ПОСЛАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ІЄРАРХІЇ З ПРИВОДУ 20-ЛІТТЯ ПІДЧИНЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ НЕЗʼЄДИНЕНІЙ ПРАВОСЛАВНІЙ

Ми, Українські Католицькі Єпископи, поновно звертаємося з закликом до Вас, Брати Владики, до всього духовенства і вірних католицької Церкви, як також і до всіх віруючих у Христа, бажаючи вказати на справжнє положення нашої Церкви на Батьківщині.

Останніми часами преса і радіо широко розголосили вістки про святкування в Україні 20-річчя знищення нашої Української католицької Церкви (яку від часів австрійського панування називають Греко-католицькою), що відбулося в Україні 1946 року, і підчинення її під Московську патріярхію. Радіопередачі, різні репортажі і публікації в пресі, промови та різні концертові імпрези, як також і богослужби та патріярші послання, мали надати цій річниці, побіч зовнішнього апарату, виїмкового значення, відхиляючи тим рівночасно увагу від справжньої дійсности. Якщо для всіх є болючим і незрозумілим скрегіт цього святкування в цю хвилину, в пору екуменічного руху, започаткованого ІІ Ватиканським собором, то цей скрегіт зокрема болюче вражає нашу Українську католицьку Церкву. Ми не хочемо вносити найменшого дисонансу до цього започаткованого діялогу, що ведеться, одначе, в імʼя правди, мусимо висловити наш жаль і водночас подати деякі вияснення в справі нищення нашої католицької Церкви в Україні.

1. Найперше, наші незʼєдинені Брати не повинні б мати причини торжествувати з приводу зліквідування нашої Церкви, бо заборона на існування нашої Церкви була переведена поповненням акту насильства проти релігійної свободи супроти духовенства і українського католицького народу.

Прилучення нашої Церкви до Московського патріярхату на так званому «Соборі греко-католицької Церкви у Львові в днях 8-9 березня 1946 року» відбулося тоді, коли всі наші єпископи, а саме митрополит Йосиф (Сліпий-Коберницький-Дичковський), єп. Йосафат (Коциловський), єп. Григорій (Хомишин), вп. Николай (Чарнецький), єп. Никита (Будка), сп. Григорій (Лакота), єп. Іван (Лятишевський), апостольський адміністратор о. Петро (Вергун) і інші — були вже увʼязнені і страждали по тюрмах або на засланні на примусових працях разом з тисячами священиків і вірних у Сибірі, на Далекому Сході, в Полярії, Казахстані і Монголії, де багато з них віддали своє життя за віру. Отож, не можна вважати прилучення нашої католицької Церкви в Україні до Московського патріярхату добровільним вирішенням українського католицького духовенства і народу. Зрештою, відомі є слова Святішого Отця Пія ХІ з енцикліки «Орієнтальс омнес» від 23 грудня 1945 року.

2. «Собор греко-католицької Церкви у Львові з 8-9 березня 1946 року» не має жадної канонічної сили, бо в ньому не брав участи жаден канонічного поставлений єпископ; а відомо, що Собор без участи єпископів — як це признають самі православні — не має законодавчої сили. Два єпископи там присутні — це були відпавші католицькі священики, що перейшли до незʼєдинених православних і недавно хіротонізовані незʼєд. православними єпископами, і тому не слід уважати їх за канонічно законних католицьких єпископів. На зборах того «Собору» не було жодної дискусії, а хто б протиставився «возсоєдиненію», тому грозив арешт і депортація.

Так звана «Ініціятивна група» була зовсім нечисленна і не представляла ані клиру, ані українців католиків. У своїй масі і своєму серці народ залишився вірним католицькій Церкві і не одобрює хибного кроку дрібної меншости тероризованих прихильників прилучення Української католицької Церкви до Московського патріярхату.

Традиція показує нам, що церковна єдність Української Церкви з Престолом апостола Петра була безперервною. Немов би сполучена цією золотою ниткою, вона, ця єдність, триває аж до наших днів, починаючи від днів проповідування св. апостола Андрея в полудневій Україні. Єдність віри з Римом продовжується за великої княгині Ольги та її внука Ярополка через взаємини з цісарем Оттоном І; підтверджується посольствами папів до Володимира Великого і його послів до Риму; ділами Ярослава Мудрого, названого «Европейцем», і митрополита Іларіона, через князів Ізʼяслава та його сина Ярополка за папи Григорія VII, стараннями св. Теодосія Печерського та митрополита Клима Смолятича; а після Керулярієвого роздору — за папи Урбана ІІ встановленням празника перенесення до Барі мощів св. Миколая Чудотворця; в добу монгольських наїздів діло єдности продовжується звʼязками короля Данила, що був коронований папою Інокентієм IV, а також звʼязками Ярослава, батька Олександра Невського, і через іншого великого митрополита, Ісидора, учасника Флорентійського собору; дальше продовжується важною дією Берестейського синоду 1596 року та митрополита Іпатія Потія, а понад усе вірністю Римському престолові св. архиєпископа Йосафата Кунцевича, що його мощі тепер спочивають у соборі Верховного апостола Петра і якого сторіччя канонізації тепер святкуємо, і завдяки старанням архиєпископа Мелетія Смотрицького і митрополита Петра Могили. Вкінці свідками Унії з Римом були криваві переслідування за часів царату, не говорячи вже про останні переслідування наших днів. Історично доказано, що давня Русь-Україна ніколи формально не відпала від Риму, але значно пізніше була втягнена в роздор Керулярія, одначе, більше разів старалася вирватися з цього болючого розʼєднання.

Свідомість єдности віри і гаряче бажання зʼєдинення з католицькою Церквою завжди ясніли на історичному горизонті українського християнства від його початків аж по нинішній день, як свідчить про це живий екуменічний рух і невгасиме стремління всіх віруючих зʼєднатися з єдиною Христовою Церквою. Унія своїм життям берегла єдність з католицькою Церквою і дала докази вірности Престолові святого Петра в найтяжчих часах своєї історії. Вона не лише зберегла обряд, але й обороняла незʼєдинених православних, коли нищено їх церкви на Холмщині й Волині. Отож Унія не була примусовим помостом до латинізації нашої Церкви; не була ярмом, але скріпленням нашої Церкви і народу, як також висловом нашої національної свідомости.

Ніхто не має права тішитися і радіти цими жалюгідними подіями, немов би наша Українська католицька Церква була знищена і зовсім зліквідована. Вона, ця Церква, живе більш як колинебудь в українських катакомбах і в серцях мільйонів її вірних. Не треба ставити їй перепон і прирікати її на смерть, але, навпаки, старатися всіма силами здобути у спільній гармонії і для добра всіх єдність Христової Церкви! Лише на цих основах можемо нині продовжувати розпочатий діялог.

І коли ми з великим болем уважали відповідним звернути увагу прилюдної опінії на те, що нині так глибоко оскорбляє нас, то тим ми бажаємо лише одного: ЩОБ БУЛА ПОВЕРНЕНА СВОБОДА НА МИРНЕ ІСНУВАННЯ ДЛЯ НАШОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ.

Ми хочемо жити в єдності з апостольським Римським престолом і бажаємо також встановити взаємини приязні і респекту з нашими Братами православними, що, як і ми, вірять в Ісуса Христа і Його люблять, і надіємося при Божій помочі навʼязати з ними багатоплідний діялог, щоб вкінці дійти до вичікуваної хвилини привернення єдности в єдиній Христовій Церкві.

Отож усильно прохаємо Вас, Брати в Єпископаті, а з Вами і Ваше Всечесне Духовенство і Ваших вірних, взяти до уваги це наше послання в обороні правди, справедливости і релігійної свободи для нашої Української католицької Церкви і народу.

Поможіть нам Вашими святими молитвами вимолити в Милосердного Бога ласку миру і свободу совісти, щоб після страждань Голгофти залунав і радісний спів воскресення.

З надією на Ваші святі молитви, остаємося з висловами братньої вдячности і любови, глибоко віддані Вам слуги у Господі Ісусі Христі.

В тиждень молитов за зʼєдинення 1967 р.