ЦАРГОРОДСЬКИЙ ПАТРІАРХ ГРИГОРІЙ ІІІ МАММЕ

1. З історією кард. Ісидора є тісно зв’язана і історія патріярха Григорія III. В діях Фльорентійського Собору і київсько-галицької митрополії він відіграв, рівно ж разом з Ісидором, визначну ролю і тому вповні заслуговує на дбайливішу увагу історика. Справді, по різних хроніках і історичних оглядах[1] є кілька коротких нарисів і вісток, але в основному його історія спочиває ще в архівних актах і в археологічних підземеллях. Кілька зібраних даних про цю особу, під оглядом духовним, письменницьким, пастирським та ідеологічним, нехай промостять дорогу грядучому дослідникові.

2. Патріярх Йосиф II вступив на царгородський престіл 21 травня 1416 р., по смерти патр. Евтимія II, який помер не багато скорше в тому самому році. Васілевс вибрав з предложених трьох кандидатів ефеського митрополита Йосифа.[2] Це була визначна людина, щиро віддана церковному З’єдиненню і Фльорентійському Соборові. Мабуть він і був душею гуртка церковників з осередком в монастирі в Селембрії, які гляділи спокійно і розумно на злуку з Римом і підготовляли інтелектуальний ґрунт під наступні події. Можна твердити, що ці прихильники творили мозок тодішньої візантійської Церкви.

Патріярх Йосиф приїхав до Феррари вже недужий. Подорож по розбурханому морі була дуже прикра. Справді, спочатку він брав участь в нарадах Собору, але у Фльоренції був примушений перервати працю. Патріярх замешкав в монастирі при церкві св. Марії Новеллі, де мешкав і папа Євген IV, і там приймав своїх духовників і земляків, як подає історик Муньоз.[2] Перед своєю смертю 9 червня 1439 р. дав занову на письмі в справі признання Фльорентійського Собору і проголошених ним прав віри. Сесії Собору, по причині смерти патріярха, були припинені і перервані. На Службі Божій в С. Марія Новелля були присутні папа Євген IV і васілевс Пелеолог і всі достойники. Над гробом виднівся змістовний напис по-грецьки і латинськи:

“Ecclesiae antistes fueram qui magnus Eoae:

Hic iaceo magnus religione Ioseph:

Hoc unum optabam miro inflammatus amore:

Unus et Europae cultus ut una fides

Italiam petii foedus percussimus unum:

Iunctaque Romanae est me duce graia fides

Nec mora decubui, nunc me Florentia servat

Qua tunc Concilium floruit urbe Sacrum

Felix qui tanto donarer munere vivens;

Qui morerer voti compos et ipse mei:

† ΙΩΣΗΦ ΑΡΧΙΕΠΙΣΚΟΠΟΣ ΚΩΝΣΤΑΝΤΙΝΟΥΠΟΛΕΩΣ ΝΕΑΣ ΡΩΜΗΣ καὶ οἰκουμενικὸς πατριάρχης ἔτους, σ-θ-μγ’ [6947–1439].”

Як сказано, на жаль, патр. Йосиф, визнавши постанови Фльорентійського Собору, помер при його кінці, 9 червня (деякі подають 10 або 14 червня)[3] 1439 р. і не міг вже потрудитися над переведенням його в життя. А його авторитет був би, без сумніву, рішив переведення унійних постанов на Сході. Йосифа похоронено в бічній наві, по правому боці близько головного вівтаря Базиліки Санта Марія Новелля, в якій і відбувався вселенський Собор. Над гробом виднівся образ його високої постаті з написом: Ἰωσὴφ ὁ ἁγιώτατος καὶ οἰκουμενικὸς πατριάρχης… Одначе первісний образ знищено 1592 р. і тіло перенесено на теперішнє місце і намальовано досить подібний портрет, мабуть на грецький зразок.[5]

Патріярх Йосиф іменував 1436 р. солунського єпископа Ісидора київсько-галицьким митрополитом і тим створив перелом в історії не лише української Церкви, але й усього слов’янського Сходу катол. Церкви.

Наслідником Йосифа був вибраний 4 травня 1440 р. кизикійський митрополит Митрофан. Він рівно ж ставився до Фльорентійського Собору прихильно. Одначе патріярхом був він недовго, приблизно три роки. Все ж таки на його патріярхування припадає побут кард. Ісидора на Україні, Білорусі і Москві, після його повороту з Фльорентійського Собору. Патріярх Митрофан помер 1 серпня 1443 р. Після трьохлітньої перерви Васілевс остаточно іменував, мабуть 7 липня 1446 р., нового патріярха, хоч Б. Бучинський, А. Амманн, О. Галецький подають 1445 р.

3. Став ним протосинкел Григорій з черги III. Походив він з роду Меліссене,[6] званий чомусь Мамме (Повитуха) або Стратегопулос. Васілевс Іван VIII Палеолог помер 1448 р. і його наслідство перейняв Константин XI Палеолог († 1453 р.). За цих двох васілевсів, що мали великий вплив на церковні справи, розвивається дальша історія. Григорій народився приблизно 1400 р. і то чи не в Каліярії. Замолоду вступив до монастиря і як священик якийсь час був сповідником васілевса Івана VIII Палеолога (1425–1448 р.) Особисто знаний, був призначений Васілевсом як протосинкел до участі у Фльорентійському Соборі. Спочатку Григорій стояв при боці митр. Марка Ефеського, але переконавшись про правильність і конечність Собору, став його завзятим противником. Як царгородський протосинкел був він також і відпоручником александрійського патріярха і в його імені підписав ухвали Собору.

Вернувшись до Царгороду, він виконував дальше свій уряд, займався також науковою працею і боронив Фльорентійський Собор, який підпав гострим нападам з боку його ворогів на Сході. З тої-то причини Васілевс осягався з патріяршою номінацією. Одначе таки 1446 р. рішився на протосинкела Григорія. Становище нового патріярха було дуже важке, бо противники не спали, але розогнювали спори і викликували щораз сильніший спротив. Все ж таки він видержав в Царгороді до 1450 р., і коли дальший побут був неможливий, виїхав до Пелопонезу, а в 1451 р. до Венеції і Риму. Папа звертався в справі його повороту до Васілевса, а навіть 20 травня 1452 р. вислав в справі замирення кард. Ісидора до Царгороду. І справді Ісидорові удалося привернути признання ухвал Собору, а навіть поминання патр. Григорія візантійським духовенством на Службах Божих. Одначе Григорій не вернувся до Царгороду, оставав дальше в Римі і помер 20 квітня 1459 р., признаний всім як великий святець згідно з похвалою папи Пія II.[7] Він належав до грецької трійки: Ісидор, Виссаріон і Григорій.

4. Де зложено тлінні останки Григорія, невідомо, а бодай дотепер не можна було усталити місце його спочинку. Деякі подають, що його похоронено в церкві св. Юрія Велябрійського (S. Giorgio in Velabro). Одначе кард. Джованні Меркаті піддав цей погляд критиці, і опрокинення Святоюрської Велябрійської церкви треба признати дуже правдоподібним.[8]

Відомий є прегарний епітаф Григорія збережений в монахійському кодексі:

Πατριαρχῶν Ἑλλήνων τὸ μέγα κλέος ὧδε

Γρηγόριος θεῖος δαίμονός ἐτάφη.

Εἰ δὲ τὸ συγγενές αὕτη γῆ καὶ πατρίος αἶα

Πότνης τῆς αὐτοῦ γοῦν ἀπέκληρώμενος.

Ἐν ἔτει ςϡξζ’ ἰνδικτιῶνος ϛ’.

“Patriarcharum Graecorum magnum decus

Gregorius divinus, beatus hic iacet,

licet congenitum quid haec patria terra

a suo tamen semotus grege est

anno 6967 indict 6 (= A. D. 1459).”[9]

Звідки він взятий, невідомо.

Є деякі припущення, немов би він був похоронений в колишній нашій церкві св. мучеників Сергія і Вакха при площі Мадонна деї Монті 3. В 1459 р. в Римі було дві церкви св. Сергія і Вакха, і одна з них була збурена, а осталася тільки та при площі Мадонна деї Монті 3. Може спочиває він в ній, одначе дотепер ніхто не звертав на це уваги і церква вже не в нашому посіданні. Форцелля не згадує нічого про Григорія Мамме, тільки подає, що папа Урбан VIII віддав цю церкву монахам Василіянам 1641 р. на прохання короля Жигмонта III.[10] Все ж таки в церкві св. Сергія і Вакха збереглося багато написів, бо там зовсім певно похоронений митр. Рафаїл Корсак, наслідник митр. Рутського, румунський єпископ Кляні і кількох митрополичих (київсько-галицької митрополії) прокураторів.

5. Як сказано, патріярх Григорій умер як великий праведник з загальним переконанням, що це була людина свята і відійшла з цього світу in sanctitatis opinione. Наведені Acta Sanctorum подають також його життєпис. Загальні життєписці підносять його світлий ум, велику праведність і святість життя, незвичайно велику ревність для спасення душ, його єпископство і мучеництво та беззастережне віддання праці над з’єдиненням Церков.[11]

6. Є згадка в хроніках, що патр. Григорій святив наших єпископів. В 1447 р. Волинь признавала Фльорентійську Унію і митрополита Ісидора вже від 1440 р. З Волині виїхав був навіть Данило до Царгороду, щоби прохати о свячення саме патріярха Григорія Мамме. Мабуть брав участь в хіротонії і митр. Ісидор, що можливо в тому часі перебував в Царгороді.[12] Київський князь Олексо звертався, приблизно 1448 р., до патр. Григорія за виясненням в справі Фльорентійського Собору й отримав потверджуючу відповідь щодо обов’язуючої сили Фльорентійських постанов з заувагою, що митр. київський і всієї Русі кард. Ісидор має вернутися на Україну і подасть докладніші вияснення.[13] Треба сказати, що всі справи з якими відносився Слов’янський Схід, зокрема Київ і Москва, розглядав і рішав, від 1446–1459 р., патріярх Григорій. До смерти Григорій зберігав і свою патріяршу юрисдикцію і свій обряд. Є відомо, наприклад, що він правив Літургії і святив єпископів в св. Петрі в грецькому обряді і то дуже величаво, бо в прияві багатьох архиєпископів і єпископів. Очевидці згадують навіть про участь одного кардинала, ним міг бути або Ісидор або Виссаріон.[14]

Коли 1458 р. Ісидор зрезиґнував з київсько-галицької митрополії, то патріярх Григорій іменував на його місце Григорія Болгарина, ігумена монастиря св. Димитрія, митрополитом київсько-галицьким і посвятив його на єпископа. Він видав йому також і ту юрисдикцію, яку мав кард. Ісидор, отже і на Москву. Твер і Новгород, бо папа Каліст III відділив був Москву в окрему митрополію. Патріярх Григорій святив Григорія Болгарина тому, щоби в Римі не нарушувати прав царгородського патріярхату щодо Русі.

7. Духова, літературна спадщина патр. Григорія досить багата, і вона свідчить про його глибоке філософічне та теологічне образування, хоч авторство його творів ще остаточно не усталене. Багато в тому напрямі зробили Алляцій, Геґренретер, Фабрицій і інші.[15] Замітні є його пояснення рішень Фльорентійського Собору, які він писав був деспотові Трапезунту. Він старався вирівнати всі важніші різниці між Сходом і Заходом на догматичному і правничому полі, і то в греничній способі.[16] По смерти Григорія Мамме царгородським патріярхом став кард. Ісидор 1459 р.

[1] Ehrhard, A., in Krumbacher, K., Geschichte der Byzantinischen Literatur, München, 1897², p. 119 (Ant. Class. I. 1 bis P cons.).

Jugie M., Theologia dogmatica christianorum orientalium, Parisiis, 1926, pp. 487–488 (Teol. Fil. II 72 (1)).

Mercati, G., Opere Minori, vol. IV, pp. 105, n. 1 (= St. e T. 79) (Coll. Gen. I 45 (79)).

Mercati, G., Scritti d’Isidoro il Cardinale Ruteno, Roma, 1926, pp. 132–138 (specie p. 134, n. 6: «Se Gregorio fu davvero sepolto a S. Giorgio in Velabro è dubbio»). (St. e T. 46) (Coll. Gen. I 45 (46)).

Beck H. G., Kirche und theologische Literatur im Byzantinischen Reich, München, 1959, III Teil, pp. 763–764 (Antich. Class. I 103 cons.).

Laurent, V., Le vrai sermon du Patriarche de Constantinople Grégoire III († 1459), in «Revue des études byzantines» XIV (1956), pp. 201–205 (Riv. Orient. 18 A).

The Commentaries of Pius II (Transl. by F. A. Gragg) (= Smith College Studies in History, V. XXII, nn. 1–2). (Contiene indici dell’opere: così per Isidoro, Mammas etc.).

[2] Antonio Munoz, Alcuni dipinti bizantini di Firenze, in «Rivista d’Arte» VI (1909), n. 2, p. 115.

[3] Ibidem, pp. 115–119.

[4] Похорони в грецькому обряді правлено 11 червня (пл. Stefano Orlandi, Necrologio di S. Maria Novella (1235–1504), Firenze 1955, t. II, p. 213. Отже не міг вмерти 14 червня. За похорони заплачено Отцям Домініканам 100 дукатів на другий день, значить 12 червня 1439 р., також стор. 253. В похороні взяли участь всі кардинали і світські достойники. 50 дукатів зложено також як богослужебну фундацію так, що кожного року правлено заупокійну Службу Божу, читану, в роковини смерти.

[5] Munoz Antonio, op. cit., pp. 115–119.

[6] Історію царгородських патріярхів переповідають коротко Acta Sanctorum t. I, mensis Augustus. Antverpiae 1733. Про згаданих царгородських патріярхів гл. стор. 184–196. Пор. MSG 169, 9 ss. K. Baus, Gregorius III, in «Lexikon für Theologie und Kirche», Bd. IV, Freiburg, Herder 1960, 1208. L. Mohler, Kard. Bessarion, Bd. I, Paderborn 1923, p. 234 ss. Joseph Gill, The Council of Florence, Cambridge 1959.

[7] Ісидор після здобуття Царгороду … «ipse vero paulo post ad Nicolaum Pontificem redit, quem aliquot annis postea defuncto Gregorio Patriarcha Constantinopolitano, qui anno quo Mantuanum itum est, non sine sanctitatis opinione Romae obiit, Pius Pontifex ad patriarchatus culmen evexit, eique satis facto Bessarionem cardinalem Tusculanum virum doctissimum substituit, natione Graecum, genere Trapesuntium. Obiit et Prosper S. Gregorii ad velus aureum diaconus Cardinalis Columnensis familiae princeps». Pii secundi pontificis maximi commentarii, Francofurti 1614, pp. 299–300.

[8] «Pietro L’Allacci, De ecclesiae occidentalis atque orientalis perpetua consensione libri tres, 954, si suole raccontare che Gregorio morto in Roma verso il principio del 1459, fu sepolto in S. Giorgio in Velabro e quivi trovasi la tomba coll’iscrizione “a piè del presbiterio” (Legrand, Bibliogr., cit. III, 287n). Dell’epitafio nulla sanno i raccoglitori Forcella, Batiffol (Mélanges d’Archéologie et d’histoire, VII, 419–431); Cozza-Luzi (Bessarione, VI, 58–95) e nemmeno l’Allacci parlò; e non risulta che venga di colà quello conservato nel codice Monac. gr. 495, e stampato dal Lampros, N. Ἑλληνομνήμων IV, 114. E nulla ricorda il P. Federico di S. Pietro nelle Memorie istoriche di S. Giorgio in Velabro (1791). Temo che tutto riposi sopra un errore dell’Allacci nel ricordare il passo dei Commentari di Pio II, p. 308, in cui al breve cenno sulla morte santa di Gregorio segue: „Obiit et Prosper S. Gregorii ad velus aureum diaconus cardinalis”». G. Mercati, Opere Minori, vol. IV. Città del Vaticano 1937, p. 105, n. 1. Confer. Il Bessarione, XXIV (1920), p. 142, n. 1. G. Cozza-Luzi, Velabrenia – studio storico critico sulla chiesa di S. Giorgio in Velabro, in «Bessarione» (1899), pp. 58–95, nn. 37–38.

[9] Cod. Monac. gr. 495, f. 50a. Надгробний напис був опублікований в L. Hardt, Catalogus codicum manuscriptorum Bibliothecae Regiae Bavaricae, vol. V, I. Monachii 1812, p. 155, і передрукований S. P. Lampros-ом, Νέος Ἑλληνομνήμων, Atene 1907, t. III, p. 114. Νέος Ἑλληνομνήμων, t. III, Ἀθήνησι 1907.

[10] Forcella V., Iscrizioni delle chiese ed altri edifici di Roma del secolo XI fino ai giorni nostri. Roma 1877, vol. IX, p. 333.

[11] Юрій Трапезунтський так його характеризує в посланню до Крита: «Patriarcha, mens vigilans, pro salute gregis nimium sollicitus, sacer vereque Gregorius et cum non solo hoc aevi confessor et martyr et exilia et in iis ingruentes calamitates pro una unione Ecclesiarum laetis animis amplexens Romae degebat». Graecia orthodoxa, vol. I, Romae 1652, p. 578. Confer. Allatius, De consensu, p. 953.

[12] Так припускає Богдан Бучинський, Студії з історії Церковної Унії, «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», т. 85 (1908), стор. 34.

[13] Тамже, т. 86 (1908), 13.

[14] Mercati G., Scritti d’Isidoro il Cardinale Ruteno, Roma 1926, p. 132.

[15] Fabricius, Bibl. Graeca 11, 393 ss., MSG 160, (9)13–248.

[16] Gregorii protosyncelli patriarchae Constantinopolitani ad imperatorem Trapezuntii. Graeciae Orthodoxae, t. I, Romae 1652, pp. 419–468.