ПРОПОВІДЬ НА СВЯТО РІЗДВА ХРИСТОВОГО

В базиліці св. Петра в Римі

«Веселися, Ієрусалиме, торжествуйте всі любящії Сіона... раждається із Богородици всесовершенний Бог».

(Стих Лит.)

1. У цей торжественний празник Христового Різдва стає нам перед очима ціла ґрандіозна візія найбільшої події на земській кулі в перспективі двох тисяч літ і в земській дименсії, народження воплоченого Божого Сина для відкуплення людського роду і піднесення його знову до небесних висот. Навіть і ті, що легковажать собі вічне і надприродне життя, мусять дивуватись цьому видінню з його різноманітністю і динамічністю. Починаючи від Адама, від його сотворення і упадку і заповіту рятунку, — що прийде час, коли потомок Адама розчавить голову диявола, — удержувалось передання через століття і тисячоліття з роду в рід, від Праотців до Отців, через Пророків аж до народження Божого Сина у Вифлеємі. «Прийшла повнота часу» (Гал. 4,4). І що обіття повнилася.

Який діяпазон у цілій сценерії, від найбільшого примітивізму стайні, «что бо хуждше вертепа? что же смиреншев пелен?» (Іпакой), жолуба, стада худоби і простих пастухів, а навіть брутальности і звірства, убивства немовлят, до найблагороднішої куртуазії ангельських і царських почестей: «Таїнство странноє вижу і преславноє: небо, вертеп, престол херувимскій, Діву, ясли, вмістилище, в нихже возлеже невмістимий Христос Бог, гоже воспівающе величаєм» (Утреня, Піснь 9). А в усій цій історії і драмі пробиваються дві головні провідні ідеї — глибока віра у Христа Спасителя і пливуча з неі чиста, душевна радість. Глибока віра 6 тісно звʼязана з радістю, бо нічого так не переповнює людського серця душевним спокоєм, втіхою і радістю, як саме непохитна віра. Коли людина вірить у Всемогучого Бога, то вона певна успішного кінця свого життя, навіть як вона терпить тимчасові невдачі і поразки. Ба навіть, коли вона страждає від людської злоби, як їй здається, то все те є враховане в Божому Провидінні і в Божій Премудрості, і не відбирає їй спокою та радости.

2. Вірою кріпилися Адам і Ева у своїй недолі, вірою жив Авраам і його потомки, з віри плили пророцтва, віра осяювала й саме народження. Вірила в Спасителя сама Пречиста Діва, яка «породила (Його як) свого сина первородного, сповила та поклала в яслах» (Лк. 2,7). бо памʼятала слова ангела Гавриїла, що «породиш Сина і назвеш Його іменем Ісус. Він буде великий і назветься Сином Всевишнього. І дасть Йому Господь Бог престіл Давида, його вітця, і Він буде царствувати над домом Якова на віки, і царству Його не буде кінця» (Лк. 2,31-33). І оце в яслах лежить, уся ця надія і сподівання — рятунок людства. Вірив св. Йосиф, дивлячись на Боже Дитя, бо одержав поручення: «Йосифе, сину Давида, не бійся прийняти до себе Марію, твою жену, бо те, що в неї зачалось, є від Святого Духа. Вона породить Сина і ти даси Йому імʼя Ісус, бо Він спасе своїх людей від їх гріхів» (Мт. 1,20-21). Вірою були переповнені і пастухи, коли почули від Ангела: «Народився вам сьогодні Спаситель у Давидовім місті» (Лк. 2,11). Вони увірили і пішли з поклоном до Нього: «Ходім до Вифлеєму і побачимо слово, що сталося, про яке сповістив нам Господь» (Лк. 2,15).

Яка глибока віра пробивається у пророчиці Анни Фануілевої і в Симеона, коли держав на руках Спасителя і говорив: «Нині відпусти, Владико, Твого раба по Твойому слову в мирі, бо виділи мої очі спасіння Твоє, що Ти приготовив перед усіма людьми» (Лк. 2,29-31). Скільки віри — «вірою просвіщаєми» (Стих, на Стиховнах) — мусіли мати три царі зі Сходу, не жахаючися жадних перепон, щоб приїхати до Дитяти Ісуса, вложили поклін і царські дари. З цією вірою йдуть до Христа покоління за поколіннями і находять у Нім своє спасіння і потіху — виявляють свою віру і в проповідях, і в піснях, і в музичних композиціях, і в мальованих образах, і в будові храмів-архитворів — від найбільше покірної віри простолюдина до найвищого геніяльного полету розуму і волі. А провідний мотив цеї творчости є: «Сущі во тьмі і тіні знайшли істину, родившогося від Діви Господа» (Світилен).

3. Глибока віра в Боже Дитя дає, як сказано, спокій, втіху і радість, бо всемогучий Бог в в силі зберегти кожного від загибелі душевної і тілесної. І тому Ангел мовив до пастирів, як перше слово: «Не бійтесь, бо ось я звіщаю вам велику радість, що буде всім людям, бо народився вам сьогодні Спас, що він Христос Господь у місті Давидовім» (Лк. 2,10-11).

Це Він, що збереже ваше стадо від диких звірів; не тому, що ви здобули нове майно і забагатіли, але тому, що побачите Божу Дитину в яслах, і Його Матір, і що це Дитя дасть вам щось найвище і найцінніше: рятунок душі, який може подати тільки Богочоловік.

Є люди говірливі, з поетичним полетом, а є такі, що важуть кожне слово і беруть його на вагу золота. До таких належить і св. євангелист Матей. Він дуже скупий і тверезий у словах, а все ж таки аж чотирма словами підкреслює радість в трьох царів, коли вони подорожували до Вифлеєму: «Зраділи радістю великою дуже» (Мт. 2,10). Вже те, що возрадувалися, означало б високий ступінь, а св. Матей додає «великою радістю», і вкінці доповнює опис словом «дуже». Отже найвищою радістю, яку собі можна подумати в людини. А до того, це не були простенькі собі люди, що тішаться чимнебудь, але високо вче-ні, заможні царі — астрономи, які знали вже фізику, математику, історію та й загалом мали найвище тодішнє знання. І вони «возрадувалися великою радістю дуже», що побачать Христа-Дитя, Царя Царів.

Ця радість спільна всім, для яких дорогий прихід Христа і спасіння, перехід із стану прокляття в Боже синівство — рятунок душі і тіла. «Днесь Бог на землю приіде і человік на небеса взиде» (Стих. Лит.). Віра приносить погідний настрій, вдоволення, життєрадісність, а Бог любить «веселія дателя» (2 Кор. 9,7). Тому і вся різдвяна творчість людства носить такий радісний, веселий характер і погідний, бадьорий настрій: «Ликують Ангели на небеси і радуються человіци днесь, іграєт же вся твар рождшагося ради в Вифлеємі Спаса Господа» (Стих. Лит.). Словом: «Всяческая днесь радости ісполняються, Христос родися от Діви». Цьому радісному настроєві дав український нарід свій щирий вислів у коляді: «Возвеселімся всі купно нині».

4. Зокрема гляньмо оком також на наше Різдво. Наш вияв упродовж віків навіть перевищає простотою і безпосередністю душі західню творчість: Свята Вечеря, просфора, мед, пшеницякутя, коляди і різдвяна ікона — це геніяльна творчість, віра в радість українця, в яких він вложив цілу свою душу, віруючу, радісну і вдячну для Дитяти в лелах. Цю першу благовість про народження Христа приніс св. Апостол Андрей на нашу землю для грецьких колоністів і наших предків-скитів, повторювали і проповідували Різдво його ученики, — 50 як проповідувати Христа і Його науку без чудесного окруження ангельськими співами народження Божого Дитяти? Голосили цю саму науку папа св. Климент і папа св. Мартин, яких Боже Провидіння післало на наші землі, проповідували її єпископи і священики за св. Ольги. за св. Володимира — від століть до століть це була радісна новина для поган.

Ми не маємо багато старовинних памʼятників через монгольську руїну, але вже сама коляда — це найкращий вияв і віри в Христа, і радости з неї в житті. Від непамʼятних часів сідає до Святої Вечері і струджений селянин і змучений міщанин-купець, учений і невчений, багатий і вбогий, старий і молодий. Відриваються від своїх зайнять, мовлять молитву, складають собі побажання, радуються, переносяться думкою вище цього світу і своїх земських трудів, турбот та страждань. І в цьому лежить також ця висока, духова, культурна місія Різдва в історії українського народу. Засипані, заметені снігом села, в Навечерія Різдва Христового перемінюються в якесь таємне сяйво від свічок на столі з сіном, книшами і дідухом, радісний гомін колядок і побажань лунає кругом — забавна метушня, біганина з вертепом і звіздою — нараз створився якийсь осередок, повний високих дум і емоції, почувань радости та втіхи, якої не дасть ні танець, ні чарка.

І сьогодні за прадіднім звичаєм, іде з колядою до Христа ввесь український народ, духовні і світські, старі і молоді, колгоспники й робітники, вчені і неграмотні, професори і студенти, багачі і бідаки, політики й економісти, лікарі й інженери, поети й письменники, безпартійні і партійні; знають, що сьогодні Різдво. І навіть вʼязень, що не має змоги святкувати, все ж таки памʼятає і шукає однодумців, щоб з ними порадуватись Святом. У цей радісний і торжественний празник, лунає по всій земській кулі, де живе наш великий народ, коляда: «Бог предвічний народився...» — і в Австралії, і в Аргентині, і в Бразилії, і в Параґваю, і у Венесуелі, і в Америці, і в Канаді, і в Европі і в Азії; а з тим росте і наша національна свідомість — свідомість єдности народу, мимо всіх віддалей і держав. І ця єдність, і її свідомість, мимо спротиву деяких очайдухів, кріпає і ширшає, зближаються до себе наші Церкви, росте взаємне розуміння своїх потреб і осягів. А це випогіднює наше зморщене, насуплене чоло і випрямлює наші згорблені плечі та пригнуті коліна. Христос наша сила і наш обʼєднуючий найсильніший чинник і лучник!

5. Коли ж говоримо сьогодні про Різдво Христове, про Собор Матері Божої і неділю Богоотців, то не можемо не згадати про св. Йосифа, який найкраще знає і розуміє потреби родини і великої народньої сімʼї. Він увесь свій вік посвятив для Христа, для підготування і виховання Його до великої місії. Коли найбільша потреба, тоді чуємо у св. Євангелії про св. Йосифа: Прийми цю Дівицю до себе, не бійся і захорони її, іди записати Марію і себе до Вифлеєму, веди і опікуйся вагітною жінкою кількадесять миль дороги; а коли прийдеш, пошукай якогось прибіжища і нічлігу, знайди поживу, веди до храму Матір і Дитя, втікай до Єгипту перед Іродом, удержуй Дитя і Марію. Він завжди готов дати поміч без найменшого нарікання. Тому св. Церква звеличує і почитає його як опікуна, помічника в нуждах і невтомного робітника. Тому він і найкраще розуміє наші потреби, нашу скитальську недолю і наші переслідування. Він для нас найбільший помічник і заступник, щоб ми тільки звертались до нього і гляділи на нього при яслах Дитяти.

6. А при цьому не забуваймо, що Різдво — це в першу чергу свято дітей і молоді. Вони найближче Христа-Дитяти, вони наша надія і наше майбутнє. Пригадується одна подія — запрошення на остров Мальту в Середземному морі, з нагоди одного національного і церковного свята. Високо інтеліґентна Мальта з давньою культурою, як наша Трипільська, — а св. Павло поставив там першого єпископа, — чарує кожного пришельця. Хто тільки міг, прийшов на величезний майдан, хоч приїхав до них тільки чужий чужинець. І море голов, і тисячі хоругов і прапорів, і співи і промови духовних і світських, державних і городських достойників, військові салюти й оплески, могли зробити помітне враження навіть не то на привиклого до тюремного конвою, але і на найвищих церковних достойників та державних мужів, що відбирали не раз почесті з уряду. І коли треба було в меґафоні привітати народ, і коли вони почули привіт в їх фенікійській старовинній мові, піднявся оваційний гураган радости і вдоволення задля пошанування чужинцем їх національних переконань і церковних почувань. Та серед цього свята найбільш зворушливою була радість дітей. Коли ми входили до катедрального храму, стояли мами з дітьми і плескали руками, а разом з ними і діти своїми рученятами. Тоді стали ясними слова Христа: «З уст немовлят та тих, що ссуть, учинив ти хвалу» (Мт. 21,16). В них нема ні задніх сумнівних думок, ні бажання наживи, ні вирахованости, ні удавання, але безпосередня, ніким незахитана і щира віра та чиста радість невинного серця. А це найцінніший людський скарб, яким так дорожив Христос, І кожний батько і кожна мати нехай зроблять їм Різдво наймилішим і найпамʼятнішим, бо воно в дитини великий завдаток для Церкви і народу на майбутнє. Щоб вони за прикладом Христа-Дитяти росли «слухняні, в мудрості і у ласці в Бога і в людей» (Лк. 2,51-52).

Отож, нехай і цьогорічне Різдво буде виявом нашої глибокої віри і єдности в Христі, якої найкращим свідком аж до крови є ось цей Мученик, який тут спочиває і святкує столітній ювілей своєї канонізації в цьому році. Щоб цьогорічне Різдво було виявом не лише віри, але й нашої потіхи і радости в усіх наших переживаннях. Бо з Христовим Різдвом і ми ростемо, могутніємо і славимося. Славіть Його!