ПРОМОВА НА ВІДКРИТТІ УНІЙНОГО ЗЇЗД У ЛЬВОВІ

„Ваше Високопреосвященство!

Велика хвилина приводить нас оце до Ваших стіп. Минає 300 літ від смерти нашого великого подвижника Св. Унії і вельми заслуженого оборонця народу. Поважна хвилина і повна глибоких спогадів! І наймолодші діти призадумуються, коли розстається з ними їхній батько й коли слухають його останньої мови. Не інакше буває, коли й нарид розстається зо своїм провідником. Ще важча хвилина, коли лишає він своїх дітей незабезпеченими тай коли нарід розбитий і виставлений на поталу ворогам. Було воно саме так, коли митрополит Йосиф Велямин Рутський в 1637 р. в боротьбі за права своєї Церкви, кидаючись, як знеможений лев, проти затій на винародовлення шляхти, міщан і простолюддя, впав на життєвому шляху. Та в надії на Бога й на поміч Апостольського Престолу лишав він свій нарід і своїх вірних. Ще звенять у наших ушах його зворушливі слова, які промовив він на передоднях своєї смерти. Здається нам, коли дивимося на його портрет, начеби він сам говорив отсі свої останні слова: ...„Я Йосиф Велямин Рутський,[1] негідний митрополит київський, галицький і цілої Руси, покликаний перед суд Бога, щоби здати рахунок зо всіх слів, думок і діл із шістьдесят рьох літ життя і щоби почути засуд, який мене жде. Дрижу цілий, бо дрижати треба, скоро маю стати перед суд Бога, одначе маю надію на Його безконечне милосердя і хотяй я грішний, не відкине мене від свойого лиця. Жертвую Йому в тій ціли найсвятішу муку, якої ціна безконечна Маю надію на поміч Найсв. Діви Марії, Матери мого Судді, котру за життя почитав я завсіди, хоч негідний слуга. Взиваю також помочи Святих Божих, головно ж мойого Ангела хоронителя і Святих, яких я собі вибрав за покровителів і щодня взивав. Серцем і устами прошу їх, щоби помогли мені в моїй послідній боротьбі.

Заявляю перед цілим світом, що вірую у все, що св. католицька Церква вірувати приказує, заявляю, що лише в тій вірі можна спастися, а іменно, зо св. римською Церквою, за яку я готовий в кожній хвилині вмерти, колиби лише лучилася нагода! Я був завсіди Папі римському послушний і цему, що його в тій державі заступав. І умираю у тому послусі. Прошу і благаю покірно всіх, котрих я обидив чи словами або приміром, щоби з любови Бога простили мені. Нехай на майбутнє не наслідують мойого життя і поступовання, але життя і поступовання добрих слуг Божих, що по мені житимуть.

Від себе прощаю з глибини серця усім, які мене обидили, навіть тим, які мене задля справедливости переслідували, так мене, як отців моїх і братів, і прохаю дуже покірно Бога й Господа мойого, щоби ті гріхи не упали на їхні голови, але щоби вони навернулися і жили.

О єдину лише річ прошу моїх високопреосвящених панів і отців, руських співєпископів, то є, щоби любовю Христа лучилися із собою і з митрополитом. Нехай словами й ділами потвердять, що узнають його за вітця.

Остерігаю чернече духовенство, щоби любило і поважало членів світського духовенства, як співробітників і братів. Черці, що були би призначені митрополитом до відвідування і судження світських священиків, нехай поступають в дусі любови й приязни і вистерігаються погорди і пониження братів. Але також упоминаю членів світського духовенства і поручаю їм як найусильніше, щоби чували над тим, що відноситься до обовязку їх уряду, над собою і над своєю чередою, щоби спасли себе і повірені їм душі. Нехай навчають свої овечки того, що наказує віра, під утратою спасення, і нехай не нарікають, якщо інколи владики віддають черцям судовласть над ними.

Мойому високопреосвященому наслідникові поручаю і прошу його в Бозі, щоби чував над помноженням дочасних і духовних дібр у моїй архиєпархії і цілій моїй митрополичій провінції, бо зложить із цього рахунок перед Господом Богом “... [2]

Три сотні літ минає вже від цієї хвилини. Тернистий шлях пройшла наша Церква з народом, падала й вставала, обагрювалася в мученичій крові і двигалася обновлена до нового життя, пересуваючися з одної частини Українських Земель на другу. Царські переслідування і каторги знищили Унію на Білорусі і на Правобережжі й вона мусіла шукати захисту в Галицькій Волості. На нас спала відповідальність за її долю. У всесвітній війні також її досягнула царська рука та здесяткувала духовенство. Падав на нас один удар за одним, а їх сліди носите ще й нині на собі, наш Владико, Митрополите.

Щоб почтити цю хвилину, прийшли ми до Вас, Високопреосвященство, з проханням, відкрити це торжество своїм могутнім словом, а прийдеться Вам воно тим лекше, що життя Ваше і творчість такі близькі й так подібні до великого Рутського.

Пророчі були це слова, коли в день Ваших Єпископських Свячень прислав Вам побажання історик Унії, єп. Ліковський, словами: „ut sis alter Rutskyj“...

Благословіть отож перший почин проголошеного Вами Свята“.

У відповідь на привіт о. Др. Йосифа Сліпого, виголошений в імени Богословського Наукового Товариства та всего зібраного духовенства, Високопреосвящений Митрополит, окружений достойниками Капітули, промовив:

[1] Гл.: Єп. Едвард Ліковський, Берестейська Унія (1596). Познань. У перекладі Василя Кузьми й Осипа Заторського. Жовква 1916, стр. 258.

[2] Отсей заповіт списав митрополит в дні 28 січня 1637 р. у Дерманському манастирі.