СОБОРНЕ РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ ІЄРАРХІЇ ПОМІСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ 1976-77 Р.

Всечеснішим Отцям Духовним, Преподобним Ченцем і Черницям та всім Вірним Помісної Української Католицької Церкви

Мир у Господі і наше Архиєрейське Благословення!

«Позор страшливий! Ірод злосливий Христа шукаєш не обрітаєт, Мої же діти іщет убити, Меч обнажаєт і убиваєш» (Не плач, Рахиле)

Світлий Празник Різдва Христового — це радісний момент в історії людства, коли то Всемогучий і Предобрий Бог зійшов з неба на землю, став людиною і приніс нам усім свою безконечну любов, свій божеський мир і своє божественне прощення. У сяєві небесної зірниці й в звуках ангельської пісні, що сповнили тоді радістю цілу вселенну, кожний з нас відчуває між нами присутність Спасителя світу, що благально простягає до нас свої божеські рамена, щоби нас пригорнути до свого братнього серця й сповнити нашу жадобу щастя своїм небесним блаженством.

Але, майже в тому самому часі, з’являється перед Новонародженим Христом повна злоба гріха, що в своєму бунті проти Бога старається таки прямо вбити Вифлеємське Боже Дитя. Цю жахливу боротьбу гріха проти Новонародженого Христа зворушливо описує наша прекрасна коляда «Не плач, Рахиле», що перед нашими очима змальовує плач старозавітньої Рахилі, яка оплакує своїх дітей, що падуть жертвою від меча жорстокого царя Ірода, який, бажаючи вбити Христа-Бога, вбиває невинних дітей Рахилі, символу матері дітей Нового Завіту.

Цей плач Рахилі пригадує нам, Дорогі Браття і Сестри, невимовний біль нашої многострадальної Церкви, яка вже тридцять років із жахом в очах дивиться на жахливі терпіння своїх синів і дочок, що жорстоко караються в Совєтському Союзі під комуністичним, безбожним режимом за свою невідкличну вірність Христові і Його Святій Церкві.

Цього року Світовий Конґрес Вільних Українців (СКВУ) проголосив був 1976-ий рік — роком оборони Віри і Церкви на землях України. Ціла українська зорганізована спільнота у вільному світі у своїх моліннях, публичних виступах і в закликах до Об’єднаних Націй та до всіх людей доброї волі старається прийти з поміччю тим нашим Братам і Сестрам, що невинно караються під атеїстичним режимом за свої релігійні й національні переконання.

В цьому нашому Різдвяному Посланні ми хочемо черговий раз пригадати Вам. Дорогі Браття і Сестри, цей тернистий шлях нашої Церкви й Українського Народу, на якому в дійсності вже від століть держить їх, найперше царська, а сьогодні комуністична Москва. Це треба конче вчинити, щоби помогти Західньому Світові вкінці створити свої очі й побачити цю жорстоку несправедливість, якої жертвою вже від століть є наша Рідна Церква і цілий наш Український Нарід.

Тому тридцять років совєтський уряд враз із московською православною Церквою зліквідували до решти українську католицьку Церкву на Рідних Землях, та й поневолили найкращих синів і дочок нашого вірного народу. Тим московський уряд із своєю вислужною Церквою довершили злочинного діла над нашим українським народом і над нашою Церквою, до чого вони змагали впродовж століть.

На закінчення цього року сумних роковин пригадаємо Вам, Браття і Сестри, мучеництво нашої Церкви, щоб повідомити собі ясно та й не забувати, що то наш Нарід в Рідному Краю, та що то наша Церква переносять на собі, та й щоби виблагати в Господа сил витривалости для Ісповідників Святої Віри, але й теж скорочення часу тої тяжкої проби, яка кличе про пімсту до неба.

Отож, не треба Вас довго переконувати, що із повільною затратою нашої політичної незалежности, втратили ми також церковну незалежність. Впродовж століть московський патріярхат вмішувався в справи нашої Церкви, зменшував та й касував її права, чи то в Галичині чи в Києві, щоби вкінці, по прийнятті нашими гетьманами московського протекторату в XVII ст. на т.зв. Переяславській Угоді, зовсім підкорити собі Українську Церкву та й відібрати їй навіть характер незалежної Митрополії. А вже окрему завзятість виявили наші східні сусіди супроти української католицької Церкви, яка силою своєї природи відверталась від Москви. Знаємо з історії, коли створено московський патріярхат (1589 р.). тоді наша Церква в більшості прийняла єдність з Католицькою Церквою. Були також і православні українці, але й були українці католики. А їх було на той час понад 10 мільйонів. Були священики, єпископи, митрополити київські, були й мученики за Св. Віру, а між ними великий мученик св. Йосафат Кунцевич, архиєпископ Полоцький. І тих понад 10 мільйонів українців католиків навертали наші східні сусіди, на жаль, часто теж при помочі своїх рідних відступників, навертали кнутом та й нагайкою на московське православ’я в міру того, як Москва загарбувала наші землі. А Українську Православну Церкву вони московщили. І так, знаючи, що Українська Католицька Церква була заборолом української національної свідомосте, Петро І, по нещасній битві біля Полтави, нищив українців католиків. За Катерини II в самих роках 1775-96 приєднала Москва нагайкою-кнутом около 8 мільйонів українців католиків до свого православ’я. В 1825 р. українська католицька Церква, під пануванням Москви, начислювала заледве півтора мільйона вірних. В 1839 р. Росія скасувала українську католицьку Церкву на Волині, де то наші вірні із загрозою та із затратою свого життя по-геройськи боронили своїх храмів. А потім, в початках XX ст., по проголошенні свободи релігії в Росії, десятки тисяч примусово перетягнених на московське православ’я навертали назад до Католицької Віри, лише на жаль, до латинського обряду, бо східна українська католицька Церква була заборонена московським урядом. В 1875 р. скасувала Москва українську католицьку Церкву на рештах українських земель під Москвою — в Холмщині й на Поліссі.

Але й того було ще замало Москві. Вона бажала знести із лиця землі останки української католицької Церкви, які залишились під Австрією. Там наша Церква ще втішалась релятивною свободою впродовж цілого століття. Того ганебного діла пробувала Москва доконати за першої світової війни, зайнявши тимчасово галицькі землі. Москва тоді арештувала Слугу Божого галицького Митрополита Андрея Шептицького, цілий ряд священиків та й вірних патріотів і насилала своїх московських православних батюшок. Але прийшла революція в 1917 р., яка тимчасово перешкодила такому руїнницькому ділу. Вкінці, за другої світової війни вдалося Москві, вже безбожній, до решти зруйнувати нашу католицьку Церкву, бодай офіційно, бо ж ми є переконані, що вона дальше діяла і діє в запіллі, бодрена такими Ісповідниками, як свого часу Блаженніший Йосиф, Галицький Митрополит, єпископи, священики, монахи, монахині та й численні миряни-патріоти, які воліли перетерпіти різні труди, знущання, в’язницю, а й навіть смерть — ніж зрадити свої найсвятіші переконання.

За першої совєтської окупації в 1939 р. та й в початках другої окупації Західньої України в 1944 р. совєтські власті не дуже то ще напастували нашу Церкву, бо рахувались ще із живим митрополитом Андреєм та й з українським Народом, не дуже то ще підкореним. Але, вже в 1945 р. посилили совєти ворожу пропаганду проти нашої Церкви й 11 квітня 1945 р. арештували Митрополита Йосифа. чотирьох єпископів і ряд священиків. Їм закинено потім, мовляв, зраду проти совєтського народу та й батьківщини. Потім арештовано ще інших єпископів. Подібна нагінка була теж влаштована проти української автокефальної Церкви, яку то совєти зліквідували з її митрополитом Василем Липківським на чолі. Враз із арештуванням наших Владик та й інших патріотів, совєти повели пропаганду проти Святішого Отця та й проти Ватикану, наче б, ворогів українського Народу. Арештованим єпископам пропоновано свободу та й почесті в православній Церкві, щоб тільки вони відреклися папи та й признали своїм зверхником московського патріярха. Щоб надати такому жорстокому переслідуванню законні вигляди, ніби поворотові до матірної Церкви, скликано під багнетами «синод» до Львова в днях 8-10 березня 1946 р. Тому, отже, тридцять років! І там, під наглядом представників московської Церкви, поліції — в священичих рясах, та й під проводом кількох наших відступників-ренеґатів, мала частина, що осталась ще на волі, наших священиків була приневолена взяти участь в тому ганебному «соборі» та й наче зірвати з католицькою Церквою. В той спосіб московська Церква при помочі безбожного уряду бажала скасувати ненависну для неї Унію та й перекреслити Берестейський Синод, який в XVI ст. при участі більшости українсько-білоруських єпископів прийняв єдність з Апостольським Престолом в Римі.

Треба знати, що той псевдо-синод зібраний большевицьким урядом до Львова — не має правосильного значення, бо ж на ньому не було жодного єпископа української католицької Церкви, та й він не представляв більшости нашого духовенства й народу. Знаємо, що понад триста підписів українських священиків зібраних у Львові запротестували проти насильного поступування супроти нашої Церкви та й вислано в тій цілі делегацію до Москви. Те це, розуміється, викликало нову хвилю арештів та й переслідувань. Роблено зокрема сильний натиск на священиків, щоб вони ніби-то добровільно приєднались до православної Церкви. Ті, що відмовлялись, були арештовані, мучені, вислані на примусові роботи, де їх мали «перевиховувати» способами просто нелюдськими, щоб їх зламати фізично та й морально. Тому, не дивуймося дуже, що частина нашого клиру пішла була тоді бодай на позірну співпрацю з московським православ’ям. Різні мотиви могли таким промовляти, а між ними може й добро душ, які були б у противному разі зовсім позбавлені духовної опіки. Остаточне оправдання таким треба залишити Господеві, який бачить людські серця. Ще тим самим наша Церква не перестала існувати. Так, як не перестала існувати французька католицька Церква за французької революції у XVIII ст., коли частина священства у Франції під багнетами підписала т.зв. «Цивільну Конституцію Клиру». А було таких священиків до 52-55%. Та Конституція ухвалила була незалежність Французької Церкви від папи та приписала вибори на священиків і єпископів. Подібна доля, як в Галичині, зустріла теж нашу закарпатську українсько-руську Церкву. Там-то загинув мученичою смертю 1947 р. Мукачівський єпископ, Преосв. Теодор Ромжа. Закарпатську Церкву приєднано силою до московського патріярхату 1949 р. Те саме зустрінуло пряшівську єпархію, яка входила в склад Словаччини. Єпископів Павла Ґойдича та Василія Сопка арештовано 1950 р. Арештовано теж Преосв. Шімрака, єпископа греко-католицької Церкви в Югославії. Совєти сягнули також по нашу Церкву на еміграції в Німеччині, арештуючи в Берліні Апостольського Адміністратора о. д-ра Петра Вергуна. І вони були б поліквідували наші Церкви по інших країнах українського поселення, чи то в Европі, чи то поза океаном, коли були б могли.

Але Господь врятував нашу Церкву в еміграції, напевно теж в тому наміренні, щоб, як прийде хвилина волі — а вона напевно колись прийде, бо справедливість мусить мати останнє слово — щоб наша Церква могла продовжати своє спасенне діло на рідних землях України. А покищо, Браття і Сестри, будьмо вірні Богові, нашому св. Обрядові, нашому Народові, змагаймося до скріплення нашої Помісної Церкви, включімся жертвенно в наміри Св. Вселенської Церкви, яка голосить примирення й любов до братів інших віровизнань, навіть тих, що дивляться на нас неприхильно, а то й вороже, щоб і вони вдарилися в груди, не лише ми, за наші гріхи й за гріхи наших Предків проти християнської любови. Простім тим всім, що нам кривду заподіяли, щоб і Господь простив довги та й провини наші. Несім жертвенно хрест, що його Боже Провидіння наложило на нашу Церкву, яка своїм терпінням має виповняти своє завдання до часу. Покажімся в той спосіб гідними учнями Христа, який на те прийшов на цей світ, щоб нам заявити: хто хоче бути моїм учнем, нехай візьме твій хрест та йде вслід за мною. І Він не лише нам таке заявив, але теж своїм власним життям засвідчив нам свою любов тоді, коли ми були Його ворогами, та й відкупив нас своєю смертю від вічної загибелі. Працюймо жертвенно та й мол імен, щоб св. Вселенська Церква в нагороду за терпіння нашого Народу завершила будову нашої Церкви формою, що відповідає духові нашої історії та й піднесла й визнала нашого Страдальця, Блаженнішого Йосифа, в ряди Патріярхів нашої Католицької Церкви, щоби Він в повних ще силах міг гуртувати розпорошений наш народ по всьому вільному світі, та й щоб своїм світлим прикладом заохочував та й кріпив всіх терплячих в рідному краю. Україні, до мужньої витривалости аж до тої блаженної хвилини.

І цей радісний Празник Різдва Христового, коли між нами є Той, що прийшов спасти грішний світ, сповнім наші серця незломною надією, що Він знайде час і спосіб, щоби прийти нам з поміччю та дати нашій многострадальній Церкві і нашому Українському Народові повну перемогу над злом. «3 нами Бог — співаємо — розумійте народи, і покоряйтеся, бо з нами Бог!»

В цей радісний час Різдва Христового шлемо наш братній привіт і наші найщиріші побажання нашим Братам і Сестрам на рідних землях та просимо Новонародженого Христа прискорити радісний день їхнього релігійного й національного освободження.

Водночас вітаємо Вас усіх. Дорогі Браття і Сестри, нашим радісним різдв’яним привітом «Христос Рождається» та бажаємо Вам усім Щасливого Нового Року. Дай Боже, щоби наступний 1977-ий рік був для нашої Церкви і для нашого Українського Народу — роком повного релігійного і національного освободження.

Христос Рождається!

Благословення Господнє на Вас!