ПРОПОВІДЬ В БАЗИЛІЦІ CВЯТОГО ПЕТРА

Во імя Отца і Сина і Святого Духа. Амінь!

Такий наш прадідний український звичай, що діти поминають свого батька, поминають ту хвилю добрим словом, поминають згадкою святою за те, що він привів їх на світ, виховав їх, обсипав своїми добродійствами і наділив всещедрими дарами, тими, які він сам від Господа Бога одержав.

Здається, що в історії нашої Церкви, ледве, чи буде багато таких прикладів, коли по смерті нашого одного з найбільших митрополитів — Андрея Шептицького — зібралося на поминики стільки архиєреїв, як це нині тут маємо. Впрочім і всі миряни з нами лучаться в цей день, згадуючи його і дякуючи Господеві за те, що післав нам такого архиєрея, а зокрема за всі ті благодаті, що сходили через його руки. Здається, що так само й не багато в нашій історії Церкви таких архиєреїв, з таким многогранним духом і талантами, з такою різноманітною діяльністю — не лише величчю духа, розуму, але так само й діла.

Звичайно Всевишній розділює дари так, що кому дає розумовість, спекулятивні дарування, підносячи його не раз аж до ґеніяльних висот — то звичайно він мало активний. Та в нашому випадку той рідкий случай, бо Господь обдарив його найбільшими дарами духа, розуму, волі й активности. Коли б ми хотіли ось тут розповідати його життя, незвичайно цікаве й поучаюче, ми б нині мабуть його не скінчили. Та все ж таки, в цей святий день годиться нам згадати його великі діла; принести ту молитву, яку нині заносили Високопреосвященні Владики в нашому імені і всіх вірних усього українського народу. Згадати треба бодай в найзагальніших контурах і рисах та в кількох словах накреслити головні напрямні його життя, бо нині якраз день, в якому ми йому « поминаніє творим », а поминання тому ще і тим рідке, що ми благаємо прославлення його за всі ті дари і добродійства й великі діла для Церкви й нашого народу, які він вчинив, щоб прославив його Господь ще тут, на землі і підніс до престольного почитання.

Ви знаєте добре його молодість. Походив він з дуже заможньої української святої родини. Здається, що вони всі, батько, мати і брати а серед них і митрополит Андрей, там, перед престолом Господнім втішаються всіми нагородами, а зокрема втішаються заслуженим вінцем слави. Ви знаєте також, що він замолоду, як побожний хлопчина, вже звернув свого духа в напрямі найдосконалішого життя. Коли його питали, чим він стане — він відповідав, що монахом. І справді, коли тільки скінчив свої студії, звернувся до василіянського монастиря, щоб там посвятити себе всеціло Господеві на службу. Не думайте, що той крок був такий легкий. Коштував він дуже багато труду і дуже багато жертви, щоб вкінці могти зложити перед престолом Господнім той вічний обіт чистоти, послуху й убожества. Як священик він розвинув сейчас живу діяльність серед вірних, поставивши таку сильну основу духовного життя, що вже тоді підносилася до містичних висот. Тоді він від того духа ревности, побожности, віддання, всецілої посвяти Господу Богу ніс і проповідував серед найширших наших мас народу. З хвилею, коли Господь підносив його щораз вище в Його діяльності, коли він став Архиєреєм, Митрополитом, він своїми посланнями, своїми візитаціями, своїми проповідями огорнув увесь нарід. Справді можемо сказати: не було ані однієї ділянки в нашому житті, якої би він не заторкнув і на якій би він не витиснув і поставив пʼятно своєї руки і свого духа. Він перший наш Архиерей, що обʼїхав увесь світ; розвинувши й розбудивши духове життя, він не вдоволився лише Україною, Західною і Східною, але він вибрався в далекі дороги, щоб і там прийти з поміччю нашим бідним, забутим виселенцям. Там завдяки йому і тій великій благодаті Господа Бога, він поклав основи і то перші під нашу Церкву, поставивши там архиєреїв. Ми нині бачимо цей плід, який благословив Господь. Ми бачимо ту численну корону всіх архиєреїв майже з усього світу, як свідків його ревности, його посвяти і його віддання. І в Бразилії, і в Арґентині, і в Німеччині, й у Франції, і в Злучених Державах Америки, і в Канаді, в цілій Европі, всюди, він, де тільки була наша громада — відвідав і приходив їй на поміч. Скільки то мозольного труду треба було, щоби перебитися через царські кордони і дістатися там, на Україну! Все ж таки, він пішов і доконав цього. Справді треба було геройської відваги, щоби вибратися там і обняти духом не лише український нарід, але й поїхати дальше: до Москви і Петербурга, щоб і там побачити і там посіяти перше зерно поєднання на Далекому Сході. Коли ми говорили, що не було ділянки, на якій він не проявив би своєї творчости, то мали ми на увазі і письменницьку, і суспільну, і культурну, і наукову діяльність, і організацію чернечих уставів і згромаджень: скріплення і розвинення вже існуючих і відновлення давніх, прилучення до нашого обряду багатьох латинських монахів, а передовсім синів св. Альфонса. Все те, мої дорогі, вимагало незвичайно великої святости і великого мозгу. Знаємо про це бодай дещо, як молодий, але наочний тоді священик і свідок. Він не лякався нічого, ані тюрми, ані смерти. А коли не вдалося одне, він дійсно, як той павук, коли щось не вдалося в одному місці, починав у другому. Ішов далеко і не спинявся, а ще дальше йшов так, що, та якась вульканічна сила, яка тліла в сильному дусі і слабосилому тілі, виявлялася в усіх напрямах і не находила ніколи спочинку. Ви видите основані кооперативи, видите і музеї, школи, ґімназії, семінарії, видите розвинення шкіл сестер, також прегарні будови і мальовила церков і світських домів-святинь пауки: все те піднесене духом, зливається в такий сильний, могутній, гармонійний тон, в якому зливаються всі мелодії життя і творять Божого генія українського народу. Ще в живій памʼяті осталось нам, як молодому ґімназійному учневі, промова митрополита Андрея на відслоненні Національного музею. Між іншими, там впали такі слова, перші, які можна було почути, а саме: « З нас ніхто не думає про нашу державу! » Це було десь може 1905 р. Загал народу, а навіть провідники були зайняті тими етнографічними скарбами, збиранням різних пісень, так сказати б побутовщиною, але те, що зʼєднює і творить нарід — він перший видвигнув. І та думка тліла, тліла і розвивалася. Ми не скінчили б, як сказано на початку, вичислювати всі діла і події. Та одне нехай нині з тих споминів остане нам у серці, а саме, що він кріпив нас тим глибоким духом молитви, тією беззастережною посвятою серед усяких таких жахливих умовин, а зокрема інших, як каже св. Павло: « Всі своя си іщут, а не яже суть Ісус Христа » (Фил. 2,21). Коли ми нині робимо такі великі зусилля для його прославлення, то нехай вони будуть бодай слабим виявом вдячности за два найголовніші дороговкази в житті митр. Андрея: молитва і жертвенна праця для Христа і народу. Із тим напутієм виходім з нинішніх поминок в дальший наш терневий шлях! Амінь.