СОБОРНЕ РІЗДВЯНЕ ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ІЄРАРХІЇ 1973-74 Р.

Всечеснішим Отцям Духовним, Преподобним Ченцям і Черницям та всім Вірним Помісної Української Католицької Церкви

МИР У ГОСПОДІ І НАШЕ АРХИЄРЕЙСЬКЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ!

«В началі було Слово... і Слово було Бог. Воно було спок;нвіку в Бога... В Ньому було життя, і життя було світло людям» (Йо. 1,1-3). Так на підставі Христової проповіді і під впливом Святого Духа описує св. Йоан Євангелист другу Особу Божу, Премудрість, Боже Слово перед воплоченням. Прийшов час, тому 1973 років: «І Слово тілом стало і вселилося в нас, і ми виділи славу Його, славу — як Єдинородного від Отця, повне благодаті й істини» (Йо. 1,14). Яка причина, що «Бог Предвічний народився»? Кожного дня повторяємо цю відповідь у нашім «Вірую»: «Від задля нас людей і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і стався чоловіком».

Великі й незглибимі це таїнства. Жоден мистець ані кистю ані словом не міг цього змалювати, а побожний богослов і святець, який уложив службу на Різдво Христове, висказав це тільки подивом і захопленням:

Хай почує небо, хай почує земля,

Хай зрушаться основи,

Хай задрожать усі глибини землі:

Бо Бог і Творець вселенної прийняв людське тіло.

Той, що могучою рукою все сотворив, Являється твором утроби!

О, глибино багатства й премудрости й розуму Божого!

Бо незглибимі судьби Його і недослідимі дороги Його!

З цього таїнства, що «Слово тілом сталося і вселилося в нас», кожний із нас стільки розуміє, скільки віри має, скільки підпорядковує свій розум Божому авторитетові, скільки вдумується в слово Боже, скільки слухає навчання Церкви святої і скільки уникає всього того, що противиться Божій правді.

Сам прихід на землю Сина Божого, нашого Спасителя, свв. Євангелисти Матей і Лука подають у такій лагідній, приступній, прямо ліричній формі:

Дев’ять місяців перед народженням з’являється Діві Марії в Назареті архангел Гавриїл та звіщає їй: «Дух Святий найде на тебе і сила Всевишнього отінить тебе... і ось зачнеш в утробі і породиш сина і наречеш ім’я йому Ісус» (Лук. 1,35 і 31). На все це відповіла Діва Марія: «Я раба Господня, нехай буде мені по глаголу твоєму» (1,38). Тоді то здійснилося сказане св. Йоаном: «І Слово тілом сталося і вселилося в нас».

Від тоді велика радість запанувала і в небі між ангелами, і на землі, і в аді, де перебували Адам і Ева та всі праведники, що так дуже очікували цієї хвилі. Діва Марія спішить до тітки Єлисавети і, звістивши їй цю надзвичайну вістку, прославляє Божу доброту: «Величить душа моя Господа і возрадувався дух мій у Бозі Спасі моїм...» (Лук. 1,46-47).

Коли Христос народився у Вифлеємі, у печері, то Пречиста Діва Марія «сповила його та поклала в ясла, бо не було вже їм місця в заїзді» (2,7). Над цією печерою явилося багато ангелів, херувимів, серафимів всього небесного війська і хвалили Бога, промовляючи: «Слава на висотах Богу і на землі мир людям Його вподобання» (2,14). Цю радісну вістку ангели звіщають також людям, пастирям, що пасли свої стада недалеко цієї печери: «Звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: Сьогодні народився вам Спаситель, Він же Христос Господь» (2,11). Вони пішли, знайшли Дитятко, поклонилися, привітали, помолилися, зложили свої дари та, повертаючись до своїх зайнять, «прославляли й хвалили Бога за все, що чули й бачили» (2,20).

Дещо пізніше, коли спорожнилися доми, св. Родина вже перенеслася з печери до Вифлеєму, до хати, і тоді прийшли з далекого Сходу три мудреці і, побачивши Дитятко Ісуса, дуже втішилися і, «впавши на коліна, поклонилися Йому, і відкривши скарби свої, принесли Йому дари: золото, і ладан, і миро» (Мат. 2,11).

Завершенням цієї різдвяної радости є події 40-го дня по народженні Ісуса Христа, коли св. Йосиф і Пречиста Діва Марія принесли Його до єрусалимської святині, щоб зложити за Нього голуби в жертву. Ось тоді приходять праведний Симеон та пророчиця Анна. Праведний Симеон взяв Дитятко на руки, «благодарив Бога і мовив: Нині відпускаєш раба Твого, Владико, ...бо виділи мої очі спасення Твоє, яке Ти приготував для всіх людей...» (Лук. 2,29-31).

Так гарно закінчується цей різдвяний період у свв. Євангелистів, і так бажає св. Церква, щоб ми все це пережили нашою вірою, щоб ми разом зі св. Йосифом і Пречистою Дівою Марією наповнилися радістю і вдячністю для Господа Бога та щоб разом із ангелами й пастирями прославляли Його.

Дорогі в Христі Браття і Сестри! Ідім слідами пастирів і мудреців, не жаліймо ні часу ні труду в цю Різдвяну ніч, чи то при святій вечері, чи то в часі богослужень, і ті, що в рідній Україні або десь на далекому Сибірі, Казахстані й Полярії, або розсіяні по цілому світі. Злучімся разом із Дитятком-Ісус, бо через Нього ми всі надприродно й таємно є з’єднані внутрішньо, і тими самими Тайнами, і тією самою благодаттю. З довір’ям представляймо Йому всі наші справи і благаймо про поміч. Тоді засіяємо правдивою радістю. Замість золота, мира й кадила принесім Йому в дарі наше праведне життя, наші добрі постанови, любов Бога, своєї Церкви, своїх братів і свого народу.

Однак у переказі цієї величної, благодатної і радісної події не бракує також і сумних сторінок. Все, що гарне, радісне, походить від Господа Бога або від людей, що слухають Божого голосу. Тому пастирі йдуть серед ночі з поклоном до печери, тому з далекого Сходу йдуть мудреці з поклоном і несуть дари. Але коли св. Родина шукає за приміщенням, то не було для них місця, ані серед їхніх родичів, ані навіть у гостинниці. Це вказує на брак любови ближнього, брак милосердя і співчуття. Це вияв великого самолюбства.

А вже ж правдивим злющим скреготом у цій радісній події є особа хитрого й жорстокого Ірода, тодішнього юдейського володаря. Коли Ірод довідався про народження «царя юдейського», то у своїй підозрінності, що це його можливий суперник, «стривожився, і ввесь Єрусалим із ним» (Мат. 2,3). Відтепер він робить усе можливе, щоб знищити свого мнимого ворога, аж остаточно рішається на страшний злочин, бо «розгнівався дуже і післав повбивати всіх дітей, що були у Вифлеємі» (Мт. 2,16). Так, Ісус Христос був цар юдейський, але, як опісля Він відповість Пилатові, «Царство моє не від світу цього... Я на те родився, і на те прийшов у світ, щоб свідчити істину» (Йо. 18,36-37). Ісус Христос для всіх людей, і для Ірода, є Спасителем, Божественним Учителем, але щоб це пізнати, треба бути людяним, мати любов до других людей, піддатися діянню Божої ласки, треба мати віру, як це було з пастирями й з трьома мудрецями. Який великий був би Ірод, коли б він прилучився до трьох мудреців і пішов з поклоном до Вифлеєму... Тим часом він записався в історію як несправедливий, жорстокий і злочинний володар.

На жаль, такі жорстокі володарі, а не раз цілі суспільні системи, появляються в історії і спричинюють багато нещастя. Недавно ми були свідками страшних злочинів, яких довершив націонал-соціалізм. Сьогодні наш народ і наша Церква переходять найтрудніший період через безбожництво.

Дорогі Браття і Сестри! Ми, Ваші владики, на останньому, VI Синоді застановлялися над дуже важким положенням нашої Церкви на Рідних Землях. З великим жалем та з болем серця ствердили, що вже ось 34 роки триває це нелюдське й жорстоке переслідування і нищення нашої Церкви, яка має за собою тисячолітнє існування серед свого народу, і є його невід’ємною частиною і власністю та надалі терпить це несправедливе переслідування. Він положив «гори трупів і ріки кроки» — як висказався наш Блаж. Верховний Архиєпископ і Митрополит Йосиф перед владиками цілого світу.

В останніх роках здавалося, що е якась полегша, що наближається якась позитивна розв’язка, але, на жаль, це тільки здавалося. Наша Церква надалі не має правного становища, є заборонена, так що заявитися католиком українського обряду є злочином. Всі наші церкви відібрані, а наші священики не мають до них доступу. В останніх часах, разом із русифікаційними акціями й переслідуваннями наших свідомих, провідних людей, іде нова хвиля переслідувань наших священиків і світських апостолів. За те, що наш священик охристить дитину, звінчає молодят, чи відправить у приватній хаті Службу Божу, чекає його т.зв. державний «суд», що карає тюрмою, засланням, позбавленням усяких прав, найменше на три роки. Ось такі часи переживає сьогодні наш народ і наша Церква, коли так багато говориться про справедливість, мир між народами, права людини, гуманізм та демократію. Все це ще тим сумніше й трагічне, що нізвідки не видно помочі ані співчуття. Коли в 1945 р. прийшли до Риму перші вістки про плянове нищення нашої Церкви, про арешти владик, тоді Папа Пій XII видав торжественну енцикліку «До всіх Східніх Церков», звернену до всієї ієрархії Католицької Церкви, в якій рішуче осудив переслідування віри та закликав до молитов за Українську Церкву: «Бо з великим смутком ми довідалися — пише Папа в енцикліці — що найдорожчі наші браття і сини українського народу терплять тяжкі переслідування задля своєї вірности до Апостольського Престола... А ці утиски й переслідування тим більше нас прибивають, що майже всі народи світу на врочистих зібраннях своїх висланників заявили (мова про Об’єднані Нації і Права людини), що ніколи не має бути переслідування релігії... Але випадки, на жаль, яких ми торкнулися так дуже й так гірко ослабили й майже відібрали цю надію і це наше довір’я, коли йде про український народ».

«Тому в цім дуже важкім нещасті — продовжує Папа Пій XII — коли людські сили видаються за слабі, нічого більше не лишається, Достойні Брати, як умильно благати Милосердного Бога, що вчинить бідним правосуддя і заступиться за право вбогих (Пс. 140,13), щоб сам схотів ласкаво успокоїти цю люту бурю та й остаточно положити їй кінець».

Так писав Папа Пій XII у 1946 р., а сьогодні через різні політичні комбінації, через сильну, затуманюючу пропаганду, через фальшиво зрозумілий екуменізм, через заник почуття справедливости та через страх перед сильними цього світу, не тільки що не маємо ні від кого помочі чи заступництва, але навіть немає співчуття: скоріше вірять переслудувачам, як переслідуваним.

Вже не раз так люди поступали. Св. Родина, якій не було місця у Вифлеемі, та Ірод, що відважився на різню дітей, Ісуса Христа розіп’яли на хресті, впродовж перших 300 літ страшенно переслідували Церкву і опісля не вгавали переслідування Церкви, так що деякі істовання. рики не раз заключають, що історія Церкви, це історія її пересліду[вання]. Однак Христос воскрес, Церква переможно виходила зі всіх переслідувань, Ісус Христос запевнив нас, що навіть усі пекольні сили не знищать Церкви.

У нинішніх часах із незглибимого Божого Провидіння знову прийшла черга на нашу Церкву терпіти. З повного покорою можемо сказати, що наші владики, священики та вірні по-геройськи переносили й переносять цей Божий допуст та своїми геройськими терпіннями, сльозами, кров’ю і жертвами цілопалення наче золотими буквами пишуть історію нашої і всієї Вселенської Церкви.

Маючи те все перед очима, тим більше звертаємося до Вас, Дорогі Браття і Сестри, із закликом, щоб Ви були свідомі обов’язку допомагати нашій Церкві й народові. Це наказує нам наша християнська й національна солідарність, наша відповідальність перед історією. Зокрема під цю пору домагаються від нас наші брати й сестри, що на Рідних Землях у перших рядах боронять наші найбільші цінності, і платять за це великі жертви. Хай отже кожний на своїм місці, по своїм силам, жертвенно й витривало працює для добра нашої справедливої справи. В особливіший спосіб звертаємося до всіх наших вірних, щоб примірним християнським життям, молитвою, постом і добрими ділами зверталися до Господа Бога за посередництвом Матері Божої, св. Йосафата, Слуги Божого Андрея, і благали Всевишнього змилування для нашої Церкви і витривалости та мужности для наших братів на Рідних Землях.

Ось ми вже почали моління й приготування до Ювілейного Святого — 1975 — Року, що має стати для нас джерелом особливіших ласк, нагодою до застанови над найважнішими справами нашої душі і конечністю духовної обнови. Тому використаймо також і цей Святий Рік на особливіший молитовний похід за нашу Церкву й Народ.

На закінчення хочемо поділитися з Вами добрими вістками з нашого останнього, VI Синоду. На наших сесіях і поза сесіями: на концерті й дуже торжественній св. Літургії в базиліці св. Петра над мощами св. Йосафата, — ми старалися якнайдостойніше започаткувати ювілейні святкування 350-ліття смерти св. Йосафата, і то під кутом нашого українського екуменізму. Щоб жертва цілопалення одного з найкращих синів українського народу, що віддав своє життя за єдність Помісної Української Церкви і за її злуку з Вселенською Церквою, щоб вона й сьогодні зближила наші Церкви, щоб і сьогодні «Русь не нищила Руси», але щоб наші зусилля змагали до об’єднання нас в однім Київсько-Галицькім Патріярхаті, в лоні єдиної святої, соборної і апостольської Церкви. Тому ми на Синоді з вдоволенням прийняли звідомлення про створення Ради Українських Церков і дали повновласті співпрацювати й змагати до найбільшого зближення і поєднання.

На тому Синоді ми прийняли й Конституцію нашої Церкви як: «Патріярхальний устрій Помісної Української Католицької Церкви» і рішили предложити її Святішому Отцеві.

Наче завершенням нашого Синоду була авдіенція у Святішого Отця Папи Павла VI. Блаж. Верховний Архиєпископ і Митрополит Йосиф, в імені всіх наших тридцятьох владик, представив важні проблеми й трудності нашої Церкви. Святіший Отець у своїм слові висказав зрозуміння і співчуття для наших справ і запевнення його прихильности для нашої Церкви й нашого народу і передав своє благословення. До того благословення ми, Ваші владики, долучуємо найсердечніші різдвяні побажання і наші архиєрейські благословення.

Дано на Різдво Христове 1973/1974.