СПІЛЬНЕ ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ІЄРАРХІЇ З ПРИВОДУ 350-ЛІТТЯ СМЕРТИ СВЯТОГО СВЯЩЕННОМУЧЕНИКА ЙОСАФАТА .

Всечеснішому Духовенству, Преподобному Монашеству та Вірним Української Католицької Церкви

Мир у Господі і Архиєрейське Благословення!

Дня 12 (25) листопада ц.р. сповниться 350 років від кривавої і трагічної для українського народу смерти Полоцького Архиепископа Йосафата Кунцевича, який 12 листопада 1623 р., після відслужений утрені у Вітебську і перед Службою Божою, впав жертвою від смертельних ударів підбурханої вітебської товпи і віддав своє життя за єдність Христової Церкви і духовне добро свого народу. З цієї нагоди ми бажали б черговий раз поглянути на цю важливу постать в історії Української Церкви й українського народу, щоб у світлі сьогоднішнього екуменічного руху, який охоплює ввесь християнський світ, могти краще пізнати й точніше оцінити: яку ролю відограв Йосафат Кунцевич у нашому українському церковно-національному житті ? Який вплив мала й має його мученицька смерть на дальшу долю поділеної Української Церкви? Чого вимагає від нас сьогодні кров св. Йосафата?

І. Геройський подвижник єдності Христової Церкви в українському народі

Берестейське об’єднання Української Церкви з Апостольським Престолом у 1596 році є однією з найважливіших подій у тисячолітній історії церковного життя українського народу. Цим актом Українська Церква офіційно відновила давню злуку Української Церкви з Петровим Престолом, довершену в Римі її двома представниками, єпископами Іпатієм Потієм і Кирилом Терлецьким, і врочисто проголошену 23 грудня 1595 року Папою Климентом VIII у його конституції «Великий Господь». Приступаючи до тієї єдности, українські владики, під проводом Київського митрополита Михайла Рагози, писали 22 червня 1595 року Папі Климентові VIII, що вони постановили повернутись до єдности між Східньою і Західньою Церквами, із збереженням свого обряду та правопорядку, які плекали їхні предки під проводом Римського Апостольського Престола і яку відновили були їхні попередники на Фльорентійському Соборі (1439), а яка перестала існувати наслідком незгоди й поділів.

Ця постанова української ієрархії являється великим актом її церковного ума, політичного думання і далекозорости, бо її провід зайняв ясне й правильне становище у відношенні до питання своєї самобутности, тобто помісности. Під оглядом богословським, силою цієї постанови, Українська Церква ставала живою й органічною частиною Вселенської Христової Церкви під проводом Апостола Петра і його наслідників, яким то наслідникам Христос урочисто й невідклично запевнив свою благодать, постійну поміч і опіку. Під оглядом канонічним вона освободжувала себе від обезсилєного Царгороду, що, відірваний від Петрової єдности і політично поневолений Турками, не тільки не міг їй помогти, але й сам почав шукати опори в новоствореному (1589) московському патріярхаті. А знову, під оглядом обряду й дисципліни, український обряд ставав правію нарівні в польсько-литовській державі з латинським обрядом, відбираючи всім латині заторам будь-яке право перетягати Українців на латинський обряд і їх польонізувати. Вкінці, з точки політичного думання, Берестейська Унія замкнула раз назавжди Москві всі правні дороги до її втручування в церковні й національні справи українського народу. Звідси то така й ворожнеча, давніше царської, а сьогодні атеїстичної Росії, з якою вона вогнем і мечем нишила й нищить Українську Католицьку Церкву.

Тієї великої, з історичної перспективи, ідеї, на жаль, не зрозуміли як слід ані кн. Константин Острозький, ані владики Михаїл Копистенський і Ґедеон Балабан, які пізніше відреклися від цієї спільної постанови, ані церковні братства, ані велика частина української шляхти, яка виступила до боротьби проти цього далекосяжного почину. Пізніше неґативна постава польської латинської Церкви виправдала почасти їх крок. Нова православна ієрархія, яку встановив єрусалимський патріарх Теофан у 1620 році, мала привернути давнє становище Української Православної Церкви.

Речником, апостолом, символом і геройським оборонцем тієї української церковної єдности став Йосафат Кунцевич (1580-1623). Пройнятий любов’ю до Бога й своєї рідної української Церкви в родинному місті Володимирі Волинському, скріплений твердим аскетичним життям у монастирі тоді ще Студитського Уставу в Вильні (1604), а пізніше зреформованім митр. Рутським і ним самим — Василіанського Уставу, збагачений благодаттю священства (1610) та проваджений у ряди наслідників апостолів чином єпископства (1617), він виступає посеред творців і подвижників Поєднання як Богом даний його речник і оборонець. Для нього, що жив і віддихав повнотою літургійного життя своєї Церкви, питання церковної едности було аке ясне й таке повне Божої правди, як її величні й світлі богослужби. У його розумінні всі літургійні книги Української Церкви, що були молитовним висловом і визнанням її віри та прилюдним виявом набожности її дітей, вказували шлях і провадили до тієї єдности. Визнання ними першенства Петра і його наслідників у Христовій Церкві було для Йосафата наглядним доказом правдивости Української Церкви в її єдності.

Ось як переконливо й розумно він арґументує: «Надто і наш народ Руский, принявши в том порядку віри, іж били послушни єпископом Римским патріярхове, наші теж митрополитове патріярхом послушенство отдавали. А когди патріярха неякийсь Керулярій в літ по крещенії Володимеровом пятьдесять послушенство папежови виказал, наші єго послушні бити не хотіли, але послушенство папежови отдавали, яко то видети можем з гісторії, в соборниках описаной, о перенесенні мощей Св. Николи, місяця мая 9 дня. Котороє свято сам папеж Урбан (або Герман, як наші словаки єго називають) в літо 102 по крещеніі Руском уставил, і Русь єго принела, Трекове зась не приняли, бо на он час теж зе злости против папежови невинне штурмували, і нашу Русь до того пилне затягали през письма своє, коториє ся і тепер в книгах многих словенских найдують, і так іх били стурбували, иж коло року 1130 за Ізяслава князя Києвского згола патріярхи занехали, а самі собе єпископове Руские, митрополита обравши, посвецали, што през час немалий тривало, яко то светчат кроники Руские. А тут обач, яко тиє кривологи мажут своє гнездо, лжат Бога і правду єго і предков своіх, і всю згола церков соборную апостолскую, описуючи папежа бити антихристом і геретиком». Він доказує вищість безженного духовенства, бо воно може більше працювати й учинити для Церкви й народу. Він великий патріот, їздив до Києва і переконував печорських монахів про єдність Церкви з церковних книг, так само й у Бильні — у двох найбільших осередках, церковних і національних. І до Варшави їздив із митр. Рутським, щоб боронити нашу Церкву. Тому то митрополит Йосиф Велямин Рутський поручав королеві на єпископа людину «в писме і в науце добре вивченого, живота побожного, в ділах церковних умеетнаго Отца Іосафата Кунцевича». Коли канцлер Сапіга взивав Йосафата, щоб не виступав проти православних і насильно не перетягав їх на Унію, то він рішуче це заперечив, наче б він колинебудь чи когонебудь силою перетягав на Унію. Він мусить однак себе боронити, коли православні втопили в Києві ігумена Видубицького манастиря, а козаки стяли голову протопопові в Царгороді. Він ніколи не вислугувався поневільницькому інтересам тодішніх сусідніх ворожих нам політиків.

І наші православні історики признають, що св. Йосафат у своїх письмах виступає як свідомий Русин-Українець: «наш народ руский, наша Русь, церква наша руска». Його манив із Бильна, Полоцька й Вітебська Золотоверхий Київ, і печорських монахів уважав своїми. До кінця життя почував себе русином, а ніколи поляком, як то деякі хотіли б. Це хіба не блага річ, що тоді, коли він писав свої численні твори народньою мовою (тільки два листи до канцлера Сапіги по-польськи), то православний Смотрицький і інші в Києві писали по-польськи. Він доказував, що Поєднання-Унія не чужа українському народові, і тому митрополит Рутський видвигнув був тоді справу нашого патріярхату.

Свою живу віру в єдність Христової Церкви під проводом Римських Архиєреїв проповідував Йосафат живим словом, поширював пером і виявляв цілим своїм життям. Але міць його апостоляту була не так у людських засобах його мови й проповіді, як радше в якійсь невидимій силі, що полонювала його слухачів. В містичний спосіб він так глибоко і так всеціло відчував Христове бажання єдности Церков, що його віра в цю правду і його любов до неї повалювала всі людські труднощі, які ставили його противники. Тим то він заслужив собі від них назву «душехвата». В очах своїх сучасників він був живим символом Берестейського Поєднання. Таким уважала його тодішня державна влада в особі великого канцлера литовського Льва Сапіги, так трактував Йосафата найбільший його противник, православний Архиєпископ Полоцький Мелетій Смотрицький, так на нього дивилися Українці католики.

І тому ціле вістря спротиву, що мало довести до вітебської трагедії і мученицької смерти Йосафата, було звернене в його сторону. Йосафат мужньо прийняв цей визов Божого Провидіння і своєю кров’ю запечатав любов до Христової Церкви і свого народу. Його жертва мала започаткувати новий етап у церковному житті українського народу. На майбутнє він шукав розв’язки своїх релігійних проблем не в утечі від Петрового Престола, але у відповідній формі поєднання з ним.

У мучеництві св. Йосафата відкриваємо окрему особливість його жертви. Його мученицька смерть — це не звичайне мучеництво за віру, характеристичне для відомих і невідомих мучеників у Христовій Церкві, зокрема ж мучеників перших віків християнства. Мучеництво — жертва св. Йосафата — це мучеництво за єдність у вірі, за єдність Христової Церкви. І його жертва — це наслідок людської гріховности, яку спричинило роз’єднання християн. Вглиблюючись в історичне минуле Христової Церкви, знову ж із болем треба сказати, що хоч саме історичне роз’єднання було спричинене чужими давній Русі-Україні народами, загалом охрещена в X столітті наша українська Батьківщина через непригожі умовини стала полем, на якому впродовж століть почали зударятися сили за і проти церковної єдности. Пастирі й вірні Помісної Української Церкви, пройняті духом Євангелія і заповітом Христа: «Отче святий, нехай усі будуть єдино» і надхнені молитвою св. Літургії: «о соєдиненії святих Божіїх Церквей», намагалися привернути церковну, не нами розбиту, єдність. Собори Ліонський, Флорентійський, Берестейський — це свідки тих старань, а мученики часто в обох вітках однієї Церкви — це жертва на шляху тих змагань за єдність.

ІІ. Вплив смерти Йосафата на поділену Українську Церкву

Так як життя Йосафата було символом проповідання єдности Христової Церкви, так його смерть почала діяти як видимий доказ тієї істини. Майже всі його вбивники, разом зі своїм провідником, стали опісля по стороні Берестейського Поєднання і померли членами Вселенської Церкви. Найбільший його противник Мелетій Смотрицький, потрясений вітебською трагедією, виїхав найперше на Схід, щоб упевнити себе в правильності своїх переконань, але повернувся з тієї подорожі заведений та почав акцію поєднання Українців під гаслом, щоб «Русь не нищила Руси». А коли ці його старання не привели до бажаних наслідків, він прийняв у 1627 році католицьку віру і став також апостолом Берестейського Поєднання.

Це загальне бажання поєднання між католиками й православними прибрало в роках 1623 1629 дуже важливу форму і напрям, а саме, щоб ця єдність відбулась через створення Київського Патріярхату, що був би в злуці з Апостольським Престолом. Католицький митрополит Велямин Рутський і православний митрополит Йов Борецький очолили цю акцію. На жаль, цей великий і правильний почин не довів до бажаного успіху через смерть Йова Борецького і через вороже наставлений церковних братств і козаків. Сама однак ідея Київського Патріярхату, як спільного лучника до церковного порозуміння, не завмерла. Вона віджила з новим динамізмом у роках 1636-1639, за митрополитів Рафаїла Корсака і Петра Могили. Потім пізніше, в роках 1643-1648, під проводом навого католицького митрополита Антона Селяви і Петра Могили, вона ще включила два нові доповнення, а саме: створення Київського Патріярхату з перевіркою основ Берестейської Унії і включення до нього відношення Української Церкви до царгородського патріярха. В тій цілі йшли наполегливі переговори між католиками й православними, варшавським королівським двором і римською курією. Але збройний виступ Богдана Хмельницького в 1648 році проти Польщі та деякі неприхильні для справи католицькі чинники в Польщі й у Римі припинили на час ці преважливі старання, бо вже в XVIII от. були вони знову відновлені.

Про цей позитивний і добродійний вплив жертви св. Йосафата на дальший хід подій у поділеній Українській Церкві зворушливо свідчив у 1628 році перед беатифікаційною комісією митр. Йосиф Велямин Рутський: «Знаю, — писав він, — ...що не нашим знанням, не нашою дбайливістю, не нашим трудом, не нашою пильністю діється те, чого перше не було, хоч і ми, і сам слуга Божий (тобто св. Йосафат) працювали більше за всіх; а однак не могли ми зм’ягшити твердого каміння роздору, бо це було зарезервоване його крові, чого свідком і Полоцьк, і Вітебськ». Значить, смерть св. Йосафата закріпила Берестейське Поєднання і спонукала Українську Церкву шукати спільного порозуміння в спільному Київському Патріярхаті в єдності з Апостольським Престолом.

ІІІ. Домагання св. Йосафата від Українців сьогодні

Сьогодні мощі св. Йосафата, що був проголошений блаженним (1643) Папою Урбаном VIII і зачислений до почоту святих (1867) Папою Пієм IX, спочивають у величавій базиліці св. Петра в Римі. Історія їхнього скитання — це, з одного боку, трагічна доля нищівної акції проти Української Католицької Церкви, а з другого боку, це наявний доказ особливої опіки Божого Провидіння над святими мощами українського мученика, над спадщиною його мученицької смерти і над Українською Католицькою Церквою. Найперше, їх треба було рятувати перед профанаційними плянами царя Петра І (1705) і вивезти з Полоцька в Білорусі до Білої Підляської на Холмщині. Там вони були замуровані в церковному підвалі (1873-1917). При кінці першої світової війни (1917) вдалося їх віднайти й перевезти до Відня, звідки, після зайняття столиці Австрії (1945) совєтськими військами, треба було знову перевезти в інше певне місце. Тим разом їх спроваджено до Риму і там, 1963 року, в часі 2-ої сесії II Ватиканського Собору, були урочисто зложені, завдяки старанням Верховного Архиєпископа Кир Йосифа, у престолі св. Василів Великого, в базиліці Верховного Апостола Петра.

На землях України сьогодні обі галузі нашої поділеної Церкви поставлені поза рами державного закону: там має право на існування тільки Російська Православна Церква, яка мусить бути на услугах безбожницького уряду. Для Української Церкви там сьогодні законного місця немає. За оборону найосновніших прав тієї Церкви наші брати католики й православні — жорстоко караються, а то й віддають своє життя…

Тому смерть Пастиря Помісної Української Церкви, що боровся за кожну душу повіреного його пастирській опіці стада, не сміє бути поштовхом до дальшого розбрату, до незгоди й ворогування. Бо смерть це пересторога й ознака, до чого можуть довести ненависть і нетерпимість як плоди людської гріховности. Смерть ота — всім нам пригадка й заклик до замирення, до праці й надлюдського зусилля, щоб відновити єдність у великій і такій роз’єднаній християнській родині. Св. Йосафат, мученик за єдність Христової Церкви, кличе передусім нас, українських християн, що нас розбила й поділила нещаслива історична доля, щоб привернути єдність нашій Помісній Українській Церкві. А це тим більше, що ті, які колись розбивали нашу Церкву, нині завзялися знищити її до основ із лиця землі.

Всі Українці — і православні, і католики — мусять уже раз оцінювати всі свої спірні справи з точки зору своєї Церкви свого народу, а не думати засадами противників, що хотіли б нас розсварювати й ослаблювати. Немає причин і основи до ворогувань, ні богословських, ні національних, і треба вкінці прийти до розумної розв’язки. Пам’ятаймо також на слова св. Павла, який каже: «Не робіть нічого під впливом суперечки чи надмірної слави, але вважаючи в покорі один одного за більшого від себе, майте на увазі користь не особисту, а радше інших» (Фил. 2,3-4). Церковний поділ розділює й дуже ослаблює народній організм і душу народу. Христос оснував одну Церкву і поставив одного Пастиря. Ми мусимо, зберігаючи свою спадщину - традицію, приналежати до однієї Церкви й одного Пастиря, якщо хочемо бути дійсними християнами. І саме того прагнув св. Йосафат як людина високоідейна, глибокопобожна, високоосвічена. Він був і небуденним письменником. Він перестудіював усі полемічні твори і в своїх письмах опирався передусім на літургічних текстах, спільних як православним, так і католикам.

Св. Йосафат від дитинства й аж до години смерти був людиною молитви. Після смерти він став нашим заступником перед Господом Богом. Молитва — це та нива, на якій мають родитися, рости й множитися наші духовні змагання, труди й подвиги. Св. Йосафат — це живий приклад молитви. Щоб не даремними були всі наші зусилля на церковному, національному, суспільному й особистому відтинках життя, нам треба скріпити й посилити нашого молитовного духа і нашу молитву до милостивого Господа, який каже устами пророка Ісаї: «Я приведу на мою святу гору і звеселю їх у моєму домі молитви» (Іс. 56,7).

Одним із найбільш чітких знаків нашого часу є велике старання християнського світу віднайти ту єдність Христової Церкви, якої так гаряче бажав Христос. Ми, Українці, почали цю екуменічну дію активно ще з часів Берестейського Поєднання і мученицької смерти св. Йосафата. Але, на жаль, у нинішніх часах цей екуменічний труд заник, а його так виразно започаткували були наші великі попередники, митрополити Йосиф Велямин Рутський і Йов Борецький, Рафаїл Корсак і Петро Могила, і продовжував його Слуга Божий митрополит Андрей. Це поєднання поділеної Української Церкви було пов’язане з єдністю цілої Христової вселенської Церкви через створення Київського Патріярхату.

І саме до відновлення, провадження й успішного завершення того порозуміння взиває нас сьогодні св. Йосафат. Із собору св. Петра в Римі, на основі й за вказівками екуменічних постанов II Ватиканського Собору, з могутнім голосом домагання сучасного Голови Української Католицької Деркви, незламного Ісповідника віри Кир Йосифа, про створення Київсько-Галицького Патріярхату, св. Йосафат благає нас усіх, католиків і православних, щоб ми взаємно простили собі наші давні провини, забули наші минулі помилки і взялися разом, у повній взаємній пошані й любові, до спільної праці над об’єднанням поділеної Української Церкви в одному Українському Патріархаті, у такій єдності з Петровим Престолом, якої хотів і за яку так усильно й зворушливо молився Христос на Тайній Вечері: «Отче, ...я об’явив їм Твоє ім’я, і об’являти буду, щоб любов, якою Ти полюбив мене, в них перебувала, — а я в них!» (Ів. 17,26). Смерть св. Йосафата не може бути ніколи для нас знаком і причиною церковного й національного поділу, але навпаки, його мученицька кров має бути для нас тією незламною печаттю нашої спільної постанови разом працювати для єдности Христової Церкви і для загального добра українського народу.

Та ми, православні й католики, після 350 років від мученицької смерти св. Йосафата бачимо невеселий образ церковного життя і в світі, і в нас. Як за часів Святого, так і тепер образ цей затьмарений: опустілі манастирі, брак покликань до монашого життя, зруйновані богоненависницькими силами храми Господні, а й брак покликань до священичого служіння своїй Церкві, занепад богомільного християнського життя серед вірних нашої Церкви, втеча від свого рідного християнського благочестя. А водночас багатьох вірних, зокрема молодих, опановує неохота до чину, немає готовости на жертву й самовідречення, не згадуючи вже про християнську ревність. Гріх усе більше починає спутувати людські душі. У св. Йосафата бачимо, як він іще юнаком, перед яким стелився шлях безтурботного життя, став на шлях самовідречення й жертви. Він вступив в опустілі манастирі, щоб їх обновити; він став священиком, щоб віддано служити; він став Пастирем Церкви, щоб рятувати розбите стадо. Тому й нині св. Йосафат — це заклик до покликань, до післанництва, до дійсного служіння. Пізнаючи докладніше життя Святого, молода людина, а й кожний вірний, знайде в ньому ціль свого життя на всіх ділянках і в усіх обставинах, в яких тільки поставлена людина, коли хоче виконати своє післанництво.

Дорогі Браття і Сестри! В такому дусі ми повинні відзначати ці великі роковини 350-ліття мученицької смерти св. Йосафата. Водночас ми повинні оживити наші моління і помножити наші добрі християнські діла в цьому великому й святому наміренні. З цієї нагоди поручаємо відправити св. Літургію, відчитати послання і виголосити проповіді про св. Йосафата в кожній церкві і влаштувати святочні зібрання на всіх українських поселеннях по цілій земській кулі.

Тому, Дорогі Брати й Сестри, молимо Вас також: у 350-ту річницю мученицької смерти св. Йосафата, невтомного й ревного Пастиря Української Помісної Церкви, що й сама вже стала ісповідницею й мученицею, створіть між собою справжню християнську спільноту, в якій дух молитви буде обновлювати й відроджувати, скріпляти й готовити місце для великих плодів і дарів Святого Духа. Зорганізуйте теж паломництво до гробу св. Йосафата.

На закінчення цього нашого Спільного Пастирського Послання засилаємо наше архиєрейське благословення і запевнення наших молитов усім нашим Братам — католикам і православним — на Рідних Землях і на поселеннях, і просимо Всевишнього щоб беріг їх у боротьбі за права Христової Церкви й нашого українського народу. Із св. Павлом кличемо до Вас: «Мир братам і любов з вірою від Бога Отця і Господа Ісуса Христа, благодать з усіма, що люблять Господа нашого Ісуса Христа в нетлінності» (Еф. 6,23-24).

Благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога й Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіми Вами.

Дано в свято св. священомученика Йосафата, дня 12 (25) листопада 1973 року, при його гробі.