СЛОВО МИТРОПОЛИТА В МОЛИТОВНИЦІ АРХИМАНДРІЇ ВАСИЛІЯН

Дорогі Браття, — слухаючи тих високих Божих слів Впр. Отця Протоархимандрита на наше привитання, приходить нам на думку одна леґенда, яку нераз можна було чути і між монахами. Йшов раз один священик-чернець на Богослуження, і думав над словами св. Письма, що то вони значать: у Бога один день, як тисяча літ, а тисяча літ, як один день: « Бо в очах Твоїх, тисяча літ-немов день той вчорашний, що він проминув і як сторожа нічна (Пе 90,4)... Що в Господа один день немов тисяча літ, а тисяча літ немов один день (2 Петр 3,8) ». І роздумуючи над тим, він задержався, йдучи самітно в дорозі до церкви. Не міг ніяк цього зрозуміти! І стоячи думав він і думав. І ось, отямився і сказав: « Таж я мушу йти на Богослужбу ». Продовжуючи свою дорогу він кругом себе бачив якісь великі зміни, наче дерева не ті самі, і церква здається змінилась, а люди вже зовсім інші. І став він і дивився, і глядів; І люди на нього, а він на них. Та в жоден спосіб не могли зрозуміти що то сталося. І вкінці розпитуючи, він дізнався, що тут колись у давніх-старовинних часах, як собі переказують одні одним діди й прадіди, йшов чернець на Богослуження, задумався, і десь зник, А люди ждали-ждали, і не діждалися. І так минуло тисяча літ! І він щойно зрозумів, що то саме він той, що йшов до церкви та й думав, що то означає в Господа Бога тисяча літ як один день, а один день як 1000 літ.

Може й, Дорогі Браття, не минуло аж так багато, тисяча літ, але понад 25, несповна пів століття. А скільки вже змінилося. І храм цей уже не той, що був тоді, коли ми молились в Ньому. Він нині величавіший і кращий. І ви, Дорогі Браття, не ті самі, що були перед вами.

Ваші діди й прадіди вже лежать у могилах і спочивають на лоні св. Василія. Вони віддали свої праведні душі, скінчили свою працю і вложене на них Богом завдання. Ваші Протоархимандрити, ваші Протоігумени й Ігумени, Отці і Браття перейшли, по цій св. землі і скінчили свій славний біг життя і віру зберегли, як каже св. Павло (2 Тим 4,7).

Скінчили його славно й за це одержали від Господа Бога належну заплату — вінець слави. Це справді було подвижне життя: повне трудів, умертвінь і жертв. Але, Дорогі Браття, вони відходячи, не відійшли від нас, зовсім і всеціло. Не відійшли вони безслідно, бо лишили тут між нами свій труд, свій дорібок; лишили свою працю, словом — оставили свій мозок і свій дух. І ними і з тим нині ви, перейнявши цей спадок, продовжуєте зачату св. Отцем Василієм Великим працю. Стаєте в ті ряди, щоби дальше продовжувати те, що вам поставив перед очі великий ваш Основник. Він то витиснув печать свого духа на ціле, не тільки східне, не тільки на ваше василіянське монашество, але можна сказати, на все чернецтво католицької Церкви.

Переймаючи той великий спадок своїх попередників, буває звичайно таке, що остаються в ньому різні недотягнення, остаються браки і похибки, які треба справити, і призадуматися над користуванням спадку, бо часи йнакші й вимоги інші. Треба від них учитися того досвіду, якого вони набули, але й треба самому своєю працею, своїм трудом, своїм розумом, а передовсім ревною молитвою й умертвінням промощувати дальший шлях у Господній винниці — у людському житті. Можна навіть сказати, що не одне треба й справити. Це відноситься, Дорогі Отці і Браття, не тільки до Вас, як монахів, не тільки до Вас, Отче Протоархимандрите, як нині голови ОО. Василіян, але загалом до цілої нашої Церкви, що після того страшного переживання і гіркого досвіду, які ось як Ви бачите, на жаль, ми представляємо і наглядняємо, перед вами нашої колись славної цвітучої Церкви, треба учитися, щоби не поповняти тих самих похибок, які робили наші попередники.

Нема найменшого сумніву, Дорогі Браття, що одною з найголовніших причин нашого упадку — це брак єдности. Не тільки брак єдности в народі, не тільки брак єдности в Церкві, але брак єдности навіть і в єпархії, у співжиттю й у проводі. Це слідно було, і нераз нам витикали тим наші вороги, і користали якраз з того розбиття і роздору, щоб стерти з лиця землі нашу Церкву. Тому найперше нашою провідною думкою мусить бути: За всяку ціну вдержати єдність, бо тільки в одності сила: « Щоби вони були одно», — це угольний камінь Христової Церкви (Ів. XVII, 11). Було би дуже сумно, коли б ми перейшли той страшний, жахливий шлях нашого упадку і розламу, того розбиття і розгрому нашої Церкви, і нічого не навчилися. Говорять тільки про Бурбонів, що вони нічого не забули, але й нічому не навчились. Та, мої

Дорогі, коли стоїмо тут перед вами, як той свідок тої великої жахливої, церковної руїни, водночас можна би сказати, що може — дай Боже, щоб так було, може ми є й тим першим, найнедостойнішим вістуном відродження нашої Церкви. Так здається, неначе б якийсь промінь по тих великих зусиллях св. Отця і всіх найблизших співпрацівників св. Отця, наших Владик-Митрополитів, архиєпископів і єпископів, неначе б Господь Бог змилосердився і вислухав тих молитов ревних і усильних молитов, і великих жертв не тільки наших, але цілої католицької Церкви. Тому перед вами, Дорогі Браття, отвираються нові горизонти на Сході й на вигнанні, щоби говорити знову словами св. Павла: « Широко відчинились великі двері, та багато противників » (1 Кор 16,9). Нема сумніву, що ви завдяки Ап. Престолові на закордонах здобули великі осяги своїми подвигами і своєю ревною працею, і що ви добилися того, чого може не могли здобути ваші попередники. За кордоном ви розповсюднилися по цілому світі. Буквально в усіх частях нашої планети ваші монастирі. Там голоситься слово Боже, там є наглядний приклад найвищого християнського життя. Та, Дорогі Браття, основою у вас була є й буде наша рідна Церква і рідний край, бо там росла Ваша сила, там процвітав ваш монаший дух, Ваш Чин. Справді, коли відкриваються перед Вами нові виднокруги, то це є нові безкраї ниви душпастирської праці. Але Ви виходячи там на них застанете, інші облоги, далеко іншу культуру і інший суспільний лад. Застанете не тільки іншу техніку, але й іншу психіку. Застанете там «багато противників», спустошені церкви зматеріялізований народ, воююче безбожництво, застанете там вороже наставлення супроти Церкви й релігії та супроти всього, що є святе. Одначе водночас знайдете там й людей у яких тліє Божа іскра, в яких живе ще Божий дух. Застанете там людей вірних з первісних християнських спільнот. Там побачите ще ті довгі молитви, ті великі умертвіння, ще знайдете поклони й строгі пости, словом геройські подвиги християнської любови. Те все там знайдете перемішане. І завданням вашим буде поправити той стан, і піднести його, скріпити добре, виполоти зло й помогти розвинутися святості, щоб там знову зацвило буйно церковне життя, як воно процвітало колись на наших землях. Це не відноситься тільки до нашої Західньої України. Говоримо це про весь, як нині називається, Союз. Бо наші вірні й ваші монахи розсипані там по всім усюдам. І там ці безкраї, астрономічні простори показують вам скільки ще жде Вас праці, скільки мозолів, скільки молитов, умертвінь, пожертвувань і самозаперечень.

В тій праці треба вам памʼятати про дві головні засади: Треба вам по-перше тямити, що треба буде посвятити себе цілого і то без застереження! Воно справді виглядає парадоксальне, але в дійсності воно так є.

Кровава праця здвигнена нашими батьками в великій мірі лежить у руїнах. Вправді ще живе Церква в катакомбах, але треба її видвигнути на Боже денне світло. Тому треба буде впрост зачинати деколи від початків, але не таких початків, наче би зовсім нічого не було і творити щось нового, але від початків двигнення з руїн того всього що було, бо тільки будуючи на нашому минулому не лише в церковному але й народному житті, ми маємо запевнений шлях, і то простий і переможний шлях.

Та думаючи про те, Дорогі Браття, треба памʼятати й про другу засаду, щоби могти щось зробити для Бога, щоби могти щось створити, щоб могти розвинути діяння, щоб могти кинутись у вир праці не тільки своєю власною особистою душею, але й душею цілого монастиря, — треба пам'ятати, що то велика ласка Божа, як хто може щось чинити для Бога. Нам так здається завжди, що як я вже посвятився, як я вже хочу творити щось для Бога, то я вже велику зробив для Нього ласку. Ні, ні, Дорогі! Можемо сидіти днями, тижнями, місяцями, літами, десятками літ, і здається, що горить серце, гори перевертало б, та тут звʼязані руки й ноги й ви не можете двигнутися. Можете час від часу хіба відмовити молитву, а може й того не дадуть вам. Нераз ви би хотіли, а Господь цього не бажає. В вас нераз збуджується та свята зависть, що другі нації працюють, поширюються, організуються, скріплюються. А тут! Дійсно як той Єремія стоїш над звалищами і ридаєш душею.

Справді, не належимо до тих, що то люблять плакати і бідкатися, але треба мати камʼянне серце, треба бути хіба циніком, що їх на жаль в нас не брак, щоби на вид тої великої руїни, не зворушитися, та, щоб не піднести до Бога очей, і не повторяти молитви Христа! А всеж таки як можливе нехай віддійде ця чаша від нас, нехай не збещещується, але прославиться Твоє імʼя. Ті дві начальні засади, нехай присвічують Вам у майбутньому на тлі великих і високих правил св. Отця Василія Великого і вказують певний шлях духової перемоги у важкій і тривожній праці. Тимбільше, що там застанете розсіяних і розбитих ваших предтеч, які вам уже промощують дорогу. Та нинішня Служба Божа нехай буде завдатком тої надії на кращі часи.

І здається не за горами той день, завдяки надлюдським зусиллям св. Отця, про який згадував о. Протоархимандрит « возрадуємся і возвеселімся »! Дай Боже, щоб ми вскорі і справді могли повторяти за Псальмопівцем: « Возрадуємся і возвеселимся за дни в няже смирил ни єси, літа в няже видіхом злая » (Пс. 90,14.15).