СЛОВО ДО СЕСТЕР, ЗІБРАНИХ НА ЗʼЇЗДІ «CONSORTIUM PERFECTAE CARITATIS»

Дорогі Сестри!

Цього року свято Воскресення припадає тієї самої неділі для Сходу і Заходу та й унагляднює єдність усієї католицької Церкви. Оповідання нинішньої Євангелії про нелукавого Натанаїла є приготоване Євангеліями попередніх неділь: про Закхея, що задля свого малого росту виліз на дерево, щоб побачити Христа, як Він виглядає. Приклад і заохота для нас, щоб і ми піднеслися понад наші життєві журби й клопоти та й ліпше побачили Христа. Наступна притча про митаря і фарисея зображув нам в особі митаря правдиве покаяння; а про блудного сина — пізнання свого грішного стану, постанову поправи і поворот до Небесного Вітця.

Тими Євангеліями є приготоване практичне підготування Христа У виборі своїх Апостолів. Така висока похвала для Натанаїла, що це людина, в якій немає лукавства, є якраз виявом, в яких людях Христос має своє уподобання і якими повинні бути в першу чергу монахи й монахині. Тобто людина щира, не дволична, яка має сталі засади, не хитається на всі боки, тільки раз поклавши руки на чепіги плуга, йде прямо за Христом. Так як Він казав молодцеві, що питався Його, що має робити, щоб осягнути вічне життя.

Дорогі Сестри! Нинішнє питання є якраз незвичайно актуальне для монашого стану, зокрема для монахинь. Стільки тисяч в останніх роках покинуло свої монастирі, опустіли доми молитви й духовного удинення, і повернулись до світу, понад яким казав станути їм Христос. Ваш Конґрес є водночас немов закінченням Ваших духовних вправ і застанов, що виразно зливаються з тими євангельськими оповіданнями й засадами Христа. Розважуючи про єдність основаної Христом Церкви й про одного Пастиря, про найдосконаліше духовне життя і переходячи у Вашій уяві та розумі, впродовж тижня, засади життя євангельських рад, перед Вами напевно стануло питання: яка причина занепаду монашого життя?

А здайте собі з того справу, що занепад найдосконалішого монашого життя у Церкві рівняється занепадові самої Церкви і її пониженню. Здається, що нині ніхто не сумнівається, і Ви також, що причиною є те, що, на жаль, до монастирів закрався світський дух, і що заниділо духовне життя. Очевидно, що світське життя манить та й не вимагає тих змагань і умертвлень, що духовне життя, бо й легше котитися вниз, ніж підноситися вгору. До монастирів закралися деякі особи, які хотіли б знайти там вигідне життя, а не посвяту й працю для Христа.

От минув карнивал, і які то зроблено зусилля і старання, щоб забавитися, розвеселитися, вбратися! Все те скоро переминаюче. А, навпаки, духовне життя каже залишити світ і його вигоди та приємності та посвятитися праці для Христа у школах, захистах, шпиталях, по парафіях, і безустанній молитві по клявурах, у плеканні духовного життя розважаннями, іспитами совісти й іншими духовними практиками. Словом, всього того, що є неприємним для життя, а повне посвяти для Христа, згідно з Його словами: « Якщо хочеш бути досконалим, продай своє майно, залиши свою родину, візьми свій хрест, терпіння, немочі і йди вслід за мною».

На жаль, до монастирів вступили й люди, які шукали вигідного життя, а не посвяти для Христа. От і тепер стає то питання перед Вами в повній силі: найти у посвяті для Христа, в жертвенній праці по захистах, школах, клініках, шпиталях своє найбільше вдоволення і щастя, і бути прикладом для всіх християн. Якщо особи, що ціле своє життя посвятили Христові, що поклали все на Нього, були б невдоволені, це був би знак, що Бог не вистачав, щоб угасити спрагу їхніх сердець. Щасливі й радісні монахині можуть бути для невірних людей більш переконливим доказом на існування Бога, ніж інші арґументи й докази.

В сучасному житті зарисовується два напрями: перший традиційний, а другий т.зв. проґресивний. Перший задержує давній спосіб монашества, передусім головні засади убожества, послуху й чистоти, примінюючи їх до нових інтелектуальних і технічних умовин. Та й він мав найкращі вигляди на розвій і зріст монашого життя. Другий, т. зв. проґресивний розлюзнює засади обітів і дає найбільшу особисту свободу поодиноким монахиням. Цей спосіб життя затривожує саме нині Церкву, бо вносить велике замішання і монаше звихнення, і в тому лежить також велика небезпека деґенерації монашого життя. Поважно думаючі настоятелі монаших Чинів, а також багато єпископів і церковників занепокоєні тим станом та й стараються рішучо протиставитись тому розгнузданню, а один із них виразно сказав: « або ми повернемося вповні до давнього монашого життя, або Чин розвалиться». Дати повну свободу поодиноким монахам чи монахиням вести свій порядок життя без участи у спільних духовних вправах, вставати й іти спати коли хоче, виходити й вертатись до монастиря коли хоче — це значить дати свободу безпорядкові й занидінню духовного життя. Монастир — це не гостиниця й не готель.

У своїй скромності можу Вам сказати, що я був 25 років ректором Великої Семінарії, в якій було 200-300 питомців, а не знайшов я когось, хоч два рази обʼїхав світ, щоб так довго витривав на такому тяжкому становищі, та й з досвіду міг я переконатись, як важлива є духовна дисципліна для спільного життя. Як виглядала б Семінарія — де один бавився б, другий відпочивав, третій учився, а так само вночі — серйозне й поважне спільне життя стало б неможливе.

І тому Ваш Конґрес, який має бути уздоровлюючим рухом монашого життя в Католицькій Церкві мусів над цим питанням найповажніше застановитись і прийняти найбільш рішучі засоби для привернення нормального життя монастирів.

Можете собі представити, який великий вплив має монастир на вірних, коли навіть у лагрі оповідав мені один робітник, що він, будучи ще на волі, ідучи на роботу попри жіночий монастир, задержувався, знимав шапку і з відкритою головою на морозі відмовляв коротку молитву та й ішов дальше, і це було ціле його духове життя, бо до церкви вже не можна було ходити.

Ваш Конґрес має бути якраз уздоровленням і пробудженням із приспаного стану і піднесенням до давніх висот чистого духовного життя. Чи Ви думаєте, що посвята для Христа дає менше вдоволення, ніж усі світські принади? Чи дівчину, яка шукав забав і розваги замужнього життя не чекають хрести родинного життя, в несенню яких вона мусить все таки звертатися за Божою поміччю? Коли отже Ви, своїм духовним життям піднеслися так високо і знайшли в ньому своє вдоволення та щастя, от тоді Ви станули на висоті духовного життя і осягнули вже тут на землі вічне життя та небесний ступінь.

Коли я так нині дивлюся на матеріяльний добробут, на занепад духовного життя, тут мені мимоволі приходить на думку стан переслідуваної Церкви за залізною заслоною, в якому я сам провів 25 років життя. Те все, що відноситься до Бога, до священства, до монашого життя, стало нараз заборонене. У нашій Українській Католицькій Церкві, що числила приблизно 7 мільйонів вірних, цвіло також і монаше життя. Монахині Василіянки, Сестри Служебниці Непорочної Діви Марії, Студитки, Йосифітки, Йосафатки, Мироносиці, Пресвятої Родини, Сестри Милосердя, Витянки. Вони мали у своїх руках захисти, школи, шпиталі, клініки й клявзурові монастирі, в яких плекали духовне життя. В комуністичній « атеїстичній » державі вони стратили право існування, стратили право власности і взагалі можливості нормального життя, і стали ворогами держави. Тих, що працювали по клініках і шпиталях залишено, бо не було ким їх заступити. Монахині мусіли зійти в катакомби зі своїм духовним життям і критися зі Службою Божою, з розважанням, з іспитами совісти й хором. Багато з них попало в тюрми, заслано в Полярію і Сибір, передусім головні настоятельки, і там загинули. Такий стан триває там і до сьогодні, а й ще гостріший. Скільки з них робили всі зусилля, щоб під час ревізій зберегти габіт і там на Сибірі бути в ньому зложені в домовину. Все таки, находяться нові монахині з посвятою, що з нараженням власного життя ідуть слідами своїх геройських попередниць.

Пригадую собі, як із початком совстської влади прибігла до мене ввечорі крадькома одна монахиня Василіянка і з плачем оповідала, як її примушували стати шпіонкою, а вона, не мігши собі дати ради з ними, втекла, і за нею почали стріляти. Або з яким великим споковм духа прийняли клявурові Сестри розвʼязання свого монастиря атеїстичною владою і пішли або до своїх родин або на якісь роботи. Наприклад, около 10 Сестер, що не хотіли підчинитись вимогам большевиків, вивезено на Сибір; з великим зворушенням оповідали, як милосердно їх прийняли на Сибірі тамошні вбогі жителі й християни. Як довідалися, що привезено недалеко до лагру католицького священика, то кільканадцять кілометрів ішли великими снігами, щоб до нього дістатись і висповідатись і запричащатись. Не зважаючи на ті всі жахливі переслідування і знущання, лікарі, інженери, професори вступають до монастирів, хоч свідомі переслідувань, що їх чекають, піддержують монаше життя. Скільки в них сильної віри, Христового Духа й жертви. Гори трупів та ріки крови проляті за єдність Церкви і її єдиного Пастиря. Своїми молитвами й прикладом глибокої католицької віри поможіть їм у їхніх стражданнях.