СПІЛЬНЕ ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ АРХИЄПИСКОПСЬКОГО СИНОДУ

СПІЛЬНЕ ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ АРХИЄПИСКОПСЬКОГО СИНОДУ УКРАЇНСЬКИХ КАТОЛИЦЬКИХ ЄПИСКОПІВ, ЩО ВІДБУВСЯ В ДНЯХ ВІД 29 ВЕРЕСНЯ ДО 4 ЖОВТНЯ 1969 РОКУ ПРИ СОБОРІ СВЯТОЇ СОФІЇ В РИМІ

Високопреподобним і Всечесним Отцям Духовним, Преподобним Ченцям і Черницям та всім вірним Братам і Сестрам Помісної Української Католицької Церкви

МИР У ГОСПОДІ І НАШЕ АРХИЄРЕЙСЬКЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ!

Дорогі в Христі Браття й Сестри,

Дні від 27 вересня до 4 жовтня цього Божого року залишаться світлими й незабутніми в історії нашої Української Католицької Церкви й цілого Українського Народу. Бо в ті, Богом благословенні дні, відбулися в осередку християнського світу, в Вічному Місті Римі, дві великі й дуже важливі для нас події, а саме: врочисте посвячення Собору Святої Софії при Українськім Католицькім Університеті в Римі і Архиеп. Синод Українського Католицького Єпископату.

Врочисте посвячення Собору Святої Софії, що його, після дводенних Літургічних Богослужб, завершив у неділю, дня 28 вересня Христовий Намісник, Папа Павло VI, при співслуженні всіх Владик Помісної Української Католицької Церкви під проводом Його Блаженства Верховного Архиєпископа Кир Йосифа, у приявності Достойних Представників Священної Конґреґації для Східніх Церков і других Римських Конґреґацій, Достойних гостей — дипломатичних представників різних держав світу, великої кількости нашого українського духовенства і монашества та кількох тисяч українських мирян з усіх країн поселення наших вірних, супроводжене спільними молитвами та чудовими мелодіями нашого церковного співу, надзвичайно важливе тим, що якраз під час його літургічного священнодійства Христовий Намісник прилюдно заявив у своїй промові, що ця врочистість стала «на римській землі виявом подвійної традиції Української Католицької Церкви, а саме: релігійної — через здвигнення цього храму, та культурної — через заснування нового Українського Католицького Університету, призначеного в особливий спосіб для студій історії і українознавства». А на іншому місці тієї своєї знаменної промови Святіший Отець відзначив, що ця Церква Святої Софії, в якій він саме поклав мощі св. Климентія Папи, принесені в IX ст. до Риму апостолом слов’ян, св. Кирилом, таким чином набирає екуменічного значення, будучи виявом тих традиційних постійних духовних зв’язків, що сполучали Римську Церкву зі Східніми Церквами.

Тією своєю заявою Христовий Намісник не тільки висловив своє признання нашій Церкві за великі задуми та їх здійснювання; він теж в особливо торжественний спосіб закликав український нарід, наш Божий люд, продовжувати тепер на римській землі свої екуменічні і культурні завдання і змагання. І цей історичний заклик Голови Христової Церкви ми мусимо прийняти, як наше святе зобов’язання, якщо наша Церква має і на далі продовжувати та сповнити своє посланництво — бути посередницею між християнським Сходом і Заходом у великому ділі з’єдинення християнського світу і запевнити українському народові, державному і вільному, його належне місце в ширенні Христової Благовісті й будові Божого царства на землі. Цей новий заклик у віковому бутті нашої Церкви відкриває нову сторінку в аналах наших церковних і національних змагань, яку ми й наші наступники мусимо сповнити творчим, християнським і українським, змістом.

Другою надзвичайно важливою подією цих урочистих днів є Синод, перший після закінчення II Ватиканського Собору, нашої Церкви. Цей Синод цінний передусім тим, що він відбувся під знаком і в дусі органічної одности нашої Української Католицької Церкви в Україні й поза її межами, як одної з Помісних Церков цілої Вселенської Церкви. Це перший раз в історії нашої Церкви наші Владики з України й усіх інших країн нашого поселення, прислуховуючися до голосу нашого духовенства, чернечих згромаджень і мирян, старалися створити й оформити конституцію патріярхального устрою Української Католицької Церкви.

В цьому нашому Посланні бажаємо зупинитись на цій другій події тих важливих римських днів, щоб вам точніше з’ясувати справжнє значення цього нашого Синоду, ширше ознайомити вас з його рішеннями і постановами та застановитися над тим, як ми повинні прийняти ці рішення і постанови та їх впровадити в життя.

І. ДІЙСНЕ ЗНАЧЕННЯ АРХИЕПИСКОПСЬКОГО СИНОДУ— СИНОД ОДНОСТИ ПОМІСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

Ще ніколи в минулому велика громада наших вірних, духовних отців, членів наших чернечих згромаджень та різних суспільних шарів наших мирян, так глибоко не відчували і так болюче не переживали потреби і необхідности патріярхального устрою в Українській Католицькій Церкві як сьогодні, починаючи від II Ватиканського Вселенського Собору.

На такий стан душі наших вірних склалися передовсім такі три причини: жорстоке і безпощадне нищення нашої Церкви на землях України безбожницьким комунізмом, розпорошеність вірних тієї Церкви по всіх континентах світу та рішення II Ватиканського Собору про Патріярхальний Устрій в Східніх Церквах як їхній традиційний вид управління.

Ідея патріярхального устрою не є новою в історії Української Церкви, бо від самих початків митрополії в Київі, а опісля і в Галичі він на ділі існував, а виразне створення Київського Патріярхату вже було предметом переговорів у Кракові за старанням Поссевіна, Апостольського Леґата, в 1583 р. Зараз після заключення Унії цю ідею знову висунув митрополит Вель’ямин Рутський. В 1617 р. розпочалися спільні наради українців католиків і православних з метою об’єднання на основі одного Київського Патріярхату. Ці наради продовжувалися навіть після привернення православним їхньої ієрархії за православного митрополита Нова Борецького, в рр. 1623-4. З католицької сторони навіть випрацьовано окремий проект в цьому пляні на Єпископських нарадах, 20 січня 1624 року в Новгородку. Цей проект вислано 4 травня 1624 року до Риму, де його розглядала 20 січня 1625 р., і 4 та 22 січня, а опісля 6 липня 1629 р., Священна Конґреґація для Поширення віри. За польського короля Володислава IV і православного митрополита П. Могили плини про створення Київського Патріярхату знову відновилися в 1655-8 рр. Після смерти П. Могили ці старання затихли, аж поки їх не відновив католицький Київський митрополит, Гавриїл Коленда (1655-1674). Після підпорядкування Української Православної Церкви Московському патріархатові (1686 р.) не було змоги далі висовувати ідею всеукраїнського патріярхату. Цю ідею в Австроугорщині відновив Папа Григорій XVI в 1843 р. В 1918 р. знову виникла в самостійній Україні ідея всеукраїнського патріярхату, а кандидатом на Патріарха самі православні виставили Митрополита Андрея Шептицького. Це домагання патріярхату для Української Церкви знову поставив на II Ватиканському Соборі Первоієрарх нашої Церкви, Його Блаженство Верховний Архиепископ, в імені всіх українських Владик, присутніх на цьому Соборі.

Отже, сама ідея українського патріярхату не е в нас новою. Те, що е новим в її сьогоднішньому розумінні, це те щире і глибоке зацікавлення нею всіх шарів української спільноти та болюче відчуття Невідкличної потреби патріархальної установи для збереження і дальшого існування нашої Церкви. Бо, руйнована і нищена на землях України, ця Церква спонтанно бажає зосередити всі свої життєві сили, щоб не тільки себе зберегти і закріпити у вільному світі, але щоб у відповідний час, коли на матірній українській землі переможе справедливість і заіснує свобода релігійних переконань, теж прийти з поміччю своїм вірним на рідних землях.

Такому зосередженню і належному використанню всіх життєвих сил — відповідає найкраще в Східніх Церквах патріархальний устрій, як це виразно стверджує II Ватиканський Собор у своєму декреті про Східні Католицькі Церкви, де читаємо: «Тому що патріярхальна установа є в Східніх Церквах традиційним видом правління, цей Священний і Вселенський Собор бажає, щоб там, де є потреба, були встановлені нові патріархати (Про Східні Католицькі Церкви, 11)».

Тому ми всі так гаряче бажаємо тієї установи для нашої Церкви, не для якоїсь людської слави чи самого престижу, але просто для самозбереження й дальшого нашого духовного, церковно-релігійного і національного росту.

Свідомий тієї грізної нашої дійсности та в своєму почутті відповідальности за душпастирський провід в нашій Церкві, Синод виготовив і прийняв конституцію патріархального устрою в Українській Католицькій Церкві та передав її до рук Св. Отця Папи Павла VI, з проханням встановити Київсько-Галицький Патріархат.

ІІ. ПОСТАНОВИ СИНОДУ

В дусі тієї конституції та згідно з пекучими сучасними потребами нашої Церкви, Синод виніс цілий ряд постанов, які будуть офіційно проголошені в урядовому журналі Верховного Архиєпископа, «Благовіснику».

Тут звернемо увагу лише на деякі важливіші ділянки нашого церковного життя, на яких Синод постановив зосереджувати всі наші церковні і національні сили. Сюди належать:

1. Перебрання Синодом Єпископів Українського Католицького Університету в Римі. На формальне предложення Верховного Архиєпископа, фундатора й опікуна цього університету. Синод Єпископів під проводом Верховного Архиєпископа з вдячністю перебрав на себе право власности і патронату над університетом в тій цілі, щоб тут, в осередку християнського світу, ми могли спільними силами гідно продовжити й розвивати культурні традиції нашої Церкви, згідно з вище наведеними словами Христового Намісника, Св. Отця Папи Павла VI.

2. В глибокому переконанні, що Отці душпастирі зіграють надзвичайно важливу, і прямо незаступиму, ролю в житті Церкви й народу, Синод постановив створити при Українському Католицькому Університеті в Римі Осередок душпастирських студій, де наші Отці духовні з різних країн світу могли б разом стрінутися, взаємно себе пізнати, належно ознайомитися з різними проблемами життя цілої нашої Церкви на різних континентах, під впливом різних культур, мов і ментальностей, та під проводом кваліфікованих професорів одержати відповідний вишкіл для успішної душпастирської праці для всієї нашої Церкви.

3. При цьому ж університеті Синод постановив створити окремий Осередок беатифікаційних студій. Сьогодні, може, жодний інший нарід не має стільки геройських мучеників і ісповідників віри, як наш Український Нарід. Але, на жаль, світ про них мовчить і майже нічого не знає. Нам треба писати й публікувати на різних мовах світу праці про їхнє життя, виносити на денне світло їхні великі, подиву гідні, діла, збирати всі матеріяли, потрібні для признання Церквою їхніх геройських чеснот та їхньої святости. їхні геройські подвиги в обороні Христової Церкви і суверенних прав Українського Народу, це слава і прикраса цілої Вселенської Церкви і цілого людства. Всіма цими справами мав би зайнятися цей Осередок.

4. В журбі за загальне добро всієї Української Католицької Но місної Церкви в усіх частинах світу, Синод вирішив далі піддержувати, закріпити і поширити матеріяльну допомогу нашій Церкві, закликаючи всіх наших вірних щедро підтримувати «Фонд Церкви в потребі» під проводом Верховного Архиєпископа в Римі.

5. В окремий спосіб, Синод звернув увагу на конечність численних священичих і чернечих покликань для цілої нашої Церкви, по всіх країнах нашого поселення, а зокрема, в відповідний час для нашої Церкви на Україні. При цій нагоді Синод апелює до сумління всіх наших отців духовних, чернечих спільнот, батьків і матерей, а особливо до всієї української молоді, уважно прислухуватися до Божого поклику в цій важливій справі, помогти тим, що мають цей поклик, відважно його прийняти, і посвятити своє життя духовній службі Богові й своєму українському народові.

6. В організаційній ділянці Синод піддержує думку про конечність остаточного оформлення і діяння Головної Ради українських мирян, що мала б бути речником прагнень усіх українських організацій світського апостольства так в самій нашій Церкві, як і на форумі міжнародніх католицьких організацій. Рішення II Ватиканського Собору щодо відповідальної співдії мирян з церковною ієрархією знайшли вже тепер і серед широкої громади вірних нашої Церкви широкий відгомін. Тому Синод із вдоволенням стверджує, що кількість світських апостолів, які не тільки цікавляться справами нашої Церкви, але й посвячують для них свій дорогий час, свої професійні здібності і матеріяльні засоби, постійно більшає.

Однак, щоденний досвід показує, що дійсний успіх апостоляту мирян залежить від їхнього вишколу, рівня їхнього особистого християнського життя та їхньої співпраці з церковною Ієрархією. Бо тільки правдиві апостоли, себто люди, що щиро віддані Богові серцем і душею, просвічені Його Божою правдою й оживлені Його святою благодаттю, та вповні співдіючі із своєю церковною Ієрархією, правильно розуміють всі потреби Церкви і тому можуть успішно прийти їй з поміччю.

7. Синод рівно ж піддержує ідею світових з’їздів української католицької молоді, щоб дати нашій молоді з різних країн світу нагоду себе взаємно ближче пізнати, краще ознайомитися з обставинами й вимогами життя нашої Церкви й українського народу в різних країнах та спільно намітити плян праці для цілости нашої Церкви й народу.

8. В ділянці дисципліни Української Помісної Церкви, Синод сильно підкреслив конечність збереження її одности в усіх країнах нашого поселення, вирішуючи в цьому дусі важливе питання живої мови в літургічних богослужбах, святкування приказаних свят на тижні і постів.

9. Йдучи слідами Слуги Божого Андрея, який ціле своє життя посвятив здійсненню великої ідеї з’єдинення християн, та здійснюючи напрямні Вселенського II Ватиканського Собору, Синод гаряче закликає всіх вірних до праці на екуменічному полі в дусі християнської любови. Праця на полі християнської єдности проходить золотою ниткою впродовж цілої історії християнства в Україні. Найближчими нам покрові є наші православні брати. Нас єднає спільна традиція рідного християнства, спільний обряд, спільні звичаї, церковні і народні, спільна християнська двотисячелітня культура. Спільним є нам змагання за оформлення нашої Помісної Церкви на началах патріярхального устрою. Всі ми, католики і православні, стоїмо в затяжній боротьбі за збереження й ріст нашої Церкви так на Україні, як і в країнах поселення українських вірних. І, що найважніше, всі українські вірні, католики і православні, спільно несуть важкий хрест Господній, безстрашно ісповідуючи Христа. Тому спільно з православними братами бажаємо дальше молитися, працювати і боротися за християнську душу українського народу і за повне відродження українського народу та завершити нашу церковну єдність в Київо-Галицькому Патріярхаті Помісної Української Церкви, повноцінної частини у Вселенській Христовій Церкві.

Ці й всі інші постанови Синоду, в стислому їхньому оформленні, будуть проголошені, як уже сказано, в «Благовіснику».

ІІІ. УСПІХ ПОСТАНОВ СИНОДУ

Щоб постанови цього нашого Синоду мали бажаний успіх, ми повинні найперше щиро молитись до Всевишнього за їхнє здійснення. Крім цього треба, щоб усі наші Отці духовні, чернечі спільноти, та всі миряни прийняли їх не тільки словами, але щоб ціла наша Церква, тобто всі її вірні, в почутті відповідальности за всі наші митрополії, єпархії, екзархати й церковні громади старалися спільними силами, під проводом своїх Владик з Верховним Архиепископом, їх переводити в щоденне життя. Бо тільки тоді зможемо зберегти органічну одність нашої Помісної Церкви в усіх країнах світу і тільки таким чином ми зможемо сповнити наше післанництво серед українського народу й в лоні цілої Вселенської Церкви. Інакше, наша Церква без свого Верховного проводу ще більше поділиться на митрополії, єпархії, екзархати, парафії й церковні громади та, позбавлена життєвої одности, поволі розпливеться в чужому морі.

Тому, щоб правильно взятись за виконання цих синодальних постанов, треба завжди пам’ятати, що пошана й довір’я до свого церковного проводу, зрозуміння і пошана для поглядів інших людей та щире бажання помогти своїй Церкві можуть принести більше користи для справи, як метушливість, критика, легковажне осуджування і вороже взаємно-поборювання. Зокрема справа піднесення Верховного Архиєпископства нашої Церкви до гідности Патріярхату, яка так дорога нашому Єпископатові, вимагає, щоб уникати всього, що могло б вийти на шкоду нашій Церкві.

IV ГРІЗНЕ ПОЛОЖЕННЯ ЦЕРКВИ НА УКРАЇНІ

Зажурені тяжким положенням цілої нашої Церкви в сьогоднішньому світі, ми, Ваші Владики, зібрані на цьому Синоді в Вічному Місті Римі, в тіні Базиліки Верховного Апостола св. Петра, де спочивають мощі великого сина України й геройського мученика за одність Христової Церкви, св. священомученика Йосафата, і при Соборі нашої Святої Софії, не могли не бачити очима душі страшної руїни нашої Церкви на землях України й не чути зойків болю там страдаючих за віру Христову наших братів. Нашими думками ми все були з ними, а в наших молит. вах, зокрема в часі Безкровної жертви св. Служби Божої, ми не переставали поручати їх Божому милосердю й Божій опіці.

Ми не можемо, однак, на цьому залишитись; ми почуваємося до обов’язку заапелювати черговий раз до совісти всього вільного світу й домагатися, в імені пошанування гідности й прав людини, щоб провідники народів і всі люди доброї волі старалися перед радянським урядом про те, щоб заперестав це переслідування нашої Церкви та пошанував елементарні права людини. При цьому ми однозгідні з нашими православними братами в несенні помочі нашим переслідуваним вірним на Україні. Загалом, ми невимовно радіємо, що наше взаємне зближення, в останніх часах, прийняло такий відрадний зворот і зробило такий великий крок вперед в напрямі спільного шляху.

Висилаючи Вам, Дорогі Браття й Сестри, наше Спільне Пастирське Послання, ми шлемо Вам наш найщиріший привіт і просимо Нашого Божественного Спасителя, щоб наділив Вас Своїми обильними ласками та за посередництвом Своєї Пречистої Матері і Владичиці України, провадив Вас, нашу Церкву і ввесь Український Нарід до кращого майбутнього. Водночас, засилаємо Вам усім разом і кожному зокрема наше Архиєрейське благословення.

Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа, нехай буде з усіми вами. Амінь.

Дано в Фоґачча біля Риму, при Соборі Святої Софії, дня 4 жовтня, Року Божого 1969.