ПРОПОВІДЬ НА СВЯТІЙ ЛІТУРГІЇ ЗА ПОКІЙНИХ ПРОФЕСОРІВ І ПРАЦІВНИКІВ УКРАЇНСЬКОГО КАТОЛИЦЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

При всіх поминаннях усопших, що завжди навівають на нас пригнічуючий сум, Св. Церква підносить «во всеуслишаніє» і ободрюючі євангельські слова Христа: «Щоб кожний, хто вірує в мене не погиб, але мав життя вічне, і я воскрешу його в останній день» (Йо. 3, 16; 6, 40). Значиться, хто вмер, не скінчив ще свого життя, він його продовжує дальше не лише духово, але прийде час, що і тілесно, бо «я вескрешу його в останній день». Оце ті могутні, потішаючі слова, які не є тільки звуком, але є Божою дійсністю, бо «небо і земля перейдуть, але слова мої не перейдуть» (Мт. 25, 35). І коли ми так вдумчиво вслухуємося в оці слова, чуємо і інші св. Павла: «Я боровся доброю боротьбою, скінчив біг, віру зберіг. А тепер мені приготований вінець справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий суддя, то не лише мені, але всім тим, що з любовʼю чекали на його появу» (2 Тим. 4-8). Це мабуть чи не найповажніші і найбільше тужливі слова з життя Апостола народів, в яких одночасно дзвенить також струна сильної надії на краще. Кінчиться його життя повне трудів, терпінь, страждань і посвяти для Господа Бога, за що чекає велика нагорода.

Ми нині переживаємо ці самі хвилини, коли правимо Службу Божу за покійного о. Теофіля Горникевича († 2.Х.1969) і творимо поминання разом з ним інших покійних професорів і працівників Українського Католицького Університету. Отець Теофіль скінчив рівнож своє страдальне, трудяще, працьовите, й то многогранне в багатьох напрямах життя. Він працював буквально від ранку до вечора і то як священик, душпастир, парох, катихит, громадський діяч, а вкінці як історіограф і архівіст. За час воєн, довголітній скиталець. Чого він не зазнав в тому часі ? Видання 4 томів документів нашої Історії і розбудова Архіву Українського Католицького Університету, як його директора, закінчило його життя. Щира молитва і вдячна памʼять, то наша відплата, а Небесний Отець певно вінчав його вже нетлінним вінцем за його працю для Церкви і свого народу.

Та відправляючи о. Теофіля на вічний спочинок, ми згадуємо нині на Панахиді, вперше в цьому храмі Св. Софії, і тих, що вже відійшли передше з Університету, за яких ми і своєчасно жертвували Служби Божі. А то як перший — надзв. проф. д-р Дмитро Бучинський, як професор романської літератури, що помер 4 листопада 1963 р. в Еспанії. А другий молодий — надзв. проф. новітньої історії, д-р Леонід Соневицький, на якого наш Університет покладав такі великі надії, помер неожидано 6 серпня 1966 р. в Нью Йорку. Це дві перші втрати Українського Католицького Університету з Професорської Колегії.

Третім є о. Іван Яцків, співробітник у виданнях Українського Католицького Університету. Він був дуже ревним душпастирем, визначним проповідником, катехитом. Крім того видав сам два катехизми, редаґував «Вісник Українців Католиків у Франції» і ін. Помер 13 червня 1968 року в Парижі.

Оце з отцем Теофілем — наші чотири покійники, про яких обширні життєписи подані у Звіті У.К.У. за 1963-1967 рр. Вони вложили свою працю в будову Українського Університету і скінчили свій туземний біг, щоб прийняти вічну надгороду і очікувати воскресення з мертвих разом з усіма членами Університету. А тепер своїм життям і наукою вони засвідчили правдивість Христових слів і віру св. Павла. Вічна їм памʼять!