ПОСЛАННЯ ДО УКРАЇНЦІВ У ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ НА РІЗДВО

Дорогі в Христі: Преосв. Владико, Духовні і Миряни - Браття і Сестри у Великій Британії!

Мир і Благословення!

Ідучи назустріч Вашому святочному Різдвяному бажанню, звертаємося до Вас з гарячим і сердечним привітом — Христос раждається — як закликом і завдатком найкращих надій на майбутнє, підйомом духа і всіх наших сил.

Величавий є цей привіт, бо в ньому безнастанно проголошуємо важну і безмежну радість, що її приніс світові наш Спаситель і Господь Ісус Христос - Божий Син. Так і сповістив ангел Божий першим свідкам Христового народження — вифлеємським пастирям: «Не лякайтесь, бо ось благовіщу Вам радість велику, що станеться всім людям». Від тоді той привіт лунає по всьому світі, де лиш дійшло слово Христової Благовісті, а з глибин серця несеться він в нашому Українському Народі, на нашій дорогій українській землі, серед нашого славного, хоч так знедоленого Народу. Чому наш Нарід так щиро, як ніякий інший, вітає Празник Різдва Христового, чому так сердечно здоровить себе тим різдвяним привітом?

Наш Нарід від зарання свого християнства глибоко полюбив Христа та Його науку, бо вона принесла йому стільки надприродних і природних благ! Наш Нарід це бачив, розумів і відчув, тому з такою вдячністю прославляє безнастанно у своїх церквах, своїх родинах, громадах, своїх колядах те свято, в якому Христос став для цілого світу «Сонцем правди», як це співаємо у різдвяному тропарі. Не лякайтесь і Ви у Вашому положенні і чиніть так само, бо Христос з Вами і то, як Спаситель і Помічник.

А по друге — наш Нарід стрічає Різдво, як свято радости. Так мало зазнали ми в історії потіхи і радости. Тому то й так цінимо її! А правдива радість — то великий скарб для поодиноких душ і цілих народів. Правдива радість є лиш ця радість, що її посилає Бог. Вона тривала, спасення і лік для душі. Тому така щира радість в нашого Народу, коли він вперше співає цю могутню свою пісню-коляду:

Бог Предвічний народився, / Прийшов днесь із небес, / Щоб спасти люд свій весь / І утішив вся…

Тому і мило нам повитати Вас усіх, мої Дорогі, з Різдвом Христовим. Знаємо, що притьмарена Ваша радість цього Різдва. Не легкі переживання нашої Церкви і Народу, великі перешкоди для її розвитку, неприхильности, труднощі і тут у вільному світі, і тяжка їх боротьба в Україні, смутить Вас. Незрозуміння у своїх і чужих доводить розжалений наш Нарід до плачу і терпіння. Та бодріться, хай не лякається серце Ваше! Христос, як ніхто інший на землі, почав своє життя і працю серед нас в найнесприятливіших умовинах та серед найбільших труднощів і то від своїх і чужих. А дивіть, сьогодні Його слово лунає і слава сяє по цілім світі! Тільки через труд і терпіння до слави і побіди! Любіть свою Церкву, дорожіть нею, її силою і величчю, поможіть їй своїми молитвами та працею станути світилом серед Східних Церков і у Вселенській Церкві своїм Патріярхатом, своєю високою духовістю і наукою, словом — своїм генієм, а над усе — зразком любови Христа і ближнього. Зберігайте рівновагу духа і терпеливість!

Головною причиною непорозуміння у Вас є справа Патріярхату, яку пересаджується в кожному напрямі. Не можна нікому накидувати патріярхальні переконання, як з другого боку бажання і утвердження Патріярхату в нашому Народі не є гріхом і злочином, яке треба з усім завзяттям і местю поборювати. Бо не можна нині бути чесною українською віруючою людиною, яка була би проти Патріярхату. Найідейніший загал Українського Народу бачив впродовж цілої історії по нинішній день свій рятунок і свою об’єднюючу силу в Патріярхаті! Вже від часів Володимира Великого Верховний Архиєпископ і Митрополит мав патріярші права, скликав синоди і наставляв єпископів, а залежність від Царгородського Патріярха була радше номінальна. Та все таки і за сам титул Патріярха підносилися у нашій Церкві поважні голоси, а навіть дуже запобігливі старання, як наприклад за Митрополитів Йосифа Велямина Рутського [Писав Митр. Рутський в 1629р.: «...licet metropolitae Russiae reipsa habeant privilegia patriarchalia ab antiquo et nunc utantur illis quod etiam confirmatum est ab Clemente VIII et ab aliis summis pontificibus, ita, ut nihil illi aliud desit ad complementum iurisdictionis patriarchalis nisi solus titulus patriarchae..»] і Петра Могили, за часів Польщі і Австрії, навіть в Америці від 1892 р. аж по нинішні часи. В 1920 р. проголошено Патріархат в Конституції Української Народньої Республіки як державний закон. І його признавали православні і католики українці і навіть сам Царгородський Патріарх. Тому то був піднесений нами цей голос на II Ватиканському Соборі, бо задля воєнних умвин він притих, хоч завжди був живий і на Україні і на поселеннях! Наші старання, щоб Святіший Отець Папа Павло VI признав наш Патріархат, не увінчалися успіхом задля різних причин і зглядів. Та наш Патріярхат існує! Жодного патріярхату не творив ні Собор, ні Папа, але їх признавали, як було з Патріархатом антіохійським, олександрійським, царгородським, єрусалимським та іншими на Вселенських Соборах. Створені латинські Патріярхати на Сході, крім єрусалимського, не вдержалися. Відомо, як поставали патріархати у Московії, Румунії, Сербії, Болгарії і Македонії. Національна Церква і Держава проголошувала їх, а інші, навіть Папи Римські, їх з часом признавали. Така доля і нашого Патріархату і, якщо хтось не признавав би в Українській Державі Київського Патріархату, він був би покараний.

Ті права були збережені і «солемнітер» — святочно — признані Апостольським Престолом на Берестейській Унії 1596 р., до якої основ вертаємося нині рішеннями II Ватиканського Собору. І коли хтось з Вас хотів би поборювати Патріярхат, прикриваючись плащиком католицизму, то поступав би несправедливо і по руїнницьки. В патріархальному устрою Церкви треба відчинятися і слухати Патріарха чи Верховного Архиєпископа, а не видвигати свої партикуляризми. Безпосередньо для духовенства це викликувало би «одіюм плебіс» — ненависть і незлюбленість і спротив народу, і на основі канонічного права потягало би це за собою і для Єпископа і для священика — усунення з посади. Так і вже сталося з деякими у нас єпископами, які усунені, перейшли на латинський обряд і вдоволились там парохією. Кому, отже, не подобається український католицизм з своїми правами і законами від часів Берестейської Унії, нехай переходить на латинський обряд і там покаже свій ультракатолицизм. Приписувати нам самозванство, чи що інше — це крайня несправедливість і нечесність.

Патріарха стали поминати виразно всі і в Австралії, в цілій Америці, і в Европі на поселеннях і в Україні від часів Євхаристійного Конгресу в Мельборні. Хоч, як звичайно бувало, найстарший урядом кардинал провадив паломниками на Конгресі, яким був Блаженніший Йосиф, то одначе з Риму прийшло зарядження, що проводить мелхітський Патріарх Максим V. Та правлячи Службу Божу в нашій катедрі в Мельборні, на якій були присутні всі наші владики (крім нас) і духовні та вірні, Патріарх Максим V сказав дослівно: «Ми маємо титул Патріарха, але не маємо ні церков, ні єпископа, а Ви маєте і Єпископів, і священиків, і вірних, і величаві катедри, але не маєте титулу Патріарха, який одначе Вам правію належиться». Після цього наші Владики, духовні і вірні на великому зібранні рішили поминати Патріарха, при чому ми особисто не були зовсім причасні. Такий стан держать і по нині. Воювати з ним у Великій Британії дуже непорядно, це може довести до великих неправильностей і надужить. Не нарід для Єпископа і священика, але Єпископ і духовні для народу. Вони мусять в лагідний спосіб урозумлювати нарід, второпно не допускати до спротивів, не провокувати і не виганяти вірних з церков які вони побудували, не викрикувати і ганьбити з проповідальниць, бо нема за що. Кому, як сказано, не подобається це, нехай шукає собі приємливого для себе місця! А навіть писані до нас самих аноніми, пашквілі, письма, звернення і пастирські слова — лагідно кажучи — в некультурному тоні, до того послуговання співробітниками з безбожницької розвідки, несправедливий суд — це свідчить про нездорового духа у проводі. Кажуть, що «Кочубеїв» нам ніколи не бракувало! Не можна покликуватись тільки на свій уряд, прикриваючи свої амбіції і карієризм плащиком католицької ревности, але треба мати і любов, і душпастирського духа, і не забувати, що і між апостолами-єпископами був Юда!

Воля усіх вірних є міродайна і з нею завжди числився Апостольський Престіл. Очевидно, в боротьбі будуть завжди промахи і пересади по обидвох боках. Всякі «сербські переконання і способи поступовання можуть мати примінення в Сербській Державі», але не в Українськім Народі! Не можна пити українську кров і жирувати на живому організмі Українського Народу та знущатись над ним. Пуститися на клевети і на мудрагельства може кожний! Заховуючи всю скромність, ні своїм образуванням, ні пастирським досвідом далеко не доросли Владика ні священики, щоб вчити Блаженнішого (який декого з них навіть з милосердя приймав до Духовної Семінарії), Синод Українських Католицьких Єпископів і цілу Українську Католицьку Церкву. Та й деякі з тих священиків ще так недавно писали уклінні заяви, звеличували Патріярхат і поручалися ласкавим зглядам, а тепер нараз, може під пресією згори, змінили свій лист на ординарний визов. Як нам прикро, але мусимо сказати отверто ці слова і то перший раз за нашої влади. Тому остає і для Вас в силі те, що каже св. Лука: «В стражданнях ваших спасете душі ваші» (Лук. 21,19).

Та не зважаючи на все, бажаю Вам, Вашим Рідним в Україні, Вашим любим дітям ангельської, непереможної різдвяної радости серед Вашого горя і журби. Хай Новонароджений Ісус кріпить Вас у всьому і пішле благословенний Новий Рік з побідою Божої правди, за яку змагаєтесь, якої прагнете і яку осягнете, бо вона завжди побідить!

Благословення Господнє і Христовий мир на Вас!

ХРИСТОС РАЖДАЄТЬСЯ!

Рим, Різдво Христове 1976 р.Б.