СЛОВО З НАГОДИ ПОСВЯЧЕННЯ ЦЕРКВИ ЖИРОВИЦЬКОЇ БОЖОЇ МАТЕРІ І СВЯТИХ МУЧЕНИКІВ СЕРГІЯ І ВАКХА

«Во імя Отца і Сина і Святого Духа, Амінь».

«Радуйся Богородице, із Тебе бо возсія світ правди». — Ці слова, які наша Церква споконвіку співає в честь народження Пресвятої Богородиці, відносяться також і до цього храму, в якому збереглася її чудотворна ікона. Впродовж століть він став осередком наших вірних на поселеннях, і то осередком в центрі християнського світу, до якого ми ходили довгі, довгі літа і до якого ми нині прийшли, щоб його, після збурення і відновлення, наново посвятити.

Нинішнь посвячення навіває на нас давні спомини майже за 400 літ, спомин недавнього свята Різдва Пресвятої Богородиці, якого ми не могли підпразнувати у свій день задля тутешніх робіт, і празник святих мучеників Сергія і Вакха, яких ікону тут бачите, чудесно збережену, подібно як і ікону Жировицької Божої Матері, по італійськи названу «Дель Паскольо», що красується за престолом.

Два мученики замучені 303 р., були старшинами, високими урядниками імператора Максиміліяна, а коли прийшлося їм приносити жертву богам, то вони відказалися і тоді імператор заслав їх, по довгих терпіннях і пониженнях до Месопотамії, де вони пострадали і смерть. Ім був присвячений інший недалекий храм, який зруйновано, а його деякі гроби перенесено до нашого. Спочатку для нашого народу, для тодішнього, одного з найбільших наших митрополитів, Йосифа Велямина Руського, Святіший Отець і кардинали призначили недалекий храм св. Лаврентія.Але коли там було невигідно, передали теперішній із забудованнями, і він став нашим осередком в Римі та від того часу оттут царствують серед нас оті два мученики св. Сергій і Вакх.

Чому? Вони так гарно підходять, і сказав би, з таким співчуттям вони серед нас перебувають, бо вони для нас є прикладом муки, страждань і терпінь, не зважаючи на всі великі почесті. Бо впродовж цілої історії просвічувало нам терпіння і страждання і мучеництво. Не нарікали ми і навіть не можемо нарікати за те на Господа Бога. Але навпаки ми дякували за них і дякуємо, тому що це найкращий спосіб служити Богу і найліпший спосіб також зберегти своє святе життя.Нехай отже ці два мученики просвічують нам, своєю неустрашимістю аж до крови, і на дальше у цім храмі цілому нашому народові і будуть нашими опікунами, нашими оборонцями і нашими заступниками.

Святим дивом цей храм, який названо в Римі «Сан Серджо е Бакко», дістав і другу назву, яку ви нині, на молитві посвячення вівтаря чули, а саме Рождества Божої Матері.

Тому 500 літ, десь в 1470 р., точно не можна встановити дати, коли там у Жировицях, на межах Білої Руси і України, появилася пастушкам в лісі, на дереві, невеличка ікона Божої Матері: вона засіяла світилом, і хлопці пастушки побігли врадувані і принесли її до боярина Солтана. Але він думав, що це не є поважне, бо це діти принесли, може бавилися і їм щось привиділось та й не звернув на це уваги і поставив іконку на бік. Тимчасом на другий день вона знову обявилася там само в лісі і знову ті діти принесли її до нього. Тоді тверезий боярин Солтан зрозумів, що то не звичайна собі справа і що не можна її легкодушно трактувати. Побачивши це чудо, здав собі справу, що то велика подія і тому збудував там церкву і монастир. Це, мої Дорогі, свідчить найкраще, що це світло дійсно вовсіяло у тих лісах для порятовання того бідного народу, і піднесення віри і скріплення його спасення.

Спочатку XVII ст., оттут за стіною, відкрито також ікону Жировицької Божої Матері, і це місце зазначено окремим написом, що можна і тепер побачити. Тодішній наш апокризарій — прокуратор, представник митрополита, наказав відновити церкву. Коли мулярі зачали відшкробувати стіну, побачили вони якісь ноги намальовані на стіні, якусь руку, і тому закликали прокуратора, але він казав заліпити цю частину цементом назад. Та на дивне диво, на другий день побачили те саме, і так показалася на стіні ціла ікона, яка точно представляє Жировицьку ікону, лише в побільшеному виді. Коли так придивитися ближче на лице ікони, то воно дійсно дуже простеньке і невиконане мистецькою рукою славного маляра. Воно дуже скромне, як воно нашому побожному народові являється в Пресвятої Богородиці. Зверху воно тепер прикрите золотою ризою і оставшими дорогими жертвами.

Щойно пізніше Папа Климент XI сказав із захистії перенести образ із стіною і прицементувати так, як він сьогодні є. І як свідчать оті наші перші, другі, треті, четверті написи, і на тих, на яких ви стоїте, та й може їх є ще більше, але ми не могли їх відшукати; багато людей приходило, світило лямпи, і тоді зачали творитись чуда. Приходили достойники, навіть папи, як свідчить там напис на памятку прощі папи Іннокента XIII. І так воно діялося і продовжувалось і пізніше. Але через війни, заворушення, поділи держав, були унеможливлені подорожі і відвідини з Батьківщини, і тому то ікона неначе пішла в забуття. Сьогодні ми незвичайно вдячні Пречистій Діві Марії, що дійсно лише завдяки їй ми могли, по великих труднощах, відзискати цей храм і вознести нашу молитву і пісні до святих мучеників Сергія і Вакха, і Пресвятої Богородиці, щоб вона, як дотепер, була все нашою заступницею і помошницею.

А це дійсно доказ, що вона хоче бути серед нас. Амінь.