СПІЛЬНЕ ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ВЛАДИК, ПРИЯВНИХ НА ІІ СЕСІЇ ІІ ВАТИКАНСЬКОГО ВСЕЛЕНСЬКОГО СОБОРУ

Вже проминуло споро часу, відколи ми, Ваші Владики, на візвання Святішого Отця виїхали з наших епархій на другу Сесію цього І. Ватиканського Вселенського Собору до Риму, щоб там враз з іншими католицькими єпископами всього світу дальше розглядати і спільно під проводом наслідника св. Апостола Петра, вирішувати важливі справи Христової Церкви в сьогоднішньому світі. Та під час наших зайнять у Римі ми ніколи не забували про Вас, Браття і Сестри, і завжди були серцем і духом злучені з Вами. І то не тільки тому, що нас, як Ваших Владик, вʼяже з Вами наше спільне, немов родинне, церковне й громадське життя, але й тому, що соборові наради тієї сесії постійно ставлять нам перед очі такі сучасні проблеми Христової Церкви, які нам завжди пригадують наші епархії, наші парохії, наші організації й наші інституції. Тому кожного дня, в часі відправи св. Літургії, що її приносить у Соборі св. Петра один із Отців Собору за успіх соборових праць, ми в окремий спосіб поручаємо нашому Божественному Спасителеві і Його Пресвятій Матері цілу нашу українську Церкву, зі всіми її епархіями, парохіями й вірними.

Сьогодні, з приводу торжественного зложення святих мощів святого священомученика Йосафата у престольному храмі святого Верховного Апостола Петра в Римі, ми бажали б звернутися до Вас оцим нашим спільним Пастирським Листом, щоб поділитися з Вами тими почуваннями, що сповняють наші серця, а при цьому й Вам пригадати ті важні завдання, що їх видвигає сьогодні перед нашою Церквою сучасне положення в світі та й просити Ваших святих молитов, щоб ми, Ваші Пастирі, й Ви, наші вірні, ті завдання сповнили на більшу Божу славу й на спасення душ наших.

1. ГОЛОС НАШОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВЧАЗНОЇ ЦЕРКВИ НА ЦІЙ ПЕРШІЙ CECIЇ СОБОРУ

Не сумніваємося, Дорогі Браття і Сестри, що й Ви всі безмежно вдячні нашому Божественному Спасителеві і Його Пресвятій Матері за те, що вкінці, по довгих моліннях, вижиданнях і непевностях, наша мовчазна Церква на землях України мала змогу дати почути на цьому Вселенському Соборі свій голос, пригадати Отцям Собору своє велике й славне минуле та поручити їм створення для себе Українського Київсько-Галицького Патріярхату. Наша радість з цього приводу є тим більша, що цей голос нашої рідної Церкви лунав біля гробу святого Священомученика Йосафата, Покровителя України й Апостола єдности Христової Церкви, бо Його святі мощі саме тепер в часі другої Сесії Вселенського Собору зложено в престолі св. Василія Великого в базиліці св. Петра в Римі, а дня 25 листопада 1963 р. й сам Святіший Отець Папа Павло VI. схотів відправити торжественний Молебень на честь цього нашого Мученика Зʼєдинення в сослуженні всіх нас українських Владик, в прияві Кардиналів, Патріярхів, Єпископів, священиків, всієї нашої української громади в Вічному Місті та численних вірних різних обрядів.

Голос нашої рідної мовчазної Церкви на Вселенськім Соборі сповнив безмежною радістю не тільки нас, Українців, не лише всіх Отців Собору, без огляду на їхній край, походження, кольор їхнього обличчя, расу і мову, але в окремий спосіб самого Христового Намісника, Павла VI, як це ясно показалося в часі історичної авдієнції нашої української громади у Святішого Отця, дня 18 жовтня 1963 р., з приводу Студійних Днів Українського Християнського Руху і святочного відзначення існування і діяльности наших наукових установ.

Направду зворушливою була наша св. Літургія, відслужена в наміренні Собору представником тієї нашої Церкви митр. Йосифом, що після 18-літньої мовчанки міг у прияві всіх Отців Собору благати Небесного Отця, щоб дав ласку цьому світові пізнати святу Христову правду, полюбити Його святий закон і зажити святим, Божим життям. Цей благальний голос нашої Церкви на Соборі гідно відмітила вся світова преса і понесла його широкий відгомін до найдальших закутин землі.

Але ця наша радість, Дорогі Браття і Сестри, не могла ще бути повною, бо ми таки свідомі того, що наша Церква все ще двигає свій тяжкий хрест на Голгофту, а наш Дорогий Владика Василь Гопко, Єпископ-помічник Пряшівської епархії і інші Владики не могли явитися на Соборі.

2. ГОЛОС ВСЕЛЕНСЬКОГО СОБОРУ

Знаємо з історії Христової Церкви, що Вселенські Собори відбувалися звичайно в особливо важких обставинах для Церкви в світі, не раз в особливо сумних умовинах і в переломових часах. Немає сумніву, що такими є і теперішні часи, в яких відбувається Вселенський Собор Ватиканський Другий. Головною ціллю кожного Вселенського Собору є застанова Церкви над можливостями поширення і закріплення християнства у світі й осторога вірних перед загрозою з боку різних ложних навчань, незгідних із Христовою Євангелією. Таку саму ціль має і теперішній Собор, застановляючися над тими важливими завданнями, що їх ставить, сьогоднішній світ перед Христовою Церквою загалом, тобто перед Церковною Єрархією, Духовенством і вірними.

Ці завдання підкреслив Отцям Собору — як головні цілі тієї другої сесії цього Собору — Святіший Отець Павло VI у своїй історичній промові, дня 29 вересня 1963 р., на врочистому відкритті тієї сесії, а саме: повніше пізнання Христової Церкви, внутрішня обнова Церкви, віднайдення єдности поміж усіми християнами і звʼязок-розмова Христової Церкви із сьогоднішнім світом (Промова 29 вересня, ст. 18).

Отже першим і найважливішим сьогоднішнім завданням Христової Церкви є краще пізнати свою властиву суть, точніше окреслити свою власну місію і дати себе ясніше пізнати сьогоднішньому світові. Церква Христова знає, що вона є таїнством, наскрізь пройнятим Божою приявністю, яке можна все більше досліджувати, щораз краще пізнавати і чимраз глибше розуміти. На думку Христового Намісника й Отців Собору сьогодні прийшов уже час, коли світ щораз голосніше запитує Церкву, чим вона властиво є і чим вона дійсно хоче для людства бути. І тому Церква почувається до обовʼязку відповісти на таке запитання в світлі Христової Євангелії і своєї традиції і сказати нинішньому світові, що вона про себе думає.

Над цим важливим питанням вже довго застановляється цей Собор. Бо властиво до нього належить вирішення тієї відповіді. Але враз із Собором повинні над цим важливим питанням думати, про нього розважати і в наміренні правильної відповіді щиро молитися всі вірні Христової Церкви, її священики, монахи, монахині і кожний її свідомий мирянин. Бо Христова Церква, це ми всі разом з Христом — Єрархія, духовенство й миряни. Якщо Ви, Дорогі Браття і Сестри, добре знаєте ту науку про Церкву, що її Церква голосила про себе аж дотепер, і глибоко зрозумієте її властиве значення, тим легше прийдеться Вам схопити ті нові насвітлення і ті нові поглиблення тієї науки, що їх здобуває під цю пору цей Собор, під надхненням Святого Духа, з участю правних наслідників Христових Апостолів, себто католицьких Єпископів світу.

Значення цього питання є надзвичайно важне. Від успішної його розвʼязки залежить дальший хід історії людства. Сьогодні кожному християнинові стає ясним, що хаотичне й трагічне положення нинішнього світу лежить передовсім у тім, що сучасна людина не хоче бачити в Церкві діючого Христа, не бажає чути в її проповіді голосу її Божественного Основника, не відчуває в її Тайнах сили Божого життя. Тому дуже часто велика частина сьогоднішньої людської спільноти Церкву обминає, нею нехтує, або, що гірше, її жорстоко переслідує.

Тому Христова Церква, свідома тієї велетенської місії, що її вона одинока може й повинна сповнити для духовного і матеріяльного рятування людства, старається сьогодні дуже основно провірити форму свого єрархічного правління, мову й побудову свого літургічного Богослуження, спосіб формулування і предложення сьогоднішньому світові своєї науки, свою поставу до всіх християн некатоликів, до всіх нехристиянських народів, що вірять у Бога і признають Його моральний закон у світі, та взагалі до всіх людей доброї волі.

Ми певні, що наші Отці Духовні, церковні і громадські організації, виховні й наукові інституції та ввесь наш свідомий український провід відчують усе значення тієї сьогодні першорядної проблеми і доложать всіх старань у рямцях питомої собі діяльности, щоб якнайактивніше нею зацікавитися, якнайближче з нею запізнатися та якнайщиріше помагати Церкві у сповнюванні її завдання в світі.

3. ЖИВИЙ ХРИСТОС — ТОЖ І ЦЕРКВА ЖИВА

Найпершим і найкращим виявом глибокого зрозуміння правдивої суті Христової Церкви з боку вірних буде їхня духовна обнова. Бо в щирому шуканні ясного зрозуміння своєї властивої суті, Церква Христова, себто її Єрархія, Духовенство і вірні, — як каже Святіший Отець Павло VI у своїй вищезгаданій промові на врочистому відкритті тієї другої Сесії Собору — « повинні намагатися порівняти свій вигляд із самим Христом » і збудити в собі якнайщиріше бажання поправити в себе все те, що в світлі цього порівняння показалося б незгідним з її Божеським праобразом. Ми ж знаємо, що бажанням Христа є святість Його Церкви, як це виразно виходить із слів Його архиєрейської молитви на Тайній Вечері: « І за них я себе посвячую, щоб і вони посвячені були правдою » (Ів. 17,19). Коли Церква буде прикрашена такою святістю, якої вимагає від неї Христос, тоді вона зможе звернути своє лице до світу і всім сказати: « Хто бачить мене, бачить Христа», так як колись сам Божественний Спаситель сказав про себе: « Хто бачить мене, той бачить і Отця » (Ів. 14,9).

У цьому значенні теперішній Собор є немов новою весною Церкви, що розбуджує в неї ті величезні сили духа і ту велетенську міць християнських чеснот, що криються в її лоні. До такої духовної обнови приготовляється під цю пору ціла Христова Церква, на таку духовну обнову жде сьогодні теж і наша українська Церква, зокрема в цю пору найтяжчих проб її лихоліття. Вправді, вона — наша українська Церква — вкрита сьогодні славою і блиском своїх геройських мучеників та ісповідників, закріплена по різних країнах світу у своїх епархіях, парохіях, організаціях і установах, але всюди вона ще потребує великої живої віри, сильної творчої любови Бога і ближнього, тисячі нових ревних і святих священиків, монахів і монахинь та загалу святих мирян, своїх власних шкіл, своєї християнської преси, своїх наукових і культурних організацій і установ.

Змагаючи до нашої духовної обнови, ми мусимо, Дорогі Браття і Сестри, іти всі разом, мусимо обʼєднати всі наші духовні сили в одну творчу дію. Це невідклична вимога від кожного з нас — від старших і від молоді, від батьків і від дітей, від нашого проводу й від широких кругів нашої суспільности, щоб ми всі разом рішуче станули під прапором Христа і Його святої Церкви, щоб ми проголосили святу Христову істину непорушним законом нашого особистого, родинного, громадського й державного життя та й щоб ми всі вважали нашим обовʼязком бути апостолами Христової правди, бо ми живі християни, а християнин це другий Христос.

От тоді, Дорогі Браття і Сестри, ми дамо нашій Церкві й нашому українському народові ці життєдайні, творчі сили для росту і розквіту. Тоді живий Христос у нашому народі буде мати живу, себто святу, Христову Церкву.

4. СВЯТІСТЬ ЖИТТЯ І ХРИСТИЯНСЬКА ПРАВЕДНІСТЬ

— ПІДСТАВА ЦЕРКОВНОГО ОБʼЄДНАННЯ

Ясно, що святість Христової Церкви не допускає поділу й розʼєднання своїх дітей на різні Церкви і релігійні спільноти. Бо Христова Церква є одна і повинна бути однією, так як є « один Христос, одна віра й одне хрещення », як писав св. Апостол Павло до своїх вірних в Ефесі (Еф. 4,4-5). Ця єдність, так у своєму невидимому таїнстві, як у своїй видимій формі Христової спільноти, може бути здійсненою тільки у визнанні однієї і тієї самої віри, в участі тих самих св. Тайн і в підчиненні одному й тому самому церковному проводові, хоч можуть при тому бути: різні мови, церковні обряди, традиції, звичаї і церковна карність-дисципліна.

Якщо сьогодні існують у Христовій Церкві роздори, то вони напевно не є виявом Божої волі, але вислідом тільки людської немочі, покоряючою плямою на обличчі Таїнственного Тіла Христового. Для досягнення тієї конечної духовної обнови, себто для привернення Христовій Церкві її точної подібности із самим Христом, її Божеським первовзором, треба ту пляму чимскорше змити.

Очевидно Церква свідома, що при цьому виринають дуже важні й складні питання, що їх треба б старанно розглянути, обʼєктивно розсудити і справедливо вирішити. Але ці речі треба б зробити чимскорше, бо дійсна любов Христа не дозволяє відкладати їх на далеку мету. Зокрема ми Українці, що вже так довго спільно терпимо через наші релігійні поділи й непорозуміння, повинні б використати цей благословенний час

Вселенського Собору, щоб разом, обʼєднаними силами, в дусі любови й миру, застановитися над нашими релігійно-церковними порізненнями та й негайно усунути все те, що могло в нас вкорінитися через різні упередження, або через затії різних ворогів нашої Церкви й нашого українського народу, щоб те все не могло постати підо впливом недокладних інформацій чи тенденційних оскаржень. Це правда, що впродовж нашого вікового роздору натворилося багато перешкод на шляху до нашого зближення й обʼєднання в вірі, але також правда, що між нами українцями-християнами є далеко більше того, що нас обʼєднює, як того, що нас розʼєднює. А якщо таки справді витворилася деяка пропасть між нами то, повторюючи слова Пастирського Послання з 1959 р., скажемо ще раз, що Божа благодать і взаємна християнська любов може засипати ту пропасть, так що й сліду по ній не стане.

У цьому важкому ділі нашого церковного обʼєднання, що його можна досягнути тільки при помочі Святого Духа, ми всі, Браття і Сестри, мусимо мати свою участь. Нам треба, попри щиру й покірну молитву попри добрі діла й учинки покути, найперше щиро і ясно пізнати все те, що нас з православними нашими Братами єднає: ті самі св. Тайни, віра в ту саму Пресвяту Тройцю, Отця і Сина і Святого Духа, та сама глибока набожність до Пресвятої Євхаристії і Пречистої Діви Марії, Матері Божої і Матінки нашої, той самий наш український обряд, ті самі літургічні свята, часи і пости, та сама наука давніх Отців Церкви і духова спадщина наших українських святих княжої України, духовні й національні звʼязки того самого минулого нашої спільної любови батьківщини, України, ті самі наші прекрасні церковно-народні різдвяні, великодні традиції і звичаї, та сама рідна наша мова, пісня, вся наша національна культура. Те все нас так єднає і так органічно разом звʼязує, що кожний відрух поділу чи роздору глибоко ранить нашу душу, ослаблює Христову Церкву і розкладає наш український національний організм. Про ті всі речі й Ви, Браття і Сестри, повинні постійно памʼятати, коли в розмовах із нашими православними Братами доходите й до цього нашого болючого церковного питання. Треба радіти тим усім, що нас разом єднає, а намагатись у братній любові усувати те, що нас розбиває і нищить.

Ми свідомі того, що попри усі ті речі, що нас Українців єднають, є деякі догматичні й дисциплінарні питання, де наші погляди є розбіжні. Але й ці наші розбіжності ми повинні розглядати в дусі святої єдности Христової Церкви і застановитися над їхнім узгідненням у дусі безмежної любови Христа, що вмер за нас усіх на хресті, заслухані в Його полумінну архиєрейську молитву на Тайній Вечері, де Він із глибини душі благав Свого Небесного Отця: « Щоб усі були одно: як Ти, Отче, в мені і я в Тобі, щоб і вони в нас одно були, щоб увірував світ, що Ти післав мене » (Ів. 17,21).

При тому ми не повинні старатися зараз таки перетягати один одного до своєї Церкви, свідомі тієї великої правди, так католицької як і православної Церкви, що зміна віроісповідання є Богу мила й людині спасенна тільки тоді, коли така зміна, себто приєднання до Вселенської Церкви, підо впливом Божої благодаті, походить зі щирого й глибокого переконання душі. Найкраще буде, якщо ми, при розгляданні таких наших спірних проблем, будемо щиро молитися до нашого Божественного Спасителя і Його Пресвятої Матері про ласку сповняти в усьому Його святу волю без ніякого спротиву надхненням Божої благодаті.

Така наша постава до Христової Церкви може нам дати, Дорогі Браття і Сестри, як нам Українцям-католикам, так нашим братам православним, багато нагод до вияву нашої правдивої християнської віри, взаємної братньої любови, громадської і національної солідарности, а з часом при Божій помочі прийде й обʼєднання в одній Христовій Церкві, бо Христос заповів, що це таки станеться « і буде одне стадо та один пастир » (Ів. 10,16).

Самозрозуміле, що обовʼязок змагання за привернення церковної єдности тяжить передусім на совісті наших Преосвященних Владик, так католицької як і православної Церкви. Це наше спільне завдання і спільна праця. При цій спільній праці ми повинні взаємно відкрити собі серця і з глибини душі взаємно простити собі все те, що в минулому могло скривдити одних чи других. Живим прикладом такої дійсно християнської постави у цій болючій справі поділу Церков є сам Христовий Намісник папа Павло VI, який у часі своєї промови на врочистому відкритті тієї другої сесії Собору, 29 вересня 1963 р., в базиліці св. Петра перед цілим світом, з піднесеним і до глибини душі зворушеним голосом, так говорив про це християнське болюче минуле: « Якщо була б якась провина цього поділу християн по нашому боці, ми покірно благаємо прощення в Бога і в наших Братів, якщо вони думають, що зазнали від нас якоїсь кривди. А якщо йдеться про нас, ми готові простити кривди, заподіяні католицькій Церкві, забути біль, якого вона зазнала по причині довгих непорозумінь і поділів».

Із задоволенням, Дорогі Браття і Сестри, ми, Ваші Владики, відзначуємо як відрадний прояв у нашому церковному житті те, що представники наших православних Братів із Злучених Держав Америки прибули на цю другу Сесію Собору, саме тоді, як Отці Собору розглядали схему постанови « Про екуменізм або вселенськість » і мали змогу почути бодай живий відгомін тих благальних слів Христового Намісника, а може й відчути в серці палке бажання єдности Христової Церкви, бо ж таке бажання розбуджує нині Святий Дух у серцях мільйонів християн різних віросповідань.

5. ЗУСТРІЧ-РОЗМОВА ХРИСТОВОЇ ЦЕРКВИ ІЗ СЬОГОДНІШНІМ СВІТОМ

Повне обʼєднання Христової Церкви мало б сьогодні надзвичайно велике значення для її вселенської місії іти до всіх народів і нести їм спасенне світло Христового благовістя (Мт. 28,18-20). Церква є свідома цього свого основного завдання і бажала б якнайдосконаліше його виконати — не з бажанням панувати над різними народами, але їм служити; не з волею накидати людству якісь земські засади, але дати людині світло Божої істини; не з наміром обмежувати постійний і всебічний поступ людського духа, але з матірнім бажанням забезпечити людині повну гідність і повну свободу. Христова Церква, як та добра мати, все йде крок-у-крок з людиною на шляху її історичного розвою і дає одиницям, родинам і народам усе те, що може їх духово піднести, морально скріпити, життєво збагатити. Такої помочі Церкви так дуже потребує сьогоднішній світ і таку поміч Христова Церква бажає йому нині дати. Але чим більше духово й морально розʼєднана є сьогоднішня людська спільнота, тим більшої єдности думки і дії потребує Христова Церква у сповнюванні тієї своєї великої і святої місії.

Ми, Українці, знаємо з історії, чим була для нас наша рідна українська католицька Церква. Ми знаємо, що від перших початків, положених св. Ап. Андреєм, аж по сьогоднішній день, вона була і є для нас нашою найбільшою силою, нашим найбільшим надхненням, нашою найвірнішою запорукою на краще майбутнє. Її єдність, живучість і святість у нашому українському народі це був би наш найцінніший духовий скарб, це наша найбільша моральна сила, це запевнене світле майбутнє для всього нашого українського народу. То ж поможім Христовій Церкві в українському народі, щоб вона була однією, живою святою, а вона поможе нам якнайгідніше сповнити наше церковне історичне післанництво в себе і серед народів світу.

6. НАШІ СВЯТОЧНІ ПОБАЖАННЯ

Передаючи Вам, Дорогі Браття і Сестри, ці спасенні думки із Вселенського Собору, радо користаємо з тієї нагоди, щоб передати Вам наш щирий привіт із Святого Міста Риму, а з надходячими радісними святами Різдва Христового й Нового Року, враз із нашим Архієрейським благословенням, висловлюємо Вам усім разом і кожному зокрема наші найщиріші побажання обильних ласк Божих і Божого благословення для всіх Ваших змагань. Нехай Новонароджений Христос та Його Пресвята Мати візьмуть Вас у свою окрему опіку, бережуть Вас на кожному кроці перед усяким лихом і потішають Вас солодкою надією на краще завтра.

Дано в Вічному Місті Римі, з нагоди празника і торжественного зложення святих мощів святого священомученика Йосафата у храмі святого Петра, дня 25 листопада, року Божого 1963.