СЛОВО В ПʼЯТУ РІЧНИЦЮ СМЕРТИ ОТЦЯ КИРИЛА КОРОЛЕВСЬКОГО

Подаємо за «ЛьʼОссерваторе Романо» з дня 22 квітня 1964 р. проповідь, що її виголосив Митрополит-Первоієрарх Кир Йосиф у грецькій Колегії св. Атаназія в пʼяту річницю від дня смерти Отця Кирила Королевського.

Во імʼя Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

Один з найважливіших законів Ісуса Христа, що глибоко врізується в життя людини, це Його слова: «Коли хтось хоче йти вслід за мною, хай відречеться себе самого» (Мт. 16,24). Скільки мільйонів ревних апостолів-ентузістів знайшли Ісуса Христа впродовж цих двадцять сторіч; вони відреклися життєвих вигод, своїх людських і земських бажань, матеріяльних вимог і багатства, і взяли на себе хрест Ісуса, щоб так здійснити великі ідеали Божого Царства: Христової Церкви на землі. І в рядах цих незлічимих апостолів видніє постать отця Кирила Королевського, прикрашена великими християнськими чеснотами і неустрашимою мужністю.

Нині відзначаємо пʼяту річницю з дня його смерті. Ще не багато часу уплинуло від 19 квітня 1959 року, а вже тут мало присутніх з його друзів, співробітників та ровесників. Тому конечною здається ця поминальна відправа за його праведну душу і відзначення його багатого труду для Католицької Церкви, передусім для Східної Церкви, особливо в цім храмі св. Атаназія, де о. Кирило стільки разів відправляв і солітургізував.

Отець К. Королевський, родом француз, син лікаря, народився 16 грудня 1878 року в Каен. Виростав, як всі французькі юнаки. В його молодечій душі скоро виявився нахил до молитви і зацікавлення Церквою, хоча тоді у Франції загальна опінія була під повним впливом лібералізму. До рук юнака попали деякі книжки (між іншим, Енцикліка «Orientalium dignitas», праці о. Мішеля тощо), що розкрили йому нові обрії у пізнанню Східних Церков та їх проблем, про крайню конечність засобів і робітників для них. В Парижі почав відвідувати церкву східного обряду «Saint-Julien-le Pauvre»: і там він відчув невідкладно в повній силі голос священичого покликання, та вступив до Семінарії Отців Сульпіціянів, рішений статись священиком східного обряду. Був наділений від Бога великими здібностями ума. А тому що по закінченні богословських студій не міг тоді в Парижі одержати свячень в східному обряді, покинув столицю і виїхав до Дамаску, де представився Мелхітському Патріярхові Герайджірі. Ієрейські свячення одержав 24 серпня 1902 року з рук Патріярха Кирила Ґега, прибравши імʼя Кирило на місце попереднього Жан-Франсуа-Жозеф.

Внедовзі після того став професором в Бейруті і співробітником в журналах: «Echos d'Orient», запрошений о. Л. Петі, асумпціоністом, професором в Кадікей; і в «Al Machriq» (1905-1909). З великим запалом почав вивчати історію Східної Церкви, пишучи чимало статтей про Мелхітську Церкву. Ця праця поклала плідну вступну підготовку до нарису в трьох томах історії Мелхітської Церкви: «Histoire des Patriarchats Melkites». На якийсь час замешкав також в Єрусалимі в монастирі місіонарів Отця Фуко (P. Charles Foucauld), званих «Білими Отцями» (Pères Blancs)

Року 1907 о. Кирило прибув до Риму на святкування XV сторіччя з дня смерті св. Івана Золотоустого. З цієї нагоди він написав кілька статтей про св. Івана Золотоустого і, довідавшись в міжчасі багато про Митрополита Шептицького, подався до Львова і тут вирішив перейти до: Камʼянець-Подільської Єпархії в Росії, яка підлягала Митрополитові Шептицькому. Від того часу (1907 р.) він посвятив себе і для словʼянського Сходу. Найбільш болючим для нього був факт латинізації Східної Церкви. Всією душею він відчув пониження Східної Церкви, покиненої можними цього світу, аристократією і багатими, а підтримуваної лише бідними шарами суспільства міщан і селян. Не маючи можливости дістатись до Росії, вернув до Риму для доповнення своїх студій.

І в цьому періоді він заінтересувався також італьо-греками Калабрії та Луканії, а водночас співпрацював у журналі «Виссаріон» («Bessarione»). Ввесь пройнятий бажанням рятувати Східну Церкву з її обрядами і правами, з живим зацікавленням прочитав документ-зарядження Папи Климента VIII про зберігання грецького обряду, та увійшов у співпрацю різних журналів і енциклопедій. В міжчасі вибухла перша світова війна, і о. Королевський мусів повернути до Франції. Під впливом російської царської пропаганди, дуже поширеної тоді у Франції, був арештований з причини своїх звʼязків з Митрополитом Шептицьким. Були це найтяжчі роки для нього, але не зневірився. Звільнений з увʼязнення, зараз після закінчення війни повернувся до Риму і тут приніс велику прислугу в організуванні праці на користь Східної Церкви своїм знанням східних мов і теології. Він навʼязав зносини з о. Плакидом де Местр (Placide de Maistre) та з іншими орієнталістами, як проф. Забугін, о. Веригін, о. Березовський. В міжчасі Папа Венедикт XV 1917 року створив Священну Конгрегацію для Східних Церков та Інститут для східних студій. Одночасно о. Кирило співпрацював у Ватиканській Бібліотеці для східного відділу, а Папа Пій XI 1926 року іменував його Консультором для Східної Конгрегації; тут він розвинув свої високі здібності і широку культуру. З доручення Пани Пія XI він їздив також на Словʼянський Схід і до Греції збирати книжки і рукописи.

Року 1920, вже по війні, прибув до Риму Митрополит Андрей Шептицький; звідси, іменований Апостольським Візитатором, виїхав до Америки. Коли в 1923 р. повернувся до Риму, о. Королевський разом з ним заснував «Студіон». В тому ж періоді закупив він терен на Монтеверде, плянуючи побудову монастиря для Студитів. Опісля Митрополит доручив йому збирати документи для беатифікації Митрополита Йосифа Рутського (1613-1633), бо відколи Шептицький став Митрополитом, розпочав збирати в Римі документи, що відносяться до нашої Церковної Унії.

Він, Митрополит, сам вложив багато своєї праці і гроша, покликав до цієї праці ще деяких архівістів, серед яких найбільше труду доклав о. Королевський. Овоч цієї праці — 15 грубих томів зібраних документів.

В 1927 р. о. Королевський був іменований на члена Комісії для Росії, як священик приналежний вже до створеного тоді Російського Екзархату; 1929 року покликано його на члена до підготовчої комісії для Кодифікації Східного Церковного Права. В 1931 році був іменований в склад Літургічної Комісії, яка при його співпраці розгорнула велетенську працю, виготувавши видання численних літургічних книжок. Рік опісля, разом з о. Ґатті, о. Кирило опублікував працю: «Східні обряди і Східні Церкви» («I Riti e le Chiese Orientali»), і помістив кілька статтей в журналі «Orientalia Christiana», в Бюлетені Гроттаферрати і в «Unitas». До цього ж періоду належить його твір «Liturgie et langue vivante», і «Життя Митрополита Андрея Шептицького», якого він був «правою рукою» в його геніяльній і титанічній праці для слов'янського Сходу.

В 1939 році 60-літній о. Королевський був ще вповні діяльний. Стиль його був живий, актуальний і сильний. Коли Кардинал Є. Тіссеран був іменований Секретарем Священної Конгрегації для Східної Церкви, знаючи добре здібності о. Кирила ще з періоду його співпраці у Ватиканській Бібліотеці, покликав його за свого найближчого співробітника, і відтоді горизонт діяльности о. Королевського ще більше поширився, праця поглибилася і зактуалівувалась. Між його численними і цінними творами один передусім більш від усіх інших визначається — «L'Unionisme», опублікований 1927 року, в якому він категорично протиставився латинізації східного права і обряду, — проти переважаючої опінії в Римі, від стільки літ і підтримуваної високопоставленими і впливовими особистостями. Був це справді критичний момент, але його праця створила епоху в історії Східних Католицьких Церков.

Апостольський Престіл, ідучи слідами славної традиції від найдавніших часів, а зокрема від Флорентійського Собору і Берестейської Унії, визнав слушність позицій, на яких станули Митрополит Шептицький і о. Королевський; і в цьому напрямі розвинулась дальша праця на користь Східних Церков. Учасниками цих трудів і плодів в і ми нині на Вселенськім Соборі Ватиканськім II.

Особа о. К. Королевського є справді великою східною еґзотичною постаттю. Він посвятив всі свої сили і здібності, свою широку і глибоку ерудицію для Східної Церкви. Він не шукав почестей ані високих становищ, але мимо того був поважаний і шанований усіма. Незважаючи на деякі фізичні його недомагання, а зокрема велику нервовість, всі хилили перед ним голову і перед його безкорисною відданістю для добра Христової Церкви. Дякуймо сьогодні Всевишньому за цього апостола і молім Його, щоб увінчав свого вірного слугу вінцем немеркнучої слави.