ПРОПОВІДЬ В ХРАМІ БОЖОЇ ПРЕМУДРОСТИ В ПАМ'ЯТЬ СЛУГИ БОЖОГО МИТРОПОЛИТА КИР АНДРЕЯ І ПОКІЙНОГО ЄПИСКОПА ТЕОДОРА РОМЖІ, ТА ІНШИХ ВЛАДИК-ІСПОВІДНИКІВ

В імʼя Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Здається, що найбільш зворушлива картина і найзамітніший епізод з усього життя Ісуса Христа аж до Його мук і смерти, а водночас і найбільше Його чудо — це воскресення Лазаря з мертвих. Ми глядимо на ту цілу подію, як на щось могутнь, що порушує єство усієї людини.Бо, чи хто віруючий, чи невіруючий, то для нього воскресення Лазаря не притча і не оповідання, але дійсність, в якій проявляється Божа всемогучість. Воскресити трупа, і то вже вонючого, на це треба справді Божої сили.

Дорогі Браття і Сестри! Коли ми так нині передумуємо цю подію, то вона проймає нас до глибин душі. Та ще більше враження вона зробила не лише на тодішніх глядачів, але й на самого Ісуса Христа. Він одержав відомість, що Лазар, Його друг, помер. Христос бував у цьому домі, розмовляв, почувався дружньо і мило та приємно проводив хвилини по всіх своїх трудах. А нині той, у кого Він був гостем, умер, лежить уже трупом. І, здавалося б, що Христос, почувши це, повинен би був зараз йти. Та ні! Він переждав день, і другий. І каже до своїх апостолів: « Лазар заснув». І думали апостоли, що це звичайний сон.Все ж таки Христос вповні здавав собі справу з того, що Його чудо буде чимось надзвичайним і що воно також буде найсильнішим свідоцтвом до Його смерти, до Його воскресення, для Нього самого, для Його проповіді, для цілого Його життя і післанництва.

Лазар не вмер, він спить. Якщо він спить, то встане і буде здоровий, — почув Він у відповідь від апостолів. Тоді вже виразно сказав їм Христос, що Лазар умер. І вони вирушають в дорогу до Витанії, а назустріч Йому виходять Марта і знайомі, кажучи з глибоким жалем:« Ти не прийшов, не уздоровив його». А Христос на те знову повторив своє могутнь слово: « Він не вмер, він спить ». Як же ж він спить, коли він вже чотири дні в гробі, і вже чути вонь із трупа? Христос якраз допустив те, щоб доказати, що Його чудо не в збудженням сплячого з якогось нервового чи сомнамбулічного сну, бо це була найправдивіша смерть.

Христос сам був так зворушений цілою подією смерти, що аж заплакав. Здається, ми не маємо другої в історії Христа такої зворушливої картини, як ота, коли не тільки всі, що стояли, плакали, нарікали і співчували, але і Він сам був так зворушений, що аж прослезився. Так вплинула на нього гроза смерти. Бо нема більшого протиставлення в житті людини, як життя — і смерть.

Мої Дорогі! Коли ми нині пригадуємо собі цю подію, вона являється такою близькою і нинішньому нашому святу. Ми також зібралися тут, щоб почути слово Христа, яке відноситься не тільки до нас, але й до всіх: він не вмер, він спить, він встане. Так і ті всі, яких памʼять ми нині святкуємо, за яких ми з вдячністю заносимо молитви перед Божий престіл, ва те все, що вони терпіли і доконали; не вмерли, але сплять— вони встануть з мертвих. У цій глибокій вірі тут нині творимо їх памʼять в річницю смерти нашого Слуги Божого митр. Кир Андрея і покійного єпископа Теодора Ромжі в Закарпаття, згадуємо і тих всіх Владик-ісповідників: Кир Григорія Хомишина, єпископа станиславівського;Кир Йосафата Коциловського, єпископа перемиського; Кир Николая Чарнецького, пископа волинсько-підляського; Кир Павла Гойдича, пископа пряшівського; Кир Никиту Будку, єпископа канадського в Караганді; Кир Григорія Лакоту, Кир Івана Лятишевського, Апост.Адміністратора Петра Вергуна, і тих всіх священиків, ту безліч вірних, а передусім тих, що поклали свої буйні молодечі голови за свій нещасний нарід, за його краще майбутнє.

Коли найбільшим подвигом в житті в віддати життя за високу справу, за добро ближніх, за славу Божу, то саме вони доконали цього геройства, бо поклали свої голови в боротьбі, і то завзятій та нерівній, з ворогом, щоб заслужити перед Богом кращу долю, якої ми ще очікуємо для нас, для нашої Церкви, для нашого народу. З катехизму ви всі знаєте, що то таке сполука святих, по церковно-словʼянськи — общеніє святих. В Церкві Христовій воно належить до таїнств. Це та сильна і тісна сполука між тими, що славлять Бога; ангелами, що радуються в небі, і святими; між тими, що є в чистилищі; і нами усіма тут на землі, які ведемо щоденну боротьбу за славу Божу, за добро ближнього, за краще і вічне життя. Є, отже, якась сильна і таємнича сполука тілесна і духова, що ось тут нас сполучує з усіми умерлими. Як колись Христос вчинив Лазаря таким близьким для всіх, так близькими вони нам і нині, в ту велику хвилину, коли ми згадуємо їх подвиги і святкуємо їх памʼять.

Та сполука ніколи не може бути розірвана. Вона є не тільки природною в тому розумінні, що вони тілом і кровʼю та природним духом сполучені з нами, але вона є і надприродною ласкою, надприродною сполукою, якої не дасться розвʼязати, розбити, роздерти жодними людськими природними силами, бо вона сперта на надприродній основі.

Мої Дорогі! Та сполука з ними нині додає нам сили. Ми продовжуємо їх творчість. І вона тому ставить нині грімке питання до нас: « Чи ти твориш те саме? Яке твоє поступування, яке твоє життя, як проводиш кожний день? ». І дальше, в цій особливій хвилині, наші Поляглі голосно і грізно кличуть до нас також з-за гробу: « А що ж ти дотепер вчинив? ». На це тільки єдина може бути наша відповідь їм: « Ми хочемо ступати Вашими славними слідами ». Мусять щезнути всі чвари між нами, всі незгоди, всі спори і безділля. Ми всі мусимо бути зʼєднані разом — бо в єдності сила. Ми живемо на те, щоб Бога прославити, щоб наступила вкінці бажана єдність Церкви. Ми живемо на те, щоб воскресла наша Церква в Українській Державі.

В імʼя Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.