ПОСЛАННЯ ПОСТІЙНОГО СИНОДУ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

до

Високопреосвященіших і Преосвященіших Владик,

Високопреподобних і Всечесних Отців Духовних,

Преподобних Ченців і Черниць та

Дорогих у Христі Братів і Сестер.

На закінчення цієї першої сесії Постійного Синоду Української Католицької Церкви, на якій були порушені різні важливі біжучі справи нашого церковного життя, ми, члени цього Синоду, звертаємося до Вас оцим коротким словом, щоби в цей час нашої всенародньої скорби ще більш посилити нашу братню допомогу для нашої далі переслідуваної Церкви на землях України та стати в обороні діячів української духовости і культури, які сьогодні стали предметом насильної нагінки зі сторони безбожницького керівництва.

Посилена допомога для нашої Церкви в Україні стає сьогодні тим конечніша, що безбожний режим, і разом з ним російські православні чинники, розпочали живу кампанію перед культурним світом, а зокрема в екуменічних колах, з метою виправдування жорстокого нищення Української Католицької Церкви. Вони намагаються переконати вільний і християнський світ, що рішення так званого Львівського Синоду з 1946 р., складеного з дуже незначного числа українських католицьких священиків і мирян, стероризованих поліцією, зірвати Унію з Апостольським Престолом і перейти під юрисдикцію Московського патріярха, не було актом релігійного насилля, але нібито спонтанним виявом свобідної волі українців католиків повернутися «на лоно своєї матірної Російської Православної Церкви», від якої то вони мали бути колись насильно відлучені Берестейською Унією. При цьому, ці чинники твердять, що арештування й засудження всіх українських католицьких Владик, великого числа священиків, монахів, монахинь і вірних, що було зв’язане з цим поверненням українців католиків до Російської Православної Церкви, не було викликане їх релігійними переконаннями, але подиктоване їхньою політичною співпрацею з ворогами совєтського народу в час другої світової війни.

В такому насвітленні цей злочин, один з найбільших злочинів сучасної історії, яким є брутальне і безоглядне нищення безбожним режимом Української Католицької Церкви, прибирає в очах непоінформованої публіки форму привернення нормального і правного стану у церковних справах на землях України. Поширювання такої разючої неправди, яка так болюче кривдить нашу Церкву і цілий український нарід, не позволяе нам мовчати. Ми мусимо, насамперед в ім’я самої правди, а відтак в імені так жорстоко скривдженої нашої Святої Церкви виявити перед світом усю неправдивість такої інформації та поставити перед очі цього світу нашу жорстоку дійсність у правдивому світлі.

При обороні прав нашої Української Католицької Церкви ми не забуваємо також потоптаних прав Української Автокефальної Православної Церкви, так само жорстоко зліквідованої безбожним комуністичним режимом, як також і прав різних українських громад, як і взагалі релігійних прав усіх віруючих, які позбавлені свободи сумління і віровизнання на землях України.

Іншою формою заперечення прав людини, яку віддавна стосував і тепер ще жорстокіше відновив російсько-комуністичний режим у нищенні української духовости, є переслідування і репресії проти діячів української духовости і культури. Як сьогодні вже загально відомо, з кожним днем збільшується кількість українців — науковців, письменників, мистців, зокрема серед молодшої генерації, яких арештовують, оскаржують і судять тільки за те, що вони мають відвагу виступати в обороні прав Христової Церкви на Україні та на захист української мови і культури. Всім їм закидується «злочин» оборони прав людини бути собою, залишитися українською, що згідно з Божими законами є найосновнішим і природним прагненням кожної спільноти та людської істоти.

В обличчі такого заперечування найосновніших прав українського народу, ми рівнож не можемо мовчати. Ми повинні виступити в обороні тих духових провідників нашого народу, які мають одвагу боротись за основні вартості його культурного і національного існування. Бо йдеться тут про загальне духове добро так Церкви, як і всього нашого народу.

Щоб могти успішно вести акцію оборони і допомоги Українській Католицькій Церкві, як і іншим християнським Церквам та діячам культури, оцим прохаємо наших Владик:

1. Проголосити місяць липень — місяцем молитви за свободу Христової Церкви на землях України. В той час всі вірні нашої Церкви повинні щиро молитися, особисто та по церквах під проводом своїх Отців духовних, у цьому великому наміренні. В неділю 30 липня, у зв’язку із Празником Святого Рівноапостольного Князя Володимира Великого (28 липня), який вчинив вседержавною Христову віру на Русі-Україні, Отці Душпастирі повинні відслужити Святі Літургії в наміренні українського народу та виголосити проповіді про обов’язок наших вірних у вільному світі боронити прав своєї Церкви та інших християнських Церков та домагатись свободи для діячів української культури. Після Літургій повинні бути відслужені Панахиди за всіх тих, що впали жертвою в обороні прав Христової Церкви і свого народу.

2. Посилити на територіях усіх єпархій та діяння нашої Церкви акцію оборони проти дальшого переслідування Української Католицької Церкви та інших християнських Церков на Україні, апелюючи до сумління вільного світу, а зокрема до Об’єднаних Націй, щоби в країні наших батьків і дідів була відновлена свобода релігії для всіх Церков і віроісповідань та були припинені репресії проти священиків, віруючих та діячів української культури.

3. Також слід пожвавити акцію інформації про всі ці справи різними мовами світу, спростовуючи неправдиві і ложні інформації режиму та його речників.

Враз із нашим братнім привітом, ми засилаємо наше Архиєрейське Благословення.

Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа, нехай буде з усіми Вами.

Дано в Римі, при храмі Жировицької Богородиці і Святих Сергія і Вакха, дня 8 червня, Року Божого 1972-го.