СЛОВО (ПОДЯЧНЕ) ДЛЯ ГОСТЕЙ, ПРИСУТНІХ НА СВЯТКУВАННІ РІЧНИЦІ УРОДИН

Високодостойні Промовці і Речники громад,

Дорогі Гості!

Коли я нині відповідаю вам на так милі і щирі ваші привіти, то прийміть мої слова також як закінчення нинішньої проповіді в церкві, якої не можна було вже продовжувати.

Найперше хочу висловити щераз мою сердечну подяку вам, що не лякалися великого труду і прибули на це свято, а таксамо і тим численним, що не могли прибути, але духом з нами, — за вашу прихильність, посвяту, величезні жертви, а передусім за Служби Божі і молитви у цій так важкій боротьбі за права нашої Церкви і нашого Народу.

Нехай ніхто не почувається діткненим або враженим якоюсь неувагою, або не висловленою подякою за вчинені добродійства, задля поспішного полагоджування стільки справ. Нехай кожний з вас почувається тут як вдома, і нехай має цю свідомість, що він робить щось доброго, яке чи тепер, чи в четвер знайде признання в кожної чесної людини і вічну нагороду в Бога.

Я й сам в мойому житті не старався зʼєднювати людей для себе, але для справи, бо нині я є, а завтра нема; а Божа справа Церкви і Народу остає на завжди. Я робив щось доброго і свідомість цього — це найбільше признання. Це відчували й мільйони цих борців, що ішли до бою за справедливі права, це відчувала і ця « Сотня смерти » коли йшла на певну загибіль. « Незнаний воїн » — це симвом вище висловленої засади! Хто їх знає по імені? А все ж таки — то герої, що поклали свої голови в обороні прав своїх народів. А здобути волю, державу, здобувати і оборонювати свої належні права, то не річ одної людини і одної днини, але жертвенна праця мільйонів людей і десяток, а то й соток літ. Треба зусиль всіх і вся, і то в кожному напрямі! Це все разом складається тоді на один могутній подвиг! Навіть даток одного доляра непідписаного жертводавця не пропадає у цих безчисленних зусиллях народу, так як не намарно є подана шклянка води недужому, як сказав Христос. І то без огляду на людські слова, бо один буде хвалити, а другий ганити, і всім не догодиш. Історія, коли успокоїться бурхливе море дій, скаже свій безсторонній суд. І Христос не задоволив всіх і « ність раб болій господина своєго ». Не треба замрачувати себе особистою амбіцією, бо людина тоді велика, коли працює для загальної справи і бажає великого. І нинішні звеличування треба віднести до наших потреб, а не до мові скромної особи. Патріярхат, єдність Церкви і Народу, будова церков і шкіл, громадських домів і памʼятників, духовий підйом, розвивання і утверджування національної свідомости, мораль вірних і ін., оте ці великі цінності, на жертвенниках яких треба складати свої приноси. Людина росте зі зростом, благородністю і висотою своїх Божих плянів і думок. Коли є висока ціль і мета, належні права, то не треба зражуватися невдачами. Нині не йде, завтра піде! Завжди на Бога надія!

Чую таке, пропавша справа патріярхату. Чому? Бо є невдача. Нині так, може завтра інакще, бо за життєву конечність свого народу треба боротись і сама з себе вона не прийде, передусім у нинішньому катастрофальному нашому положенні. Чи таксамо тому, що є невдача, пропавша справа України, і тому спускайся на дно?... Бувало Сл. Б. Митрополит Андрей говорив у таких, нераз безвиглядних положеннях: «Ще Бог над нами! »

І це був би великий успіх нинішнього свята, якщо б ви вернули домів не згорблені і з опущеними руками, але – ободрені, зі свіжими силами, з новими надіями і довірʼям до Господа Бога в боротьбі за кращу долю своєї Церкви і Народу. Ми робимо щось доброго і святого — це Божа справа.

До того, своїми очима ви бачите, що тут робиться. Скільки то коштувало труду, нервів, крови, печінок, мозґу і фізичної сили, щоби на голому полі, або на жахливих руїнах здвигнути остої Церкви і Народу, і могти молитись нині перед цією чудотворною іконою. І кожна лепта надармо тут не пропадав!

Чи свобода Церкви на Україні, права людини, патріярхат, національна свобода українського народу не є Божою справою? Може собі хтонебудь і щонебудь говорити і перекручувати те, та одначе не є це боротьба за людські амбіції і самовивищування. Та й тому я вдячний Господеві, що мене били в тюрмах, а не величали раби!

Ви чули певно цю римську пословицю звеличену генієм Горацієм: «Aequam in arduis servare mentem», не треба ніколи тратити голови, навіть у безвихідному положенні, але заховати рівновагу духа. Бо ніколи так зле не є, щоб не могло бути гірше, але також і те, щоби якось не було. І у безвихідному положенні треба шукати якогось виходу, і треба мати тоді дві голови, а не тратити і цієї половини, яку ще хтось має на карці. Хтось щось нерозумного сказав, видвигнув якусь трудність, дійсну або уроєну, чи якийсь закид і заміт, і вже все пропало... Як було в житті Христа? І судили і били і катували і плювали і розпʼяли. Все пропало, казали малодушні молодці покидаючи Єрусалим в дорозі до Емаус. За три дні сценерія змінилася в протилежний, не до пізнання, бік. « О, ви нерозумні — мовив Христос до них — чи не мусів Христос терпіти і так здобути Царство Боже? » Добра справа мусить в Господа взяти верх, але це не діється без жертв.

Та й оцей нинішній Дідуган, що говорить до вас, не жалує перенесених терпінь. Може не робив би нині деяких похибок з незнання і недосвідчення, але йшов би дальше тою самою хресною дорогою, бо нема кращої на землі. Не треба шукати собі почестей, але долі народу, а всі інші гідності уживати для добра інших. Та й ваші жертви пішли на здвигнення цих наших монументів, і без них не можна було б цього всього доконати.

Отож, передайте всім нашу щиру подяку, та й запевніть всіх патріярхальників, що вони нині найідейніша і найжертвенніша національна група.

Ось з тими високими і великими думками вертайте в свояси, кріпіться і продовжуйту працю на славу Бога, Церкви і Українського Народу!