ПРО МОЛОДЕЧИЙ ВІК МИТРОПОЛИТА АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО

Вступ

Вже в молодечім віці дадуться нераз запримітити ті черти, які ясно виступають у людини в повні літ в його праці, в характері душі, в цілій творчости. Во в молодечих літах зачинають снуватися перші мрії, виринають перші пляни, які з часом набирають сильної основи і стають метою цілого життя. Певна річ — вони улягають в пізнійших роках зміни, справляються, з рожевого квіту опадає неодин листочок, романтичний полет перемінюється в поважну призаду́му, акти ставляться в міру сил і умовин, але звичайно їх основний тон остає той самий.

Молодечий вік нашого Митрополита буде для будущого історика дуже приманчивим і вдячним предметом для зясовання його цілої діяльности. Річ ясна — буде се стояти немало труду, щоби віднайти і повязати всі нитки Його життя, які снуються вже з зарання його хлопячих літ. І хоч на се нема днесь ще спромоги, то всеж таки в 25-ліття Ювилею можна відкрити кілька дат і фактів, які без сумніву улекшуть майбутню працю і тепер вже сповнять неодну похибку, поповнювану в часописних звідомленнях, яку несвідомо повторюється і розсівається в ширших кругах.

Родичі

Родичі Митрополита були заможними графами. Батько Іван (урод. 1836 р. пом. 13. пад. 1912), син Петра, посідав добра в Прилбичах і околиці, Деятинках і Ляшові (коло Грубешова). Був чоловіком вже замолоду поважним, віруючим, образованим і енергічним. Визначався також почуттям обовязку, любовю справедливости, зелізною витревалістю і ощадністю. Мав ясний погляд і орієнтувався в кождій справі. Він знає точно, як казав Александер Фредро, і добре видить, чого хоче, де йде і що говорить[1]. Залюбки збирав старинні памятки, головно свойого роду (образи, письма і т. п.) і справді призбирав поважний родинний архів. Зносився він з нашими передовими діячами і вченими, проф. Шараневичом, проф. Ом. Огоновским, крил. Петрушевичом, др. Ев. Олесницьким, Сушком і др. Бував в василіянських монастирях і копіював акти відносно своєї родини і Унії, а також в римських архівах і бібліотеках[2].

Здавалося би, що граф Іван — все занятий зарядом дібра, а пізнійше посольськими справами — не міг мати великого безпосереднього впливу на діти, однак а передусім наш Митрополит завдячують йому своє високе образовання. Від него переняв він любов до книжки, до старої культури і любов до люду, якому батько всіми силами старався помогти. Іван Шептицький, хоч вихований в польській душі, то все таки жив традицією своїх предків-Українців і чув, що він „Русин“ з роду, як заявив се у відповіді делєґації зложеній з еп. (тої) ректора Дух. Сем.) др. Й. Боцяна, проф. др. К. Студинського і др. Соловія, яка вручила йому з нагоди 75-ліття родини портрет його сина-митрополита, зроблений арт. Трушом.

Мати Софія, донька відомого польськ. письменника Александра гр. Фредро (ур. 1837 р. умер. 14. квітня 1904.)[3] була жінка високосвічена (знала крім польської німецьку, французьку і англійську мову), ніжних почувань і високої культури ума і ще більшого серця. Проф. Стан. Тарновскі в передмові до її писем так між иншим характеризує її:[4] „Була одною з істот найвисшої і найшляхотніших в своїм поколінню… (ст. 3). Моральна звершеність так висока, як рідко: інтеліґенція знаменита і дуже виблозована: в товариських зносинах „мудра повага — злучена з добротою, але і з веселістю“ (ст. 6.). Дома навчилася вона бути ввічливою в поведенно зі всіми, прихильними собі чи неприхильними. Батько її Александр, як пише вона сама о собі, „не терпів жадної скритої насмішки, шептів, легковажних поглядів. Впрочім перед такими не потребував мене остерігати, бо занадто просто але високо (що важко такого слова) була атмосфера нашого дому, щоби мені приходили такі забаганки. Заки знала я ще, що належиться Богови, а що людям, відчувала я інстинктовно, що шляхотне а що малодушне і того уникала без надуми“[5]. Не схибляла можним і не легковажила бідних. Все, що штука ложило, будом, пересадою, було далеким від неї. Її ідейна благородна душа в своїй молодости нагадує подекуди своєю ніжністю Ріту, героїню німецької письменниці Handel Mazetti Britas briefе. При своїй свіжости ума, оригінальности гадки і веселій вдачі, в якій бреніла більше або менше замітно і мелянхолійна струна, була вона глибоко віруючою і тверезо побожною женщиною. З її листів до великої і любої приятельки Ванди гр. Островської[6] видно, з яким повиням відправляла вона св. сповідь і приймала св. Причастя. В цілім життю слідно відданість на волю Божу і не чути ніде ні найменшої скарги на Бога ізза родинних клопотів і недуг, в яких всега вміла заховати героїчну рівновагу духа і добути слів подяки для Бога. Глибока віра пробивалася в усіх її ділах і гадках і пронизувала наскрізь ціле її єство. Ще як молода панна жадно читала „Наслідування Христа“ і кріплася вичитатними гадками в найтяжчих хвилях життя. Поетичний настрій пробивається в її гарних образах, які в вільних хвилях залюбки і з таланом маховала. Замуж вийшла 1. жовтня 1861. р. і від тоді перенеслася зі Львова до Прилбич. В подружім життю супровожав благородну ніжність великий практичний змисл в провадженню дому і вихованню дітей, яким старалася всіми силами защіпити в їх серце шляхотність і побожність. В їх виховання вложила вона цілу свою душу, даючи гарний зразок ідеальної христіянської матери. „Як львиця боронила Ти, — пише у вступі до листів один зі синів, о. Климентий, — своїх синів перед кожим моральним злом, боронила Ти в їх життю прав Ісуса Христа, — хочби то мало бути злучене зі стратою їх любови, — боронила Ти перед злом, повторюючи кожному з нас заєдно, що волілаби Ти нас видіти неживих, як знати, що ми наші душі забили тяжким гріхом“[7].

Коли раз питали її, що вона робила, що виробила своїх 5-ох синів в люди, відповіла: „Що я робила, не знаю, нічо не робила, не мала я жадної системи, не держалася ніяких педагогічних правил. Любила я їх і старалася їх знати, пізнати, який кождий з них є. Моя одинока система виховання, то Богородице Діво. Нічо — лише Богородице. Хлопець добрий, чемний, вчиться, слухає, здоровий — Богородице Діво. Хлопець зле робить лекції, опирається, доказує, наражується на шкідний припадок — зновa Богородице“[8].

При всіх своїх заняттях вміла вона знайти і час, щоби відвідати хорих в селі, лічити і обслужити їх, через що набивалася сама сухіт, на які і померла[9].

Всі, що гостювали в домі Шептицьких, з великим признанням висказуються про її господарність, ввічливість і вроджену поважність, злучену з милим дотепом.

Над характеристикою гр. Софії треба було тому дещо довше спинитися, бо вона мала найбільший вплив на свойого сина Романа в його молодости і до неї був він найбільше привязаний.

Дитинні і хлопячі літа

Наш Митрополит, Роман-Марія-Александер (3-ох ім.) прийшов на світ 1865. р. 29. липня в Прилбичах коло Яворова, як третій з ряду син своїх родичів[10]. О. Прелат Мартин Узарський, лат. парох Брухналя охрестив його 9. серпня т. с. р. Вже як півторалітнє немовля перебув він у падолисті 1866. р. холєру чи холерину, яку заніс військовий відділ їздців, переходячи з Буковини до Львова. Як один з перших захорів Роман, але щасливо пережив недугу.

Молодий Роман ріс і виховувався в Прилбичах і там провів перші літа молодости. Дані, які маємо про них, се переважно кинені мимоходом слова і замітки в листах матери. І так в одним з них до гр. Островської 6. 11. 1868. пише вона між иншим: „Встаю перед 7-ю, зачинаю день мовлячи Богородице Діво з Івом, — а Ромтусь тоді чимскорше копиться і також клякає“[11]. Називає себе сам Амал. І як в малої дитини, так і в нього радости і болі, сміх і слези міняються кілька разів на годину. Притом був він рухливий і живий аж до збиточности. В тім самім році мати завважує: „Мітусь також вже щось щебече, а має вражіння, що всіх учить“. В слідуючім році (1869.) пише вона, що він се пильно рисує або витинає. В пятім році життя (1870.) вона зачинає його вчити катехизму і нарікає, що так тяжко вести Романа, бо він все веселий, з кпинками і жартобливий. Він легко понимає і тому дуже не напружується, говорить вже по французьки і поправляє старшого Юрія[12]. Довго його нічо не забавить і легко з реготу переходить в вередливий плач. Тим мати натякає на метку, виважнічу вдачу сина. Що справді був він дуже понятливий, свідчить се, що як шестилітній хлопець писав листи по французьки до родичів, коли вони перебували поза Прилбичами[13].

Графиня Софія, хоч любила дуже свої діти, ніколи на них не хухала і як треба було, то і карала. І коли зайшли які „непорозуміння“ між матірю і дітьми, то Роман все стає посередником і „доти дипломатує відносини мої [матери] відповідно, нараджуючи з татими і знова бігаючи і знова шепчучи, доки не допровадить до атмосфери загального вдоволення, в котрій щойно йому добре — бо і о тім треба тямити“. — Але помимо сеї любови ближнього королівство в фазі замін, яка наступила десь тиждень по розданню різдвяних дарунків, мав прелєкцію до Ізя [Юрія], що найкраще з Олесея [молодшим братом] міняти забавки „par exemple quand on a quelque chose de cassé, il vaut le mieux d’abord changer avec Olés — il ne s’y connait pas — [на приклад коли мається щось надбите, то найскорше можна заміняти в Олеся, бо він не визнається]. О людськости, то є твої інстинкти“[14] — додає мати. В тім році (1870.) перебув Роман віспу. Се була друга недуга, за якою пішли в пізнійшім віці инші — шкарлятина, запалення ставів, легенів, тифу, які винижили організм і зробили його дуже вразливим.

Рік сей замітний ще тим, що до дому принято вчителя Юлія Арнетта (Jul. Arnette), був. франц. клирика. Але як і він, так і прочі вчителі, між иншими: Максимович і Петелец не мали великого впливу на Романа і прочих братів. Ціла вага виховання спочивала дальше на матери. Вона вчила дітей молитви, основ катехизму, читала лєктури і давала лекції рисунків. І так Романа зачала вчити рисувати 1872. Так минали сі перші безжурні літа, в гарній лісистій і горбоватій околиці Прилбич. Залюбки їздив на куцику, стріляв з фльоберта і бавився в городі. Вже від молодих літ оказував велику відвагу.

Тому, що палата, в якій мешкали і в якій родився Роман, вже була стара, поставлено побіч нову. Її посвячення відбулося 8. грудня 1872 і тоді написала гр. Софія дітям на памятку на образкові знаменні слова: „Хай діти ціле життя памятують, що одинокою молитвою матери в тім дні було, щоби сей дім, щойно з таким великим трудом поставлений, запевсв радше і зник сейчас, ніж щоби колись мав переховувати в собі обиду Божу — радше смерть ніж гріх мої найдорожчі діти. Бог з Вами — Софія Шептицька“[15].

Коли родичі виїздили на ферії до купілів, брали також зі собою найстарших синів Юрія і Романа. Ті подорожі полишили неодне незатерте вражіння в молодих серцях. В р. 1875 в липні виїхали до Швальбах в Саксонії і замешкали в виллі Presber. Звідтам поїхали до Блянкенберг (Hôtel Lion d’or) в Бельґії. Там случайно знайшли вчителя англійської мови, який давав обом синам лекції. По дорозі були в Празі, Кольонії і Брукселі.

Перше св. Причастіє

У цвітні 1876. р. приїхали родичі до Львова з Юрієм і Романом, щоби могли бути на всіх страсних відправах і замешкали, як і кожним разом в діда Александра гр. Фредри. Його двір стояв близько костела св. Миколая, де днесь находиться памятник Фредра. При сій нагоді ціла родина відправляла св. Сповідь і св. Причастіє. „Ромця — пише мати до гр. Островської, — хотіла я ще з півроку здержати [від сповіди], тому що такий дуже дитинний при своїй дивно зворушуючій побожности. Але коли Олесь [Фредро, брат Софії] штукуючи назвав його поганином, він так розплакався, що в суботу, коли ми з Божої ласки відчотнайцяті літ рік річно приймали при Господнім гробі св. Причастіє, він перший раз сповідався на власну просьбу в о. Самуїла Пясецкого [Бернардина, сповідника матери], а як Бог позволить на 15. мая запровадимо його до Господньої трапези — під опікою тої Марії, котра мусить любити се дитя, коли без нічийої помочі навчила його так почитати себе, так цілим серцем тулитися до Своєї Вервиці. Звідки воно навчилося того особливого набоженства до Вервиці? Як кольби Мати Божа хотіла виразно мені показати, що то Її, а не моя наука — бо я навіть не вмію її відмовляти“[16]. Верицю відмовляв він все радо і то чи їдучи кінно, чи кладучися до сну[17]. Сю велику побожність Романа описує мати ще краще в двох слідуючих листах, в яких виразно пробивається прочуття будущого покликання сина.

„Вже другий мій хлопець [Роман] прийняв перше св. Причастіє. Гарно і можу сказати свято. Серце мені росте, коли подумаю, що вже двох позволив мені Бог допровадити до Своєї трапези, а оскільки розум і серце людське можуть збагнути — зовсім Його ласці чистих, певних, куплених духом. На кождім кроці, в кождій забаві, в кождій розмові стрічаюся з квітами і овочами тих святих ласк“[18]. Щиріше і докладніше висловлюється мати в листі (з 7/6 1876.) до гр. Островської про перше св. Причастіє Романа 17. мая 1876. р.: „Якщо можна зобразити собі ангела в повнім блеску непорочности і святости приступаючого до Свойого Господа — то се хлопя, котре Господь запалив особливою любовю до себе — а мені по земській, коли я найсильніше дякувала, так серце краялося, начеб я його мала вирвати зі своєї груди і тепер пишучи — то слези станоть мені в очах, чому? Бо чую, що то дитя Бог хоче мати Своїм — в який спосіб не знаю — а тільки земського ще в сій моїй нужденній душі“[19]. Се були віщі слова матери, яка вміла глибоко глянути в душі своїх дітей і читати в них будуще.

Гімназійна наука

Маючи десять літ, розпочав Роман гімназійну науку дома 1875. р. і здавав що півроку іспит в гімназії франц. Йосифа І. у Львові і то все майже з відзначаючим успіхом. До науки прикладався з великим замилуванням. Раз коли вчився — а було горячо — то клякнув, щоби не заснути[20]. Так кінчив він низшу гімназію — IV кл. 1879. р. За той час виїздив раз з батьком до Щавниці в серпні 1878. р., а з родинних випадків треба занотувати смерть діда Александра 1876. р. у Львові, на котрім був і Роман. Бабка по смерти замешкала в Прилбичах († 1882).

Вже в 1876. р. думав батько примістити синів в Кракові і там вести дім тому, що домашнє виховання уважав невистарчаючим і з огляду на брак добрих домашних вчителів недогідним. Та однак щойно в 1879. р. міг сей плян перевести в життя, тим більше, що Юрій вже вчився в Кракові, будучи на станції в проф. Затгеу-а. Вибрали родичі не Львів а Краків, тому, що він був більше затишним, для науки відповіднійшим і далеким від політичних спорів і великоміського гамору. Та в лютім помер дуже праведно найстарший син Юрій і тому по його смерти нанято помешкання у гр. Водзіцьких при улиці св. Івана ч. 11. і там проваджено свій дім.

Дня 2. серпня 1879. р. пише мати до гр. Островської: „Мітусь є тепер так дуже внутрішньо дитинний, так мало гармонії зі зовнішним великаном, що і з того огляду маркотно мені пускати його з дому“[21]. Але мабуть се було таке передове вражіння матери, бо в листі з 12. квітня 1880. р. каже, що Роман показується в своїх листах о два роки старшим. В вересні 1879. р. відвезли родичі Романа до Кракова і він ходив, як і прочі брати до гімназії св. Анни. 3. листопада миромазував його еп. Дунасвський в своїй каплиці (в домі Замєйських при вул. Веселій). Хресним батьком був о. Пелчар. Як патрона обрав собі св. Станислава Костку. І сю Тайну прийняв Роман з великим говінням. „Коли ми вже всі (батько, мати, Юрій) перейшли з каплиці до вітальні о. епископа, Мітусь [Роман], ще молився в куті [в каплиці], а епископ вставши від вівтаря пішов до него і обняв його“[22].

На ферії 1880 р. виїхав Роман з родичами до Schandau в Саксонії і в переїзді був в Дрезні, Bad Elster і Празі. Наука в Кракові йшла дуже гарно. Майже кожду клясу кінчив з відзначенням і займав все одну з перших льокацій. Господарем кляси був до VII. першого півр. проф. В. Ріпель, фільольоґ, в другим півр др. Кульчиньскі, а в VIII. кл. проф. др. Фр. Томашевскі. Попри свої умові дарованя, оказував також і немалу пильність, передусім в приготовлю до матури, яку зложив з відзначенням 11. червня 1883. р. Перед матурою разом з кількома товаришами подав просьбу, щоби питали його окрім з відтак инші предмети, але міністерство, в якого опинилася справа, відмовило сьому[23]. В склад еґзамінаційної комісії входили. інсп. Цьолковскі, др. Ін. Ставарскі і питователі: о. к. Шадасни, фр. Томашевскі, І. Краці, Др. А. Соколовскі, А. Соснівскі, В. Строка і В. Ріпель.

З гімназійних часів треба згадати замилування Романа до збирання книжок, на яких підписував своє імя по українськи.

По матурі звиджував він зі своїм батьком Унів — митрополичу палату, де переховувалися памятки по Шептицьких.

У вересні поїхав до Венеції і пробув там місяць.

Військо (1883—1884)

По матурі зголосився Роман 1. жовтня до однорічної військової служби на власний удержанню і тому мешкав дома. Родичі часто приїздили до Кракова, а головно мати нераз цілими місяцями перебувала зі синами. Служив він при першім полку драґонів, який приділений був до уланів. В тім часі майже щодня рано бував на Службі Божій. Ціла військова служба, яка мала бути рівночасно і пробою його монашого звання, котре чув в собі від 10 літ, була для нього великим тягарем. На Різдвяні Свята дістав відпустку до Прилбич від 23.—27. грудня[24], але мабуть ізза повороту матери з Мерану провів свята в Кракові. По святах занедужав тяжко. Був на якімсь вечері і прийшовши рано 8. січня о 5:30 год., положився і казав слузі Антоновому збудити себе о 6-ій[25]. Збуджений, встав і пішов на Службу Божу о. Гепика Яковського Т. І., свойого довголітного сповідника. Вернувши, не пив снідання і пішов сейчас до служби до військових казарм. Десь за годину вернув блідий, несучи під пахою шаблю. Спитав де мати, і не чекаючи відповіди вступив до її кімнати та впав на софу без притомности. Перелякана мати казала сейчас покликати о. Яковського і лїкаря др. Шевчика. Оба були дуже здивовані, бо перший бачив його на своїй Службі Б., а другий на вечері. Лікар констатував шкарлятину. 17 ночий перебула коло нього мати, навіть не кладучися. Як наслідок недуги показалося запалення ставів і від того часу починається недуга ноги. В маю приїхав Роман як реконвалєсцент до Прилбич. Очевидно пред дотягнення військової служби не було бесіди і його звільнено цертїфікатом з дня 22. червня 1884, числячи час цілої служби разом з недугою 8 місяців і 5 днив[26].

З лікарського припоручення їздив до Криниці, а по році до Піщан. Та запалення ставів вправді уступило, але осталося хронічне запалення жил і нога зачала ропіти.

Правничі студії

Рівночасно із розпочаттям військової служби, записався Роман на університет в Кракові на правничий виділ, іматр. 13. жовтня 1883. р. Коли видужав зі шкарлятини, перенісся на 3-ій семестр прав до Вроцлава (Breslau), де побіч правничих викладів проф. Gitzler-a, Stengl-a, Schwanert-a, Behrend-a і ин., слухав теол. викладів Koenig-a (апольоґетику), Probst-a (пасторальну і канон. право), Lämmer-a (історію), Bäumker-a (фільософію) і Nehring-a (славістику). Як свідчать власноручно писані професорами посвідки[27], він живо цікавився тими „побічними“ предметами і зраджував тим своє особливе замилування до богословських студій, та носив з думкою посвятитися їм. Головно з проф. Лєммером навязав дуже щирі зносини. Коли Митрополит сидів в царській тюрмі, тоді оповів він своїм слухачам на викладі, що Роман розказував йому про гнет українського народу в Галичині і що одного дня відкрив йому свій намір перейти на гр. кат. обряд. „Теперішній львівський митрополит гр. Шептицький, — се слова Лєммера — сидів у вісімдесятих роках тут переді мною як слухач, от як ви. То був ідеальний, благородний чоловік, мій найліпший ученик“[28].

Загалом у Вратиславі виступав він все як „Ruthenus“. В 1885. р. заложив там католицьке товариство Гозія, „Societas Hoziana“, в котрім згуртував головно шелеську молодіж і мав там відчути між иншим про Берестейську Унію. Пруське правительство розвязало однак се товариство. З Вратислава їздив перший раз на Велеград (з початком липня 1885. р.) через Прагу. Мадяри брали тоді від прочан по 5 зол. кари.

По двох семестрах вернув знов до Кракова і іматрикулювався наново 15. вересня 1885. р. Тоді слухав викладів професорів Zoll-a, Bobrzyńsk-oго, Madejsk-oго і др., а також христіянську фільософію в о. Павліковского. Міжтим захоріла тяжко і Роман відпровадив її до Аббації, де замешкали в виллі „Meyn“. На Різдво зїхалася там ціла родина.

Коли вернув з початком 1886. р. до Кракова, став приготовлятися до І. державного іспиту, який зложив 9. квітня. В 1886. р. брав живу участь в академічнім товариськім життю. Осінню був вибраний головою акад. Товариства „Філярет“, що повстало як протиставління ліберальному і безконфесійному напрямови „Czytelni Akademick-ої“. Вже тоді відзначався великим орґанізаторським таланом і був зразком морального і реліґійного життя для товаришів.

Абсолюторію прав одержав 31. липня 1887 в Кракові, а 19. мая 1888 промовався на доктора прав[29].

Як академик мимо молодого віку був сталим гостем на чайних вечерах в Павла Попеля в Кракові. На них збиралися професори, літерати, мистці, політики і любителі штуки і обговорювали всі біжучі важнійші справи. Звалися вони vulgo „Czwartki u P. Pawła“ і бувати на них належало до дуже великої шани.

Університетські студії, то була безупинна боротьба з родичами, щоби позволили йому вступити до монастиря. Раз ураз відновляв він свою просьбу.

Подорожі до Риму і на Україну

В часі правничих студій відбув Митрополит три важнійші подорожі, дві до Італії до Риму і одну до Росії, на Україну. Бажав собі сього батько, бо хотів, щоби син з досвідом і поширеним знанням вступав до монастиря. До Риму приїхав Роман в половині квітня 1886. р. і мешкав Via Sistina 75 d. Бував на теольоґічних викладах, відвідував часто кард. Чачкого, свойого свояка, з яким звіджував Рим і робив прогульки в околицю та через нього познакомився з многими людьми. Так само бував в кард. Лєдоховского, Гергенретера, Францелїна і др. В кард. Чачкого міг він подивляти великий дипломатичний змисл і ерудицію, але в своїх замірах не найшов заохоти, а навпаки відраджувано йому. В Римі стрінувся ще з о. Павліковським, Францом Старовєйським, пізнійшим лат. апост. патр. Зальском († 5. жовтня 1925) і др. За порученням кардиналів одержав авдієнцію в папи Льва XIII, про що низше.

В розвою національної свідомости нашого Митрополита перевикої ваги є подорож до Київа. Дивним дивом українська свідомість пробудилася в нім дуже рано. Вправді дім був ведений в польськім дусі, але всеж таки він зростав в Прилбичах серед українського народу. Двірська служба говорила по українськи, а в палаті висіли на стінах заховані образи предків, колись передових українських діячів. „Не без зворушення переступається поріг старосвітського гнізда преславного роду Шептицьких, якого судьба так тісно сплела ся з історією України-Руси; зразу відчувається чудну атмосферу переповнену щертею сердец ним пєтизмом для давно минулих віків славної родинної традиції та їх дорогих памяток, атмосферу, серед якої — так здаєть ся — бренить ніжний шелест щирих молитов та дружніх розмов предків, чути — здаєть ся — аж до шипку ту дивну, таємну та невидиму струю, яка містичним ланцюхом вяже теперішність з минувшістю, з колишньою славою і бадьорістю давних поколінь… Здаєть ся тобі, що ось-ось за хвилю відчиняться двері, а в тих світлиці, сповиті таємним сумраком, вийдуть поважним хороводом дивні постати у жемчужних мітрах та золотистих омофорах… величне товариство архимандритів владик із роду Шептицьких, з усім їх пишним та візантійсько-розкішним супроводом“[30].

Про їх історію розповідав Романови нераз сам батько і під тим впливом зродилася в нього гадка вернути до обряду і народности предків. Вона вже жевріла в часі гімназійної науки і рішеня запало по матурі, хоч з тим не зриювався він многим. В Бреслав виступав, як згадано вже, як Українець. Ся думка затягнула його в саме серце України, до Київа, щоби приглянутися ближе українському життю. Рівнож батько бажав собі, щоби син пізнав терен Унії.

В ту подорож вибрався Роман осінню, в половині жовтня і 1. XI 1887 був вже в Київі і замешкав в Hôtel de France. Там познакомився з українською громадою, ходив на її збіри і був також у проф. Вол. Антоновича, представника тодішнього укр. руху. Проф. Антонович прийняв його дуже щиро і ввічливо, показував йому Київ і на памятку подарував свою книжку „Историческія пѣсни малорусскаго народа с объясненіями Вл. Антоновича и М. Драгоманова“, т. 2, в. 1. Києвъ 1875. На ній написав власноручно присвяту: Шановному пану Роману Шептицькому відъ (sic) В. Антоновича на память[31].

Той побут лишив незатерте вражіння, бо коли (в 1914. р.) Митрополита везли самохедом російські жандарми, то сказав до них, на вид Матери українських городів: О, як змінився тепер Київ. А коли увільнений сидів в Петрограді, нагадав собі також той перший побут на вістку про творення самостійної укр. держави і промовив менше більше такими словами до о. др. Юрія. „Який великий поступ зробив наш національний рух за сих тридцять років. Твориться держава, конститугується уряд, формується військо, а тоді, як я був… вони виховані на російській культурі, а я на польській. В Київі пізнав Юрія гр. Шембека, пізнійшого могилевського архієпископа.

З Київа поїхав ще до Москви, де звиджував церкви, музеї, галерії і познакомився з деякими людьми, між иншими з Соловйовом. В листі до матери (з 17. XI 1887 р.) говорить, чому задержався ще в Москві, хоч мав вже вибиратися. Відчуває ту тяжку атмосферу, але радо остається ще кілька днів. Причиною є знакомство зі Соловйовом: „Mais qui est celui pour le quel je suis resté ici? C’est Soloviev, l’homme d’ont on a tant parlé il y a un an à Cracovie — donc la Russie cath. — Je ne vous en dirai pas plus aujourd’hui. Il valait la peine d’arriver à Moscou rien que pour faire sa connaissance“. Згадує також про образ „Смерти св. Йосафата“ в Румянцівським Музею.

З Москви не міг вже їхати до Петрограду, хоч хотів, і вернув через Вильно, Ченстохову до Варшави (був у архієпископа Попеля), щоби стрінутися з батьком, який там очікував на нього.

Щоби познакомитися ще краще з римськими умовами, вибрався другий раз до Риму з початком 1888. р. Тоді також звидів Неапіль, Помпеї і Monte Cassino, де пробув трохи довше і студіював регулу св. Венедикта та читав бенедиктинську історію.

Перед відїздом з Риму 10. марта нагло помер кард. Чацкі, з котрим вязали його тіснійші зносини.

Покликання до священичого і монашого стану

Богомильний дух панував в цілім домі гр. Шептицьких в Прилбичах і він уже в хлопячих літах обявлявся в малого Романа охотою до молитви, побожним служенням до Служби Божої[32] і приниманню Св. Тайн.

Раз на кіннім проході гр. Софії з Романом у розговорі завдала вона йому питання, яке звичайно задається малому хлопчині: „Чим Ти будеш, як виростеш“ (а мав тоді Роман 9 літ)? „Я буду священиком“, звучала відповідь. „Ажжеж ти будеш священиком, коли так любиш куцика, а священики не їздять на коні?“ „Чому ні, я буду священиком і буду їздити“[33]. Хоч мабуть ніхто дома не сподівався до сих слів девятилітнього хлопця ваги, то ся іскра Божа тліла в хлопчині і жевріла щораз сильнійше в чистій, реліґійній атмосфері дому. В гр. Шептицьких бував майже щоденний гостем о. прел. М. Узарскі, латинський парох з Брухналя. Він учив Романа і братів катехизму, розповідав ріжні цікаві історійки і забавляв їх. На стінах висіли образи епископів Шептицьких: Варлаама, обох Атаназіїв, Льва і Мартина. Щирі, горячі і часті молитви матери — се все разом могло тільки додатно діяти на зроджену гадку в душі хлопяти. Дальше на утвердження вплинула і проповідь одного французького священика в Блянкенберґ, коли з родичами був там на феріях. Передусім отсі слова вбилися йому сильно в память і порушили вразливе серце; „Je prête est encore le bienfaiteur de l’humanité — священик є чей добродієм людства“[34].

Гадка священичого званя росла і в часі гімназійних кляс, коли нераз говорив, що буде уніятським священиком. В Кракові часто бували в домі гр. Шептицьких найвизначнійші польскі і руські історики Залєскі, фільософ Моравскі, Щюковскі, Яцковскі і др., що переводили відтак реформу ОО. Василіян. Звязь зі світськими духовними кругами була близька і тісна, напр. з о. Генриком Скишевским, що цікавився Сходом, еп. Дунасвским, Янішевским (з Познанщини з часів культуркампфу), Крепинским (з Волині) і др.

З часом священиче званя розвинулося в молодця в монаше покликання. Справа реформи ОО. Василіян ставала актуальною. І коли думка вступлення до чину вже була йому ясною і виразною, він виявив її родичам. Було се по матурі, коли то разом з матірю вибрався на весілля своєї кревної Марії Скишинської, що виходила за Казимира Орпішевского в Кросценку коло Кракова. По весіллю прохав матір, щоби ми зробити реколєкції в Старій Вси, недалеко Кросна, на які дістав був позволення від батька дома. За той час як матір відвідувала родину — він робив реколєкції у о. Яцковского Т. І. На них повзяв рішеня, що вступить до ОО. Василіян. І се виявив матери в Братківці, де вона переїхала з Кросценка. Але батько не скриваючи трівкости того бажання, рішучо опирався і жадав, щоби син пробував себе, укинчив права і здав докторат. „Молодець піддався волі батька, але був певний, що в покликанню видержить. Робив і доказав, чого від нього домагано: від людий не сторонь, з товаришами жив і старався на них добре впливати, показував навіть на вечерах“[35].

Певно — для родичів, що жили з тогочасними умовами, хоч українська традиція жила в їх домі, вступлення найстаршого сина до монастиря, поворот до грецького обряду, запереченя тодішних поглядів і цілого духа, який панував в родині, могло бути справді чимсь тяжким і прикрим. Отець все ще думав, що Роман покине свій плян, але коли бачив, що твердо обстоює, припускав, що може ОО. Ісусові, яким вже була поручена реформа ОО. Василіян, впливають поза його плечима на сина. Однак Роман рішучо заперечив сьому і заявив, що його гадка є самостійна, походить від нього самого і що тільки сам батько впливав на нього оповіданнями про діла предків і що тільки з ним вів він бесіду про українську справу. Тому всіми силами настоював на позволення, свідомий впрочім, що робить тим прикрість і що се жертва для батька, яку однак Бог відплатить. В молитві до Бога чув він потішення, що Бог каже йому надіятися впливу щастя віри а може й корисної і недаремної праці.

І хоч Роман молив батька, щоби міг вступити до монастиря, то однак батько не уступив з поставленої умови. В часі побуту в Римі свій намір предкладав папі Львові XIII і прохав благословення. І так підчас першого побуту в Римі був 9. травня на Службі Божій Папи, приняв з його рук св. Причастіє і коли присутні по Службі Божій приступали до трону, щоби одержати благословення, Роман представив свій плян папі, на що одержав відповідь: „Optimam partem elegisti, quae non auferetur a te“).

Цілий час правничих студій він і на хвилю не тратив з перед очей раз витиченої мети.

В р. 1887 в серпні через 3 тижні перебував в Хирові і Добромилі в монастирі, щоби міг спокійно приготовитися до першого правничого ригороза і щоби приглянутися монашому життю. Тоді зачав там провадити чисто чернече життя.

Коли відтак зимою і весною слідуючого року (1888) перебував у Римі, приїхала там і мати. Був тоді якраз ювилейний рік. Мимо сього, що дістати приватну авдієнцію у папи було дуже тяжко, то однак гр. Софії вдалося таки її видстати. Коли папа Лев XIII в бесіді довідався, що Роман хоче вступити до ОО. Василіян, притиснув його до грудей і сказав, щоби видержав в сій постанові, бо Василіянський Чин має сповнити велику місію на Сході. По повороті до Галичини Роман зложив докторат прав і став приготовлятися до монастиря до Добромиля на новіціят.

Перед відїздом написав ще слідуючу молитву на перґамені:

„Перед Твоїм хрестом, Ісусе Христе, стаю разом з Твоєю Матірю, котра і нашою Матірю, разом зі святими Йосафатом і Катериною зі Сієни, нашими опікунами, і поручаю Тобі мою родину. Дай їй, Господи, розгалузитися широко і ві всіх поколіннях Тобі вірно служити. Дай їй христіянські матери, котрі вчили би дітей Твоєї служби, дай їй батьків, що отверто і голосно визнавалиби Твою святу віру і жалїби по її приписам, хай за сю віру гинуть як Йосафат, а як Катерина працювала і воювала для Твоїого Намісника, так і вони хай виборять для Него володіння над Сходом. Зновь, Господи, вибирати собі з нашої родини священиків, апостолів, святих мучників. Не нам, Господи, не нам, але Твойому імені дай хвалу в нас і через нас, як даєш хвалу Свойому імені в Законах і через Закон.

Твоїм законом зроби родину мою, покликаючи в кождім її поколінню кількох її членів до служби Твоїх вівтарів. Дай їй духа любови, котру приказуєш синам Василія; духа сповідництва, яким відзначалися сини Венедикта; духа убожества, яким був Тобі милим Франціск; духа апостольства, якого дав Ти Домінікови; духа карности і послуху, яким служать Тобі сини Ігнатія; духа милосердія, якого покладав, дав Ти нам в Винкентім.

Прийми Господи, і вислухай молитву приношену Тобі на руки Твоїх Святих, котрих опіку разом з іменем одержав кождий з нас. Амінь“[37].

Писав в Прилбичах 23 5 1888. Роман Шептицький“.

Ся молитва свідчить, що він обхнакомлений був з законним духом і всіми відмінами монашого життя, що з розвагою і передуманням, застановою і повною свідомістю покликання кидав родинний дім і вступав в монастирські мури.

В неділю дня 28. травня виїхав до Добромиля.

Виїзд до монастиря так описує сама мати:

„Правда, що я терпіла, а може терплю, як ніде ніколи, але Magnificat [Величить душа моя Господа], якщо на яку хвилю уставар у чувстві, то волею, розумом, цілою душею повторюю. В пятницю Роман мусів бути у Львові, субота найтяжший день. Але може тому Господь Бог дав се продовження конання, щоби вийшов з дому, почувши щойно слова Євангелія: „Ідіть і навчіте всі народи“. Дивно вроїстий був виїзд; в неділю о год. 4½-ої. Ми клякнули всі перед мощами, які він привіз з Риму, і наче в вітражку умістив собі мойого ліжка. Я відмовила голосно Під Твою милость і Царю Небесний, потім не чула я вже людського голосу, аж знов у брамі перехристалася голосно. Ніхто нічо не казав. Люди чекали на подвірю: він кожному подав руку, кождій її поцілував. Ясь [батько] довго не міг опінитися чи їхати; ті дні були зовсім такі, як по смерти Ізя. Накінець Господь Бог дав, що він рішився. Богу дякувати, що нікого не стрінули (по дорозі). Рано були ми на Службі Божій в каплиці Фредрів (у Перемишлі), потім фіякром до Добромиля. Ясь був дуже спокійний. Роман такий сяючий радістю по перебуттю тамтих гнізд, як памятю його два чи три рази в дитинних літах, коли діставав давно мріяні подарунки. О год. 11-ій ми прибули. Двох молодих стояло на узгірю города, коли ми заїзджали: високо піднесли капелюхи, махаючи ними до Романа, він так само до них, а лице таке радісне. О 3-ій год. спровадив нас зі сходів, обнялися ми, повіз рушив, а він вибіг на сходи і такий вродоволений і всміхнений, ще кивав головою і махав рукою… Поворот був дуже тяжкий, хоч вірте мені, що ясний… Думаю, що Ісус Христос був вдоволений, бо кождий по свойому як вмів зложив йому свою жертву. Ясева жертва хиба була найчистійша. Все повторює, що йно Богу дякувати, що ми негідні такої дитини, а цілим серцем його дає“[38].

Так переступив наш Митрополит монастирські пороги, розпочинаючи нову добу свойого життя, якою зачав безпосередньо класти підвалини під свою світлу діяльність.

[1] Г. Казімєж Szeptycki — 29 lat życia Zofii z Fredrów Szeptyckiej 1856—1884 на podstawie jej listów do Wandy Ostrowskiej jako dalszy ciąg przez nią sama napisanych wspomnień jej dzieciństwa і młodości. 2 І, 255. По сім рукописі наведені деяких листів.

[2] Пор. о. І. Рудович — Іван граф Шептицький. „Діло“ 7. груд. 1912 (ч. 275).

[3] Пор. Teodor Żychlinski — Złota księga szlachty polskiej. XXVII, 145.

[4] Pisma Zofii z Fredrów hr. Szeptyckiej t. I. Kraków 1906.

[5] ib. ст. 10.

[6] Гл. Kazimierz Szeptycki — 29 lat życia Zofii z Fredrów Szeptyckiej.

[7] 2. о. с. IV/V.

[8] Tarnowski, Przedmowa (Pisma Zof. z Fr. Szept. I, 17).

[9] ibid.

[10] Перший Стефан, ур. 1. жовтня 1862, † 12. падолиста 1864. як дволітне дитя. Другий був Юрій—Петро—Павло—Маркелій (4-ох імен), знаний дома Івом, ур. 8/XI 1863, † 18/II 1880.

[11] 29 lat życia Zofii z Fredrów Szeptyckiej II, ст. 172.

[12] Розговорна мова дома була польська і французька.

[13] В родиннім архіві заховався один такий власноручний лист: Ma chère maman Je Vous envoye (sic) deux dessins l’un pour papa l’autre pour maman — nous nous portons tous très (sic) bien l’embrasse papa et maman Romain 20 8-bre 71.

[14] Лист до гр. Островської з 8. I. 1870. (II, 222).

[15] 29 lat. II, 275.

[16] 29 lat życia II, 329.

[17] Młodość i powołanie Ojca Romana — Andrzeja Szeptyckiego, zakonu Ś-go Baz. W. opowiedziane przez Matkę Jego 1865—1892 (в рукоп.) I, 10.

[18] Лист до п. Стан. Старовєйської з 1876. р. Гл. Tarnowski, Przedmowa, ст. 18.

[19] 29 lat życia II, 332.

[20] Młodość i powołanie I, 25.

[21] Лист до гр. Остр. з 19. пад. 1879. II, 428.

[22] ibid.

[23] Młodość i powołanie, I, 56.

[24] В „Urlaubs-Certificat-i“ поданий Körpermass 190 cm., Brustmass 90 cm.

[25] Антоній Мазуркевич († 1925) довгі літа служив у гр. Шептицьких і розповів про згаданий випадок.

[26] Се свідоцтво звучить:

K. k. Dragoner Regiment Alexander Prinz von Hessen und bei Rhein Nr. 6.

ad Nr. 545 / V : C.

Entlassungs-Certificat.

K. k. Einj. freiwilliger auf eig. Kosten Roman Graf Szeptycki, geboren im Jahre 1865. zu Przybice (sic), Bezirk Jaworów, Land Galizien, katholischer Religion, ledigen Standes, Gymnasial-Schüler [ ] hat bei dem k. k. Uhlanen-Regimente Nr. 1 (sic!) durch [ ] Jahre, acht Monate, [ ] fünf Tage als Einjährig-Freiwilliger auf eigene Kosten gedient.

Dieser [ ] ist berechtigt, [ ] zu tragen. [ ]

Nachdem genannter Einjährig. freiwilliger gemäss Verordnung des [ ] k. k. 1-ten Corps-Commando zu Krakau [ ] vom 2-ten Juni 1884 Militär-Abteilung Nr. 3324 ursachlich seiner unbehebbaren Dienstesuntauglichkeit der Dienstpflicht enthoben wurde, so wird derselbe [ ] auf 6-ten Juni 1884 aus dem Verbande des stehenden Heeres [ ] entlassen. [ ]

Przemysl, am 22. Juni 1884.

K. k. Dragoner Regiment Alexander

Prinz von Hessen u. bei Rhein Nr. 6.

[Підпис нечиткий.]

[27] Сі посвідки звучать:

Breslau den 31/7 85.

Herr stud. jur. Graf Roman Szeptycki hat die von mir im Wintersemester 1884/85 u. im Sommersemester 1885 gehaltenen Vorlesungen über Apologetik mit lobenswerthem Fleiss und Interesse gehört.

Prof. Dr. Koenig.

Herr Stud. jur. Graf R. Szeptycki hat bei mir eine Vorlesung über Logik mit ausdauernder Regelmässigkeit gehört u. zugleich an den von mir gelegentlich geordneten mit regem Interesse teilgenommen.

Breslau d. 31. 7. 1885.

Professor Dr. Baeumker.

H. Roman Graf Szeptycki hat im Winter und Sommer 1884/85 die Vorlesungen über Pastoraltheologie u. Liturgie mit sehr grossem Fleisse und Interesse besucht.

Breslau d. 30. Juli 1883.

Prof. Dr. Probst.

I. D. Romanus Comes Szeptycki, Iuris utr. studiosus, lectionibus per hiemem a 1884/5 et per aestatem a. 1885 de historia ecclesiae universali pariter ac lectionibus de iure canonico per semestre aestivum h. a. in Universitate Litterarum Vratislaviensi a me habitis eximia cum diligentia interfuit,:id quod hisce testor.

Vratislaviae d. 31. m. Julii A. 1885.

Dr. Hugo Laemmer,

Prof. Publ. Ord. Præl. Proton. Cap. Scholast. ac. Off. Epp.

[28] Гл. О. С. — Любий спомин. „Нива“ 1916, ст. 491 і Allgemeine Rundschau 1915.

[29] Мимо сього в р. 1887—89 записався дальше на права в Кракові, в 1889—90 на правн. виділ в Міхені і слухав проф. Pfaff-a, Lammasch-a і Menger-a. Того самого року був записаний у Відні на філ. вид. (філ., матем. і фільол.). Відтак знова в Кракові аж до 31. липня 1891 р.

[30] „Учитель“, ч. 1—2 (1911), 1.

[31] Гл. Нац. Музей ч. 16.201 (128).

[32] Між инш., служив і гр.-кат. пар. в Прилбичах о. Волосови.

[33] Tarnowski — Przedmowa, 20.1.

[34] 29 lat życia, II, 317.

[35] Tarnowski, ibid.

[36] Młodość i powołanie, II, 31.

[37] Młodość i powołanie, II, 31.

[38] St. Tarnowski — Przedmowa, Pisma Zof. z Fred. Szeptyckiej, t. 1. Kraków, 1906, ст. 22/3.