НА ВЕЛЕГРАДІ

(6—9 серпня 1922 р.)

Сейчас зі залізничої стації Угорського Градця, розкривається перед велеградськими путниками прекрасний вид. На право, тут близше, червоні - руді дахи міста, що протяглося в долині між зеленими садками, там дальше синіють-видніють Карпати... На ліво, ген-ген на холмах села з церквами, облиті золотом-сяєвом заходячого сонця. Над головами безмежне, голубе небо, не менш погідне й миле від оспівуваного італійського cielo sereno... Простою алєєю овочевих дерев прямують путники на Велеград. Які любі спомини насуваються їм! Велеград — столиця колишньої моравської держави. Десь перед тисяч літами ступали туди святі апостоли Славян. Туди прямували вони..., в руці замісць меча хрест, а грудь прикрита щитом-книгами обявлення і передання, — йшла бодро добувати славянський світ. Там у Велеграді була їх головна станиця, звідтам робили вони місійні виправи, там і один з них зложив свої святі кости.

За той час що то не перейшло над головою того святого города. Він падав і вставав з румовищ, цвів і вянув, бачив много держав і всіх їх пережив... Нині він малий, обвитий садами, зажурений, начеб якусь тиху-тяжку думоньку снував. Так Велеград тихий і замислений, бо його печуть давні — тяжкі думи... “Зєдинення у вірі і обновлевлення релігійного життя всіх синів Славян” — ось се думи, які вложили в його душу св. апостоли. В його великім, місійнім домі носять у своїх серцях молоді місіонарі Божі пляни Унії. До того днесь їдуть до нього гості, щоб нарадитись знова над... виправою на Схід.

Путники вступили в довгий, величавий, білий храм. Перед престолом, поруч артистичних Матейкових ікон св. Кирила і Методія, станув велеградський апостол Впреосв. архіеп. Андрей Стоян, гідний наслідник святих і великих попередників. Він кличе “Царю небесний…” дай натхніння і благословення тим народам і увінчай їх великим успіхом.

***

По призванню св. Духа і благословенню Нсв. Тайнами, присутні удалися з церкви до монастиря, до т. зв. “славянської салі”, де відбулися й попередні зїзди. Впреосв. др. Стоян привітав учасників короткою латинською промовою, даючи вислів радости ізза приїзду так многих гостий, та що ідея злуки церков находить щораз більше нових прихильників. Після сего ректор монастиря о. Odstrčilík Т. І. предложив зборам на предсідателя Архіеп. Стояна і на містопровідників трох присутних єпископів : Преосв. Фішер-Кольбрі, еп. Кошицького, Пр. Нярадого, еп. Крижевацького і Преосв. Боцяна, еп. Луцького, на секретарів о. дра Вашіцу (Vašica), проф. теол. в Оломунці і о. Лєпку (Lépka) Т. І. з Праги, як товмача о. дра Спачіля (Spáčil) Т. І., проф. Інституту орієнт. в Римі.

Серед довго триваючих оплесків обняв Ексц. Стоян провід конгресу. Можна сміло сказати, що цілий зїзд був Його ділом. Не диво тому, що весь час у Велеграді Впреосв. Предсідатель був так занятий від рана до пізної ночи, що буквально і не мав хвильки свобідного часу. його невтомимість подивляли присутні тим більше, що вже безпосередно перед тим проводив Він сам богослуженнями і зборами Кирило-Методіївського братцтва (Апостолят св. Кир. і Мет.), на яких для кождого чужинця, навіть близше необізнаного з обставинами, впадала в очи широка популярність і синівське привязання цілого народу до свого пастиря, як до рідного батька. Тому й звуть Його там всі татусем (tatíček)! Великою працьовитостю, глибокою побожностю і щирою відданостю Церкві будував Він кождого велеградського путника. Наша Церков знає Ексц. Стояна вже не від нині і то з діл. До сього то дякуючи писав наш Митрополит зі Суздаля, що правдивих другів пізнається в біді…

Предсідатель попросив зібраних представитися по черзі. Крім названих і тих, о яких єще буде мова, були між иншими : о. Ферд. Герді (Hrdý) апост. адм. в Нішу в Сербії, о. канон. гр. Лєдоховський, о. Ар. Виковаль (Vykoukal) пріор ОО. Бенедикт. в Емаус, о. гр. Галлєн, Бенедикт о. Гіл. (Gil) Т. І. з Мадриту, о. Шпальдак (Špaldák) редактор Acta Acad. Vel., о. др. Маджерец (Madjerec) з Білгороду, о. др. Ничай і о. др. Матоха, проф. теол. в Nitri (Слов.), кількох росс. православних і білоруських католицьких студентів унів. і ин. З Підкарп. України приїхали: о. др. Шуба, каноник, о. Такач, духовник семин., о. др. Гаджега, проф. теольоґії, о. Бокшай, ред. Благовістника і трох богословів — всі з Ужгорода. З пряшівської диєцезії о. Дюлай, віцерект. сем. о. Седляк, духовник Сем. і ОО. Василіян заступав о. іґум. Малицький, а ОО. Редемптористів, о. Трчка. Всіх учасників було 114. Замітне, що від Поляків, які тепер так дуже побиваються о місію на Сході, не приїхав ніхто, навіть зголошений делегат львівського лат. архіепископа О. Урбан Т. І., що рік-річно приїздив на Велеград, порадившись зі своїм настоятельством, уважав за відповідне остати в дома. Мабуть бачучи, що справа не йде там по їх лінії, стратили вже зовсім надію.

На тім вступнім засіданню відчитав єще о. Вашіца звіт з попередного зїзду. — При вечері пішла товариська розмова про церковні і політичні справи. Много там стрінулося давніх знакомих. Наші делегати багато розговорювали з підкарпатськими братами на національні теми. Були між ними дуже свідомі Українці, але і великі приклонники єдиної, неділимої... що повтаряли з завзяттям давні аргументи наших Галицьких русофілів. Видно було однак у всіх охоту навязати близші зносини з Галичиною і познакомитися з нашим церковним і національним життям. — Слідуючі засідання відбувалися все від 8—11 рано і від 3—6 по полудни.

I.

Понеділок. Службу Божу, відправили наші оба Преосв. єпископи в сослуженню кількох священиків. Справді дуже мило вражало те ідеальне, мирне співжиття обох обрядів на конгресі. Ніде не роблено найменшої ріжници. Молитви при трапезі, відмовлялися по черзі на латинськім, церковно-славянськім і чеськім язиці. О 8. годині розпочав дальші наради о. Спачіль своїм рефератом “О приматі і непомильности папи і о відношенню до нього православної теольоґії”.

Коли папа Лев XIII. запросив своєю енциклікою Praeclara gratulationis (1894) Схід до переговорів о зєдиненню церков, патріярх царгородський Антим VII. відкинув се предложення, мотивуючи його тим, що наука римської церкви о приматі і непомильности папи є непоборимою перепоною злуки. Так думають і російські теольоґи: Ніканор, Ястребов, Востоков, Маліновський і др. Точка тяжести лежить однак у самім приматі, бо признавши найвисшу юрисдикцію папи в справах fidei et morum, непомильність є конечним льоґічним заключенням. Як там річ не малася би, всі згідно видять перепону в приматі, але чи є дійсно для такого погляду яка основа і чи справді се insuperabile iunionis obstaulum? Абстрагуючи від деяких аргументів, які радше зватиб упередженнями, пр. що примат є перепоною злуки вірних з Христом, зносить власть єпископську і т. д. і які на жаль покутують по наукових теольоґічних творах, абстрагуючи отже від сего, ціле розумовання противників зводить проф. Спачіль до двох точок: 1) Церков є містичне тіло, якого головою є тільки Христос. Як може бути головою містичного, божого, святого і неоскверненого тіла грішний чоловік? Коли папа вмирає, живе надприродне тіло остає без голови і т. и. Словом для папи нема тут місця. 2) Друга рація, то невистарчаємість позитивних доказів на римський примат. Щож на се католицька теольоґія?

Наперед всего Церков є товариством видимих членів товариством юридичним і гієрархічним. Правда, всі елементи в Церкві винесені до надприродного стану, однак надприродним чинником κατ᾽ ἐξοχήν є ласка Божа і дари надприродні Тому двояко можна понимати церков: як видимий збір вірних — in recto, і надприродні чинники (ласку, дари) — in obliquo, або на відворот: мати на оці вперід надприродне життя у вірних (in recto), а відтак самих вірних як членів видимого товариства (in obliquo). В тім другім змислі, йдучи за наукою св. Павла й передання говоримо про містичне тіло, якого головою є сам Христос, бо Він є джерело всего надприродного життя, яке спливає на церков.

Дивлячись однак на церков як на видиме і юридичне товариство, звемо Його головою (caput) найвисшу власть. Що така є в Церкві, треба виводити з св. Письма і передання. Слово “голова” тут взяте тільки в переносноім значінню, тому що голова уміщена на найвисшім місци в тілі і панує над ним. В виду сего, зовсім згідно може бути і Христос головою містичною, наприродного тіла і рівночасно папа римський головою-найвисшою властю в церкві як юридичнім і гієрархічнім товаристві. Дальше для нас примат папи є догмою, яку перечити значилоб стати єретиком. Для незєдинених се quaestio disputabilis і їх обсвязком є застановитися над тою правдою і основно її прослідити.

Всі російські теольоґи (крім деяких, як Хомяков) признають, що церков є товариством видимих членів з гієрархією на чолі, а не як учив Гус і другі — societas invisibilis. Отже в такім товаристві є можлива найвисша власть. Чи вона дана була одному чоловікови чи кільком — се инше питання. Фактом однак є, що єдність товариства є сильнійша, коли власть спочиває в руках одного чоловіка, звідси то й покликування диктаторів в тяжких хвилях якоїсь держави. І справді ніде нема більшої єдности, як у католицькій церкві. Се признають і подивляють вороги і самі православні. Вправді і собор представляє єдність, але які є перепони що до Його скликання? Від часів роздору Орієнтальна церков не могла скликати ані одного вселенського собору. Можнаби сказати єще, що всі єпископи разом представляють законодавне тіло, але як становлять вони найвищую власть? З 6 ріжних системів незєдинені богослови годяться загально на т. зв. автокефалію, після якої поодинокими державами правлять патріярхи, ексархи і т. д. хоч незалежимі від себе, однак злучені єдностю віри і любовю. Яка слабенька та єдність, видно з незгод навіть у кардинальних річах пр. що до вартости хресту єретиків, канону св. Письма і т. и. Чи міг отже Христос хотіти такого неладу в своїй Церкві?

Що до аргументів позитивних — зі св. Письма і передання (Іриней, Ігнатій, Теодор Студ., ефеський і халкедонський Собор) — то се докази дуже поважні, над якими не може ніхто перейти до дневного порядку. Всі закиди contra взяті ex silentio, і тому вони не можуть завважити на доґмі. Sub uno Pontifice .. ecclesia ut magna et intrepida et ordinata acies inimicos omnes prosterneret et hoc maxime honoraretur capu: eius Christus. Таке заключення витягнув о. Спачіль зі свого ядерного і льоґічного розумовання. Тим рефератом він впровадив учасників в теольоґічний і апольоґетичний стан цілої квестії і підготовив їх до зрозуміння дальших виводів.

Слідував другий відчит о приматі о. д-ра Ґрівеца, проф. унів. в Любляні. Ізза неприсутности автора читав його секретар о. Вашіца. Він представив справу радше з історичного становища, і сим вглубився більше в позивну матерію:

1) В перших віках примат тісно був звязаний з апостольством і католицтвом Церкви. Вірні відкликувалися до загальної гадки (consensus communis) і апостольського передання. В 2. віці св. Іриней, як свідок віри Сходу і Заходу вчить, що віра римської церкви є нормою для всіх других церков. Від 4. віку cathedra Petri зветься par excellence “sedes apostolica”. Католицтво церкви обявлялося на вселенських соборах, на яких римські папи зазачали своє первенство. Всеж таки поняття примату на Сході аксцидентально ріжнилося від Західного понимання. На Заході Рим був одиноким патріярхатом, і тому єдиною апостол. церквою. На Орієнті було їх більше. Патріярхат александрійський, антіохійський і єрусалимський тішилися великою повагою і автономією і тому рідше відносилися до Риму вірні на Заході, як на Сході. Рим на Сході був summum tribunal appellationum. Ся практика зродила теорію т. зв. пентархії, се є злуки 5 патріярхів у monarchia foederata. Дві формулки висказують ту саму гадку о приматі: Римський eпископ є головою всіх церков (Схід.) і рим. eпископ є головою вселенської церкви (Захід.). Зразу Рим не опирався східному поглядови, але коли примат зачав затемнюватися і никнути, так що лишався тільки primatus directionis et honoris, апостольська столиця почала щораз сильнійше зазначавати своє первенство.

2) Христіянський Схід більше склонний був до містичного понимання церкви; де гієрархія відносно меншу ролю займає, як у юридичнім тілі. До сего теорія пентархату (5 змислів) сприяла східному поглядови. Христос — голова містичного тіла, видима голова церкви крилася в полутіни.

3) Заложення Царгороду дало почин новій теорії примату, опертій на світськім верховенстві і столичности цісарського города. Се видно з 3. канона I. Царгород. собору і єще більше з 28. канону халкедонського. Ся течія удержувалася рівномірно з загальним переданням о приматі папи, за яким найсильнійше заступалися на Сході монахи. В IX. віці традиція первенства римського була так жива, що Фотій тільки анонімно розпочав проти неї полєміку. (Πρὸς τοὺς λέγοντας, ὡς ἡ Ῥώμη πρῶτος θρόνος). Та однак опозиція на Сході взяла верх.

Нинішній стан науки. Російські богослови приймають загально майже почесний примат (pr. honoris) римськ. епископа, але відкидають примат юрисдикції і його Боже установлення. Лебедєв признає, що до 5. віку примат Риму признавано на Сході. Болотов знова, що первенство римське є безсумнівне в 5. віці. Всі однак (Лебедєв, Еніфанович, Сильвестер і и.) є тої думки, що ту ходить о неправне присвоєння первенства і се доказують: а) Апостоли всі були рівні. Епископство се найвисший степень священства. Власть папи повинна основуватися на якійсь тайні, а що такої нема, отже і папська юрисдикція неправна (Хомяков-Сочин. II., 137). Смертний чоловік не може бути головою містичного тіла (Confess. Dosit. 1672) і одно тіло не може мати дві голови, Лебедєв, Філярет, Аквильонов, Маліновський. б) Святе письмо не говорить виразно о приматі (начеб текст св. Матея був двозначний!). в) св. Павло не говорить о первенстві в церкві. Св. Андрей був старший від св. Петра. г) Примат противиться духови євангельському, Христос сам його осудив. д) Єрусалимська церков найзнаменитша, бо там учив і умер Христос. Нині задля утворення національних і автокефальних церков, поняття монархічного устрою Церкви на Сході дуже затемнене.

Непомильність папи. Много писав о нім Лебедєв (О глав. пап. Петербург 1903), і Макарій (Введ. 274,5). Наука Лебедєва зовсім противна католицькій. Поодинокі епископи не є непомильні. Правдиву віру береже нарід (Λαός) і то одиниці святі і побожні, люди духові (1. Cor. 2., 15.). Епископи є речниками вселенської церкви. Процес непомильности доконується в цілім орґанізмі церкви, а не в одиници під механічним натхненням (!) св. Духа. Не можна відріжнити в папі приватної особи і найвисшого учителя і не знати, коли промовляє як перший і коли як непомильний. Слушно заключає о. Ґрівец, що в тих закидах ходить о цілу систему, якої основа зовсім хибна. Тому пропонує він, щоби взагалі примат трактувати в звязи зі всіми обставинами і то не тільки апольогетично, але і догматично. Зовнішню організацію церкви лучити з її внутрішнім надприродним життям містичного тіла. Тоді се більше буде підходити під спосіб думання незєдинених. Треба покликатися на св. Письмо і тексти св. Отців і то в контексті і передовсім відкликуватися до практики в церкві, бо се більше доказує, як поодинокі вислови. Сильним аргументом є листи папські писані з нагоди вселенських соборів, відтак свідоцтва св. Теодора Студита і св. Кирила і Методія. Злучені разом докази скріпляє сама єдність кат. церкви, якою так одушевляються дисиденти. Приміри братньої любви і святости в римській церкві се також важний чинник в акції зєдинення.

Без сумніву, о. Ґрівец, так як о. Спачіль, кинув кілька оригінальних гадок, хоч може їх вповні не розвинув. Ходить тут передовсім о зазначення ріжници в поглядах на примат на Сході і Заході. Його відчит ішов дорогою тої спокійної, критичної і доцільної полєміки проти конкретних закидів противника з узглядненням цілого його способу думання — метода так рідкого подибувана в давних підручниках теольоґічних. Показати комусь : чому він дійшов до таких заключень і виказати йому ложне заложення, з якого виходить, се найосновнійше його опрокинення.

В отвореній дебаті підношено передовсім вагу спекулятивного вияснення догматичних квестій. Правда одинока є в силі заспокоїти ум чоловіка, і тому коли вона неясна або й не є правдою, всі старання пороблені иншими, навіть найчеснійшими дорогами і на разі дуже многонадійними, остануть без успіху. Тому і в уніоністичній акції теоретичне вияснення спірних питань є перворядної ваги. І хоть багато говориться, що до них нині не прикладається великої ваги, то все таки може хтось колись в найменш сподіванім часі зачне реклямувати поминені теольоґічні квестії і розятрувати невигосну рану. Рівнож зазначувано повну слушність орієнтального понимання церкви як містичного тіла, бо се наука св. Павла, який її так прекрасно розвинув. Ходить тут о се, щоб виказати, що таке понимання церкви не вичерпує єще вповні її поняття і то на самім Сході. Відтак робили трудности (о. Лєпка, о. Сакач і др.), чому св. Павло не говорить о приматі та що деякі вискази східних Отців о нім можна уважати як вирази чемности і куртуазії. На се відповів о. Спачіль, що св. Павло не мав нагоди говорити ex professo про первенство св. Петра, тому і не підносив його, але се далеко не значить єще, що він його перечить. З другої сторони апостол народів много розправляє о гієрархії церковній, отже не розуміє церкву в стисло надприроднім змислі містичного тіла Христового. Коли каже, що він оперся св. Петрови, то се значить тільки, що сказав йому в очи. Впрочім відносився св. Павло до верховника апостолів з пієтизмом, коли бажав особисто його побачити. Що до висказів св. Отців, то правда, що деякі з них се лише чемні титуловання і певного рода підлещування, але в многих инших случаях не видно найменшої до сего рації, так що справді говорить з них внутрішнє переконання.

О. др. Ціпек проф. теол. в Оломунци наводив закиди “ісповідників” чесько-словацької секти, проти автентичности тексту Ап. Матея. Сей закид безосновний, бо слова о приматі св. Петра находяться вже в II. віци у всіх рукописах і відтак у переводах. Се признає й Гарнак. Влучний момент підхопив у обох відчитах о. Виковкаль Ч. С. В. іменно що до методи в доказуванню примату. о. Спачіль радив викладати справу ясно, о. Ґрівец знова був тої гадки, щоб науку о первенстві всувати в инші трактати і не ургувати одинцем. О. Пріор обстоював першу гадку, іменно викладати примат дисидентам ясно і недвозначно. Мабуть зайшло тут задля неприсутности автора непорозуміння, якого ніхто не усунув. Здається що о. Ґрівцови ходило не так о укривання примату, як радше о се, щоб успішнійше переконувати противників виводячи примат з правд, які дисиденти самі признають пр. у розділах о церкві, Христі і т д. Давати знова їм осібний трактат о приматі, до якого вони не привикли і навіть ворожо успособлені, булоб може менше влучним і доцільним. — О. ігум. Малицький звертав увагу на спосіб поступовання з незєдиненими в практичнім життю.

На се забрав голос Преосв. др. Фішер-Кольбрі. і своєю краснорічивою латинською бесідою зручно зібрав сказане. І так в наукових творах теольоґічних повинна пробиватись ясність і недвозначність під зглядом льоґічним, догматичним і історичним. В практичнім життю треба поступати апольоґетичним способом і дипльоматичним. Fortiter in re, suaviter in modo. В нинішнім нещаснім положенню Росії, харитативною помочію найскорше промостимо дорогу до злуки. Взагалі підчас всіх засідань Преосв. Кольбрі дуже вміло знав впадати в тон тоді, коли заострювалася дискусія або творилася дисгармонія. Навязуючи до попередного о. Лепка, начеркнув застрашаючий стан Росії, що корчиться нині в судорогах пошестий і голоду. Треба помочи їй, щоб вона піднеслася з того ложка болю і ждати хвилі, коли прибере иншу форму правління. Друга перепона унії, з якою треба поважно числитися, є національна церков, бо так монархи, як і републики стараються всегда її мати на своїх услугах. Щирими словами загрівав також о. Лепка до підпомоги російським еміґрантам, бо се є добрим посівом для злуки церков, так само до спомагання папської місії в Росії, щоб вона могла розвинути там успішну діяльність.

На тім засіданню відчитав єще серед трикратного “Слава” Впреосв. Предсідатель телєґраму до Свят. Отця з заявою синівської відданости зїзду і з просьбою о благословення.

***

Третє засідання. По відспіванню пісни “Bože cos răsil” Архіеп. Стоян відчитав привітні письма і телєґрамн від кард. Burn-а з Льондону, кард. Дальбора з Познаня, архіеп. Кордача з Праги, літомирицького еп. Ґроса, епископа рос. еміґрантів в Парижу Шапталя (Chaptal), проф. Jugie, проф. d'Herbigny, о. Урбана і др. Слідував третий реферат о приматі о. проф. др-а Гаджеґи : “Наука рос. історика Болотова о приматі”. (Її виложив Болотов в “Христ. Чтен.” петерб. дух. акад. 1910—1913).

1. З початку власть епископська не була відділена від пресвитерської. Неправдивий є погляд протестантів начеб епископи були тільки провідниками колеґії пресвитерів. З кінцем другого віку устрій монархічний епископату зовсім наглядний. Се сцентралізування власти епископської було конечним для успішної оборони віри.

2. Вже з часів Константина слідує в церкві ріжниця між Сходом і Заходом. Ґреки більше спекулятивні розвинули і обороняли доґми, Латиняни практичні, покликані з природи до правління. Посяганню царя на церковну власть не супротивлялися дуже в Византії, лиш доґми мали бути ненарушені. За се на Заході Папи зазначали раз у раз ріжницю між властію церковною і світською.

3. Власть ерарха в столичнім місті протягалася на цілу провінцію, а що Рим був центром цілого світа, звідси і його найбільша могучість. Тим принципом добивалися відтак і царгородські епископи подібної власти. Болотов признає, що папи задля мученичої смерти верховних апостолів у Римі вже в перших віках мали особлившу повагу, однак се далеко не є primatus iuris. Текст Матея треба так розуміти, що Христос оснував Церков на вірі св. Петра, угольним каменем є Він сам.

Коли Схід апелював часом до Риму (пр. Синод у Сардиші 343.), то се тому, що в аріянських спорах Рим все стояв невмішаний. Так бувало і пізнійше. До кульмінаційної точки дійшла власть папів за Льва Вел., бо признано йому примат і непомильність. На соборі халкедонськім (28. кан.) однак почала вона впадати, а єще більше по засланню папи Віґілія. На загал, каже проф. Гаджеґа, Болотов признає много фактів, що свідчать о приматі, але все старається натягнути їх на свою сторону, не відріжняючи власти епископської папи від папського примату. В дискусії з Болотовом конечно треба зійти до основних засад і понять о церкві і виложити добре вселенські собори. Проф. Гаджеґа впровадив присутних учасників у спосіб думання і аргументовання православного теольоґа і тим заокруглив цикль рефератів о приматі. На кінець піддав резолюцію в справі утискання гр.-кат. Церкви на Підкарпаттю.

Другий промовляв православний рос. студент університету. Він признавав стійність доказів на первенство папи, але щож, ідея зєдинення в Росії дуже єще мало знана і скоро тільки буде можна, треба розвинути там в тій ціли сильну акцію. О. Гіль Т. І. розповідав про російських еміґрантів в Іспанії та пропонував заложення орґану уніоністичного, яким би можна поширити ідею злуки церков на цілім Заході і виєднати для неї матеріяльну поміч.

Мср. др Кахнік проф. теол. в Празі підносив у своїм відчиті, що до злуки церков вистарчає єдність віри, в наукових виясненнях доґм може бути ріжниця, яка в дійсності і була. Щоби єдність віри осягнути, пропонує о. пралат поширення почитання св. Володимира і св. Ольги на Заході а на Сході культ св. Кирила і Методія. Бажанням, щоб слідуючий конґрес відбувся в Києві, кінчив о. Кахнік свою річ, нагороджений оплесками.

Між тим представив предсідатель мср-а Бобаля, чеського священника з Америки, який розповідав дещо про чеські оселі в Сполуч -Дер.

Про післанництво чесько-словацької держави в місії на Сході говорив лікар др. Яр. Дурих, найбільший сучасний катол. чеський поет. Чехо-Словаччина має розпочати офензиву злуки на Схід, Підкарпаттє українське малоб бути помостом. З тої задачі, вносив Дурих, повстаннє чесько-слов. держави, се твір Божого провидіння.

О. Кахнік підніс, що се по першій раз виступає на велегр. зїздах поет чеський та в імени всіх просив, щоб він написанням поетичного твору (драми) звеличив і поширив ідею злуки церков.

По вечері показував о. Лєпка світляні образи голоду в Росії. Се були кліші взяті від заграничних харитативних місій в Росії. Справді застрашаючі події! Глядіти, як мати їсть тіло свойого плоду, як солять і варять людське мясо, дивитися, як гурми людий з витріщеними і висохлим обличем вандрує лісами за хлібом, незнаючи де його знайти, жахом проймало кождого до дна душі. Та бездонна нужда невинного народу витиснула у деяких слези щирого співчуття. — Спільними молитвами вечірними закінчено другий день зїзду.

II.

Вівторок. Коли дотепер порушувано квестії догматично-наукові, на 4. засіданню зачали бесідники обговорювати актуальні справи церковного життя. Се видно було сейчас з першого реферату о. проф. Ціпека про “Чесько-словацьку релігійну секту”. Повстала вона, говорив прелєґент, не з одної якоїсь зясованої думки, (бо признаватися до Гуса і лучитися з Чеськими братьми, зачала нова секта аж пізнійше), але як твір і прибіжище для всіх невдоволених. З часом виставили вони слідуючі домагання: знесення целібату, вільний суд у справах віри і демократизація церкви. Чуючися в слабих силах, стали вони шукати за опорою на зовні. Одні тягнули до Англіканів, другі до Сербів. На зборах перейшла послідна гадка. Переслано до Білгороду такі условини злуки: 1) свобода совісти, 2) чеська мова в богослуженнях з задержанням дотеперішного обряду, 3) демократичний устрій церкви, се-то вплив мирян на вибір гієрархії, 4) признання свячень теперішних священників, 5) женитьба священства, 6) поставлення епископів, 7) поручення організації еп. Доситеєви, 8) прийняття чеських кандидатів до висших духовних заведень у Білгороді. Під оглядом догматичним видний був загальний хаос, всі однак бажали висвободитися від римського і византійського способу думання (mentalitas). Небаром прийшла відповідь: Згодженося на перевід богослужень, salva approbatione, пороблено деякі застереження що до вибору і кандидатів гієрархії, супружжа священників дозволено лиш одно. Еп. Доситей перейме місію, але держава має дати матеріяльне забезпечення. Як видно, відповідь була дипльоматична і хитра. Навіть ліберальні Серби не могли згодитися на всі забаганки молодих дисидентів. Місія з Білгороду не спішилася, аж на другу просьбу приїхав Доситей і на свою руку став ординувати і миропомазувати. На епископів предложено трех кандидатів нежонатих. Висвячений був лише Pavlik, який днесь організує секту в Америці. Двох других кандидатів (Farsky і Pařík) посвячувати Доситей не міг, бо зачалася в секті опозиція проти югославського православія. Др. Farsky, то модерніст, не вірить у божество Христа, перечить істновання пекла і чистилища, усуває приватну сповідь. Тайни на його думку се вислів релігійного чуття. Ся наука находить симпатії в секті. Нині має вона 120 священиків, многих з них висвятив Доситей без найменшого теольоґічного підготовання. До Білгороду не післали сектанти нікого, а рішили заснувати свій богосл. факультет ім. Гуса.

Видно днесь єще раз наглядно, що то значить відірватися від церковної єдности. Нова секта кидається на всі сторони, торгує і компромісує правдами віри, а в її нутрі чисте безголовя. Колиб так не підмога правительства, вона вже давно булаб щезла з лиця землі.

Виклад о. Верховского з Царгороду про “обряди в життю церкви” читав секр. о. Вашіца. Не подаємо його змісту, бо він знаний читачам “Ниви”. О. Спачіль заквестіонував тільки твердження автора, начеб обряди були de iure divino naturali. Свого твердження о. Верхов., на його думку, не узасаднив. Обряди є тільки права церковного. Про відчит сам висловився з признаннєм.

Коли Предсідатель відчитав кілька телєґрамів, письм, між иншими від кард. Піфля з Відня, проф. унів. о. Бідла з Праги і др., дістав голос о. сов. Зорван-Карпаті, гр.-кат. Словак. Він читав про “Ріжницю між Схід. і Захід. Церквою після нового кодексу”. Головну увагу звернув на тайни, жалуючись подекуди на нерівне трактовання обрядів (пр. справа з антимінсом і и.) Слушно запримітив відтак о. кан. Шуба, що не всі розпорядження видані Апост. Столицею для Орієнталів дотичать і нас. Все треба відріжнити ближший і дальший Схід. Що до миропомазання, то він був би та аж за тим, щоб його зарезервовано тільки епископам, щоби спонукати їх до частої візитації. На се відповіджено о. Шубі, що нема найменшої потреби відбігати від старої практики на Сході, а до частої візитації зобовязані епископи і так канонами. Впрочім при відвідуванню епископ крім того має богато до діла, а коли він перешкоджений, вірні тимчасом без найменшої рації позбавлялибся св. тайни. До сего зауважив Предсідатель, що ніде нема сказано, що миропомазання має відбуватися тільки підчас візитації.

Послідний (по хорватськи) говорив єще на тім засіданню п. Витовтов (правосл.) про церкву в Росії. О. Сакач реасумував по латинськи. З великим зацікавленням слухано його реферату. П. Витовтов дуже образований чоловік, він зїздив всю Росію, звиджував ріжні монастирі православні і буддійські, був редактором богослов. журналу, знає особисто патр. Тихона і многих епископів. Утікши перед большевиками, він по довгім бідканню причалив до Загребу, де старається о доцентуру російс. історії.

Свій виклад розпочав п. Витовтов від привернення патріярхату. Перейшовши устрій новозорганізованої церкви (патріярх, Синод, церковний Совіт), він став розповідати деякі цікаві подробиці з життя Тихона. Се тип старохристіянського гієрарха. Скромний, добросердний, а притім завсіди мужно заступаючийся за вірними. Він чоловік дуже поважний, лагідний, дуже второнний і тактовний. Вже замолоду звали його патріярхом. До католицизму він успособлений вельми прихильно. Коли раз казали йому, що серед таких обставин вся інтеліґенція перейде на католицтво, відповів, що не мав би нічого проти того. Його вибір на патріярха відбувся дуже цікаво. Коли виборці не могли погодитися що до трех кандидатів, закликали старенького монаха, знаного зі свого св. життя. Вкинено до урни три картки з іменами трех кандидатів. Чернець витягнув імя Тихона.

По полудни.

О. др. Живковіч — Хорват, навязуючи до реферату о. Цінека, сказав і про хорватських дисидентів кілька слів. Се лише небогато священиків катол. з дієц. загреб. і сеньської, що домагаються знесення целібату і молитвослова. До тої групи належить один 70-літний священик у Загребі. Держаться вони завдяки підпорі сербського правительства.

Дивна річ, говорив еп. Кольбрі, що всі новоповстаючі сектанти апелюють до свободи. Сим вони виявляють тільки свою глупоту. Коли ходить о свободу, то хто більше за нею заступається, як не католицька церква? Свобода волі, совісти, свобода горожанська — за ними вона з давен давна ломить своє копіє. Правда, виступає церква проти свободи женячки священиків — і о то їм найбільше ходить, — але Церква ніколи нікого не змушувала до сего, щоб він ставав священиком.

Після сего о. Сакач видвигнув справу біритуалізму і попросив ширшого пояснення. На се забрав голос еп. Боцян, і коротко і обєктивно виложив гадку архіеп. Роппа, не хотячи вдаватися в дискусію ізза неприсутности автора. Вказав однак на неконсеквенції і трудности, з якими звязаний біритуалізм в Росії. Обряд злучений з цілим суспільним життєм народа, і тому не можна рівночасно практикувати два обряди. Рівнож відкинув Преосв. Йосиф роблені нам ареп. Роппом закиди, начеб у нас не цвило почитання Серця Хр., було негіґієнічне причастіє і т. д. Сим зражує могилівський архіепископ велике незнання нашого обряду, а ще більше галицьких обставин.

Як раз на се подають предсідателеви листи. Між ними отвирає він і лист від самого арх. Роппа і просить Преосв. Кольбрі, щоб він перевів ласкаво зборам се письмо з француського на латинське Майже тими самими словами виложив архіеп. Ропп свою біритуальну ідею, так що не зроблено йому передше найменшої кривди. Ціла ідея знана Читачам “Ниви”, тому не повторюємо її. Еп. Кольбрі перекладаючи додав сейчас від себе, що се неслушне начеб рівночасне істнування обрядів на одній території de regula мусіло викликати спори і непорозуміння. Він сам вже від довшого часу є епископом і жиє в своїй дієцезії разом з греко-католиками, але ніколи не мав він навіть найменших неприємностий. Противно всегда в часі канонічної візитації не менш ввічливо і сердечно був витаний греко-кат-ми, як і римо-кат-ми. (Мабуть причина галицьких обрядових незгод, на які вказує Впреосв. Ропп — лежить де инде).

По короткій дискусії на ту тему, продовжав п. Витовтов дальше свій виклад: З початку большевики ставилися до релігії індиферентно, погорджуючи радше нею, як толеруючи її. Бачучи однак, що церков рос. росте і розвивається та зискує на впливі у народа, постановили виступити проти неї і розпочали її угнітати. Проганяли священиків і брали їх до робіт, занимали монастирі, зневажали ікони і в церквах на вівтарях справляли пири. Проти 300.000 духовників розпочався процес. Патріярх видав послання пятнуючи таке злочинне поступовання і взивав большевицьке правительство, щоб перестало переслідувати церкву. У відповідь на се пішли ще страшнійші репресії; множество розстріляно, а на деяких допускалися звірських насильств. Одному епископові відтяли уши і вибрали очи. Вороніжського архіепископа зварили і казали їсти священикови. Одному протоігуменови коло Харкова вирвали язик і стягнули шкіру з голови, на капшук. Але нарід ще сильнійше станув по стороні переслідованих і виступив остро проти зневажання мощий. Большевики схаменулися. Патріярх, щоб оминути дальших утисків, заборонив духовенству мішатися до політики. Се був дуже розумний і зручний крок. Настав трохи спокій 1920 р.

За той час однак уровень духовного життя упав. Духовенство збідніло до тої степени, що мусіло вступати в уряди, або найматися за пастухів в селі, щоб так заробити собі на хліб. Семінарі і Академії Духовні неістнували. Тоді зорганізовано “Вольну Академію Духовну” в Москві і Петербурзі, де між иншими почав викладати Глубоковський. Слідний був в викладах позитивний напрям з виключенням полєміки. Рівночасно росла симпатія до католицизму. Ліґа кат. Росії ім. св. Катерини числила 200 членів інтеліґентів. Всі вони з великою пошаною відносилися до Тихона.

Тимчасом влада большевицька випорожнивши свої кишені, кинулася на маєтки і дорогоцінности церковні. Як мотив подали — голодуючих. В сути річи церковне срібло і золото пішло на виеквіповання армії і заграничну пропаґанду. П. Витовтов будучи при телєґрафі, довідався, що підчас в конференції в Ґенуї перекупили були большевики 287 заграничних часописів. Не диво тому, що ціла преса так прихильно висловлювалася про них в часі конференції. Патріярх зразу не противився, але коли переконався на що йдуть церковні гроші і що нарід голодує, як голодував, завізвав клир і нарід до опозиції та зажадав від правительствв, щоб допущено духовенство до контролі при акції для голодуючих і обороні церковних маєтків.

Розпочався третий найстрашнійший період в історії рос. церкви. Трома дорогами вирушив Троцький на її знищення 1) сильною пропаґандою атеїзму, 2) викликанням роздору в самій церкві, 3) тенденційною наукою передовсім медициною, поширюючи матеріялістичний погляд на світ.

Було в правосл. рос. церкві много невдоволених. На чолі їх станув еп. Антонін Храповицький і дав почин т. зв. “Живій Церкві”. Еп. Антонін — то чоловік величезного росту, страшного вигляду — чистий голіят. У нього рука завбільшки пів рамени звичайного смертельника. Умово надзвичайно розвинений, теолоґ великих спосібностий, рідкий знаток Єремії. Він є доктором теольоґії — одним із 34-ох на цілу широку Росію. В дискусіях теольоґічних був він перший. В божество Христа не вірив і мав славу більшу від Ренана. При тім всім він все належав до опозиції. По наданню конституції царем, він провинився і був засланий на Кавказ, звідки утік забивши там двоє людий.

Храповицький явився у Тихона і заявив йому, що перебирає власть, бо патріярх є проти большевиків і тим самим проти народу. Нині Тихон у вязници і жде суду. Управу передав він Митр. Веняминови, який однак є вже разом з другими 11-ма засуджений. — Так вється нині правосл. церков в болях і стражданнях. Вона днесь на Ґолґофті. Тим страшним терпінням іде вона на зустріч новому життю. Між заходом і Сходом великий мур. Вони не знають один другого, але тепер наступає зближення. Католицька церков іде на зустріч страждаючій Росії. За се що зробили ви для рос. еміґрантів, говорив шановний прелєґент, я мушу склонити перед вами мою голову. Сеї доброчинної, братньої любови не забуде рос. нарід ніколи. Найменша поміч віддана йому — то крок до злуки церковної. Момент зєднання наближається…

З великим задоволенням слухали присутні сего викладу. Не могло однак уйти пильнійшій увазі, що погляд п. Витовтова на терпіння дуже близький Достоєвського і др. З його слів можна було вносити наче саме німе, пасивне і безчайне терпіння зродить лучшу долю. Вистарчить здатися терпеливо на долю і недолю судьби, а кінець вже буде добрий. Як далекий такий погляд від католицької науки!

Преосв. Боцян додав ще про основання ліквідаційного комітету культу, що поставив собі за задачу знищити релігію в школі і в життю. Щоби вбити в народа почитання образів і мощий святих, уряджують вони т. зв. проби. Посилають наперед агітаторів, які намовляють нарід до згоди на пробовання чудотворности ікон і мощий. Ріжними їх безчещеннями переконують відтак нарід, що тут надприродного і чудесного ніщо нема, бо інакше святі реагувалиби на таке поступовання. Такі страшні орґії справляють большевики!

III.

Середа. Привіти від о. др. Zápletal-а проф. в Фрибурґу, о. Janecek-а (б. секр. зїздів). Повідомляє з Америки, що Апостолят св. Кир. і Мет. розвивається добре, але між Поляками не міг знайти прихильників.

Відчит о. С-ого про місіоновання Росії (по російськи). Сей край стоїть нині в центрі цілого східного, церковного питання. Росія має свою культуру давну і історію, і не ознакомлені з нею не можуть ніколи числити на успіх в навертанню. Відтак полемізував з поглядом начеб Поляки були спосібні переняти ту місію. Їх дотеперішнє поведення, позамикані церкви, нехрещені діти по селах, конкубінати, застрашаюче безпопівство — не дають їм кваліфікації на таке велике післанництво. Треба вперед самому бути дійсним католиком, щоб могти других приводити до католицької церкви. Дальше кождий місіонар в Росії мусить держатися девізи: Non volumus vos fieri latinos, sed catholicos.

Другий говорив білоруський студ. університету. Білорусь і Україна се простори найбільше підготовані під Унію. Білорусинів є 81/2 міліона. Переповідає коротко їх історію. В 16. віці заключила Білорусь Унію, яка в 18. століттю була так поширена, що майже всі були свідомими католиками грецького обряду. Скасовання Унії і страшні репресії за царів розділили білоруський нарід на латинників і православних та піддали їх під вплив російський і польський. Звідси антагонізм і незгода в самім народі. Національне відродження розбудило також сильне стремління до Унії, бо вона зросла з цілим життям білоруського народа. Чому Білорусини не хочуть переходити на латинство? Бо вони люблять свій обряд і на “польську віру” переходити не хочуть. Бесідник просить, щоб конґрес звернувся до польського правительства, щоб воно заперестало переслідувати Унію. Білоруський нарід не потребує польської помочи, а просить тільки, щоб не заборонювано йому білоруської мови, не відбирано церков і монастирів і не невтралізовано Унії, але щоб привернено давні дієцезії уніятські. його бесіду переводжено на латинське.

В дискусії підношено, що з тяжким станом Унії в Польщі світ нині вже досить ознакомлений. Навіть Париж що був так прихильно успособлений до Поляків, зачинає ставитися до їх церковних проєктів (пр. біритуалізму) критично і відмовляє матеріяльної помочі. Порушено знов справу орґану уніоністичного на одній зі всесвітніх мов. О. Дворнік повідомив, що приготування вже пороблені до сего. Притягнення инших народів до уніоністичної акції тим конечнійше, бо Чехи самі ізза нової секти не можуть віддати всіх своїх сил. Преосв. Кольбрі пропонував, щоб старатися о поміщення відповідних статій в істнуючих вже католицьких журналах. О. Спачіль, що весь час так много трудився на конґресі, реферував ще про Орієнтальний Інститут у Римі і заохочував, щоб много священиків приїздило там на студії ознакомитися зі справами Унії. І дійсно, треба признати, що присутні учні Інституту разом зі своїм професором брали найживійшу участь у дебатах.

О. ігум. Малицький говорив про реформу ОО. Василиян на Підкарпаттю.

На кінець забрав голос о. кан. др. Живковіч і гарними словами дякував у першій мірі Впреосв. Предсідателям зборів, відтак тим, що в який небудь спосіб причинилися до уладження сего зїзду і всім присутним. Справа Унії не має бути тільки власністю кількох упривилейованих, нею має зацікавитися широкий католицький світ!

Відтак піднявся Впреосв. архєп. Стоян, привитаний грімкими оплесками, дякував сердечно всім учасникам заохочуючи їх по тих нарадах до ревної праці: Stemus ut acies bene ordinata in oratione et labore.

Піснею “Тебе Бога хвалим” у церкві закінчено конґрес о год. 11 перед полуд.

На поодиноких засіданнях принято слідуючі резолюції.

Конґрес: 1) Бачучи перепону злуки церков, яку робить примат і непомильність папи, вважає конечним ясне і недвозначне представлення тої правди віри в теольоґії з узглядненням однак способу думання Орієнталів. Тому передовсім треба мати на увазі науку о церкві як амістичнім тілі Христа. Рівнож звертається конґрес і до незєдинених, щоб вони depositis praeiudiciis прослідили добре католицьку науку. Для улекшення студій над спірними теольоґічними питаннями вважає за відповідне видання енхиридіона відносних патристичних текстів.

2) Поручає для улекшення злуки поширення культу св. Кирила і Методія на Сході і св. Володимира, Ольги, Бориса і Гліба на Заході.

3) Вислухавши звіту о. проф. Гаджеґи конґрес звертається до правительства Чесько-словацької републики, щоби воно заперестало переслідувати греко-кат. церкву в Підкарпатській Руси і звернуло церковні будинки і посілости в Лучках Великих.

4) Зваживши, що обряд є великої ваги в духовім, культурнім і суспільнім життю народа та що він тісно звязаний з його природою і історією, зваживши дальше, що Ап. Столиця все прихильна східним обрядам, конґрес бажає, щоб усі східні церкви заховали свій обряд, але рівночасно бажанням зїзду є, щоб так клир, як і нарід, пізнали оба обряди і через те ще більше полюбили свій обряд і жили його життям.

5) Конґрес просить о. проф. Спачіля, щоб він написав і опрокинув коротко науку незєдинених о церкві і щоб Преосв. Ординаріяти наказали узгляднювати сей трактат у викладах теольоґічних.

6) Рівнож звертається з просьбою до о. др-а Кахніка, щоб він написав апольоґію католицтва св. Кирила і Методія, яку би відтак Впр. Ординарії зволили ласкаво наказати узгляднювати в викладах історії церкви.

7) Конґрес щиро співчуває з клиром мукачівської дієцезії, що полишений своїм народом, зведеним чужими емісаріями, терпить будьто вигнаний будь там безпокоєний. Тішиться, що на 250 священиків мукачівської і пряшівської дієцезії ані один не захитався в вірі.

8) Просить Апостолят св. Кир. і Методія, щоб він умістив у своїм листку образ Йосифа Фіріха — “Рим”, разом з поясненням.

9) Щоб Апостолят поширювався після бажання папи Венедикта XV. не тільки між Славянами, але і між иншим народом хотьби і під иншим іменем.

10) Просить Велеградських ОО. Т. І., щоб вони хоч раз в рік поміщували статтю про Унію в періодиках свого Товариства Stimmen der Zeit, The Month, Civilta Catolica, Etudes religieuses, Razon y Fé і т. д.

11) Конґрес уважає, що для поширення Унії є великої ваги а) виховання молодіжи в місійнім дусі, б) розвій релігійних чинів. З великим вдоволенням прийняв зїзд до відома реформу ОО. Василіян і ОО. Редемптористів на Підкарпаттю і сподіється, що через них і сей край возьме чинну участь в акції на Сході; в) свобода і розвій греко-кат. церкви в Галичині, в Підкарп. Україні і Югославії, г) відновлення всіх дієцезій грецько-кат-ого обряду в Польщі, Білорусі і на Україні, яке знесло російське правительство проти волі Ап. Столиці. Конґрес звертається до Впреосв. Президії, щоб вона разом з Впр. єпископатом Чехо-словаччини і Югославії просили Апост. Столицю о відновлення згаданих дієцезій, бо вони стануть мостом для Унії в Росії.

12) Конґрес уважаючи харитативну дорогу, як найліпшу для позискання душ, поручає всім спомагання бідуючих Росіян так у Росії, як на еміґрації.

13) Поручає для вмілої праці над Унією виховування робітників з апостольською ревністю в відповідних інститутах, як пр. у Папськім Інституті Велеградськім (гімназійні студія) і Пап. Інституті Орієнт. у Римі (висші студії теол.) та підпирання сих закладів.

*

Піднесені на дусі полишали учасники конгресу Велеград. Навіть ті, що не дуже то були великими приклонниками зїздів, бачили і переконалися, якої ваги є особиста лучність, виміна гадок, знакомства і товариські розговори. Їх не в силі заступити ні листи, ні наукові книжки ані дневникарські статті. Живе слово то не мертва буква!

Відїздили й ми, Українці, з великим вдоволенням, але і з тихим жалем, що не було між нами Того, що дав почин тим конгресам і цілим серцем віддався св. Унії і тільки працює і терпить для Неї. Його не було, бо Він поїхав вже давно ген далеко добувати для Неї кращої долі...