] стали підручником для кількох століть, аж поки не виперла їх Сумма св. Томи. Мабуть, по св. Письмі, Ломбард найшов найбільше коментаторів.

Твір попереджує пролог Cupientes aliquid de paenuria ac tenuitate nostra cum paupercula in gazophylacium Domini mittere, ardua scandere, opus ultra vires nostras agere praesumpsimus. Цим твором хоче він подати зрозуміння правд віри і протиставити його тим, що свої погляди ставлять вище обʼявлених правд. Свою гадку між поглядами традиції він не висуває наперед і не думає переступати зачеркнену ними границю. Зібрання висловів св. Отців уважає він потрібним «ut non sit necesse quaerenti librorum numerositatem evolvere». Накінець бажає, шоб він найшов не тільки читачів, але й критиків. Сентенції діляться на чотири книги. У першій розводиться про Бога, Його прикмети і Пресв. Трійцю. Друга книга обнимає сотворення і первородний гріх. Третя — науку про відкуплення, чесноти і гріх, а четверта про тайни й останні речі. Тому, що св. Івана Дамаскина знав він тільки з 8 початкових глав Fides orthodoxa [68], поділ його є самостійний. За Ломбардом ішли в поділі Олександер із Гельс, Альберт Великий, Бонавентура та ін. Щойно Ульріх із Страсбургу і св. Тома в дечому змінили розложення матерії.

Причин тієї великої популярности, якою тішився Ломбард у середньовіччі, було більше. Найперше він зарадив загальній тоді потребі уняти в органічну цілість увесь богословський матеріял. Дальше маґістер Сентенцій, як загально звуть Ломбарда, держався всіма признаного авторитету св. Августина. При тім царює в його творі науковий спокій, благородна уміркованість у критиці, певність в унятті і зглядна прозорість поділу. Ці прикмети і передусім апробата Лятеранського собору [69] запевнювали магістрові на довгі часи поводження у школах, і тим зробили з Сентенцій епохальну книгу. [70]

Подібні твори, як Ломбард, писали Albertus Pulleyn, Роберт із Мелюн (Melun) і Петро з Пуатіє (Poitiers - Pictaviensis). При кінці XII ст. вславився Іван із Salisbury (1115-1180), який учився в Абелярда, Gilberta de la Porrée та ін. Написав Metalogicus, в якому то творі кладе велику вагу на логіку для філософії. Він знав твори Арістотеля і дав погляд на сучасну науку в тодішніх західньоевропейських школах. Був він противником скрайнього реалізму.

Етику і соціологію виложив він у творі Policraticus sive de nugis curialium et vestagiis philosophorum.

Алян із Ліль був професором у Парижі і в своїх творах був еклектиком. Мав широке знання, і тому звано його Doctor universalis. Головні його твори це Tractatus de fide catholica contra haereticos i Regulae de sacra theologia. Він старався підходити критично до свідоцтв із традиції.

3. Перебігаючи оком передтомістичну добу, не можна поминути в богословській творчості чину августинців-еремітів, які недалеко Парижа мали монастир св. Віктора. Вони розвинули християнську містику, започатковану, як сказано, св. Вернардом із Клерво (Doctor mellifluus) у творах De gradibus humilitatis, De diligendo Deo i De consideratione. З цього чину вийшли знамениті богослови, які творять осібну школу, основану реалістом Вільгельмом із Шампо (Champeaux, † 1121). Замітна вона тим, що вийшла у тісний звʼязок із грецькою патристикою. Головними їх представниками є Гугон і Ріхард.

Гуґон († 1141), син саксонського графа, мав основне загальне образування і цікавився містикою, богословією і світськими науками. Його Didascalion - теорія семи вільних мистецтв, становить наче пропедевтику до богословії, яку знову розвиває в Summa sententiarum і в найважнішім своїм творі De sacramentis fidei christianae. [71] Гуґон розрізняв содіtatio, meditatio i contemplatio. Є три ока в людини: тілесне, яким бачиться зовнішній світ, розумове, яким людина бачить саму себе, і контемплятивне, яким пізнає найвищу правду. Одначе самозастанова може допровадити до уроїнь. Склонний з природи до містичного роздумування, клав він малу вагу на строго логічну докладність.

Те саме недомагання слідне і в Ріхарда († 1173). Хоч він віддавався тільки богословії (De trinitate), то його праця носить рівно ж знамʼя богомислення (De gratia contemplationis). Ріхард багато вчитувався в твори філософічні і св. Отців, як латинських, так і грецьких. У доказах на існування Бога виходить він із досвіду. [72] За Вальтера († 1180), який усунув із богословії діялектику і філософію, Святовікторинська школа упадає. [73]

4. За вихованка Святовікторинської школи можна до деякої міри вважати й Олександра з Гельс в Gloster (Doctor irrefragibilis, † 1245), вчився в Парижі. Він розпочинає ряд найславніших схолястів Альберта, Томи, Бонавентури і Скота. Вже був архидняконом однієї з англійських церков, коли любов до науки потягнула його до Парижа. У приязних зносинах стояв із святовікторинцями, і наглядна тому в нього залежність від Ріхарда. Як професор Паризького університету вступив він 1222 р. до францісканів, продовжуючи відтак свою учительську діяльність. Universalia існують в Божому розумінні, ангели мають матерію і форму. На основі ідей Бог створив світ з нічого. Його учнем був Бонавентура.

На бажання папи Інокентія IV видав Олександер свої виклади: Summa universae theologiae. Цей загальний наголовок носили філософічні, догматичні і канонічні твори, передусім почавши від XII ст., в яких пробивалося самостійне і систематичне опрацювання предмету автором. За те Сентенції були більш компілятивною роботою і виключно догматично-богословського змісту й характеру. [74] Олександер признавав доказ св. Ансельма на існування Бога а priori. Всі сотворіння зложені ex essentia et existentia. Душа є незложена.

Св. Тома високо ставив Олександра як Doctor irrefragabilis, бо його Сумма перевищала систематикою всі попередні. Doctor irrefragabilis наводить часті цитати зо св. Отців, латинських і грецьких. Часто покликується він на Сумму визначного схоляста Препозитива (Präpositinus de Cremona, †1230), з якого переписує і цілі уступи. Він узгляднює також науку Арістотеля.

5. Вже як сучасників Аквіната треба назвати для доповнення представників оксфордської школи: Robert Grosseteste († 1253) i Roger Bacon († 1294). Ця школа клала велику вагу на біблійні студії і емпіричні науки.З тієї школи вийшов і противник Томи, бистроумний Іван Дунс Скот (нар. 1270?).

II. Св. Альберт Великий (1193-1280) - перший представник Золотої доби

1. Середньовіччя видало кількох геніяльних філософів, як св. Альберт Великий, св. Тома з Аквіну і Дунс Скот, якими не постидалися б і новочасні віки. На університеті в Парижі ще перед францісканами мали катедру домінікани. Тоді викладав там домініканин Ролянд із Кремони († 1250) і Петро з Тарантасії, пізніший папа Інокент V († 1276).

В Оксфорді викладав домініканин Роберт Кільвардбі († 1279), пізніший архиєпископ у Кантербері, а також і Ріхард Фітсакр († 1248).

2. В 1240-их роках найбільшою славою на Паризькому університеті тішився домініканин Альберт граф Больштедт (Bollstädt), названий Великим і як учений, і як професор. Народився він 1193 р. в Лявінген у Швабії. Правдоподібно в Падуі вступив до домініканів, а від 1245-48 р. викладав у Парижі. Мав казочне знання філософічних і природничих наук. З великим зусиллям і залізною витривалістю скомпілював він увесь науковий матеріял, перечитав арабські й жидівські філософічні твори, передав їх зміст і тим промостив дорогу християнському арістотелізмові.Між тим був він в рр. 1254-57 провінціялом домініканів німецької провінції, викладав у Регенсбургу, Фрибургу і Страсбургу. Від 1260 до 1262 р. був єпископом у Реґенсбургу та, зрікшися дієцезії, став папським легатом і проповідував хрестоносний похід. Умер 1280 р., пізніше від св. Томи з Аквіну.

3. Альберт писав дуже багато — видання Борнета начисляє 38 томів його творів. Це переважно коментар до Арістотеля, самостійні твори і полеміка з арабами. Головний його твір це Summa theologiae. Його твори дали перевагу Арістотелеві. Велику увагу присвячував він і природничим наукам.

Тайни віри не можна розумом доказати. Душа є життям тіла. Існування одного розуму Альберт відкидав. Існує Бог, бо мусить бути остаточна причина світу. Душа пізнає і хоче, і тому змінюється; так само й ангели. Бог e actus purus. Розум пізнає все і не робить поступу: так само і воля. Бог любить себе як найвище добро. Світ має початок від когось і кінець, хоч розумом того не можна доказати. Перед створенням не було

4. Його учениками були Ульрих зо Страсбурґу († 1277) і Гуґон зо Страсбургу, та найвизначнішим був св. Тома з Аквіну.

III. Св. Тома з Аквіну і його молодечий вік

1. Глянувши на перші часи середньовічної схолястики, можна з більшим зрозумінням оцінити найсвітлішу її епоху, яка припадає на другу половину XIII ст. Довго треба було ждати на неї, і коли прийшла, тривала відносно дуже коротко, а за те тим славніше. Дзвінко залунав клич:До Арістотеля.

Кінець дванадцятого і тринадцяте століття записала історія як повний розквіт европейської культури на Заході. Гогенштавфи піднесли цісарство до давньої римської величі. Папство скріпилося, зросло в могучість і виступило як многоважний чинник в европейській політиці. Завдяки хрестоносним походам купецтво розтягло свої густі сіті; економічний добробут двигнувся. Розвинулася економіка міст і селяни стали освободжуватись від кріпацтва. В Англії в 1265 р. постав Парлямент.Опозиційні погляди проти існуючого дотепер погляду зростали на Університеті в Оксфорді і ін.

У заможності зацвіла, передусім у монастирях і на замках-бургах, духовна і матеріяльна культура. Хмаротичні ґотицькі храми — це вислів релігійного життя богомільної середньовічної душі. У літературі веде перед своєю ніжною поезією світла трійця: Гартман з Аве, Вольфрам із Ешенбаху і Вальтер із Фогельвайде. В парі з поезією знеслася високо на крилах ума - наука.

Духовний стан носив на собі тягар майже цілої творчости і надавав їй тон. Знамʼя віри пронизувало всю культуру і лучило її ділянки в тісно сплетену одність. [75]

Ба щобільше віра лагодила національні різниці і вʼязала їх латинською мовою, єрархією і одним правом в одну державу.

2. На той час припадає і життя найбільшого середньовічного корифея філософії і богословії, св. Томи з Аквіну. Народився він найбільш правдоподібно в березні 1225 р. в Rocca Secca біля Неаполю.[76] Походив із дуже знатної графської родини, спорідненої з Фрідріхом Барбароссою.Батько Томи Ляндульф з Аквіно був образованою людиною і занимав високий уряд в одній сицилійській провінції та був ленником і прихильником Фридриха II. Мати Теодора гр. Теате була благородною жінкою.Вона то защепила в Томі перше знання віри і побожність.

Маючи велике зрозуміння для доброго виховання, віддали батьки 5-літнього хлопця до монастиря Монте-Кассіно, де побрав він початкову науку. Опатом монастиря був граф Сіннібальд, брат матері Томи. Він ревно зайнявся своїм сестрінком. Хто знає пречудну околицю Монте-Кассіно, той відчує, серед якої краси провів Аквінат свої хлопʼячі літа.Монте-Кассіно, це друге місце, яке собі вибрав св. Венедикт на осідок, забравшися з неменш чудової околиці Субʼяко — Долини святих. Монастир Монте-Кассіно побудований на верху просторої, обвитої в сиві оливки гори, звідки маєстатично опановує він величезні простори довкруги. У монастирській церкві спочивають святі кості праотця західніх монахів Венедикта і його сестри Схолястики. Ледви чи можна б сумніватися, щоб серед такого окруження не зродилося вже тоді в нім замилування до богомисленного, монашого життя і не заволодів його душею той знеслий Божий ідеалізм, що його заховав Тома черед ціле своє життя!

На гуманістичних студіях подибуємо Тому в Неаполі в домініканів.Сталося це мабуть із-за воєнної заверюхи. Як протест проти клятви, киненої папою Григорієм IX, військо Фридриха ІІ зайняло Монте-Кассіно.Ввиду цього монахи враз із ювенатом перенеслися до Неаполю. [77] У трівіюм мав Тома за вчителя магістра Мартина, а у квадрівіюм Петра Ібернію. В Аквіната подибуємо багато цитатів із Горація, Овідія, Салюстія, Страбона, Лівія — як наглядний відгомін клясичних студій.

Серед розгару боротьби між Івельфами і Гібелінами вступив Тома до домініканів у Неаполі (1243 р.). Для родини графів з Аквіно, як ленників Фридриха, була це немила несподіванка. Двір Фридриха ІІ Гогенштавха був на Сицилії і підпирав вільнодумців. Там жив математик Leonardo Pisano перекладчик Арістотеля. Михайло Скоті, підозрілий о єресь був високообразований з арабських наукових творів, а знав багато мов і перекладав альхемію, астрономію і поломейську систему світу.Крім того було там багато лікарів, абарських і єврейських філософів. Там схрещувалася культура грецька і арабська з латинською. Фридрих знав грецьку і арабську мову і мав звʼязки з філософами в Еспанії, Північній Африці і Византії. Сам Фридвих був математиком, природником, астрономом і медиком. Писав про птиці на основі полювань. В Неаполі оснував університет в 1224 р. Папа Григорій ІХ закидав йому єресь, бо він перечив дівицтво Матері Божої. Він поставив філософам «Сицилійські питання» під впливом Аверроса: «Чи матерільний світ є вічний? Якою є душа? Що то є категорії? Яке є відношення теології до філософії?» Аверроес перечив християнство і приймав могометанізм і юдейство. Фридрих II помер 1250 р.Його наслідник Конрадин правив недовго. Апостольський Престіл в Римі перебрав владу. Домінікани стояли, річ ясна, по стороні папи. Чин призначив Тому до дальших студій у Парижі. Та по дорозі зловили його таки власні брати, головно Райнальд, і увʼязнили в замку Сан-Джованні.Легенда представила цей побут як строгу вʼязницю. Тома мав терпіти голод і холод. І в канонізаційних актах розповідається про наслану розпусницю, щоб звести Тому. Але він як стій, вхопивши за горіюче дерево в печі, вигнав її. Що увʼязнення не було таке дуже суворе, можна вносити з того, що Тома міг діставати деяку лектуру. В часі того примусового побуту вчив Тома свою сестру Мароту, якій батьки казали відмовити брата від свого заміру. Та вислід був саме противний. Вона сама вступила до венедиктинок і була абатиссою. [78] Не могли і сльози матері Теодори, яка, бачачи, що Тома остає при рішенні, вплинула відай на те, що його випущено з замку. Щойно по році дістався молодий домініканин до Парижа. Забрав його зо собою з Італії генерал чина, Johannes Teutonicus із Wildhausen.

3. Мимохіть при цій нагоді звертає на себе увагу одна замітна ціха середньовічних студій, яку Гарнак назвав раз Groubetrieb der Wissenschaft. Як професори так і слухачі міняли місце побуту і вчилися в більших наукових осередках. Через те легко і то сам із себе круг знання поширювався— зносини з різними чужими людьми спонукували до помислів і творчих гадок. Наукові подорожі це звичайна річ у середніх віках. Про те свідчать життєписи Ансельма, Скота, Абелярда, Ломбарда й ін. Тому й наші українські студенти, відносно частіше як тепер, мандрували до західніх наукових огнищ.

Які ж умовини застав Тома в Парижі? Це були часи оживленого наукового руху. Головно три чинники сприяли прискоренні розвою: 1) саме, утворення університету, 2)оснування жебрачих чинів (mendicantes) домініканів (1215) і францісканів (1223), приплив арістотелівсько-арабської і жидівської філософії.

IV. Паризький університет

1. Alma mater у Парижі постала коло 1200 р. Звичайно бувало так, що поодинокі вчителі збирали біля себе слухачів. Бракувало сталого осідку вищих наук. У Парижі перший раз злучилися на острові Секвани професори і слухачі в одне тіло: Universitas magistrorum et scholarium.Вони утворили чотири відділи: богословії, права, медицини і вільних мистецтв. [79] Цей останній факультет обіймав ширше підготовлююче знання з філософії, філології і математично-природничих наук та відповідав таким чином теперішнім гімназійним студіям. На перше місце вибивалася богословія. Через те, що на університеті скупилися всі ділянки науки, богословія могла легко ввійти з ними у ближчу лучність.

Париж іздавна мав славних учителів (Абелярд, Ломбард і ін.), а по новій організації став дійсними середньовічними Атенами. Професорами були світські священики, але десь від 1230 р. стрічаємо і монахів, спершу на лавах слухачів, а відтак і на катедрах. Були це сини св. Домініка і св.Франціска з Асізі. Св. Домінік поставив за ціль свого чину науку і проповідь. Св. Франціск мав спочатку в програмі дати примір скромного життя і самовідречення як середник проти розпаношеної виставности і життєвого переситу. Та пізніше, коли в його ряди почали вступати священики, стичність з образованими верствами примусила францісканів звернути на науку бачну увагу. Оба чини започаткували живий релігійний рух. Їх активність викликала заздрість і ремство зо сторони світського духовенства, що, розсівшися, спокійно їло свій хліб. Нові черці, меткі і рухливі, проповідували, сповідали по селах і містах, зате церкви світського духовенства пустіли.

Бувало не раз, що монахи загарбували собі парохільні права (погребення, єлеопомазання тощо), через що викликували конфлікти, які папи розвʼязували, докладно відмежовуючи компетенцію одних і других.Реакція проти мендикантів росла з дня на день; із проповідниць народними їдкими сатирами намагалося паралізувати їх діяльність і висмівати їхні монаші засади. Не зважаючи на те, моральна сила монаших чинів росла. Внедовзі й у Парижі на університеті, де вперше стрінулися оба чини, вспіли зʼєднати собі багато прихильників і між учнями і між учителями, ба щобільше, зайняли незабаром домінуюче становище. Чільніші одиниці з-поміж світського клиру вступали до монастирів і тим самим наукова творчість світського духовенства ослабла. Мендиканти, не звʼязані сталим осідком (stabilitas loci) як венедиктини, всюди вносили в науку рух і виміну думок. Загалом жебручі чини витиснули знамʼя свого духа на европейській культурі. Життя і наука, мистецтво і поезія кріпилися їх ідеалізмом.

2. Коли домінікани вже мали катедру на університеті, то франціскани щойно про неї добивалися. А сталося це в слідуючий спосіб: У році 1231 вступив світський священик Олександер із Гельс, професор богословії, до францісканів, і в такий спосіб втиснулися вони до професорського збору. Число їх побільшалося, бо чин вибирав усе найздібніших кандидатів. Але на університеті стрінув мендикантів найсильніший спротив.Світські професори були невдоволені, бо спочатку були вони виключними господарями на університеті, а тепер мусіли старатися, щоб не стратити більшости. Можна було не раз завважити напруження.

3. Подробиць із життя Томи знаємо дуже мало. Райнальд із Піперно був йому товаришем пів його життя, але сам не дав його життєпису. До того ціла особа Томи не мала в собі нічого такого романтичного, щоб спонукувало до писання. Ціле життя провів він у монастирських мурах, заглиблений у спекулятивних квестіях. Тому позбавлене воно верхнього блеску. У письмах знову дуже незамітно пробиваються натяки, що характеризували б його особу. [80] Все ж таки дещо передали нам життеписці.Коли другі товариші любили диспутувати, то Тома клав більшу вагу на уняття речі. Із-за мовчазливости називали його «німим сицилійським волом». Із вдумливістю лучилася в Томи поєдиність серця. Раз, коли він заглиблений у якесь питання сидів у келії, прибігли товариші і нагло закликали, щоб він подивився, як у городі літає віл! Тома, не розбираючи, припускав, що може це якийсь незвичайний птах, вибіг як стій. Аж тут розлягся регіт. На це бистроумно відповів Тома сміхованцям, що скорше повірив би, що віл летить, як те, що монах говорить неправду.

Маломовність Томи була причиною, що вчителі й учні вважали його малоспосібним. Щойно на одній диспуті, якою проводив Альберт Великий, виявилася бистро- і глибокоумність Томи. Тоді мав також сказати Альберт до приявних віщі слова: «Ви звете його німим волом, але я думаю, що від його рику здумиться колись увесь світ».

Тій спокійній вдачі Аквіната товаришила ввічливість, що не позволяла ні нікого легковажити, ні комунебудь чимнебудь дошкулювати. [81]

Три роки слухав Тома Альберта Великого. Та в 1248 р. вибрався Альберт із припоручення головної ради чина (генеральної капітули) до Колонії, щоб оснувати там для німецької провінції університетські студії.Заприязнений Тома пішов за своїм учителем і там іще чотири роки провів на богословських студіях.

У 1252 р. вернувся Аквінат знову до Парижа, де одержав перший ступінь на магістра — Baccalaureus, і став під проводом головного професора пояснювати Сентенції Ломбарда. З того часу походять Commentarii in 4 libros Sententiarum (1253-1254) i De ente et essentia проти Авінцеброля.Крім того до бакалавра належало провадити disputationes ordinariae, які припадали щомісяця, або й частіше. На тих диспутах глибше передиску-товано якусь труднішу квестію і це тривало два дні. Першого дня бакалявр розвʼязував труднощі, які йому роблено в заповідженій темі. Другого дня магістер групував увесь матеріял, закиди й аргументи, які видані в письмі називалися Quaestiones disputatae.

4. У часі бакаляврату Томи спір з мендикантами вибух на добре.Притокою дав страйк на університеті, що був протестом проти поведення поліції. Під час нічного збіговища забила поліція одного слухача, а кількох ранила й увʼязнила. Вправді негайно випущено увʼязнених, але не дано більше жодного задосить учинення за нарушення привілеїв університету. Професори оголосили завішення викладів. Мендиканти відмовилися від страйку, за що виключено їх з учительського збору.

Речником світських професорів став Guillelmus a Sancto Amore і в письмі і в слові. Боротьба розтяглася загалом проти мендикантів. Жебручих монахів називано предтечами Антихриста. Пішло це звідси, що при кінці XII ст. виступив опат Йоаким Фйоре (loachimus de Floribus) з апокаліптичними віщуваннями. З подібною про спірітуалів наукою виступав в Провансалії Petrus Olivi мінорит. Крім Старого завіту (тілесного — світських і жонатих людей) та Нового (клиру — як посереднього стану між плоттю і духом), предсказував Йоаким іще Завіт Святого Духа, який проповідуватимуть монахи. Gerhardus de Borgo S. Donnino видав твори Йоакима зо вступом, Introductorius in Evangelium aeternum, де каже, що якраз франціскани сповнюють ту місію. Хоч папа Олександер IV осудив ці твори, то вони дали нагоду до тяжких обвинувачень Чина, не зважаючи на те, що то були блуди тільки одиниць. Вільгельм від св. Любови видав твір De periculis novissimorum temporum, в якім нагально накинувся на мендикантів, називаючи їх антихристами, гіпокритами і здогадними святцями. Дальше опрокидує їх регулу, спосіб життя, та остерігає перед тим, що вони готові колись виповісти послух Апостольському престолові. Їх жебрацтво, це тягар для суспільства. Жебрати з конечности ще допустиме, та не можна з цього робити правила і нагороджувати заслугою. Справедливо кплять собі з жебрака, який може працювати — а світська влада карає його тюрмою. Наслідувати Христа значить творити добрі діла, працювати, а не жебрати. [82]

5. Мендиканти взялися поважно і пляново до оборони, бо це була для них боротьба на життя і смерть. На консисторії в Римі обороняв Альберт Великий. До письменної полеміки виступили Тома й Бонавентура. Аквінат видав у відповідь Вільгельмові Contra impugnantes Dei cultum et religionem (1256-57) і починає словами Пс. 82,2-5: «Боже, хто буде подібний Тобі? Не мовчи і не здержуйся, Боже. Бо ото вороги Твої зашуміли і ті, що Тебе ненавидять, піднесли голову. Проти народу Твого видумали лукаву раду і нараджувалися проти святих Твоїх. Сказали:Ходім і вигудимо їх з-поміж народів, і не буде більше згадуватися імʼя Ізраїлеве.»

Відтак вияснює засади й обовʼязки монашого стану, його ціль, до якої тут прямує, та переходить до закидів. Дальше рішуче виступає проти унеможливлення мендикантам студій. Через те станемо — каже Тома— неспосібними до боротьби з єретиками і ворогами правди. Монах може вчити, бо Христос учив, і святі вчили (Григорій Назіянзенський, Василій Великий, Єронім, Августин, Іван Дамаскин та ін.). Коли можуть приймати черці церковні достоїнства, то можуть сповняти і вчительський уряд. Це зовсім не противиться ні засадам, ні змаганням до досконалости.

Добровільні милостині не повинні бути тягарем для народу, бо є вони до певної міри відплатою за апостольську, душпастирську й наукову працю (с. 49).

Мендиканти віднесли моральну перемогу, та не зважаючи на це, їх не хотіли прийняти до вчительського збору. Щойно папа Олександер IV виступив енергійно і здусив опір. Вільгельма осуджено, кількох професорів із світського духовенства усунено, а іншим загрожено екскомунікою. По такім dictum acerbum Тому й Бонавентуру, прийнято 1256 р. як надзвичайних магістрів в учительський збір. Бакалаврів представив університет канцлерові Нотр-Дам Гаймерікові (Heimericus), який святочно принимав їх (Sede inter doctores), даючи як відзнаки перстень і докторський бирет. В єпископській авлі розпочинав новий магістер свою самостійну діяльність вступним інавгураційним викладом (principium). Самостійний професор — magister regens — викладав св. Письмо і вів диспути два рази до року (перед Різдвом і Великоднем), які опубліковував як Quaestiones de quolibet. Це були дискусії на різні теми. З тієї нагоди постали і Quaestiones quodlibettales Томи (1269-74).

6. Учительське звання брав Тома дуже поважно і високо цінив його.В одній розвідці [83] питається: Чиє завдання і значення вище в церковному житті: професора чи душпастиря? Відповідає на користь першого. Як архітект має перегляд над робітниками, так професор над душпастирською працею. Він учить як другі мають вести апостольську працю. Не раз висказувався Аквінат про ті труднощі, з якими звʼязане професорське звання, пишучи письма, натякає, що відпочиває на феріях, щоб відтак взятися до трудної праці. Як совісно брав Тома свій магістерський і письменницький обовʼязок, слідно це зо вступу до Summa theologica. Маючи на увазі початкуючих і тих, які вже набули знання, пише свій твір, щоб зарадити методичним недомаганням і хибам дотеперішніх книжок, які накопичують непотрібні питання і не мають розумного поділу. Посвята для професорської праці, який віддав він свій геніяльний ум і в яку вложив свою душу, зʼєднали йому вкороті, е зважаючи на потану опозицію проти мендикантів, належне признання на Паризькому університеті.Вільгельм Токко оповідає, що таки зараз хвалили в Томи оригінальний і самостійний виклад. Він порушував нові біжучі квестії, брався до них новим, дуже простим і стислим трактуванням, розвивав нові докази. Це очевидно займало слухачів і стягало нових. Всі гляділи на нього як на вчителя, в особливіший спосіб просвіченого Богом. Не диво також, що з таким замилуванням виконуваний уряд так спосібного вчителя мусів зʼєднати йому і поважне число прихильників. [84] У часі першої магістерії написав Тома Quaestio disputata de veritate (1256-59).

V. Тогочасні напрями у філософії і богословії

1. Коли спір із-за жебрачих чинів дещо притих, розгорівся натомість новий, філософсько-богословський. Можна до певної міри твердити, що продовжувався старий спір, лише його підклад пересунувся з життєво-суспільного поля на наукове. Нову боротьбу викликав приплив арабської філософічної літератури з Еспанії. В Европі Арістотель був відомий тільки з логіки, і то не цілої (категорії і суди). Тон у філософії надавав Платон, якого в богословії примінив св. Авґустин. У XII ст. принесли араби цілого Арістотеля. Вправді як араби, так і жиди перекладали Стагирита з грецького оригіналу, але вкладали не раз у текст свій змисл.Арабська філософія мала визначних представників. У ІХ і Х ст. заступали її, як відомо, Alkindi, Alfarabi i Avencebrol (Fons vitae), в XI ст. Avicenпа і в XII ст. Ibn Roschd або Averroës із Кордоби, коментатор Арістотеля. Ці два останні — Авіценна й Аверроес — в латинських перекладах були найпопулярніші між християнськими богословами. А знову перекладами арабських писем, головно Арістотеля, на латинське занималися Dominicus Gundissalinus, Johannes Hispanus, вихрещений жид, і Gerhardus de Cremona. Осередком того руху було Толедо. [85] Перший у Парижі, який познайомився з арабською літературою, був Guillelmus Alvernus Parisiensis.

2. Щойно в XIII ст. (подекуди й у XII) пробувано перекладати Арістотеля з грецького на латинське (Robert Grosseteste, єпископ у Лін-кольн, і домініканин Guillelmus de Mörbeke, † 1286), щоб познайомитися з цілим Арістотелем. Над перекладами трудилася сицилійська школа, де візантійський вплив і живі звʼязки ще найдовше тривали [86] Знані є імена Henricus Aristippus (XII ст.) i Bartholomäus de Messina (XIII ст.) і ще кількох. І так Яков, клерик Венеційський переклав в 1128 р. з грецької мови на латинську кілька книг Арістотеля і пояснював Топіку і дві книги Аналітики. Біля 1150 р. переклав Генрих Аристин на Сицилії два днялоги Платона і частину Арістотелевого Оргамон. В Еспанії перекладав з арабської мови на латинську Арістотелеві твори Ібн Сіна, Гебіроль і ін. І тоді став вже Арістотель відомий як метафізики, фізик і соціолог. З огляду на деякі неавтентичні твори, приписувані Арістотелеві Церква в 1209 р. заборонила його в школах і щойно в 1366 р. справлений Стагирит ввійшов до шкіл на Заході. Стагирит станув з цілим Орігеном (логіка, фізика, метафізика, психологія, етика й політика) перед схолястами.

Знання мимохіть поширювалося, але нова арістотелівська система поставила середньовічним ученим велике й важке завдання: як погодити її з християнською наукою. На поле змагань виступили паризькі борці у трьох лавах: найчисленніший, консервативний августинізм, відтак латинські аверроісти і найслабші числом, та найсильніші умом — християнські арістотеліки.

3. АВҐУСТИНІЗМ. Загал богословів і філософів, і світських і монахів, і то обох чинів, вихований на Августині — річ самозрозуміла, бо перейнятий наукою гіппонського єпископа і стояв під його могутнім впливом.Традиційну августинську богословію перейняли франціскани від своїх провідників, Олександра з Гельс і Бонавентури. Ще й до того богослови-монахи були більш звʼязані традицією, як світські, що могли слухати викладів у цього або іншого магістра. Зо світського клиру найчільнішим приклонником августинізму був Henricus Gandavensis († 1293).

Головно ціхою авґустинізму є його теорія пізнання. Наші абстрактні поняття не походять з реального світу — із вражень, зображень, але вони дані чоловікові Богом. Підо впливом просвічення вічної правди пізнаємо Бога. Творити отже поняття може чоловік тільки підо впливом Божого просвічення. Вправді під напором арістотелізму приймали августиністи, що до деяких понять доходить чоловік розумом зо змислових вражень — та не до всіх. Так учив Бонавентура, додаючи однак, що звʼязок між поняттями (заключення) пізнає чоловік через просвічення ab exemplaritate in arte aeterna, secundum quam res habent aptitudinem et habitudinem ad invicem sec. illius aeternae artis repraesentationem. [87]

Дальше приймав авґустинізм rationes seminales зародкові форми.Кожна річ складається з матерії і форми. Матерія є стала, форми міняються. За августиністами не творяться вони з нічого, але містяться як активні потенції в матерії. [88]

Духові субстанції складаються рівно ж, як і матеріяльні, з матерії і форми. В богословії держалися Августина або Ломбарда, який оперся на Августині, узгляднюючи арістотелівську термінологію. До Стагирита відносилися з недовірʼям якраз через арабські і жидівські домішки і не диво, що неґативно ставилися до його філософії. Заборонено викладати його твори у францісканів і домініканів. Останні навіть знесли філософічні студії в наслідок цього.

4. АВЕРРОІСТИ. Коли професори богословії — августиністи займали вороже становище до аверроістичного арістотелізму й Арістотеля загалом, то факультет артистів (учителі семи вільних мистецтв) поставився до аверроізму дуже прихильно, і то так далеко, що держався аверроістичного пояснення Арістотеля навіть у тих точках, що зовсім противилися вірі. Провід дали Siger de Brabant i Boëtius Dacus із Данії. Сіже здобув собі вскорі великий розголос у сучасників. Головний його твір це Quaestiones de anima intellectiva, написаний 1270 р. Коли противники його поборювали і церковна власть (архиєп. Степан Тетр, 1270) осудила, він удався на папський двір в Orvieto, де однак небавом замордував його власний секретар († 1282).

Сіже йшов за Арістотелем і Аверросом безкритично.

а) Головним його блудом була наука про подвійну правду. З однієї сторони бачив Сіже правди віри, з другої зовсім противні тези аверроізму. Замість старатися якось погодити ті противності зо собою, він справу рішає радикально: Може щось бути правдивим у богословії, а ложним у філософії, і навпаки. Тут виходить наверх знову раціоналістичний напрям, який покутував віддавна в умах деяких філософів і богословів [89]. Бог пізнає себе і світ загальними поняттями. Нема провидіння і чудів.

б) Світ сотворений Богом, але посередньо через духів. Бог як чистий дух міг сотворити тільки духів, а найнижчий із них матерію. Між чистим духом і матерією нема звʼязку, тому Бог не може пізнавати світу і ним займатися. З цього конечно слідує заперечення провидіння. Матерія існує вічно; в часі постали осібняки, бо роди є вічні. Свободи волі немає, вона стоїть підо впливом космосу і її ділання залежне від руху звізд.Історія культур повторюється в певних періодах.

в) Третя капітальна помилка, це монопсихізм. Аверроісти розрізняють інтелектуальну душу (anima intellectiva) і вегетативно-змислову. Умова душа є одна й та сама в усіх людей. Матерія є індивідуаційним принципом, бо душа, як духова і чиста форма, не може мати більше осібняків. Вона відділена від тіла, але при творенні судів зближується до нього і вегетативної душі. Сполука душі і тіла не є отже субстанціяльна, але переходова, акцидентальна. Наслідки того очевидні.Тому що умова душа є одна, а вегетативна смертна, як і тіло, отже загалом немає безсмертности. [90]

Наука аверроістів поважно загрожувала християнській вірі.

5. АРІСТОТЕЛІКИ. Як відомо, із-за арабського і жидівського перелицьовання, відносилися найповажніші паризькі богослови до Арістотеля з недовірʼям. Крім того курсували під іменем Стагирита твори з ложними науками, які зовсім не були автентичні. Не диво, що провінціяльний синод у Парижі під проводом архиєпископа Петра з Корбей (Corbeil) у 1210 р. заборонив читати (тільки) в Парижі Арістотелеву Фізику і аверроістичні коментарі під загрозою екскомуніки. Пʼять літ пізніше (1215) папський легат Роберт із Курсон (Courcon), що був уповноважнений організувати університет, потвердив старий заказ, так що ні Фізики ні Метафізики враз із поясненнями не можна було читати. Зате дозволені були студії Арістотелевої діялектики [91]. Такий стан тривав аж до 1231 р. Тоді папа Григорій IX змодифікував заборону настільки, що згадані твори Арістотеля заборонюється тільки до часу провірення і справлення їх, що його повірено осібним письмом (З 23 квітня) паризькому богословові Вільгельмові з Оксер (Auxerre).

Хоч іще пізніше ургували це зарядження папа Інокентій IV (1245) і Урбан IV (1263), то від 1231 р. пояснювано цілого Арістотеля на університеті. Причинною було те, що глибші студії показували, що Арістотель несправедливо попав у неславу єретичного філософа. Ту ґіґантну працю— здобути Арістотеля для християнської богословії — розпочав був Альберт Великий. Не зважаючи на те, що загальна опінія була проти філософа, то він в імʼя правди рішився переглянути нову літературу, перестудіювати всі арістотелівські коментарі і здати з них науковий звіт.Від 1245 р., коли став він професором у Парижі, почав видавати свої пояснення до Арістотеля, чим викликав велике зацікавлення. Арістотель представився не таким, як його подавали арабські коментатори і як його собі зображували склонні до раціоналізму паризькі артисти. Вслід за успіхами Альбертових трудів привернено назад у домініканів філософічні студії (1259 р.). Та Альберт іще не спалив за собою мостів до августинізму і в багато дечому держався його поглядів (rationes seminales, вищість взаємної любови у приміненні до Бога тощо). Так само в коментарях до Стагирита він не в силі був звільнитися від арабського і жидівського впливу. Левина часть розпочатої праці оставилася Альбертовому учневі — Томі.

VI. Тома в Італії

1. У Парижі викладав Тома до 1259 р. разом із Петром із Тарантасії (Tarantasia), домініканином, пізнішим папою Інокемтієм V. По трьох літах учительства мусів Тома за університетськими приписами уступити.Якийсь час був він проповідником. І на тім становищі вспів він здобути собі популярність. Його вченість і побожність, а при тім скромний виступ стягали багато вірних. [92] У проповідях його мова і стиль відмінні як на викладах. Це випливало з природи речі, бо проповідь не вимагає того стислого стилю і сухої логіки, як напр. філософічні і богословські виклади. [93]

У 1259 р. на генеральній капітулі чина у Валенцієн (Valenziennes)предложив Тома плян науки для закону і тоді також запроваджено філософічні студії. Рівно ж заложено місіонерську школу в Еспанії, для якої Тома почав писати Summa contra gentes (1259-64). Від капітули у Валенцієн розпочинається період найбільшої письменницької продуктивности Аквіната. Він переходить до Італії. Десь у 1261 р. написав Соpendium theologiae ad Reginaldum, де дає короткий огляд богословії. Від 1261-64 перебував Тома як надвірний богослов у папи Урбана IV в Орвієто й Вітербо. Маючи більше свобідного часу до розпорядимости, скінчив Summa contra gentes. У тім творі мав Тома на оці головно магометан.Християнських правд треба було боронити розумом, якого речником уважали й араби Арістотеля. Обʼявлення не признавали. У Суммі переходить Аквінат цілу християнську науку.

2. У 1261 р. Михайло Палеолог здобув Константинопіль і повалив латинське цісарство. Щоб запобігти новому хрестоносному походові, він розпочав переговори з папою Урбаном IV. Справу треба було вияснити теоретично і тому поручено її Томі. Папа дав як підклад Гугона теріянського. З тієї нагоди написав Тома Contra errores Graecorum. Рівночасно збирав він екзегетичний матеріял до св. Отців і написав Catena aurea. У ній виложив він св. Письмо (уриваючи на євангелії Матея) дотичними патристичними цитатами.

3. З того часу походить служба Пресв. Євхаристії. Із причини чуда в Больсена (Bolsena) де молодому священикові, який сумнівався щодо присутности Христа, почала капати кров з агнця, установив папа свято Божого Тіла. Євхаристійні пісні свідчать, як сильно розвинене й ніжне було чуття у св. Томи.

4. Епохальне значення мають студії Аквіната над творами філософа зо Стагири. Тома рішуче заявив, що аверроістичний Арістотель не є автентичний, але на жаль сам не вмів по-грецьки. Та на папськім дворі познайомився він із домініканином-сповідником Вільгельмом із Мербеке (Mörbeke), що добре володів грецькою мовою. На просьбу Томи взявся він до дослівного перекладу арістотелівських творів і не раз помагав Томі у філологічних сумнівах при відтворенні первісного змислу арістотелівського тексту. У часі тієї затишної праці видав Аквінат свої преважні коментарі до Метафізики (12 книг), Етики і Фізики. Філологічний спосіб пояснювання перевищив аверроістичний, ба навіть і Альберта Великого. Тома остався і по сьогодні найкращим коментатором Арістотеля. Із творчости Томи видно, як він усе йшов з життям і торкався біжучих справ і питань, що свідчить про життєздатність його філософії, яка плила з глибин життя, його потреб, і зовсім не була доктринарською,як дехто думав.

По Урбані IV настав Климент IV. Цей папа рівно ж високо цінив Тому і предложив йому навіть єпископський престіл у Неаполі, щоб він у цей спосіб міг помогти своїй збіднілій родині. Але зо сльозами випросився Тома від цього достоїнства. Покірний учений наче бачив, що Провидіння Боже призначило йому далеко важнішу ролю на полі філософії і богословії, ніж та, яку він був би може сповнив як єпископ у малій дієцезії.

У 1265 р. настоятелі призначили його магістром у Римі в монастирі Santa Sabina. Пригноблююче враження зробило на Тому зруйноване й ограблене Вічне місто. У Санта Сабіна зачав писати свою Summa theologiса (1265-71). У 1267 р. він знову на папському дворі Климента IV у Вітербо і дальше працює над Суммою.

VII. Другий побут на університеті в Парижі

(1269 - 1272)

1. Час другого побуту на Паризькому університеті, це вершок наукової діяльности Томи, а рівночасно період найзавзятішої боротьби, яку зводив Аквінат у своєму житті.

Насильно придушений спір з монахами-жебраками вибух наново, і то так нагально, що англійський францісканин Роджер Бекон думав, що його може вирішити хіба собор або прихід антихриста. Францісканів боронили генерал закону Бонавентура і магістер John Peckham. Домінікани висунули Альберта Великого, але 70-літній старець відмовився і завізвано Тому з Італії, що мав уже загально признане імʼя.

На чолі світських священиків станули Gerhardus de Abbatisvilla (у творі Quaestiones quodlibettales) i Nicolaus de Lisieux. Знову заатаковано ідеал жебрацьких чинів. ергард представив мендикантів як найбільших егоїстів, що не Христа, але себе і свої інтереси висувають наперед. Коли Апостол каже: наслідуйте мене, як і я Христа, то жебрацькі монахи парафразовують: наслідуйте нас у тім, у чім ми не наслідуємо Христа.Дальше Христос багато зділав, чого не можуть наслідувати і совершенні люди.

2. Із двома творами вирушив Тома: Contra doctrinam retrahentium a religione i De perfectione vitae spiritualis. На ті всі напади спокійно починає Тома в De perfectione vitae spiritualis: Тому, що, не маючи поняття про досконалість, багато пустого наторочили, хочемо забрати тут слово. Той досконалий, хто досконалий в любові, і до неї можна змагати на землі.На заміт, що душпастирський стан вищий від монашого, каже Тома, що досконалий стан набирає певної основи через тривке зобовʼязання до того всього, що відноситься до досконалости. Парох не зобовʼязується до душпастирства навіки. Щодо надужить, то признає їх Аквінат, але хіба дивна була б логіка відкидати й осуджувати якусь річ, тому що її можна надуживати. [94]

3. Безумовно важчий був бій з аверроістами. Як відомо, вони опанували артистів, а ними верховодили знані вже Сіже з Брабанту [95] і Бостій Дакус. Віра була поважно загрожена у своїх основах. Визовом був твір Сіже, De unitate intellectus, де Альберта й Тому називає автор «рraeсірui viri in philosophia» і закидає їм незрозуміння Арістотеля: «Isti viri deficiunt ab intellectione philosophi». Погляд Сіже свідчить, що й на сучасників робив Тома враження сильної індивідуальности і глибокого ума, з яким кожний хоч-не-хоч мусів числитися.

По довгих підготовчих студіях над Стагиритом міг Аквінат відважно ставити чоло і показати справжнього Арістотеля. У розвідці, писаній 1268 p., п.3. De unitate intellectus contra Averroistas ao Tractatus fr. Thomae contra magistrum Sogerum de unitate intellectus, виказує Тома неправдивість монопсихізму, ба щоважніше, що філософ, на якого покликується Сіже— є якраз противної гадки. Душа є одна в чоловікові, окрема і різна в різних людей. Вона є формою тіла і принципом цілого життя. Коли не є поділений ум, тоді та сама воля в усіх і, в наслідок, заперечення всякої індивідуальности. Цього погляду були й коментатори Авіценна й Альтазель — тільки Аверроес зіпсував науку філософа. При кінці слідне обурення у словах Томи: «Це є наше опрокинення згаданої помилки. Воно не спирається на документі віри, але на ході думок і висказах самого філософа. Коли отже хтось, що чванливо вповає на свою здогадну вченість, хоче щось завважити проти наших виводів, то не повинен цього робити по закутках і перед хлопчиками, які є зовсім безкритичні в таких речах. Радше нехай напише щось проти нашого твору, коли справді має відвагу. Він напевно знайде не тільки найменшого між усіма мене, але багато інших любителів правди, які виступлять проти його помилок і докажуть йому його незнання». [96]

4. З того часу (р. 1270) походить другий полемічний твір, De aeternitate mundi contra murmurantes. Того самого року видав Сіже De anima intellectiva. З відділу артистів став по стороні Аквіната Петро з Овернь (Аvergne - Petrus Alvernus) і з часом опінія почала перехилюватися в бік арістотеліків. Спір закінчився тим, що архиєпископ Парижу Степан Тампіє (Tempier) осудив на синоді аверроізм у 13 тезах — передусім монопсихізм. Погребення аверроізму це безсмертна заслуга Томи.

5. Без передишки після перемоги над аверроістами розпочався новий нерівний бій внутрі переможців. Вістря звернено проти Томи, бо августиністи не вдоволялися осудженням аверроістів. Вони йшли дальше і хотіли знищити загалом арістотелівський напрям. Тома ясно й невозначно стояв на арістотелівських основах; його Summa theologica видніла одинцем у філософічній і богословській літературі. Невдоволення з нового напряму поширювалося і його виявили всі консервативні августиністи, світські священики-богослови, франціскани і домінікани під проводом Роберта Кільвардбі (Kilwardby), бувшого оксфордського професора й англійського провінціяла. Для них альфою і омегою був Августин. І св.Тома високо цінив гіппонського єпископа, та Арістотель був для нього Фундаментом у філософічній і богословській скепуляції.

Почалася дискусія про єдність субстанціяльної форми в людини.Аквінат твердив, що душа є одинокою формою тіла, принципом вегетативного й умового життя. [97] Противно, франціскани приймали дві, одну— форму тіла, а другу цілого чоловіка — душу. Розбіжність у поглядах між Томою і францісканами була вже передше. Але лагідний і згідливий Бонавентура ніколи не допускав до гострих виступів. Положення змінилося. На університеті проводив францісканами гарячий і войовничий Джон Пекгам. Він викладав рівночасно з Томою і не раз дошкулював йому в промовах і диспутах. Але Аквінат ніколи не дався вивести з рівноваги і свій погляд піддав під осуд паризьких професорів.

Закидувано дальше Аквінатові перецінювання філософії на шкоду богословії. Роджер Бекон шуткував собі з Альберта й Томи, кажучи, що «молодики» забагато присвячують уваги філософії, і то в некористь богословії.

Вслід за тим перейшла 1271 р. на генеральній домініканській капітулі ухвала: «Взиваємо студентів, щоб вони менше ваги клали на філософію, а навпаки, щоб пильно займалися богословією, уважно слухаючи і звичайних викладів і пояснень сентенцій. Пріори повинні вважати, щоб це було старанно збережено». [98]

Так проти Томи стояв загал богословів, які ще зʼєднали собі паризького архиєпископа Степана Тампіє. Але Аквінат із великим спокоєм, покорою і самопевністю боронив свого становища. Не дався склонити й налякати ніякими людськими зглядами. Правда й аргументи одиноко були для нього міродайними. [99] Ту відпорну силу знайшов Тома в арістотелівській системі. Відвага постояти за правду — це шляхотна ціха Томиного характеру.

На університеті витворилася задушна для нього атмосфера; осуджені аверроісти і розʼярені августиністи робили йому побут тяжким і прикрим.У 1272 р. покидає він Париж на домагання Вільгельма від Св. Любови противника св. Томи (мабуть відкликаний чином), щоб уже більше до нього не вернути. Дарма, що паризька alma mater домагалася від генеральної капітули його привернення.

Паризька кампанія мусіла немало боліти Тому, та він, не зважаючи на те, ніколи не тратив рівноваги духа.

Місце Томи зайняв у Парижі fr. Romanus, прихильник августинізму.

VIII. Останні дні Томи в Італії

1. Після уступлення з Парижу, чин поручив Томі зорганізувати богословські студії в італійській провінції, полишаючи йому свобідний вибір осідку. На просьби Карла з Анжу, що покликувався на неаполітанську красу природи і чудові околиці на прогульки та догідний відпочинок для студіюючих, обіцюючи при тому потрібні середники для науки, рішився Аквінат на Неаполь, з яким і так тісно вʼязали його любі молодечі спомини, гуманістичні студії і вступлення до монастиря. З тих часів осталися ще й дотепер у Неаполі заля, де викладав Тома, дзвінок, яким дзвонено на його виклади і розпʼятий Христос у церкві св. Миколая, до якого молився про просвічення і від якого почув ці потішаючі слова:«Thomas, bene de me scripsisti, quam recipies a me pro tuo labore mercedem»?—на що відповів:«Domine, non aliam nisi Te».

2. У Неаполі продовжував він ІІ частину Сумми. Тут нагородив його Бог просвіченнями і візіями (св. Павло пояснював йому темні місця з Ісаї, Преч. Діва хвалила його працю тощо). Перепрацьовання і вимучення давалися в нього щораз більше запримічувати. Він став іще більш вдумливим. Вже 6 грудня 1273 р. «suspendit organa scriptionis», а коли його невідлучний товариш Регінальд із Піперно запитав його:«Отче, чому кинули ви таке велике діло, що розпочали для просвічення світу?», то він відповів: «Не можу більше, бо після візій, які я мав, усе, що я написав, видається мені тепер як полова». [100]

Недовга отже діяльність судилася Томі в Італії. У 1274 р. папа Григорій Х покликав його на собор до Ліону, щоб мати дорадником компетентного богослова. Послушний волі папи вибрався Тома в дорогу, та слабе здоровʼя не дозволило йому доїхати на собор. По дорозі він занедужав, а що не міг виїхати на Монте-Кассіно, вступив до монастиря цистерцієнсів у Fossanuova. На смертній постелі вияснював він монахам Пісню пісень. Ще й сьогодні в келії, яку перемінено на каплицю, видніє напис на стіні: S. Thomas ut cantando moreretur et moriendo cantaret, rogatu monachorum Fossaenovae cantica cantorum exponens maioris amoris vi quam morbi ad caelum raptus». [101]

Три дні перед смертю просив Тома принести Найсв. Тайни і він довго перед ними молився. Коли подано йому св. напутія, сказав зо сльозами: «Беру Тебе, викупе моєї душі. З любови до Тебе я вчився, ночами чував, багато трудився, Тебе я проповідував і про Тебе навчав, ніколи не сказав я чогось проти Тебе. Не був я впертий у моїм погляді і коли я щось зле сказав, піддаю це під осуд католицької Церкви, в послуху якої пращаюся з цим світом». [102] Помер 4 березня 1274 р., проживши несповна 50 літ. О. Регінальд, який іще вислухав його загальної передсмертної сповіді, сказав, що душа його була чиста, як у невинної дитини, несплямлена життєвим брудом. Бо справді тільки кристальна, відірвана від світу, від змислового життя душа могла так вглибитися в надприродні правди і потонути в морі надприродної ласки. Тільки непорочні, чистим серцем можуть бачити чистого Бога. Не диво, що Церква назвала його Doctor angelicus.

3. З великим смутком прийняв Париж вістку про скору смерть свого геніяльного вчителя. У письмі до генеральної капітули університет, висловлюючи свій жаль, з великими похвалами згадав про свого магістра, називаючи його сонцем століття, і просив про його тлінні останки, бо годиться, щоб там, де ві учився і вчив, спочивало його тіло. Цистерцієнси за всяку ціну хотіли задержати мощі собі, затаюючи навіть чуда, які діялися біля них. Та по довшій мандрівці і торгах зложено кості Томи в Тулюзі у Франції.

4. Противно як Альберт, був Тома високого росту, дуже товстий, з лиця погідний і лагідний. У поведенні був дуже милий і поєдничий. Порядок дня був у нього звичайний. Вранці правив Службу Божу, слухав другу, по сніданні студіював або диктував писарям. Потім хор, обід, відпочинок, і знову праця. Любов до правди зберіг через ціле життя і завдяки їй ніколи не загнався в якусь скрайність. Щойно по надумі приймав нове, яким однак ніколи не запалювався. До самої смерти остав вірним науковому званню, хоч стелилася йому не раз дорога до достоїнств. Не дався відвести від свого звання і тим, що бачив, як його сучасників і товаришів нагороджувано гідностями (Альберт став єпископом, Бонавентура й Анібальд, други Томи — кардиналами, Петро з Тарантасії папою тощо). Аквінат став отже повсякчас зразком святого, тихого мужа науки, що з залізною послідовністю ішов за ціллю життя: вглибитися в Обʼявлення і уняти його в наукову форму. У спорах, які зводив, поконував противників не реторичними штучками, але холодними аргументами. І хоч здавалося б, що вік Томи — це буденна, монотонна судьба вченого над книжкою, то проте він своєю творчістю візувався в ядро церковного, суспільного й наукового життя, йому сучасного і пізніших століть.

Крім геніяльних спосібностей видно в Томи величезну наукову, філософічну й богословську ерудицію. Знання попередніх поколінь ставив він високо і, передумавши його, присвоїв собі. Тома не був так оригінальним, як Платон, Арістотель чи Авґустин, але як систематик їх усіх перевищив. Він проаналізував їхні науки, критично повибирав їх стійні погляди і зілляв в одну органічну цілість. Висока культура серця, ніжні етичні почування, щирість у відношенні до Бога й людей завершували той сильний, благородний характер. Церква скоро приступила до його канонізації за папи Івана XXII (18 липня 1323), а св. Пій V проголосив його Вчителем Церкви (1567 р.).

IX. Summa theologiae і її вплив на богословію

1. Письменницька спадщина Томи дуже багата, коли зважити ще до того, що він помер перед 50-им роком життя і був довгий час зайнятий викладами й обовʼязками в чині. Тому що приписувано йому й чужі твори, багато взяло труду (Barbavaras, H. Denifle, Mandonnet, Grabmann та ін.), щоб означити авторство поодиноких писань, і праця ця ще не закінчена. [103]

Найзнаменитнішим твором св. Томи є без сумніву Сумма. Це справдішній архитвір богословської науки, на якім образовувалися і ще довго будуть учитися цілі століття. Студії над нею все запевнювали поступ богословії і свідчили про високий рівень філософічного і богословського знання. Ця безліч коментарів до неї є найкращим свідком її домінуючого становища. Творча сила Сумми показується і з того, що чим більше її студіюється, тим сильніше відчувається її глибину і красу її будови. [104]

Хоч постала вона не безпосередньо з викладів, проте автор призначив її для студіюючих (ad eruditionem incipientium), щоб зарадити потребі доброго підручника. Коротким прологом впроваджує автор читача до свого храму. Його ціль є дати систему цілої богословії, тому принагідно втягає біблійні і патристичні квестії, узгляднює право, літургіку і містику.

Ввесь твір ділиться на три частини, кожна частина на квестії (аеstiones), а ці на артикули (articuli), з поданням на початку заголовка:«Utrum...» Це форма специфічно схолястична. Найперше робить Тома закиди проти якоїсь тези, потім дає противні рації («Sed contra...»). Щойно слідує розвʼязка артикулу і це називається corpus articuli. Накінець розвʼязує труднощі.

Старанно оминено злишні й банальні квестії та нудні тонкості, які почали вкрадатися до творів схолястиків; артикули органічно вʼяжуться і один із другого випливає. Ніколи не повторюється сказане, немає довгих і томляючих цитатів з інших авторів, а коли наведені, то коротко і уняті самостійно. У лагіднім тоні справляє він перестарілі думки і похибки своїх попередників. При тому «чудова ясність осяює цілість, прозорість пляну, поєдничість і наукову точність вислову, яких іще ніхто не перевищив». [105] Над усіми тими ціхами царює геніяльна систематичність.

2. Коли Ломбард не відділив у своїх Сентенціях науки про Бога і Пресв. Трійцю, науку про чесноти і ласку порушив при воплоченні і тайнах, не упорядкував науки про ласку, то Тома, маючи це на увазі, дає свій поділ.

У І частині розводиться над Богом (існування, єство і прикмети, знання і хотіння в Бога). Дальше слідує тринітарна наука, сотворення і провидіння. Ця частина написана в 1265-1266 рр. у Вітербо і Санта Сабіна.

ІІ частина ділиться на дві ділянки: Prima secundae (I-II) і Secunda secundae (II-II). Обі постали в 1268-1272 рр. у Парижі. У першій частині розвинена християнська мораль: призначення людини, етичний характер учинків, суть чесноти і гріха. Prima secundae кінчається трактатом про ласку. У Secunda secundae представлені поодинокі чесноти (віра, надія, любов тощо). Життєва обсервація і глибина думки йдуть рівним кроком.Це найгенільніша й найоригінальніша частина з цілої Сумми.

IIІ частина обіймає Христологію, науку про сім святих тайн і про останні речі. Її написав Тома в Неаполі (1272), та, на жаль, на тайні покаяння урвав. Доповнив її Регінальд із Піперно за коментарем до Сентенцій.

Сумма, це найбільш зрілий твір Аквіната, написаний після підготовчих студій над Арістотелем, по вчительськім досвіді і по довших застановах над важчими і спірними питаннями. Не диво, що неодин погляд висловлений у коментарі або іншім вчаснішім творі (Quaestiones disputatae) уляг зміні або основній перерібці. Іван Капреоль, коментатор Сумми, каже, що Тома «magis digeste et ponderate locutus est in Summa, quam ultimo fecit, quam in scriptis primo confectis». [106]

На цей поступ звертали увагу вже в заранні, як ученики так і противники Томи, в т.зв. Concordantiae. [107]

Сила цього монументального твору лежить у спекуляції, хоч досвідна сторона (етичні й соціологічні завваги) у відношенні до тогочасних дослідів не є занедбана. Все ж таки в позитивних (передусім природничих) науках Тома стоїть позаду Альберта і Роджера Бекона.

3. Про вплив Томи на цілу богословію і світогляд середньовіччя можна вносити з творів Данте і з тієї безлічі коментарів, які постали до Сумми. Вона, виперши Ломбарда, стала підручником богословської науки. Найважніші пояснення написали Каєтан і Франц Феррара, з новіших Billot i Janssens.

Вправді Томі не судилося дочекатися плодів своєї праці, як Мойсеєві оглядати обіцяну землю (бо так винагороджує Бог на землі своїх вибранців), але таки його наука мусіла з часом взяти верх.

4. Проти Сумми розпочався сильний і нагальний наступ. [108] З домініканів виступив напрасно Роберт Кільвардбі і Ріхард Фітсакр (Fitsacre), від францісканів Джон Пеккам, Матей з Акваспарти († 1302),Вільгельм деля Маре (Correctorium fratris Thomae) і Дунс Скот, від світських Генріх із Ґент († 1293) і накінець Дуранд (Durandus a S. Portiano, † 1332). Дійшло аж так далеко, що Стефан Тампіє осудив на паризькім синоді (1277 р.) 219 тез аверроістів, а між ними і кілька Томи (principium individuationis). На цю вістку, оповідає легенда, старенький Альберт мав вибратися до Парижу, щоб оборонити свого учня. Не зважаючи на те,ніякі зусилля не могли повалити Аквіната. Як за життя його ясний і легкорозумний виклад заповнював залю по береги, так по смерті його твори почали зʼєднювати щораз більше прихильників (Тергарда з Болонії, † 1317, Бернгтарда із Трілії, † 1292, Тому Суттона та ін). [109]

5. Зворот у тій завзятій боротьбі наступив зо смертю Роберта Кільвардбі (1278). Домініканська опінія стала перехилятися в противний бік. Заборонено виступати проти Томи і з часом розпочато впроваджувати Сумму до школи. Толомей з Люкки († 1337) сказав, що Тома став на Паризькому університеті Doctor communis та що з його поглядами годився загал магістрів. До скорого опанування богословії і філософії Томою причинилася без сумніву і канонізація. [110]

Х. Погляд на творчість Томи

1. Тома — це вершок схолястичної спекулятивної творчости Золотої доби. Альберт зібрав увесь матеріял, тим уможливив своєму учневі передумати його, упорядкувати, дати суцільний погляд і створити систему.Doctor universalis [111] наводить кілька думок і, тому що предмет видається йому тяжким, не береться його рішати, а полишає читачеві до вибору,Тома, навпаки, іде з цілим висиленням аж до основ квестії і в найбільшім хаосі завжди дає свою розвʼязку. Тому майже на кожному кроці видно поступ у томістичній доктрині. Виходячи з твердих арістотелівських основ, Аквінат ішов теза-за-тезою і консеквентно вияснював і справлював погляди своїх попередників і сучасників. Та й у філософії не йшов безкритично за Стагиритом (напр., Бог є не лише найбільшою мудрістю, але й найбільшою добротою) і його в багатому справлював і доповнював, та й тим самим посунув філософію вперед.

2. Найперше, завжди відрізняв він правду від гіпотези і в її ствердженні руководився тільки доказами, ніколи зглядами чи упередженнями.Одначе, заглиблюючися в саму річ, він старанно оминав пересадних тон-костей. На питання: Чи Преч. Діва сім разів на день розважувала слова, які сказав до неї св. Симеон, коли вона принесла Ісуса до храму? — відповів іронічно:

«Ad hoc etiam respondeo, quod istud eadem facilitate contemnitur, qua dicitur, cum nullius autoritatis robore fulciatur. Nec aestimo huiusmodi frivola esse praedicanda, ubi tanta suppetit copia praedicandi ea, quae sunt certissimae veritatis». [112]

3. Замість давати перегляд цілої системи Аквіната, нехай вистачить кілька завваг про рішення квестій Ангельським учителем, будь-то спірних у сучасників, будь-то непродуманих попередниками, як зразки оригінальности і глибини ума Томи.

І так ту самостійність видно зовсім наглядно найперше в теорії пізнання. Августиністи держалися тези, що загальні поняття є влиті в душу людини через просвічення вічної правди. Так учив св. Августин із Плотином. [113] Св. Тома в Quaestio disputata de veritate ще не ставиться в різку опозицію до пануючої традиційної думки. За те в Summa contra gentiles одним реченням повалює авґустинську гіпотезу: «Unde parvum lumen intelligibile, quod est nobis connaturale sufficit ad nostrum intelligere». [114] Людське пізнання залежне від двох чинників: 1) досвіду, який маємо з нашого внутрішнього життя і зовнішнього світу, та 2) праці ума. [115] Що отже в якийнебудь спосіб не підпадає під наші змисли і чого вони не передають розумові, це не може бути предметом нашого пізнання. Наш ум пізнає не тільки враження, як учить Кант, але йде дальше до самої речі, до суті предмету. [116] Як окові питомим є бачити краску і все інше, наскільки воно стоїть у відношенні до краски, а вухові чути тон, так умові — пізнавати буття і все, що стоїть у звʼязку з буттям. [117]

Коли б акт інтелекту кінчився ствердженням змилового подразнення, цебто самим враженням, то тоді наука була б немислима, саме із-за субʼєктивности вражень. По-друге: щодо цієї самої речі, правдиві були б дві противорічності, бо в двох осіб можливі є противні враження того самого предмету. Смак здорового організму каже, що мед солодкий, у хворого — що гіркий. Різниця між правдою і неправдою зникала б. Проте враження і поняття є тільки середниками, якими пізнаємо річ. [118] Приймаючи дійсність зовнішнього світу, легко слідує дефініція правди. Це згідність між пізнанням ума і самим предметом. Та при тім св. Тома не виключає впливу субʼєктивних чинників на акт пізнання: «...Intellectus non apprehendit res sec. modum rerum, sed sec. modum suum. Unde res materiales, quae sunt infra intellectum nostrum, simpliciori modo sunt in intellectu nostro, quam sint in seipsis». [119]

Перше, отже, що пізнає розум, це буття. [120] Його ділить Аквінат з Арістотелем на дві головні категорії: субстанції і акциденси. Субстанція це буття, яке існує саме в собі і є підкладом ділань і змін; такою є напр. душа. Акциденси є способами самого буття.

У питанні про universalia Тома є уміркований реаліст. Загальні поняття існують у речах і постають завдяки абстракції ума, що усуває всі індивідуальні ціхи. Крім того загальні поняття є в умі Божім. Поза тим Аквінат рішуче відкидає платонівський погляд самостійного буття ідей. [121]

Із засади, що природне пізнання мусить опиратися на змислах, послідовно виходить, що Бога можна пізнати тільки з Його діл, а ніколи а priori. Коли авґустиністи приймали ще онтологічний доказ св. Ансельма, то в Томи він позбавлений основ. [122] На існування Бога наводить Аквінат пʼять доказів. Ряд причин зависимих від себе не може йти в нескінченість, мусить отже існувати перша причина всього, motor immobilis, яка все сотворила й урухомила. З того можна заключити, що Бог є actus purissimus, значить, що Він не може усовершуватися. [123]

Коли в попередніх століттях відношення віри до науки, богословії до філософії не було точно відмежене і тому траплялися твердження будь-то заперечуючі віру, будь-то недоцінюючі науку, то Тома поставив філософію і богословію як дві відрубні науки. Є правди в Обʼявленні, до яких не можемо дійти розумом, ані їх доказати. Багато перед Томою, навіть Альберт Великий, припускали пізнання Пресв. Трійці природним розумом! — Аквінат виразно заперечив ту можливість. [124] Як з однієї сторони Тома остерігає перед доказуванням догм, яких природним розумом не можна доказати, так із другої не можна доотитищо не є жодною догмою. Тим тільки компромітується віру. [125] Обʼявлення приймаємо не на основі розумового пізнання, але на достовірності обʼявлюючого Бога. У вірі людина розумом пізнає praeambula fidei — природні правди, на яких опирається віродостойність надприродного Обʼявлення. Воля наказує розумові признати за правду те, що говорить Бог, хоч він (розум) у пізнанні тих правд не доходить до віденції.

Суть Бога є бути, існувати, зн. Бог не може не бути [126] Із сотвореного світу не можемо докладно пізнати єства Бога. Це розкриває нам глибше Обʼявлення. Пресв. Трійцю нагляднює св. Тома за св. Августином через аналогію з душею, її розуму і волі. Син походить від Отця через пізнання ума як Слово (поняття), Святий Дух як любов, продукт волі, що слідує посередньо з акту розуму. У богословів-францісканів Дух Святий тому походить від двох осіб, бо любов альтруїстична є досконаліша і вища, як любов егоїстична. Перший Тома відкинув ту рацію: «Quod dicitur, quod sine consortio non potest esse iucunda possessio alicuius boni, locum habet, quando in una persona non invenitur perfecta bonitas; unde indiget ad plenam iucunditatis bonitatem bono alicuius alterius consociati sibi». [127] Любов самого себе в Бога є найдосконалішою, бо якщо Божа любов усовершувалася б аж у другій Особі, тоді Бог не вистачив би сам собі і, консеквентно, не був би Богом. [128]

4. Світ сотворений з нічого і це є теологічно і філософічно стійне.Але що він сотворений у часі, цього не можна доказати розумом, тільки це подає нам певно Обʼявлення. [129]

У науці про співдію Бога зо свобідною волею св. Тома не був «томістом», значить не приймав pramotio physica — спонуки, якою Бог так впливає на свобідну волю, що вона рішається на бажаний Ним напрям. Але не був св. Тома також моліністом, зн. не приймає concursum simultaneum — рівночасної співдії Бога з волею. Бо Аквінат виключує змогу діяння двох підпорядкованих собі причин безпосередністю осібняковою. [130] Природним рухом, що походить від внутрішнього принципу [131], зн. розумом, який пізнає, і волею, яка рішається, розвʼязує питання. Боже діяння на розум полягає на тому, що воно дає людині цю спосібність і піддержує її в існуванні. Так само впливає Бог на волю, зн. дає їй склонність до доброго, а крім цього зовнішніми умовинами, враженнями, впливами ділає на рішення. Бог передбачує їх і укладає так, що воля рішається в тому напрямі, а не противно.

У догмі про Непорочне зачаття Тома не дав розвʼязки, але в нього вже є елементи пізнішої скотівської аргументації. Марія потребувала відкуплення, як усі люди, потомки Адама. Рівнорядно з тим стоїть друге твердження, що вона ніколи не мала на своїй душі жодного гріха. Але якщо Марія не стояла б у жодному відношенні до первородного гріха, тоді не потребувала б відкуплення. [132] З тієї альтернативи вийшов переможно щойно Іван Дунс Скот. У Преч. Діви відкуплення не означало очищення від гріха, але praeservatio, praeredemptio, охоронення перед первородним гріхом, очевидно через заслуги Христа. З огляду отже на ці за-но поті зал нати без первородного гріха у стані освячуючої ласки.

Погляд Томи на життя гордо ставить чоло старинним і модерним спробам обезцінити вартість життя і песимізмові, що всюди бачить тільки верховодство зла і тим самим брак змислу життя, і всім видам матеріялізму з його тезою, що життєве щастя лежить у вживанні туземних дібр і в заспокоюванні тілесних пристрастей, та й блідому поглядові тих, які ціль життя бачать у вдосконаленні духової і матеріяльної культури.За Томою життя, це можність саморуху. Чим досконаліше життя, тим більше незалежне воно від зовнішнього світу і щодо цілі, форми і середників життя, як напр. у рослини, звіряти і людини. Бог є зависимий сам від себе і тому Його життя найдосконаліше; Він є саме життя. [133]

Людське життя проявляється в думці-пізнанні і в хотінні-любові.Через освячуюючу ласку душі і Обʼявлення, пізнання і любов є удосконалені, і в позагробовому житті воно осягає найвищу експансію в невпиннім і вічнім огляданні безконечного, найдосконалішого і найбільш гідного любови Єства. Туземне життя є лише приготуванням до майбутнього, небесного щастя. Це надприродне життя заслужив нам Христос. Св. тайни є середниками для плекання того вищого життя. [134]

5. В еклезіології Тома зависимий від св. Павла і св. Августина. Церква це Містичне тіло Христа. Св. Дух оживлює його ласкою, яка проявляється наверх у ділах. Розвиток життя (уділення ласки через тайни, навчання у вірі Христа) домагається організації в Церкві. [135] Вірними управляють єпископи, єпископами папа. [136] Догмат примату Римського престола поставлений у св. Томи дуже ясно і тим вплинув на утвердження цієї правди віри в наступних століттях. Ідеал правління бачить він у монархії, бо одність пануючого ще найбільш спосібна утривалити мир у державі. [137]

У догматиці признає Аквінат поступ, але не у винаході нових правд, гільки в пізнанні обʼявлених. Обʼявлення не побільшується, воно те саме, яке було зо смертю останнього апостола і нині по стільки століттях. Одначе пізнання обʼявлених правд побільшилося. Quaedam explicite cognita sunt a posterioribus, quae a prioribus non cognoscebantur expliciter». [138]

6. Полишаючи інші ділянки філософії і богословії, годиться кинути ще оком на моральну науку Ангельського вчителя. Вона оперта на біблійно-патристичній основі з узглядненням етики Арістотеля і стоїків. [139] У передтомістичній добі моральна богословія була найменш оброблена і тому велике і важке завдання стояло перед Томою. З нього навʼязався він незвичайно спосібно і найбільш самостійно. Мораль Томи, це прямування до щасливости. Як середники до тієї загальної цілі є actus humani, які зроджує і розум і воля. Як у пізнанні великої ваги є враження змислів, так в етичному житті склонності і почування. Їх впливові на свобідні акти волі присвятив Тома І-II, 2.22-48 Сумми, в яких уняв і найніжніші зворушення серця.

У другій частині другої частини Сумми трактує Тома і євангельські ради. Обширно розводиться і над дівицтвом, яке ставить вище подружжя, покликуючися і на примір Христа і Матері Божої і на св. Павла (1 Kop 7): «Virginitas autem ordinatur ad bonum animae secundum vitam contemplativam, quod est cogitare ea quae sunt Dei; coniugium autem ordinatur ad bonum corporis, quod est corporalis multiplicatio generis humani; et pertinet ad vitam activam; quia vir et mulier in matrimonio viventes necesse habent cogitare quae sunt mundi; ut patet per Apostolum, 1 Cor 7; unde indubitanter virginitas praeferenda est continentiae coniugali». [140]

У суспільній науці виходить Тома від природної засади, що людина є ens sociale. Живучи у громаді, людина може легше забезпечити, розвивати й удосконалювати своє життя, духову і матеріяльну культуру. Осягнення цієї цілі супонує у громаді владу, які правила б суспільними потребами і порядкувала їх. Це тому потрібне, бо в людині є сильний нахил до егоїзму. Як ціла природа, так із неї випливаюча потреба влади походить від Бога. [141] Без божої ласки екстаза неможлива. До містики веде молитва і екстаза.

7. Головною заслугою св. Томи було те, що він повалив августинський погляд і боронив одности субстанціяльної форми. По боці св. Томи став Aegidius Romanus (1247-1316), хоч він задержував іще rationes seminales і примат волі. Противником св. Томи був Петро з Auvergne (Alvernus, † 1305), Регінальд із Піперно, Толомей із Lucca (1236-1327), Гервей Наталіс († 1323). Проти св. Томи також виступила очевидно і франціскансь ка школа: John Peckham, Ріхард із Middletown (Mediavilla) і Вільгельм деля Маре (Correctorium fratris Thomae). З давніх домініканів виступив Роберт Кільвардбі з Кантербері († 1277), Стефан Тамніє та ін.

ХІ. Св. Бонавентура (1221-1274)

1. Іван Фіданца, названий Doctor seraphicus задля своєї невинности, був великим приятелем св. Томи. Він вступив до францісканів, вчився в Парижі і там був професором 1250 р. У 1257 р., на 36-му році життя, вибрано його генералом францісканського чину, а пізніше він став кардиналом і єпископом Альбано, іменований папою Григорієм Х, що був вибраний папою на представлення Бонавентури.

2. У своїх письмах Бонавентура є філософом і містиком. Держався августинського напряму, хоч знав Арістотеля. Його твори видали франціскани в 10-ох томах.

Пізнання довершується враженими поняттями й утвореними з видимого світу. Душа пізнає себе безпосередньо і має матерію і форму, але є поєдинча. Вона пізнає Бога без зовнішного світу. Бог сотворив світ. Матерія є можливістю, форма надає її завершення. У матерії є formae seminales як зародки, Бога пізнаємо як незмінне єство. Позитивне поняття Бога містить у собі і його існування. Вище пізнання є містикою, якою Доходимо до пізнаня Бога в Ньому самому.

3. Учнями і прихильниками Бонавентури були Матей з Акваспарти († 1302), Джон Пекгам, Ріхард Медіявілля та ін. Бонавентура відограв, так само як св. Тома, дуже світлу ролю в богословії і церковній історії загалом. Св. Тома і св. Бонавентура — це типові представники своїх чинів-монастирів. Коли в Томи переважає мастатичний спокій, безоглядний критичний ум, то в Бонавентури бере верх серце. Своїм незвичайно милим поведенням зʼєднював він собі всіх, з ким лише стрічався. До монастиря вступив він ззамолоду і називався Іван Фіданца (Fidanza, нар. 1221 р. у Bagnorea). Біля 1242 р. прибув він до Парижу на студії і за Олександра з Гельс одержав бакалавреат і став його другим наслідником. Викладав до 1252 р. Як кардинал і єпископ Альбано помер він 1274 р. в Ліоні. У своїй творчості тримався Бонавентура традиційного напряму, т.зв. авґустинського. [142]

XII. Генріх із Гандави (1217-1293)

1. Незалежне становище занимав Henricus Gandavensis. Він був світським священиком і професором у Парижі. Головні його твори це Summa theologiae i Quodlibet, в яких остав вірним августинському поглядові. Inter esse et existere немає differentia realis. Матерія могла б існувати і без форми субстанціяльної. Одне suppositum є в собі так замкнене, що виключує помноження себе, і те саме стає з іншими єствами. В людині є тіло, душа і форма тіла (forma corporeitatis). Для пізнання не треба ще пізнавальних форм, бо наше пізнання є з досвіду, а щойно при помочі Божого просвічення пізнаємо повну правду. Воля панує над розумом і любов Бога є найбільшим щастям. Генріх становить перехід від Томи до Скота.

2. Учнем Генріха був Godefridus de Fontibus († 1306). Він приймає за Томою примат розуму.

XIII. Іван Дунс Скот (1266-1308)

1. Здається, що він найздібніший філософічний ум середньовіччя.Народився біля 1266 р. в Макстон у Шотляндії, вступив до чину францісканів і студіював в Оксфорді у Вільгельма з Варе, опісля студіював у Парижі і в 1304 р. був там професором, а 1308 р. виїхав до Колонії і помер там, маючи 42 років життя. На його гробі видніє напис: Scotia me genuit, Anglia me suscepit, Gallia me docuit, Colonia me tenet.

2. Скотові численні твори видають тепер франціскани в Римі (Антоніянум, оо. Баліч і Меляда). Написав він коментарі до Арістотеля і Opus Oxoniense, коментар до Ломбарда, та Opus Parisiense. Коли св. Тома був неперевершений систематик, то Скот визначався оригінальністю помислів і тому названо його Doctor subtilis. Скот найкраще уняв науку св.Франціска з Асізі у філософічну форму. Оспорював науковість питань своїх попередників. Не може бути протилежність між вірою і наукою філософії. Бога можна пізнати а posteriori зо сотвореного світу. Бог є найдосконаліше Єство, та не можна стисло доказати Його всемогутности, всюдиприсутности, справедливости, милосердя і несмертельности душі.Найвище щастя лежить в любові.

3. Природне право є основа для трьох заповідей Божих. Дальших сім заповідей не можна розумово доказати, бо вони є свобідної установи Божої. Скот є реаліст. Загальні поняття представляють суть усіх одиниць і є отже чимсь реальним. За Августином твердить, що воля має перевагу над розумом, одиниці над загалом. Загальне єство стає одиничним через форму distinctio formalis rationis ex natura rei — є це умова різниця між матерією і формою; різниця між поодинокими речами є distinctio realis. Найвищою дійсністю і реальністю є одиниця. Між досконалостями Бога є тільки різниця formalis, а не realis. Так само між душею і її прикметами.

4. Душа є формою тіла, яке має і forma corporeitatis. Чи матерія може думати — питав він? Загальне поняття розум творить із поодиноких речей. Воля є свобідна. Вона не завжди йде за розумом. Воля є першою прикметою душі і вона володіє над усіма прикметами і чеснотами — і над розумом. Воля є причиною чеснот. Щастя — це любов Бога.Скот отже волюнтарист, Тома — інтелектуаліст. Науку треба удосконалювати.

5. З 1307 р. Скот оборонив філософічно і теологічно Непорочне зачаття Преч. Діви Марії, і це його велика заслуга (див. вище, розд. Х, ч. 4).

XIV. Природничий напрям

1. До хибних понять про схолястику належить і це, немов би схолястика представляла однобічний, пересадний, метафізично-спекулятивний напрям. На ділі, так як стрічалися в середньовіччі різні філософії, як християнська, арабська і жидівська, так також розвивалися і в Золотій добі різні напрями. Крім учнів, заглиблених у метафізичні квестії, розпочали визначатись і філософи природи. Таким був, як сказано, св. Альберт Великий — універсальний ум, який положив великі заслуги для природничих дослідів. Крім цього є рівно ж кількох визначних природників — представників природничого напряму. З тих часів є вітровий млин, шовководство, механічний годинник, льняний і бавовняний папір, магнетна голка і стрільний порох, оптичні окуляри, зеркала. Всі ці винаходи запозичені переважно зі оду, завдяки розвиненому мореплаванню.

2. Robert Grosseteste народився 1175 р. і вчився в Оксфорді, там був і професором та помер 1253 р. Як єпископ Лінкольну написав коментар до Арістотеля та природничі розвідки: De sphaera, De cometis, De lineis, angulis et figuris, De coloris. У філософії він держався радше платонівського, ніж арістотелівського напряму. Основою пізнання є геометрія. Світло, це ніжна субстанція яка є першою формою матерії. Перекладав багато, знаючи єврейську, арабську і грецьку мови.

3. Vitelo народився між 1220 і 1230 рр., походив зо Шлеську, студіював у Падуї, був приятелем Вільгельма Мербека, визначний математик і оптик (Perspectiva i De intelligentia). В нього є вже початки експериментальної психології. Він залежний від арабського філософа Альгазена. Написав твір «Перспектива», в якому представляє математично динамічний образ світу звʼязаного з неоплатонівською метафізикою світла.Він мав вплив на Кеплера і Леонарда да Вінчі.

4. Dietrich (XIII ст.) із Фрайбургу, домініканин, писав на теми з фізики (De luce et eius origine, De intellectu et intellegibili). Він держався ще і неоплатонізму і августинізму і приймав еманацію сотворінь з Бога. Людина знаходить правду в сотворенні. Він стояв підо впливом араба Авіценни.

5. Roger Bacon також походив з Оксфорду (нар. 1211-1214 р.). Вчився в Grosseteste у Парижі, був там професором, вступив до францісканів.Був осуджений за астрологію і за поведення зо своїм генералом. Вернувся до Оксфорду, з якого його небаром вигнали і він опинився в Парижі у францісканів. Помер 1294 р. Його праці: Opus maius, minus, tertium; післав папі Климентові IV De secretis artibus et naturae operibus et nullitatae magiae.Був філософом, математиком і природником. Оптика, астрономія і математика були його улюбленими науками. Писав і про нові відкриття.Любувався в астрономії. У філософії він авґустиніст. Писав і про історію філософії. Практичний досвід і розумовий доказ доводять до правди. У пізнанні потрібне і просвічення Боже. Нема загального розуму, але поодинокі в кожній людині. Припускав прихід Антихриста. Виступав проти надужить і проти тих, котрі нічого не творили, писав коментарі до Коментарів. Як сказано, за деякі свої погляди і за брак монашого послуху був переслідуваний і караний своїми настоятелями. Він знав Олександра з Гельс.Помер 1245 р.

6. З філософів і природників треба ще назвати Raimundus Lullus (1234-1315), що народився на острові Майорці. Став францісканином. Як учений поборював іслям в Африці й Азії. Опісля учив у Парижі. Магометани закаменували його в Тунісії. З його творів визначні: Duodecim principia philosophiae (contra averroistas), Liber contra errores Boetii et Sigerii.Головним його твором є: Liber contemplationis in Deum. Він поборював подвійну правду, одну у філософії, другу в богословії, підчеркував вищість віри над розумовим пізнанням. Всі правди віри можна доказати розумом. Він поет, філософ і містик-теолог. Після придворного життя став отшельником.

7. В тих часах (XIII ст.) займався магнетизмом Petrus Peregrinus de Maricourt. Був прихильком Бекона. Мав високе знання фізики і досвідних наук. В 1269 р. написав твір про магніт. Коли ходить про політичне положення, то в тих часах французький король Филип Красний виступав проти папи Боніфатія VIII, що не хотів признавати законности королівських налогів на духовенство задля війни короля з Англією. Король заборонив вивіз грошей з Франції, а тоді в 1302 р. Папа кинув клятву на короля. В Папській Буллі обосновується вищість духовної влади, бо Папа це представник Христа на землі і його влада Божа. Він держить два мечі духовний і світський. Підчинення Папі є конечне для спасіння. Король зловив Папу і він помер в 1302 р. Наслідником його став француз, підчинений королеві і він осів в Авініоні, розпочинаючи 70-літню Авініонську неволю Папів. Королівську владу боронили Pierre du Bois (1250-1321) і Іван Парижський. А папську владу боронив Еґідій Римський, учень св. Томи, який знову опирався на Псевдо-Дионісії Ареопагіті.

Нариси Історії Середньовічної (Схолятичної) Філософії

​

Історія

XV

ПАТРІАРХ ЙОСИФ СЛІПИЙ