ПОМИНАЛЬНЕ СЛОВО ПРИ ВІДКРИТТІ ПАМ’ЯТНИКА ТАРАСОВІ ШЕВЧЕНКОВІ В РИМІ

Св. Церква заносить в заупокійних богослуженнях благальні молитви за усопших, щоб Господь, через заступництво Пресв. Богородиці і Святих, змилувався над ними, щоб простив їм всі согрішення вольні і невольні та щоб прийняв їх в блаженнім житті до вічного, щасливого, небесного життя. Водночас зазначують богослуження, що вірні, вже тут на землі в своїй пам’яті «творять їм поминання», з вдячності за їх приклад християнського життя, за їх твори, діла і трудяще життя та за дану нам поміч на цьому світі.

Оці молитви заносимо і ми нині, як вірні сини Христової Церкви, розпочинаючи третій літній Академічний Курс Укр. Катол. Університету ім. св. Климента Папи, поминаючи раба Божого Тараса. А чинимо це в 158 рік його народження і 111 рік його кончини, щоб сповнити і його горяче бажання як релігійної людини, оперте на загальноцерковій практиці:

«І мене в сім’ї великій,

сім’ї вольній новій,

не забудьте пом’янути

незлим тихим словом».

А так само, коли «жив в неволі дні і ночі», мріяв він про нинішню нашу молитовну хвилину:

«А може, тихо за літами,

Мої мережані сльозами,

І полетять колись,

На Україну, і падуть

Неначе роса над землею,

На щире серце молоде,

Сльозами тихо упадуть.

І покива головою

І буде плакать за мною

І може, Господи, мене

В своїй молитві пом’яне».

Він вповні був свідомий, що прийдеться йому забиратись з цього світу та й тому писав:

«Та нескверними устами

Помолимось Богу

Та й рушимо тихесенько

В далеку дорогу».

Любов Бога сплетена з любов’ю України, оце його найвищий життєвий ідеал, життєве завдання і життєве змагання. І за те поминаємо ми його ось тут у наших молитвах!

Та заносичи нині нашу молитву за його душу перед Господній Престіл, ми згадуємо його не лише Божим словом, але і відслонюємо, здвигнений йому пам’ятник для утривалення нашої вдячної пам’яті, саме перед цим Українським Католицьким Університетом на вигнанні, бо перед ним не повинно бракувати видного образу Шевченка, як генія українського народу, речника його християнських стремлінь, творчости і неустрашимої боротьби за найвищі і найблагородніші права людини і суспільного ладу, опертих на справедливості і Христових засадах моралі.

Жива

Душа поетова святая

Жива в своїх речах

І ми читая оживам

І чуєм Бога в небесах.

Його маєстатичний заклик:

«Учітесь брати мої…

Своєї не чужої мудрости…»

нехай нагадує кожному студентові, цей не лише особистий, але і всенародній обов’язок, коли він переступає оці університетські пороги. Бо «правда і любов науки збирає в розсіянні сущих» — говорить напис над університетським будинком — і творить їх сильними. Може наш Шевченко і не мріяв про молитовну згадку української громади ось тут в Римі, а все ж таки вона самозрозуміла і природна. В 1857 р. він, звільнений з заслання, просидів в Нижнім Новгороді 5 місяців і тоді написав свою глибокопродуману християнську поему «Неофіти». В ній оспівав він мучеництво перших християн в Римі і то з ніжною любов’ю та співчуттям. Високий, піднебесний порив створив йому ось тут пам’ятник aere perennius від того, який йому нині ми здвигаємо. Лишив собою марію, то перфікацію чистої і повної жертви для Христа! Ми бачимо перед собою Колізей і палати Неронів і Діоклетіянів, і статуї Пріяма і Фавна, муз і грацій, грізних леопардів в музеях і оце чуємо його могутнє слово в обороні Божої правди, яку приносить св. Петро до Риму.

Псалом новий Господеві

І новую славу

Воспоєм честним собором

Серцем нелукавим.

Паде ганебний кумир в судорогах диму і оргій

Ликує Рим. Перед кумира

Везуть возами ладан, мирро

Женуть гуртами християн.

Привозять і Алкида з Сиракуз

Пливе галера.

На галері везуть твого сина

З неофітами в кайданах

І серед пеанів кумирові

Реве арена! На арені

Лідійський золотий пісок

Покрився пурпуром червоним

В болото крови замісився.

Із уст виривається могутнє слово:

Молітеся Богові єдиному.

Жорстокий вид — оргія втихає

Западає ніч над Колізеєм.

Тихо тихо від

Ізза Тібру, із Альбано

Вітер понад Римом.

А над чорним Колізеєм

Ніби ізза диму

Пливе місяць круглолиций

І мир первозданний

Одпочив на лоні ночі.

Тільки ми, Адаме,

Твої чада преступнії

Не одпочивам…

Гриземося мов собаки

За маслак смердячий…

Погончі — рабів раби.

Алкид вже

Не неофіт новий,

А апостол великого

Христового слова

От такий то він! Чи чуєш

У путах спів

Твій мученик.

Поет свято обурюється на злочинців, що розп’яли Божого Сина:

І вона мерзенна Юдея

Заворушилась, заревла

Неначе гадина в болоті

На тій Голгофі розп’яла

Межи злодіями. І стали

Упившись кров’ю кати

Твоєю кров’ю. А встав

От гроба, Слово встало.

А мати Алкида — слова Христа прийняла

Живого істинного Бога та слово правди понесла.

Новий період людства.

А над тією візією мучеництва лине молитва до Божої Матері:

Благословенная в женах

Святая праведная мати.

Не дай в неволі пропадати…

Летучі літа марне тратити…

Пошли мені святеє слово,

Молю ридаючи пошли.

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило

І на Україні понеслось…

А після того поет бажав би:

Помолившись, і я б заснув, так думки прокляті

Рвуть душу, запалити, серце розірвати,

І спокою не дають.

Йому прочуваються крики в казармах:

Айда в казарми! Айда в неволю!

Неначе крикне хто надо мною.

І я прокинусь. Поза горою

Вертаюся крадучися поза Уралом,

Неначе злодій той поза валами.

Оттак я, друже мій, святкую…

Отут неділеньку святую,

…Часи літами

Віками глухо потечуть

І я кривавими сльозами

Нераз постелю омочу.

Оцю «неділеньку святую» ми проводимо по Божому, хоч може не вповні так, як бажав Шевченко, і згадуємо його горе і тугу та й молимо за нього Господа.

О блаженнім успінні подай Господи приснопоминаємому рабу Твоєму Тарасові і сотвори йому вічную пам’ять!