ПРОПОВІДЬ НА ЗАКІНЧЕННЯ СТОЛІТНЬОГО ЮВІЛЕЮ КАНОНІЗАЦІЇ СВЯТОГО СВЯЩЕНОМУЧЕНИКА ЙОСАФАТА

В імʼя Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

1. Уся українська громада в Римі численно зібралась при гробі св. свмуч. Йосафата в базиліці св. Петра, нині, у його свято і річницю смерти, на закінчення столітнього Ювілею його канонізації, щоб віддати йому належну честь і поклін та зложити святочну подяку за те, що можемо кріпитись у наших досвідах і переживаннях його геройськими чеснотами. Водночас ми самі мусимо також здати собі справу нам самим з нашого нинішнього почесного зібрання і рідкого свята.

2. З давен давна, вже від перших початків християнства, коли то проллялася кров святих Верховних Апостолів Петра і Павла та інших мучеників, стали збиратися в Римі християни при їх гробах, в навечеріє і в самий день їх мучеництва, щоб пригадати собі подвиг святого, спільно через його заступництво занести покірні молитви і принести Евхаристійну Жертву перед Господній престол. Вони кріпилися геройськими чеснотами святих в усіх труднощах щоденного життя, бо це були криваві важкі часи, люті времена переслідувань, які тривали малощо не чотири століття. А все ж таки вони мали відвагу приходити і збиратися, зразу потайки і скромно, а пізніше численніше і святочніше, щоб бодритись наглядним прикладом у витривалості і святості християнського життя. Вони здавали собі справу з того, що то значить бути християнином, який його шлях, чому людина живе на землі і куди прямує; бачили грозу положення, велич Христової науки і високі нагороди вічного життя. Вони ставали вповні свідомі свого завдання і набирали сили духа на жертву. Оце була провідна думка і головна ціль богослужень християн на гробах мучеників. І вислід був такий, що багато християн ставали готові йти на муки і проливати кров за Христову віру, і це була найкраща проповідь Христової науки.

3. І ця традиція почитання мучеників переходила з віків на віки. І ми продовжуємо її з честю, бо так само в нинішніх переслідуваннях ллється кров за Христа. Ми стоїмо також заглиблені в молитву серед сліз над гробом нашого Святого, що і після мученичої смерти прийшов, переслідуваний, з рідної землі, щоб тут, побіч гробу св. Петра, за якого віддав своє архиєрейське життя, знайти спокій для своїх св. костей. Здаймо, отже, собі справу з того, що стоїмо нині у майже двотисячнолітній черзі благородних почитателів святих мучеників й усього лику святих. Наше тіло і наша душа, думка і серце при св. Йосафаті, бо ми нині в подібному положенні первісних християн в катакомбах, і ми також прийшли, знесилені і прибиті горем, віддати йому поклін та через його заступництво благати помочі і сили духа. Наші очі звернені на його геройські подвиги і чесноти, яких нам нині так дуже потрібно. Яких же саме і то яких передусім?

4. Нам, як і всьому світові, бракує в теперішніх часах замилування до духового життя, бо ми погрузли в матеріяльних туземних клопотах і погонях за зиском, наживою і дзвінкою монетою та за насиченням тілесних забаганок в своєму житті. А тимчасом св. Йосафат світив і світить нам вірою, пожертвованням, побожністю і святістю, як ліком на сучасну недугу. Дорогі Брати і Сестри, ви знаєте його життєвий шлях. Його батьки у Володимирі на Волині були незʼєдинені православні, побожні християни, глибоко пересвідчені про єдність Христової Церкви і всеціло привʼязані до неї. В тому дусі виростав Івась і з батьківського дому виніс любов до молитви. Коли діти бачать, як батьки щодня складають на грудях руки до молитви, що бояться гріха. радо йдуть до церкви, то й вразлива діточа душа самохіть переймає це від них. І міщанський хлопчина Кунцевичів залюбки складав руки до молитви, ходив до церкви і клякав під хрестом Розпяття біля церкви та заєдно повторяв, збуджену якоюсь таємною іскрою в його серці, молитву: Боже, дай святу єдність!

Коли Івась покінчив народну школу, батьки стали думати про його майбутнє забезпечення і зайняття та вважали за найкраще віддати його до Вильна, до одного заможного купця, щоб учився в нього торгівлі і цим доходовим підприємством забезпечив собі пізніше життя. Післати його на вищі студії в них не було засобів. Вильно було звʼязковим осередком торгівлі між Сходом і Заходом. Через Вильно тяглись купецькі каравани з Франції, Німеччини, Польщі, ген до Москви, до Києва, на Схід до Персії. Перед Івасем відкривалася гарна, по людськи кажучи, карʼєра і будуччина. Він міг легко стати великим, багатим і славним купцем, тим більше, що його хазяїн хотів віддати за нього свою доньку-одиначку і дати йому все майно в спадку. Але молодий купчик не чув замилування до торгівлі, залюбки молився, читав книжки, думав і ходив до Отців єзуїтів на поучення. Його душа була звернена до Бога і бажала чогось вищого. Защеплена в дитині побожність розвинулася в юнакові і закінчилася вступленням до опущеного монастиря Пресвятої Тройці в Вильні, де він прийняв імʼя Йосафата.

Ціле його життя було перейняте молитвою і розбудовою монастири, — словом, старанням про Божу славу. Дорогі в Христі! Бачите цю велику чесноту, ціну і достоїнство духовного життя в св. Йосафата, що росте і могутніє в дальшому житті його як монаха, архимандрита і архиєпископа, та закінчується вершком святости — мучеництвом: « Шукайте перше всього царства Божого і його справедливости, а все інше додасться вам » (Мт. 6,33). Туземні добра, навіть найвищі і найкращі, як слава, мудрість і ін., в тільки додатком до головної цілі і головного скарбу. Святий Йосафат став цим дійсним євангельським купцем, що знайшов дорогоцінну перлину, продав усе, що мав, і купив її, — духовне життя. Не «бизнес», не заможність і багатство, не гроші і майно, але віра в Бога і в позагробове вічне життя мусять стояти на першому місці і нормувати все думання та діяння, коли людина не хоче стратити змислу і головної цілі життя. А саме того нам нині так бракує. Очевидноне кожний має покликання до священичого і монашого стану, але кожний може провадити богобійне життя. Та ще до того, коли паде ціна і достоїнство духовного життя, то це ненормальний стан в народі. Звідси криза і духовне заломання! Багато покидають священичий і монаший стан, бо духовне життя в них вивітріло і стратило значення, ціну і вагу в їх душах. Постала пустка і порожнеча; посвята для Бога і Церкви стали безцільними. Та з другого боку всяке уживання добра, заспокоювання пристрастей і нагромадження маєтків нікого не задовольнили і не задовольнять, як свідчать різні громадські і державні устрої без Бога, самогубства і невдоволення з розгнузданого життя. Тому ми і нині прийшли до св. Йосафата, щоб зачерпнути в нього сили духа для перемоги над душевним заломанням і для дальшої будови Божого Царства на землі.

5. Другою головною спонукою, що привела нас до гробу св. Йосафата, це його інша геройська чеснота єдности і згідливости. Вона ясно просвічувала йому в чернечій і єпископській діяльності, і за це він неустрашимо боровся з повною свідомістю: Боже, дай святу єдність! Це було провідною думкою і гаслом його трудящого життя. Ми нині хотіли б навчитися від нього цеї високої життєвої мудрости. Всюди розпаношилося розбиття, поділи, пересадний індивідуалізм, кожний хотів би бути своїм паном, всюди сам собою рядити і нікого не слухати, і нікому не підчинятися, ніким не вʼязатися і не обмежуватися, та не звертати на нікого уваги в своїх бажаннях, забаганках і примхах. І так воно на церковному і народному полі. Всюди розбіжність і брак скоординовання сил. А до того, його завершув вікове жалюгідне розʼєднання наших Церков і розчленування народу. Та серед того лунає могутній голос св. Йосафата: Боже, дай святу єдність! За цю єдність молився так гаряче і сам Христос перед своєю смертю: «Щоб усі були одно, як ти Отче в мені і я в тобі, щоб і вони були в нас обʼєднані» (Йо. 17,21). Безнастанні непорозуміння, сварки і розбиття, де б вони не поставали і звідки не походили б, чи в церковному чи в національному житті, чи в родинному чи в громадському, чи в світському чи в монашому, ніде до нічого доброго не доведуть. Де нема згоди, там усе пропаде! Це не значить, що не може бути обміну думок і дискусій, але вони мусять прямувати до якогось конструктивного висновку і порозуміння. Згода і єдність — це найвища ідея для вдержання сили Церкви і народу, і за неї св. Йосафат віддав своє життя.

6. А все ж таки, не зважаючи на цю чисту і безкорисну посвяту для добра Церкви і народу, в історії св. Йосафата дзвенить якийсь дисонанс. З його постаті і праці творили, і в добрій і злій вірі, якусь ворожу перегороду між нами і православними, і з того приводу провадиться завзяту полеміку, що, мовляв, св. Йосафат був душехватом, насиля перетятам, бувосланих о і ров В ідости, колбират перстороннім, то закиди безосновні. Святий Йосафат мав притягаючу вдачу і легко зʼєднував собі людей; так було в Києві в Печерскому монастирі, — це хіба додатня сторінка характеру. Разом з тим він був дуже ревним душпастирем і мав великі успіхи в організації церковного і духовного життя в архиєпархії. Він ставив великі вимоги до себе, але для інших був вибачливим і лагідним. В тодішніх монастирях треба було твердої руки, і тому він успів всюди запровадити лад і порядок. Правда, він був рішучий і неуступчивий, коли йшлося про справедливість й засадничі речі, в яких легко можна було б когось скривдити. Так зізнавали заприсяжені свідки, що найкраще зблизька знали його. Коли наша Церква була загрожена у Варшавському соймі, він не вагався поїхати з митр. Рутським до Варшави, щоб боронити справи. Він також умів дати гідну відповідь тодішньому державному потентатові, канцлерові Сапєзі. Він зберігав і свою національну гідність та пересвідчення. Коли православні полемісти писали свої твори по польськи, то він писав по руськи-українськи, і тут треба віддати належну честь для св. Йосафата і для Унії. Противники, а то і вороги св. Зʼєдинення, зневажливо висловлювались про св. Йосафата за його т.зв. душехватство. Від них перейняли це і свої. Це дуже прикро, що наші історики не звертали уваги на те, що чужі кидали кість незгоди. Є між істориками й такі, які задля спільноти віри не повинні були цього робити. Святий Йосафат з уряду мусів боронити і своїх церков і своїх вірних.

Це дуже для нас болюче, але треба терпіти, щоб полемікою ще більше не завогнювати спору. Спокійна і речева оборона і безстороннє висвітлення справи мусить переконати кожного противника, що має добру волю. Це дивна річ, що богословське питання про походження Святого Духа, отої якнайчистішої і найблагороднішої Любови, стало предметом незгоди у вірі між Сходом і Заходом. І з св. Йосафата, апостола єдности, дехто бажав би зробити камінь преткновенія і привід до церковного і народного ворогування. Свідоцтво тому, що правда таки по боці св. Йосафата, дає католик, канцлер Сапега, який за життя Йосафата так неприхильно відносився до нашого Святого, а по його смерті схилив голову і признав йому слушність. А ще кращим свідком є архиєп. Мелетій Смотрицький, найзавзятіший ворог зʼєдинення. Він, без сумніву, був найздібнішою і найбільш образованою і вченою людиною того часу на Україні та як православний архиєпископ Полоцький провадив усю акцію проти св. Йосафата. Але й він, по всіх подорожах на Сході і досвідах на Україні, вкінці пізнав свою помилку, пристав до Зʼєдинення та підчинився митр. Руському. І нам нині, при цьому гробі, не лишається ніщо інше, як — набравши сили і відваги — дальше боронити велику справу церковної та національної єдности і молитися разом з св. Йосафатом: Боже, нам єдність подай!

Амінь.