СЛОВО ПРО ВСЕЛЕНСЬКИЙ СОБОР В ІТАЛІЙСЬКОМУ ТЕЛЕБАЧЕННІ

Митрополит Кир Йосиф Сліпий виступив у пʼятницю 14 вересня о год восьмій вечером в італійськім телебаченні з промовою про значення Східної Церкви у Вселенських Соборах взагалі й в цьому Соборі зокрема. Мільйони італійських телеглядачів мали в той спосіб можливість побачити геройського українського Митрополита, що втішається в цілому культурному світі, а особливо тут в Італії, що є його нинішнім тимчасовим осідком, глибокою пошаною й щирою прихильністю.

Телебачення представляє Митрополита в ватиканськім парку, де він, сидячи на одній із лавок, виголошує своє слово. Підчас промови в телебаченні висвітлені також і інші місця Риму, де Митрополит Йосиф відправляв Богослуження, або висвячував нових українських свяще-ників. Ціла телепередача викликала на італійських глядачів дуже глибоке позитивне враження. Митрополит говорив італійською мовою.

Нижче подаємо наш український переклад тієї промови.

***

1. У цій короткій розмові розкажу про історію й значення Східного Християнства в різних Вселенських Соборах. У них Східна Церква діяла як підмет і як предмет. Як підмет вона брала участь у всіх рішеннях Соборів, в приготуванні соборових канонів та в шуканні засобів, щоб запевнити розвиток Церкви на майбутнє. Як предмет: про неї велися часто переговори в справі її зʼєднання з Вселенською Церквою. Присутність Християнського Сходу на Вселенських Соборах мала завжди велике значення. У перших восьми Вселенських Соборах, що головним чином були твором Східної Церкви, означено й оформлено найтрудніші й найосновніші догми-правди віри вселенської християнської науки: догму Пресвятої Трійці та цілу Христологію. Рішеннями тих Соборів Церква збереглась від єресей та сектяретва. Вони також окреслили принцип єдности Церкви на майбутне.

2. Одначе потому прийшло нещасне розʼєднання: лінгвістичні різниці, що не дозволяли взаємно собі вияснити назріваючі доктринальні різниці, ворогування між народами, поділ імперій і інші політичні події спричинили роздор в Церкві, знищили її єдність. Однак рівночасно не забракло стільки шляхетних зусиль, щоб відновити й зберегти єдність Старинної Церкви, особливо в XI-XV століттях.

Пригадаємо тут таких великих і святих мужів як александрійського патріярха Петра (проти Керулярія), патріярха Вехоса, патріярха Бессаріона і митрополита Іздора на Ліонськім та Флорентійськім Вселенських Соборах, та багато інших, імена й зусилля яких є нам відомі й тих, про яких в історії не полишилось згадки.

І ми не повинні забувати, що київський митрополит Ізидор порадив Папі Євгенові IV-ому, щоб він не пішов на Собор у Пізі й в Базілеї, які намагались обороняти хибне вчення про вищість Собору над Папою, а натомість, щоб розпочав переговори із Східною Церквою В той спосіб було знищено цю західну хибну науку, що була б ще полишилася через десятки років в лоні Церкви. Так авторитет Католицької Церкви зміцнився, а Вселенський Собор, що розпочався в Феррарі (Італія) # продовжався потім у Флоренції вияснив теологічні й дисциплінарні різниці між Сходом і Заходом, відновляючи через деякий час вдність Христової Церкви під проводом єдиного видимого Пастиря —

Папи. Флорентійський Собор не зумів надати тривкости цьому зʼєдиненню, однак його рішення й доктринальні окреслення стались міцною основою для єдности Церкви та дороговказом на майбутнє. Частина греків, вірмен, коптів, українців, білорусів, румунів та росіян полишились вірними Вселенській Церкві під проводом Римського Архієрея і слід сказати, що вони були завжди живим і тривким мостом, що веде до зʼєдинення, помимо спротиву їх незʼєдинених братів.

3. Коли турецький наїзд на Европу утруднив справу зʼєдинення з цілим Християнським Сходом, тоді Українська й Білоруська Церква в році 1596 підчас Берестейського Синоду вирішила заявити свою влуку із Святою Римською Столицею, підчеркуючи устами мого славного попередника митрополита Іпатія Потія, « що ми не впроваджуємо нічого нового, а відновлюємо стан Церкви наших попередників, тобто митрополита Ізидора на Флорентійськім Соборі її передше». Апостольська Столиця, принимаючи ці дві Східні Церкви, не показалась цим « поспішною » чи « нетерпеливою», як це дехто неслушно старається докавати. Зʼєдинення частин розʼєднаного Сходу була життєвою конечністю для Церков поодиноких націй, що шукали помочі в Святої Столиці, щоб не загинути. Отож нічого дивного, що вони, намагаючись за всяку ціну повістатися в єдности, судорожно вхопились за деякі несуттєві ознаки католицькости, деформуючи в дечому свій східний обряд і церковну дисципліну. Тут однак з жалем мусимо сказати, що деякі лжеревнителі католицькости, в цілі зміцнення своєї національної геґемонії, замість зосередити свої зусилля на притягненні до зʼєдинення некатоликів, ідуть лінією меншого опору, примушуючи католиків східних обрядів переходити на латинський, всупереч виразним заборонам Римських Папів. Цією своєю безглуздою дією вони підкопують основи Католицької Церкви.

Відносно вище натякнутих закидів « поспішности » чи « нетерпеливости » Католицької Церкви, що нібито виявились у прийнятті до єдности Української й Білоруської Церкви, нехай буде мені вільно висловити мою особисту думку. Протягом XVI-ого століття Захід не дуже-то цікавився Східною Церквою, тому що був змушений заниматись євангелицьким протестантами. Наслідком цього католицькі полемісти обмежили католицьке ставлення в різних питаннях до надто вузького засягу. Сучасні католицькі теологи стараються поширити теологічний круговид та спростувати деякі колишні ставлення, особливо відносно єдности Церкви та її мандату зберегти незмінним св. Письмо та Передання.

4. У Другім Ватиканськім Вселенськім Соборі історичне значення Східної Церкви проявляється з рівною силою як у минулих віках. Східна Церква є важливим видимим знаком єдности, католицькости й універсальности Церкви. І це не тільки задля своєї прекрасної східної зовнішної екзотичности, що так приємно відбивається своєю урочистою величністю на тлі маси західних Єпископів підчас соборових засідань, але передовсім тому, що розширює поняття католицькости й універсальности своєю дисципліною, літургією, обрядом і мовою. Зібраним у той спосіб Єпископам справді достосовуються слова св. Павла у своєму посланню до Коринтян: « Ви є свідоцтвом...» (ІІ Кор. 3,2). Це послання всім відоме... його читають усі християни... воно написане Духом Господнім.

Представники Східної Католицької Церкви діють у різних соборових комісіях, забирають голос у всіх питаннях, що торкаються Церкви, висловлюючи в усьому свої погляди в дусі своїх церковних традицій. Нинішній Вселенський Собор прийняв дуже шляхетне наставлення зглядом Східної Церкви, як про це свідчать приготовчі схеми, що основуються на енцикліках звернених до Східної Церкви Вселенськими Архисреями: Львом XIII, Пієм Х, Пієм XI, Пієм XII, і особливо Іваном XXIII, як також поученнями Папи Павла VI-ого. Всі ці Вселенські Архиєреї відзначились великодушністю та свідомістю своєї відповідальности як Видимі Голови Церкви « in toto orbe terrarum » (« у цілому світі »).

5. Папа Іван XXIII вказав Церкві своїм глибоким і далекозорим умом, а ще більше добротою свого серця, новий спосіб зближення між християнами. Він промостив дорогу до зʼєдинення розʼєднаних братів і в своїй геройській покорі так заявив Східним незʼєдиненим християнам, які кидають вину роздору на Захід: « Не бійтеся, вину роздору беремо собі також і ми на наші плечі».

Очевидно Собор не могтиме заниматися всіми місцевими подробицями: одначе найважливіша річ 6 уточнення засад, які часто з труднощами й пожертвою треба буде вводити в конкретне життя.

Багато закидів, що роблять Церкві Східні незʼєдинені брати, уже належать до історії й через те вже полишились без значення. Як це заявив Папа Пій XI, пророблені помилки слід приписати поодиноким особам, яким забракло належної культури. Свята Церква проробила велитенські зусилля та численні намагання поступити до кращого, хоч деякі її бажання є ще на жаль не сповнені, особливо « propter politicas relationes et constellationes » (« з причини політичних відносин і угрупувань »). Ми Східні християни мусимо признатись, що багато речей, на які ми нарікаємо, сталися « propter negligentiam Orientalium » (« з причини занедбаности Східних християн »). Багато енциклік виготовили Римські Архиєреї останніми часами в користь Східного Християнства. Ці енцикліки є справді прославленням Східних Церков. Одначе їх практичне застосування натрапило на великі труднощі на територіях, до яких вони відносилися, а самі Східні Християни могли зробити багато більше в цьому напрямі.

6. Також і я, як приналежний до Східного Християнства, бачу багато перепон для розвитку й поступу в справі зʼєдинення Східної Церкви; одначе бачу також і не менші можливості успіху, якщо поволі-поволі буде усунено ці перепони, та причини негодувань. І не має сумніву, що своїм життям, яке розвивалося # розвивається у відмінних обставинах від західного, своєю богословською наукою, що часто відзначується великою оригінальністю, своїм духовно-контемплятивним життям та всіма іншими своїми особливостями Східні Християни виявляють ще й тепер універсальність Церкви та пригадують Християнському Світові, що Захід одержав християнську віру від Сходу!

Так у Вселенському Соборі показується правдиве лице Католицької Церкви. Тому що Ісус Христос оснував єдину універсальну Церкву під проводом єдиного Видимого Пастиря, не має місця на якусь західну чи східну автономію; одначе в розвитку місцевих Церков протягом століть верховна власть Вселенського Архиєрея виразно або мислено удобрила різні їхні традиційні особливості.

Ніхто не може забороняти католикам, а особливо східним, жалуватись і протестувати проти релігійних, обрядових і дисциплінарних надужить і утисків та добиватись своїх прав. Однак критика не має статися манією, що шкодила б святій справі. Передовсім повинен владарювати в християн дух єдности й підчинення Вселенському Архипастиреві, зокрема підчас Вселенського Собору. Кожний Єпископ є Єпископом « pleni iuris » (« повноправний ») доти, доки полишається в злуці з апостолом Петром. Коли ж він відлучується від Петра, його становище стається ненормальним. Через те всі Східні Християни є переконані, що роздор не є нормальним і постійним становищем, а хворобливим. Юрисдикція в Церкві « non est collegialis » (« не є збірною »), тобто зложеною збірно з юрисдикції Папи й з юрисдикції всіх Єпископів світу: зовсім ні! Юрисдикція Папи є верховною, а їй є підчинена юрисдикція Єпископів, так як Апостоли були підчинені св. Петрові. Існування такої верховної юрисдикції в лоні Церкви признають також і Східні Християни.

Сам же Вселенський Собор це — не збір Єпископів, так як не є збором Кардиналів; це навіть не збір Представників Церкви, а сама Вселенська Церква, що непомильно вчить в супроводі Святого Духа.

Через те, особливо в наших часах, ніхто не може бути байдужим супроти єдности Христової Церкви. Стратегія нинішньої релігійної душі вимагає перш усього ЄДНОСТИ.