ДОПОВІДЬ НА УНІЙНІ ТЕМИ

В “Богословії” кн. 4, за рік 1929 помістив я виклад, виголошений мною в Празі на запрошення тамошнього комітету Conventus pro studiis Orientalibus. Обтяжений иншими працями, я відмовлявся від свого, одначе мусів остаточно з різних причин згодитися. Заохочували мене до того многі священики між иншими також деякі з Оо. Василіян. Я подав до Праги дві теми, на які задумував виготовити доклад, не маючи покищо спромоги зразу точно наголовок, а саме на тему так зв. “уніятизму” або “про седмичне число Тайн в східній теольоґії”. Комітет, не запитуючи мене більше про все, оголосив мій виклад під загальним наголовком, “De Uniatismo”, бо уважав предмет більше актуальним, хоча були старання заступити його другою темою. Вправді, в листі повідомив я відтак комітет про заголовок мого докладу, який звучав “Directiones quoad progressum theologicum in Oriente spectantes”, одначе мій лист надійшов запізно, бо програма була вже випечатана.

На самім зїзді повідомив я президію, що випечатаний наголовок за обширний, і що я, маючи по розпорядимости короткий час на виклад, мушу обмежитися до одної ділянки. Передочім привіт від нашої Академії, подав я також свою рацію до прилюдно відомої авдиторії, розпочинаючи виклад — і всі прийняли се як самозрозуміле.

За мій реферат одержав я відтак вислови подяки від президії і учасників, дуже прихильно висловилися про нього присутні архієпископи, єпископи і професори університету, підкреслюючи моє умірковане і річеве становище. Чув я лише, що невдоволений був один О. Василіянин і мабуть двох польських достойників, які займали скрайне становище. Один навіть в розмові заявив пізніше, що тільки в одній або двох точках не погоджувався з моїми виводами. Деякі чеські і польські часописи поставилися до докладу навіть дуже уважливо. І так о. проф. М. Кордель з Люблина писав в “Gazet-i Kościelni” (Nr. 41, 1929): “O 9. godzinie usłyszeli w dalszym ciągu posiedzeń ciekawy referat, lecz trochę za długi, x. dra prof. J. Slipyj’a, rektora ruskiego seminarjum we Lwowie, p. t. “De Uniatismo”. Prelegent poruszył różne kwestje, tyczące się unji. Między innemi zwracał uwagę na niewłaściwe naśladowanie zachodnich praktyk w nabożeństwach przez kościół wschodni. Jeżeli ma nastąpić unja i zbliżenie kościołów odszczepionych ku jedności z Rzymem, to muszą obie strony — tak łacinnicy jak i grecy — wzajemnie się poznawać, studjować nie tylko swą teologję i jej gałęzie pokrewne, tłumaczyć prawo i liturgję, lecz także tu sąsiadów, którzy nie są tego samego obrządku. Bizantynizmu nie trzeba wyłącznie na Wschodzie szukać. Bo był on i we Francji, Austrji i t. d., tylko pod inną nazwą”.

Подібно реферував о. Антоній Домбровський, Ісусовець, гр.-кат. обряду, в “Mišje Katolickie” 1929. Nr. 10. — “Na szczęście (dzięki prefektowi infall z oryg. वprakim magistrapii) nie skreślono referatu ks. dra Slipyj’a, rektora gr.-katol. seminarjum we Lwowie, na temat: “Unjatyzm”. I tytuł i osoba autora zdawały się zapowiadać polemiczną, dość może nawet ostrą rozprawę z głośną broszurą O. Korolewskiego “Unja i unjatyzm”, która w swoim czasie tyle wywołała wrzawy i dysput, po dziś dzień jeszcze nie całkiem uspokojonych. Prelegent jednakże wcale nie wszedł na tory polemiki z O. Korolewskim, owszem raczej zajął częściowo podobne jak i on stanowisko, co później wywołało pewne rozczarowanie i niezadowolenie wśród sporej (!) części duchowieństwa unickiego w Małopolsce. Prelegent, nawiązując do pewnych zmian, dokonanych w kościele unickim, jest tego zdania, że ewolucja, czy to w sprawach ściśle obrzędowych, czy w dyscyplinarnych powinna iść drogą naturalnego, samoistnego i samodzielnego rozwoju, po linii swoistych każdemu obrządkowi przeżyć, nastrojów, pojęć aktualnych wymagań i potrzeb religijnych i duchowych. Osądzić w praktyce, która zmiana jest wynikiem naturalnego rozwoju, która zaś tylko sztucznem przeszczepianiem skądinąd — nie zawsze jest łatwą, stąd czcigodny prelegent słusznie zalecał wielką ostrożność w t. zw. “restaurowaniu” obrządku, ta bowiem sprawa wymaga wielkiej roztropności, niepospolitej znajomości obrządkowej, dokładnego i wszechstronnego “wschodoznawstwa”.

Для характеристики наведу ще уривок із звіту “конґресу”, поданий в “Віленським правськім дотичню”, “Život” ч. 14. 1929. — “Рівно ж незвичайно цікавий був доклад ректора української Богословської Академії, проф. Дра Й. Сліпого, який взивав західних вчених, щоби вони пильно студіювали східну богословію, а одночасно щоби пізнавали її первісну своєрідність. Проф. о. Сліпий боронить особливого характеру Сходу і якраз в тій його особливості бачить його внутрішню вартість… О. Королевський, намагаючися довести до очищення східного обряду, в дуже острий спосіб поставився до всього, що орієнтальний обряд прийняв з обряду латинського. Таке намагання було зрештою дуже похвальне і добре, одначе одушевлення для справи завело його задалеко, так що о. Королевський — сам того не добачуючи — голосить закостенілість і непорушність східного обряду. Треба піднести, що о. Сліпий не пішов за о. Королевським задалеко, а зумів станути (задержатися) якраз там, де по суті здорова думка ще не закрашена пересадними тверженнями о. Королевського”.

На бажання читачів, в “Ниві” подаю хід думок цілого докладу, доповнюючи їх в де чім, щоби мали змогу виробити собі про нього обєктивний суд.

I

В сучасних орієнталістичних змаганнях можна запримітити два стремління, одно — зазнайомитися зі Сходом, його культурою, історією і життям, а друге — продовжати його розвій, ступаючи в сліди світлих представників східної Церкви. Се останнє стремління зясував авторитативно папа Бенедикт XV кличем: “В надії на піднесення Сходу до давнього розквіту”. По схизмі Фотія і Керулярія розвій східної Церкви припинився, а проби унії в Ліоні і Фльоренції не увінчалися сподіваним успіхом. Тоді почали зєдиноватися з Апостольським Престолом части народів, зберігаючи за згодою Петрового Наслідника, свій обряд і дисципліну. І пішли змагання привернути давний стан Церкви, коли то обі церкви, східна і західна, визнавали ті самі догми віри і признавали загалом тих самих Христових Тайн рівність обрядів, з яких кождий самостійно і рівноправно розвивався.

Та одначе відсікати давній, рівнорядний і творчий стан, як показалося, було тяжко. Давалися чути негодування задля поступу в розвою церковного життя східних католиків і то не лише зі сторони незєдинених, що тим збивали для себе капітал і виступали проти католицької Церкви, — бо через Унію, мовляв, занепадає Східна Церква свої питомі ціхи і затирає своє обличча — але і від самих зєдинених східних, ба що більше і від західних латинників.

Подібні міркування, заваги і перестороги можна було читати і чути при ріжних нагодах і зїздах, а майбутній історик найде в ватиканських архівах неодно письмо на ту тему. Негодовання з висловом глибокого болю дійшли до кульмінаційної точки в розвідці о. Королевського п. з. “L‘ Uniatisme — Уніятизм”. Абстрагуючи від самого слова, чи воно влучне і миле — (на останнім зїзді в Празі дебатовано над тим, чи загалом не усунутись слово unio, а впровадити unitas), було би несправедливим підсувати недоволеним злу волю і осуджувати їх за се, як не осудила їх впровадження церковна власть. Бо стоять вони на становищі католицької Церкви і видять в зєдиненню спасенний крок. Їх суди не видавалися може і такими суворими, якщоби вони були зрівноважили свої закиди відтворенням користий, які дала Унія і яких вони самі впрочім і не перечать. Підпадають лише критиці деякі напрями церковного розвою, на які вступили самі зєдинені і тим завернули, на їх думку, від справжнього поступу. Болють над тим, що східні католики затрачують звільна витиснені їм їхніми Отцями знамена й індивідуальні ціхи обряду, дисципліни і богословської науки, а зате механічно присвоюють собі латинські елементи, які годі злучити органічно з їхнім обрядом, не нарушуючи при тому його одноцільности. Рівночасно з тим гасла любови до своєї традиції. Звідси повстав новотвір, як вони кажуть, уніятизм, чи гебридизм або синкретизм.

Богато причин складалося на те, які в неоднім оправдують таке поступування Унії: недостаточна освіта, незнання своєї історії, велике божество, зовнішні умовини і т. д. Місіонарі, які приходили на Схід без належного приготовування, знання мови і історії, гляділи на найстаршу християнську церковну традицію з призирством і вважали конечним насаджувати нову західну культуру. Маючи се на увазі сказав раз виразно проф. Баумштарк на унійнім зїзді у Відні: “Union ist keine Mission”.

Духовні школи на Сході не могли осягнути ніколи повного розвою ні в Семітів, ні в Греків, ні в Словян задля нападів Турків і Татар. Злучені з Апостольським Престолом части східних християн були доведені через роздор до оплаканого стану і станови зовсім замалі ґрупи, щоби в католицькій Церкві на основі своєї світлої традиції могли вести індивідуальне життя щодо обряду і дисципліни. Томуто в тім тяжкім положенню не мали вони сили опертися сусіднім впливам. З одної сторони хотіли відучитися від незєдинених, а з другої тимбільше наблизитися до католицької Церкви. Захоплював їх блеск західної культури і тому старалися її наслідувати. “В звязку з розвиненням Заходом — каже о. Королевський — ті ґрупи не могли робити нічого іншого, як се, щоби його сервілістично копіювати… Цього остерігатися, вони мусіли опертися на сильніших, а щоби їм приподобатися, наслідували їх, скільки могли”.

Як приклад — свідчить погляд на історію образовання нашого духовенства, яке не могло двигнутися по причині недостачі своїх шкіл в краю, а нечисленні одиниці, що кінчили студії за границею, не вистарчали на такі просторі єпархії. І так оснування папою Григорієм XIII (1572—85) семінарії у Вильні для двадцяти стипендистів, до якої відтак не приймано греко-католиків, утворення чотирьох стипендій в римській колегії св. Атаназія папою Павлом V (1615), змагання Руцького оснувати власну семінарію, відкриття семінарії для Українців і Вірменів під проводом Театинів у Львові (разом девять питомців для Львова, Перемишля і Луцька), семінарія митрополита Льва Кишки для шістьох питомців, висилання питомців до Оломуця, Праги і Брунсбергу, поручення виховання духовенства Оо. Василіянам — все те подиву гідні почини, які ледви зараджували найконечнішим потребам і не довели ніколи до створення високої школи. Доходило нераз і до того, що духовенство не вміло читати по церковнословянськи і переписувало собі богослужебні книги латинськими буквами, або й просто покладало свій обряд. Загально відома в нас річ, що були часи, коли наше духовенство проповідувало і говорило дома по польськи, монахи складали обіти в польській мові і послуговувалися книгами, писаними латинськими буквами. Щоби про се переконатися, вистарчить взяти в руки т. зв. “Ecphonemata Liturgii greckiey albo tego wszystkiego co przy liturgii to jest Mszy świętey, kapłan i dyakon i chor w głos śpiewają” (вид. 1652, 1671, 1685, 1784, 1842 і ин.), писані латинськими буквами з перекладом польським; акафистники, (на пр. Почаїв 1753); катехизм, писаний на одній стороні по церковно-словянськи, а на другій по польски (Почаїв 1673); псалтир (виданий в Євю 1638); молитовники, церковно-словянські літанії, видані латинськими буквами. Все те вказує на загальне незнання церковно-словянської мови. Впрочім є ясно сказане в передмові до церковно-словянського і польського лексикона, виданого супральським монастиром ОО. Василіян р. 1722. р.: “Съ неисчєтною болєзтію сєрдца, изъ оутроби не одобъ исцѣльною изобрѣли йєсмо, єлѣ и ли Ексаминарєтовє, поставлємыхъ въ Ієрєйство людєй, яко сотныї Ієрєй, єдва славєнскій разумѣєтъ языкъ, нєвѣдящи что чєтъ, въ Божєствєнной Службѣ съ погибєлію своєя, и поруъчєнныхъ Пастыє овєцъ кровію Господа Бога нашєго Ісуса Христа искуплєнныхъ сѣжє всє искусно обысть тєкущого оуду, и многъ отриновєнны отъ рукоположєнія на Ієрєйство, сєя ради, вины, изобрѣтошася. Сія вся нарєдєнія да въ Россіи соединєной, искорєнєна будут, азбучникъ Лєксіконъ, съ єтожє, нє токмо до Ієрєйского сана готовящимся людє, но и самы Ієрєє, въ славєнскомъ изучєніи образцу заідуть, супральского Монастиря Тімотїй, издаєтъ съ толкованїємъ словєсъ нєоудобъ разумѣтєльныхъ”. Слідує переклад слів церк.-слов. на польське Азъ=ja, абіє=zaraz, wnet, агнець=baranek і т. д.

Дальшим прикладом хай послужить виданий “Мшал” 1803. р. для священиків, які переходили з нашого обряду на латинський:

“Missae de sanctissimo sacramento et defunctorium juxta Ritum Ecclesiae Romanae cum canone et Ordine extensae Atque Interpretatione, Rubrica, ac Ortografia Polonica Auctae ad usum Sacerdotum ex Graeco-Unito-Romano ad Romano-Latinum catholicum ritum Transeuntium cum debita Approbatione Impressae MDCCCIII. На другій стороні польський переклад: Dwie mszy święte o najświętszym sakramencie swietney i zaobna z umarłych wyjęte ze Mszału Rzymskiego napisane z ortografią i informacyą i tłomaczeniem Polskim dla kapłanów i uniejących łacińskiego języka a przesżłych z Rzymsko-Unickiego do Rzymsko-Łacińskiego Obrządku. Imprimatur Actum Mohilevix 6. Febr. 1803. Anno. Casimirus Szysko, Surrogatus Consistorii Praelatus Custos Archicathedralis Mohileviensis Censor Librorum. mpp. L. S.

Знаменна є передмова, яка ставить справу наглядно і не потребує ближчих пояснень. З неї видимо, що повільна акція відчужування від свого обряду доходила до плянового переходу:

Przedmowa

Do Wielmożnych Przewielebnych Jchn. Xięży z Rzymsko-Unickiego w Rzymsko-Łacińskim naydujących się Obrządku.

Gorliwość Wasza złączenia się ceremonialnie z Kościołem Rzymskim przez przyjęcie Łacińskiego obrządku, powodowana własnym przekonaniem opartym zapewne na sprawiedliwych wnioskach i gruncie, tym większą wam czyni sławę świadczącą o przywiązaniu do swey religii, im rzadziey dopiero naydujemy tego, któryby czuł Wiary Swiętey fundamentalne przepisy.

Liczba was niemała od 1790. aż dotąd pomnażająca się dała powód, iż wychodzi z pod prasy ten mały Mszalik potrzebny dla tych z Was szczegulniey, którzy niemając zderzenia nauczenia się Łacińskiego języka, doświadczają nieskończoney trudności w odprawieniu Mszy Swiętey przyjętym od siebie obrządkiem, już przez nieładność wymówienia słów Łacińskich i onych właściwego wyrażenia, już przez niezrozumienie wymawianych. Przeto kładzie się tu z jedney strony Polskie tłomaczenie dla znajomości całey Nayświętszey Ofiary od was sprawowaney, z drugiey Msza sama w słowach Łacińskich, ale wyrażonych wedle brzmienia języka Polskiego wam przyrodzonego, z doskonałą informacyą całey Ceremonii przy odprawieniu oney we Mszałe Rzymskim przepisanej. Ten co pracy i kosztu na ułożenie i drukowanie tey Książki nie żałował, będzie miał nadgrody dość z ukontentowania w Duszy swoey, jeśli każdy z Was przyjmie od niego łaskawie exemplarz bez zapłaty do siebie przysłany, i wspomni nań w tey Naydrożsżey Oferze, do ktorej sprawowania regularnego wam daje pomoc”.

Говорячи про недостачу шкіл і занепад образовання, я зовсім не хотів нікого недоцінювати, ані виводити з рівноваги, але і не промовчував дійсного стану річи. Бо над тим я болію не менше, як і другі, а згадав тому, щоби висказати конечність католицьких високих шкіл на Сході.

Характеризуючи частий митроп. Льва Кишки (1714—1728) і Атанасія Шептицького (1729—1746), пише ен. Пелеш: “Dabei kann aber wieder nicht unbeachtet gelassen werden, dass zu der damaligen Verwahrlosung des Saecularclerus auch die Basilianer ihr Scherflein beigetragen hatten; denn in ihren Händen ruhte das gesamte Unterrichtswesen, mal war also berechtigt zu der Erwartung, dass sie den Saecularclerus auf einen höheren Bildungsstufe zu heben trachten werden. An fähigen Subjecten hat es gewiss nicht gefehlt, und wenn die Basilianer nur den redlichen Willen gehabt hätten, so konnten sie jedenfalls unter dem Saecularclerus überall so viele fähige Priester erziehen, als zur Besetzung der verschiedenen kirchlichen Aemter und Würden notwendig waren. Das haben aber die Basilianer leider ausser Acht gelassen”. Geschichte der Union II. B. Wien 1880, 473/4.

Кілька сторін дальше читаємо слідуюче: “Diese bevorzugte Stellung der Basilianer hatte aber noch andere üble Folgen. Um sich in derselben zu behaupten, vernachlässigten sie den Saecularclerus, sie kümmerten sich wenig um die Bildung desselben, ja sogar manche aus ihrer Mitte hervorgegangene Bischöfe beobachteten dasselbe unverantwortliche Verfahren, und trachteten lange Zeit nicht darauf, das edle Beispiel des Metropoliten Leo Kiszka zu befolgen, und im Sinne der Zamoścer Synodalbeschlüsse Diöcesan-Seminarien zu gründen, so dass sich der hl. Stuhl genöthigt sah, sie an diese Pflicht zu erinnern”. (Тамж. 479.).

Притім ен. Пелеш зазначує, що він загіднює огляди Гарасевича. (Annales). Се вистарчає до мого обережного заключення — sed illusus eorum expletum non est — вони не сповнили тоді свойого завдання. — Вправді А. Петрушевич в “Сводній гал. рус. літописі” ч. II, 45. в. р. 1782. вичислює різні школи фільософічні, реторичні і богословські з дуже значним числом учнів, які вели ОО. Василіяни, одначе не згадує більше про них і чого та з яких підручників там учили. Додає рівнож о. Петрушевич, що ОО. Василіяни одержали по знесенню Чина Єзуїтів їх монастирі і школи. Так про шаргородську школу на Поділлю з богословською клясою каже (ст. 216), що вона була передана по Єзуїтах. Свій уступ про школи, кінчить рівніж терпким реченням: “Такимъ способомъ Поляки уже ополченнымъ Василіянтамъ не опасались преподати дальще полщеніе Руси” (ст. 456). З того хиба можна заключувати на брак творчої і самостійної богословської праці в тодішних школах.

І справді! Виду такого стану річи, серед таких несприятливих умовин не могла і думати Унія про теольоґічний прогрес — творчий богословський поступ. Радше треба було звернути всю журу на початкове виховання духовенства, утвердити кат. віру і піднести народню освіту. На оснування свойого Університету чи Академії і вияв творчого духа не було ні сил, ні підготування. Знова ті, що кінчили студії за границею, мимоволі призвичаювалися і вводили чужу практику в обрядах і дисципліні. Крім свого доводилося студентам за границею слухати від товаришів і професорів хибні погляди і упередження до Сходу, а се не дуже додатно впливало на скріплення любови і привязання до свойого рідного. Тому св. Отець Пій XI ще й тепер, звертаючися до Велеградського Зїзду (1924), бажав, щоби він причинився на Заході до вияснення многих сумнівів і усунув ложні погляди, що відносяться до історії і реліґійного життя Сходу.

Приймальовала східних новість звичаїв і практик на Заході, а життя дома домагалося поступу вперед і розвою обрядів і дисципліни. На самостійну працю не було спромоги, оставало хиба позичати зі західного скарбу поодинокі набожества, канони, розвязки пасторальних казусів і т. п. Латинська Церква мала ґеніяльних душпастирів, учителів, великих Святих, які, ідучи на зустріч потребам вірних, розвивали реліґійне життя. А навпаки східні католики, нечисленні і убогі, не були в силі розвивати церковного життя на основі передання їхніх батьків. І тому зміни, що заводили їх у зєдинених, були на загал зовнішні, і в найліпшім випадку перерібки західних зразків. А робили східні зєдинені се тим радше, бо в такий спосіб забезпечували себе перед підозрінням схизми. Здавалося, начеб східні обряди давали заману загрозу спасенню душі і не є в силі вести вірних до звершености.

Виринає тепер мимохіть питання, на яке треба sine ira et studio відповісти: Почому завдає собі сучасний орієнталістичний рух на Заході стільки тяжкої праці і всіх зусиль, щоби двигнути і обновити завмерлу і пережиту стару традицію Сходу. Чи не краще замісць запозичувати разураз нові практики і канони, завести в Церкві відразу один обряд і одно право, а до того само собою мусить дійти, якщо нововведення не ставляться ніяких меж ні границь. В сей спосіб замкнуться так раз на все ворота схизми. Та тут підносить сильний голос тисячелітня традиція Отців, коли то ціле реліґійне життя завдяки ріжнородности обрядів. Чому ж не продовжувати її дальше? Крім свого заведення одного обряду уязнювало би надприродне Боже Обявлення і силу Христової Церкви, які краще і повніше проявляються в ріжнородности скінчених людських форм, чим лише в одній. До того Орієнт стоїть ближче самого Обявлення, як Захід, і мовою і традиціями, бо Бог послуговувався ними безпосередньо, щоби висловити Свої гадки і пляни. І з того огляду було би великою шкодою усувати східний обряд і традицію, навіть якщоби на перекір віковим досвідам признати, що однаково можна було би навернути Схід латинським, як його власними обрядами.

Що заведення одного обряду замкнуло би ворота схизми, се оманний фантом. Мимо того самого обряду і тої самої дисципліни Боже Провидіння допустило на Заході протестантизм і єресі. Ніхто нині не стане обстоювати гадку, що запанував мир в Церкві і усталися всі спори, непорозуміння і теольоґічні дискусії між монашими чинами, якщо би їх скасовано і залишено лише один. Що ж за хосен з такого міра! Тому то римські Папи разураз, а передовсім почавши від Льва XII, старалися обновити орієнтальну і візантійську церковну традицію.

Подібна дискусія велела недавно в наших часописах між прихильниками Заходу і Сходу, одначе вона мала заслабу наукову основу і кінчалася скрайностями, бо будьто звеличувано Схід, будьто висміяно візантійство, викликувано нехіть до свойого рідного. Вже проф. Кароль Крумбахер вказує в своїй “історії візантійської літератури” на поверховість і пересади критики візантійської історії і письменства. Теперішній Св. Отець взиває до пошани і любови не тільки для східних католиків, але і для незєдинених і їх традиції, бо відірвавшися від золотоносної скали, є вони також золотопні і зогрівають таку святість річи, що заслуговує не лиш на шану, але будить і симпатію.

II

Якщо традиція, обряд і дисципліна Сходу заслуговують на те, щоби їх цінити і зберігати, то повстає дальше питання, чи можливий є їх поступ і розвій. Нераз доводиться чути, що Східні такі заскорузлі і закамянілі, що не допускають ніякого прогресу. Правда, що Орієнт привязаний до свойого обряду, який тим цінніший, чим старший, і се є основною засадою літурґіки, але він бажає його розвою. Найкращий доказ дає нам період св. Отців, в якім Східна Церква зробила величезний поступ. Якщо робить докори так званому гебридизмови, то не звернені вони проти природної здорової еволюції, але тому, що ті новотвори не повстали в дусі східного обряду, і що такий прогрес вийшов штучний. Треба отже доложити всіх зусиль, щоби розвій підтримати і будову, яку поклали св. Отці дальше продовжувати. А вже до сього треба глубокого й основного знання церковної традиції, конечні студії, коли завертається до старої практики або її звершується. Тому в очищуванню обряду треба бути дуже обережним і не можна у всім згожуватися з о. Королевським. Чи годі припустити, щоби кілька століть життя Унії зістави зовсім безплідні і не видали нічого творчого. Впрочім се признає і о. Королевський, коли каже: “не йде зовсім о се, щоби усувати всі справді старинні питоменности обрядів Київа, скарбу української нації, гордої на свої традиції”. Можна поскорочувати богослуження, удогіднити св. Причастіє, заострити дисципліну, одначе се все в дусі свого обряду.

Розходиться отже не о те, щоби робити докори, але зясувати собі дальше питання, чи дотеперішний стан серед теперішніх, подекуди кращих умовин може бути нормою на будуще. Може рації, що спонукували до деяких нововведень вже неактуальні! Загально відомо також, що не всі східні католики мають ті самі обряди і правні нововведення і що многі з них є лише місцеві, єпархіяльні, навіть не прийняті цілостю частиною зєдиненого з кат. Церквою народу, як пр. у нас. Галицьких нововведень не прийняли закарпатські єпархії, в Югославії, на Волині і т. д. Для однообразности треба буде не одного зректися, щоби не дробити і не розбивати себе, що все лекше приходить, як споювати і зєднювати. І латинська Церква вводила реформи, але по довгих і основних студіях та все в дусі свойого обряду і дисципліни. Теперішній літурґічний рух свідчить, що вона завертає також до давних традицій.

До обновлювання східної традиції не можна так поступати, щоби вмисно “вишукувати ріжниці і відчужування, але треба плекати взаїмні звязки, пошану і любов, як се бачимо на прикладах світлих мужів, св. Августина, Виссаріона і др. Свідомість єдности, яка мусить обіймати цілу Церкву, охоронить всіх від пересади і скрайности. Христова Церква все допускала мирну співпрацю і благородне суперництво, бо вони спонукують уми до глибшого уняття правди і звершування життя. Не треба лякатися всього того, що латинське, бо Західні Отці богато присвоїли собі в науці і дисципліні від Сходу.

Яких отже напрямних мають держатися східні теольоґи? Передовсім треба у всіх ділянках опиратися на старій традиції. Хибним є думати, що вона така закостеніла, що ніяк не дасться оживити, навпаки вона станула на подиву гідній висоті і є повна животности. “Von Grund aus — каже Крумбахер — verkehrt ist es aber, sie in völlige Erstarrung verfallen zu lassen. Gerade die Theologie besitzt in Byzanz Vertreter, die jeder Literatur zum Stolz gereichen könnten!” Розвій східньої теольоґії мусить опиратися на своїй традиції, одначе він мусить також узгляднити поступ теольоґії західної, як: нові погляди теольоґів, нові зясовані поняття, нові дисципліни, палеоґрафію, історію критики, археольоґію і т. д.

Не можна себе відмежовувати китайським муром, бо се було б великою однобільністю старою, як прим. незнання творів Августина на Сході, а на Заході східної патристики в середніх віках. Грубо ошибнувся би той, хто зачиняв науку східної теольоґії від патристичних часів, бо богато праці на полі історії, патрольоґії, літурґіки, біблії і т. д. зробили західні богослови. Одначе їх досліди мають характер більше академічний і незвязаний з життям з тої причини, що вони живуть иншим обрядом і дисципліною і для них ті праці представляють вартість передовсім з історичного і загально церковного становища. Зєдинені мали не богато людей, що стояли на висоті европейської богословської ерудиції і знання, а їх студії кінчилися переважно осягненням докторату. До дальших глибших деревних дослідів неставало часу або охоти і витревалости. Ізучені, доходили до подиву чужих творів, обряду і ладу, але не мали належного підготування, щоби їх проаналізувати, зайняти критичне становище і перевести орігінальне примінення до свойого обряду і життя. На спосібніші одиниці спадали адміністративні обовязки, а деякі захоплені достоїнствами, покидали наукову працю. Не було також звязку між східними теольоґами, щоби порозумітися і уложити поділ наукової праці. Сьому лихови зарадить створення університету для східних. Безумовно болить наше серце, що для так великого числа зєдинених, через стільки віків, не створено ані одного богословського факультету. Се тим прикріше, що це діється в часах, коли розвиваються католицькі університети, а кожний західний чин: Єзуїти, Домінікани, Францискани, Кармеліти і др. стараються обновити свою традицію і школу. Тому треба прохати у Апостольського Престола о відкриття такого факультету в Римі та о признання нашої Богословської Академії. Се може статися тим лекше, бо Орієнтальний Інститут в Римі підготовив вже ґрунт. Тоді сповниться молитва папи Бенедикта XV: “Господи, що зєдинив народи в визнаванню Твойого імени, благослови Тебе за християнські народи Сходу — памятуючи на визначне становище, яке вони займали у Твоїй Церкві… дай, благослови Тебе — щоби вони знова його осягнули за Твоїм натхненням, щоби створили з нами одно стадо під проводом одного пастиря, дай, щоби вони разом з нами перейнялися наукою своїх Отців, які є і нашими Вітцями у вірі.

Чи східна традиція представляє цінність і живостну силу для вселенської Церкви і чи заслуговує на збереження? Якщо так, чи допускає вона розвій? Відповідь звучить знова потверджуючо. Який отже має бути напрям сеї еволюції? Такий, який зачеркнули східні Вітці. Така є гадка Папів Римських.

До двигнення і розвію католицького Сходу конечні високі богословські школи.

Ось провідні гадки виголошеного докладу.