ПОМИНКИ НА УКРАЇНСЬКОМУ КАТОЛИЦЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

Проповідь Блаженнішого

під час Св. Літургії в соборі Св. Софії, 13 листопада 1969 р. за покійних професорів і працівників Українського Католицького Університету.

В імʼя Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь.

При всіх поминаннях усопших, що завжди навівають на нас пригнічуючий сум, Св. Церква підносить « во всеуслишанів » і ободрюючі євангельські слова Христа: « Щоб кожний, хто вірує в мене не погиб, але мав життя вічне, і я воскрешу його в останній день » (Йо. 3, 16; 6, 40).

Значиться, хто вмер, не скінчив ще свого життя, він його продовжує дальше не лише духово, але прийде час, що і тілесно, бо « я воскрешу його в останній день ». Оце ті могутні, потішаючі слова, які не в тільки звуком, але 6 Божою дійсністю, бо « небо і земля перейдуть, але слова мої не перейдуть » (Мт. 25, 35). І коли ми так вдумливо вслухуємося в оці слова, чуємо і інші св. Павла: « Я боровся доброю боротьбою, скінчив біг, віру зберіг. А тепер мені приготований вінець справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий суддя, то не лише мені, але всім тим, що з любовʼю чекали на його появу » (2 Тим. 4-8).

Це мабуть чи не найповажніші і найбільше тужливі слова з життя Апостола народів, в яких одночасно дзвенить також струна сильної надії на краще. Кінчиться його життя повне трудів, терпінь, страждань і посвяти для Господа Бога, за що чекає велика нагорода.

Ми нині переживаємо ці самі хвилини, коли правимо Службу Божу за покійного о. Теофіля Горникевича († 2.Х.1969) і творимо поминання разом з ним інших покійних професорів і працівників Українського Католицького Університету. Отець Теофіль скінчив рівнож своє страдальне, трудяще, працьовите, й то многогранне в багатьох напрямах життя. Він працював буквально від ранку до вечора і то як священик, душпастир, парох, катихит, громадський діяч, а вкінці як історіограф і архівіст. За час воєн, довголітній скиталець. Чого він не зазнав в тому часі? Видання 4 томів документів нашої Історії і розбудова Архіву Українського Католицького Університету, як його директора, закінчило його життя. Щира молитва і вдячна памʼять, то наша відплата, а Небесний Отець певно вінчав його вже нетлінним вінцем за його працю для Церкви і свого народу.

Та відправляючи о. Теофіля на вічний спочинок, ми згадуємо нині на Панахиді, вперше в цьому храмі Св. Софії, і тих, що вже відійшли передше з Університету, за яких ми і своєчасно жертвували Служби Божі. А то як перший — надав. проф. д-р Дмитро Бучинський, як професор романської літератури, що помер 4 листопада 1963 р. в Еспанії.А другий молодий — надзв. проф. новітньої історії, д-р Леонід Соневицький, на якого наш Університет покладав такі великі надії, помер неожидано 6 серпня 1966 р. в Нью Йорку. Це дві перші втрати Українського Католицького Університету з Професорської Колеґії.

Третім 6 о. Іван Яцків, співробітник у виданнях Українського Католицького Університету. Він був дуже ревним душпастирем, визначним проповідником, катехитом. Крім того видав сам два катехизми, редаґував « Вісник Українців Католиків у Франції » і ін. Помер 13 червня 1968 року в Парижі.

Оце з Отцем Теофілем — наші чотири покійники, про яких обширні життєписи подані у Звіті УКУ за 1963-1967 рр. Вони вложили свою працю в будову Українського Університету і скінчили свій туземний біг, щоб прийняти вічну надгороду і очікувати воскресення з мертвих разом з усіма членами Університету. А тепер своїм життям і наукою вони засвідчили правдивість Христових слів і віру св. Павла. Вічна їм памʼять!