ПРОПОВІДЬ ПРИ ГРОБІ СВЯТОГО ЙОСАФАТА У ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ НАШИХ ПОМЕРЛИХ

1. - Стоїмо на літургічному постої при гробі св. священомученика Йосафата, що є, впродовж несповна двох тисяч літ, символом хресного ходу українського народу, який прямує до свобі небесної мети і несе свій хрест, що його вложило на нього Боже Провидіння. Він увесь у змаганнях збудувати своє земське царство, сперте на небесних основах. І саме св. священномученик Йосафат — це найвизначніший хрестоносець своєї доби, що віддав усе своє життя для збереження єдности нашої Церкви і нашого народу, цього першого фундаменту великого будівництва. І його геройським прикладом ми нині кріпимось на цьому постої у важкому дальшому поході нашого власного і всенароднього життя. Міг він підняти так високо стяг нашої Церкви і нашого народу, чому ми маємо знижувати його тепер?

2. - У спорі єврейських сект про воскресення з мертвих пригадав їм Христос розмову Мойсея з Богом, коли то Мойсей побачив неопалиму купину і почув голос: «Мойсею — Мойсею... скинь обувя з твоїх ніг, бо місце, що на ньому стоїш, земля свята... Я в Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова» (Вих. 6, 4-6). А Христос додав: «Бог не є Богом мертвих, але живих» (Мт. 22, 32). Всі праведні стоять вже перед троном і лицем Всевишнього й одержують свою нагороду у вічному щасті. Вони записані в книзі життя, бо своїми геройськими чеснотами прикрасили свою душу. Бог живий, і вони живуть в небесних хоромах. «Праведници во віки живут і в Господі мзда їх... Сего ради примут царствіє благоліпія і вінец доброти... Праведних душі в руці Божії і не прикоснется їх мука» (Премудрость Соломона). Та своїм тілом вони осталися на землі і також живуть з нами і серед нас, через свої заслуги і подвиги, в нашій памяті, вдячності і пошані. Від них ми одідичили все, що маємо: — Увесь їх матеріяльний і духовий дорібок і надбання.

3. - Саме нинішній день 1-го листопада нагадує нам діла наших батьків, наших дідів і прадідів, бо їм завдячуємо те, що ми є українським народом. Та в день 1-го листопада ми зокрема згадуємо віднову нашої держави і клонимо голову перед тими, що поклали свої буйні голови за цю кращу долю і волю українського народу у своїй державі, за вояків наших армій, рядовиків і провідників, що після всіх воєнних невигод і трудів віддали своє життя за те, щоб нам було краще. Бо що ж іншого захоплювало українського вояка, молодого в цвіті віку, з найкращими виглядами і мріями про майбутнє, в його геройстві, і які думки леліяв він тоді в своїй голові і які почування у своєму серці, коли він стояв на стійці з крісом, коли лежав у стрілецьких окопах і коли йшов до бою, як не те, щоб потомкам жилося краще. «Больше сея любви никтоже імат, да кто душу свою полагаєт за други своя» (Ів. 15, 13) — каже Христос. А нашим обовязком є з вдячністю прийняти їх добродійство і жертву, вірно оцінити її і подвоїти одержаний талант.

Найперше відплатити їм молитвою і літургійною Жертвою, бо, може, неодин з них потребує ще нашої помочі подібно, як Макавейські брати і їх військо, і помянути їх душі перед Господом, бо інакше: «Єрусалиме, брусалиме, як забуду тебе, нехай буде забута десниця моя» (Пс. 136, 5). А також за прощення всіх наших похибок, за перестання сварів і роздорів. Коли одного разу наш визначний громадянин прощав над могилою народного діяча, слушно мовив: «Коли вже всі тебе забудуть — Церква до кінця віку буде тобі співати — 'Со святими упокой, Христе, душу раба Твоєго... Сотвори йому вічную память'». І тому то, нині сповнюючи наш милий довг, приносимо Евхаристійну Жертву і молитви: «Со святими упокой, Христе, душі рабов Твоїх... імже днесь поминаніє творим».

4. - Нинішній день — це також день поминок наших архиєреїв, жертв війни: Кир Йосифа (Боцяна), Кир Димитрія (Яремка), Кир Григорія (Хомишина), Кир Йосафата (Коциловського), Кир Николая (Чарнецького), Кир Никити (Будки), Кир Григорія (Лакоти), Кир Павла (Гойдича), Кир Івана (Лятишевського), Адміністратора Петра Вергуна, — що в невсипущій праці і в обороні Церкви і народу, як ісповідники віри, віддали своє праведне і святе життя, зложили свої заслуги перед Богом та тим прикрасили наше українське буття. А з ними, хто перелічить тисячі імен, «їх же віми і їх же не віми», наших священиків, монахів, монахинь і вірних, що як мученики, ісповідники, страдники, труженики і молитвеники віддали своє, повне посвяти, — «зносили тягар і спеку дня» (Мт. 20, 12) — серед страхіть вигнання, святе життя на славу Божу, нашої Церкви і народу. «Память праведнаго с похвалами...».

5. - 1-го листопада, це також річниця смерти Кир Теодора Ромжі і Слуги Божого митр. Андрея. Хто не знає мученицької кончини єпископа Теодора, — як він свідомо і з відданням на волю Божу зложив своб життя на жертву Господеві, «у воню благоухания».

А справдішним завершенням наших поминків є память і річниця смерти Слуги Божого Андрея. Всім нам відоме його многострадальне і творче життя. Він від молодости молив Господа про мученицьку смерть, але Господь, як святому Йоанові (Ів. 21і 22), судив йому довгий вік, повний трудів, гризот, подорожей, вязниць, небезпек війни, і він, випивши чашу горя до дна, віддав своє страдальне і святе життя 1-го листопада 1944 р. Коли одного разу, в часі останньої війни, прийшли ми, духовенство і миряни, з побажаннями на св. Андрея і бажали йому довгого віку, і «да узриши благая до скончанія віку твого», він відповів: «Нераз, коли я думав над великими жертвами воєн, які приносив наш нарід, я питав себе.з докором: Перша світова війна — гори трупів і ріки крови, — а ти живш? Прийшла друга війна, — скосила голови наших найкращих синів на безмежних просторах України, — покрила їх трупами і залила морем крови, — а ти живш? Прийшла третя, найстрашніша війна, з бомбами і ґазами, і вибила і видусила половину народу, — а ти жиєш?». Яка висока жертвенна благородність! Але Боже Провидіння судило йому, як Мойсеєві, довгий вік провадити нарід і виводити його з усіх небезпек, щоб він не зник з лиця землі, але йшов дальше бодро в мандрівку століть. А це куди важче, ніж гото-вість на смерть в коротку хвилину. Будова Церкви і будова держави та їх оборона і забезпечення вимагає великих і незліченних жертв усього народу. Треба забувати за себе, а думати про інших. «Христос поклав за нас свою душу, ми також повинні ва братів класти душі» (І Ів. 3, 16).

Може ви чули казку про англійського лорда, що запросив гостей на пир і обіцяв дати їм пудінґ, над яким працювали тисячі і тисячі робітників. Гості думали, що то буде велетень — гора, а тим часом внесли, як звичайно, на полумиску, заповіджену страву. Ніхто не думав, що над нею працювали десятки і сотки робітників в копальнях і кузнях заліза, вугілля, в лісах при дереві, обробляли ріллю і сіяли зерно, збирали збіжжя, молотили і приготовляли до кухні муку, овочі і все інше потрібне. Так і труди, і жертви в народному будівництві найвищого земського життя видаються нам як самозрозумілі і легкі, а тимчасом на це треба було літ, і літ, і підготовчих праць, і мозку, і крови. І в нинішньому нашому поході життя одиниць і всього народу ми мусимо з вдячністю цінити великі жертви наших попередників і виповнювати з великою радістю і надією, кожний на своїй стійці і в залізній єдності, вложений Богом і народом обовязок, і нести хрест, бо це тестамент і заповіт, писаний потом і кровю. Амінь.