СЛОВО ПРИ ГРОБІ СВЯТОГО ЙОСАФАТА

В імʼя Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Буває нераз, що мовчанка людини промовляє сильніше, ніж найвимовніші слова. Такою є і безмовна проповідь св. Йосафата з гробу. Рік річно приходили ми всі на його свято сюди, щоб відчути її поглядом на його спокійні мощі в гробі. Він зображує собою історію доброго пастиря, яку розповідає Св. Євангеліє, а нинішня неділя додає ще й притчу про Милосердного Самарянина. Він, Христос, вчинив усе, щоб рятувати ограблену з надприродних дібр і засуджену на вічну загибіль людину. Добрий Пастир ще і душу свою положив за своє стадо. Саме св. Посафат зображує нам і Милосердного Самарянина і Доброго Пастиря, Христа, бо він доконав великого, геройського діла, щоб рятувати нас, нашу Церкву від загибелі.

Коли пригадати собі околицю і дорогу з Єрусалиму до Єрихону, то там ще й нині видно прегарні, мальовничі, якісь таємні замки, вибиті, вивіяні і вимиті вітрами та дощами в скалах і горбах. Живо стає перед нашими очима ціла подія, яка відбулася тоді, коли то йшов чи вертався з Єрусалиму до брихону один подорожній, як напали на нього розбійники, ограбували, побили його до крови; і як здалека за ним прямує Милосердний Самарянин, готовий рятувати нещасного. Ця подія повторюється знову! І наш Самарянин і наш Добрий Пастир, йдучи за прикладом великого вчителя Христа, милосердиться і віддає своє життя, щоб рятувати своє стадо, ограблене з вічних дібр і з приналежности до єдности Церкви.

Переносячися думками в тодішні часи, питаємо себе, що лежало в основі діяння Прасамарянина і Первопастиря, Христа, та його вірного наслідувача, св. Йосафата. І шукаючи за цим первнем, ми переконуємося, що не було це майно, гріш, пуста слава, поширення впливів і тому подібне, але щось вищого, надземського і могутнішого: чиста любов, посвята себе для Бога, Церкви і ближнього. Вона жевріла і розпалювалася в їх серцях і душах, і то навіть серед найважчих умовин. Подібність між Христом і св. Йосафатом така велика, бо вона була до останньої хвилини їх життя. Христос розпочав своє післанництво широкою працею і відбув свій похід у славі, величавим вʼїздом до Єрусалиму.

Та одначе мусів скінчити смертю на хресті. Подібно і св. Йосафат: приїхав, во славі привітаний, до Полоцька, а опісля мусів, для послідовности, понести мученичу смерть за єдність Церкви, встановленої Христом, за добро свого стада, щоб не розігнали його вороги і щоб воно не розпалося.

І стоячи при його гробі, знову і знову питаємося нині, що ж було спонукою цієї великої жертви? Бо вона, ця жертва, є небуденної ваги для нас, і то тепер, під цю пору, коли наша Церква страдає і находиться у великій небезпеці розкладу. Треба нам покріпитися цією самою силою і зарадити лихові.

Може хто з старших памʼятав, а молодші певно читали, що в нас на Україні, а і деінде також, в давнину не було сірників, ні запальничок, ні електрики, але треба було, і то не без труду, викресати іскру або з кременю, або взяти вогонь в когось іншого в селі, хто його зберігав. Взяти скоро і бігти та запалити в печі, щоб приготовити та зварити страву і що було треба.

Дорогі Браття і Сестри! Ви знаєте з життєпису св. Йосафата, в якому оповідається, як-то він, як хлопчина, залюбки йшов до церкви у Володимирі, побіч якої стояв хрест, що й нині там стоїть. Перед тим хрестом Івась-Йосафат клякав і молився. І одного разу в часі такої молитви, як він сам оповідав, з Розпʼятого Христа впала іскра йому на груди.

Ось ця іскра зачала опісля тліти в Йосафаті і розгорілася в полумʼяну любов до Бога і до людей. Ми можемо слід у слід іти за його посвятою і жертвенністю, як він як учень і купець, вже носився з високою думкою посвяти, аж доки не вступив до монастиря у Вильні. Найкращі примани життя не згасили її. Він покинув світ і пішов відбудовувати завалені камінні мури монастиря Пресвятої Тройці, а ще більше занепале духове життя. І так ця іскра посвяти і любови до Бога і свого народу і огрівала його і просвічувала йому в праці над собою, над будовою монастиря і відбудовою духового життя. Дальше, як ігумен і архимандрит він збудував великі монастирі в Битені і Жировицях, бо бачив у тому, в обнові чернечого духового життя, спасіння свого народу.

Але ми знаємо, як то тяжко серед нинішніх умовин втримати один монастир, а не то багато, скільки праці і самоваперечення це коштує.Це і тоді не приходилося легко. Він держав їх то лагідною, то твердою, одначе завжди вмілою рукою. Як він став архиєпископом, засяг його діяння поширився, а з тим станули вимоги більшої жертви. Його прийняли в Полоцьку дуже величаво. Він відбув тріюмфальний архиєпископський вʼїзд. Але коли супротивники з різних боків загрожували єдності Церкви, він мусів бути рішучим і боронити своїх вірних та своїх церков. В обороні єдности Церкви як мученик віддав своє життя з чистої любови і безкорисної посвяти. Оце була та Божа іскра і це небесне світло, що освічувало його життєвий шлях і керувало його вчинками. За цим небесним світлом і за цим душевним вогнем ми і прийшли нині до гробу св. Посафата, бо якраз тепер також з усіх боків шаліють безбожницькі напади та зливні дощі переслідувань і гасять віру та посвяту для неї.

При цьому посвята для Бога, Церкви і Народу заникають в хитких і слабих характерах. Треба за всяку ціну приготовитися до протидіяння, щоб рятувати що тільки і де тільки можна.

І слава Богу, що ця іскра починає щораз більше розпалюватися, почуття єдности Церкви і Народу зачинає в нас щораз більше кріпшати й охоплювати щораз ширші круги українських вірних по цілій земській кулі. Нехай св. Йосафат, як вірний син Церкви і Народу, аж до перемоги веде наш Нарід. Він боронив єдности Церкви і Народу увесь свій вік. Навіть в Полоцьку на Білорусі він почувався русином-українцем, а про єдність Церкви переконував і київських печерських монахів! Його сильна характерність і геройська святість життя мусить і нас підбадьорювати та заохочувати йти його слідами, хоч би це також коштувало нас жертви, бо принести її треба, якщо йдеться про добро Бога, Церкви і Народу.

В імʼя Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.