ПРОПОВІДЬ У РІЧНИЦЮ СМЕРТІ МИТРОПОЛИТА АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО 1 ЛИСТОПАДА

Во імʼя Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

Нинішнє торжество, це водночас церковне й національне свято. На ньому ми поминаємо нашими церковними богослуженнями найперше проголошення нашої держави 1 листопада 1918 року, а опісля тих усіх, що чинно брали в цьому участь. А між ними вибивається на перше місце величава постать Слуги Божого митрополита Андрея, що 1 листопада 1944 року закінчив своє многострадальне, трудяще й високотворче життя; так само єпископ Ромжа, що рівно ж упокоївся як ісповідник 1 листопада 1947 року. Дальше, з вдячністю згадуємо наших президентів Західньої і всієї України та Карпатської України, о. Авґустина Волошина, як рівно ж тих усіх, знаних і незнаних з імені, що полягли за волю України. Бож її треба було здобувати й боронити. Нині, як кажуть наші поети (Леся Храплива), мертві зустрічаються з живими!

Дорогі Браття і Сестри! Коли ми нині так отут зібралися разом у святочному настрою, то мусимо застановитися над глибокою причиною цього важного моменту. Бо ми не прийшли тут тільки з установленого вже звичаю, але скликані нашим історичним минулим, яке нам каже спитати себе, яких батьків і чиї ми діти.

Ви знаєте, що наша земля була вже славна й висококультурна 3.000 літ перед Христом. Ми знайшли багато памʼяток по наших найдавніших предках, що як осілі жителі, а не кочовики, управляли землю і мали потрібні посудини й знаряддя, якими користувалися примітивні культурні народи. Пізніше, коли вони зорганізувалися як великий народ скитів-антів, вони утверджували безпереривне населення на нинішній українській землі. Відчуваючи культурні потреби, вони навʼязали зносини з грецькими колоністами на чорноморському побережжі і вимінювали за своє добро, як дерево, шкіри, мед, збіжжя, — грецькі твори, статуї, різьби, мальовила, різні вироби, напитки, матерії, полотна й сукна. Та й тоді також, коли апостоли почали голосити Христову віру, приплив і до нас апостол Андрей. Не раз Ви вже тут чули, бо багато ми говорили на цю тему, що йому з купцями було легко дістатися з противного берега Синопи до полудневої України. А пізніше, коли він прийшов на побережжя України зі своїми учениками, його тягнуло дальше, як каже легенда, до Києва, що тоді не був уже пустарем, але культурною римською оселею, в якому плило культурне життя. Викопані на терені Києва римські монети наглядно свідчать про жваву торгівлю. Наші предки були, отже, вже тоді спосібні принимати Христову віру. І засланий на Крим папа Климент, херсонські мученики, засланий папа Мартин І — це дальші її проповідники і носії єдности Церкви в Україні. Вправді мандрівка народів переривала правильний ріст Христової Церкви, але тубильці втікали в ліс, і так перетривавши лихоліття, верталися до своїх осель. Церковна ґотська брархія на українських полудневих землях та різні письма, про які згадують свв. Кирило й Методій, рівно ж свідчать про нашу високу культуру в тих часах. Бо мандрівка пройшла, а спокійне життя закорінювалося, і постає зорганізована староруська держава на полудні України, у Тьмуторокані, а пізніше в Києві за Аскольда й Дира, за Ольги, Святослава, Володимира. Від великокняжих часів Ярослава Мудрого київський двір стає паневропейським осередком, а французькі, англійські й інші европейські королі женяться з руськими-українськими княгинями. Великий князь Ізʼяслав і Ярополк мали титул королів. Це знак, що вже тоді ми мали могутню й культурну християнську державу, і навіть вибирали своїх митрополитів у Києві.

На жаль, прийшла монгольська навала, що розвалила нашу державу і збурила Київ та багато інших городів.

Митрополит подався на північ, а інші чільні групи за захід, де ще вдержалась наша держава з королівським титулом Данила, Льва й їхніх наслідників до 1340 року. Своя державність занепадав, яку в XVI ст. відновляють козаки, а освіту й культуру підносять братські школи, Острозька й Могилянська Академії та католицькі семінарії. Ми, розчленовані, коротали свою долю під одним і другим сусідом.

Я особисто не можу забути однієї хвилини в моєму житті, коли як учень шостої чи сьомої кляси гімназії в Тернополі читав, я у « Ділі », яке тоді національно освідомлювало всіх українців, промову Слуги Божого митрополита Андрея на відкритті « Національного Музею», який він сам оснував і вивінував збірками з старовинних церков як свідків нашої високої культури. Між іншим сказав він тоді, що мене так дуже вразило, бо з огляду на репресії не можна було голосно говорити: « Ми мусимо думати по-державницьки... про свою державу!... » Музей є якраз свідком цієї славної традиції, на якій ми опираємося в нашому національному житті. Велике слово! Не треба ніколи забувати, що для народу, який будиться до найповнішого життя, найцінніше є, очевидно, його Церква, його обряд зі Св. Літургією, а вони можуть процвітати і сповняти свою найвищу природну і надприродну місію у свобідній державі:

« Внизу тобі тісно,

Змагай до вершин! »

Бо « жевріла... іскра,

Та, що вже не погасне ніколи ».

Ось якраз нині стає перед нами у цілий свій ріст історична правда і піднесення прапору своєї державности 1 листопада 1918 року. Народ встав до бою і приніс незлічимі геройські жертви, — та встоятись не було сили... Наше нещастя! Нині, одначе, більше, чим колинебудь, усвідомлюємо собі цей всенародній здвиг, безмежну посвяту й відвагу і державницьку свідомість. Незабутня Сотня Смерти остане назавжди записана золотими буквами в нашій історії! Йшли вони на певну смерть за волю народу; та й мільйони інших, що поклали свої буйні голови в боях, у тюрмах і на засланнях, або Бог-зна в яких умовинах коротали свій вік:

« Понад віддалі сизих століть,

Непомітно зближаються гості:

Чий похилений хрест ще стоїть,

А чиї порозкидані кості ».

Нині із гробів підносять вони свій заклик, могутній голос: До вас належить продовжувати велику дію!

« Погляньте, увʼязнені друзі, крізь ґрати:

Там вірні серця за серцями ідуть,

Щоб вашою кривдою світ спамʼятати.

Кріпіться, Незламні! Ми з вами: ми тут! »

І у відповідь кожний мусить поставити собі питання: Чого я живу? Служба Богові містить у собі службу ближньому, службу народові. Інакше життя стає бездушне, безпредметне, без змісту, без майбутнього для себе й для грядучих поколінь. На це питання кожний може мати тільки одну розумну відповідь: приступити до всенародньої дії і жертвувати для неі свої умові й волеві сили. Водночас усі є свідомі важких і преважких умовин, до яких треба себе приготовляти і в яких треба діяти. — Все ж таки з радістю можемо ствердити, що наші поселення поза Україною, які начисляють уже до двох мільйонів українців, зʼєдналися і почуваються одним українським народом з Великою страдаючою Україною.

« Як безпросвітність хрест їм роздер

І крізь щілину сипляться зорі».

« ...Коляда розгойдала, мов дзвони,

Що вколисують людям зболілі серця,

А тиранам розхитують трони ».

Стоїмо духом і тілом над гробами наших героїв за волю України і мусимо перейняти й нести дальше тягар будучого! Може дещо треба справити, з огляду на інші умовини, і не все можна нині виконати. Але

Бог-зна, що принесе завтра:

« Линь, молодче!

Надходить твій час!

Вийди охоче,

Ставай поміж нас! »

Та сильне майбутнє народу будується на його минулому, на його традиції і на його досягненнях. Держава то свідомість народу від початків існування його культури по нинішній день. Великий день піднесення синьо-жовтого прапору не може бути ніколи забутий! Нехай він буде і сильним підйомом її неустанною спонукою в нашому розумі і в нашій волі, щоб спрямувати наше діяння на цей великий, всенародній чин:

Бо « повернеться...

В Україну цвітиста весна ».

« Ще лиш хвилина...

І прорветься, мов весною ріки:

— Самостійна, Соборна, навіки!

Амінь.

Во імʼя Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.