III. СПІЛЬНЕ ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ВЛАДИК НА КІНЦЕВІЙ СЕСІЇ ІІ ВАТИКАНСЬКОГО ВСЕЛЕНСЬКОГО СОБОРУ

Всечесному Духовенству та вірним Української Католицької Церкви Мир у Господі і Архиєрейське Благословення!

На закінчення IV-ої й останньої сесії цього Вселенського Собору Другого Ватиканського, ми, Ваші Владики, що мали велику честь і рідке щастя брати активну участь у його діях і рішеннях, звертаємося до Вас оцим нашим спільним Пастирським Посланням, щоб поділитися з Вами нашими думками і почуваннями про те, чим у дійсності є цей XXI Вселенський Собор для всієї Вселенської Церкви загалом, чим він є для нашої Української Католицької Церкви зокрема, та які наші завдання відносно його рішень і постанов на майбутнє.

1. ЗНАЧЕННЯ ВСЕЛЕНСЬКОГО СОБОРУ ДРУГОГО ВАТИКАНСЬКОГО ДЛЯ ХРИСТОВОЇ ЦЕРКВИ

Як кожний Вселенський Собор, так і цей Другий Ватиканський є окремим часом безпосереднього діяння Святого Духа, що продовжує свою дію перших Зелених Свят через відновлення у світі « великих діл Божих », як про це читаємо у святому Письмі (Діян. 1,11). Отці цього Собору, як Отці кожного Вселенського Собору, можуть повторити про свої соборові рішення те саме, що колись писали Апостоли до перших християн про свої постанови на Соборі в Єрусалимі: « Подобалося Святому Духові і нам...» (Діян. 15,28).

Тому як кожний Вселенський Собор позначає нову епоху в житті Христової Церкви і надає їй нової сили у сповнюванні її Божої місії між людьми, так і цей Другий Ватиканський Собор, що числом і походженням присутніх на ньому Владик, які представляли всі країни, раси й культури, та засягом розгляданих і вирішених на ньому питань і справ, являється одним із найбільших в історії Церкви, започатковує нову дію в сучасному християнстві і спрямовує до її завдань всі людські сили. Дійсно він хоче основно обновити пастирський уряд Церкви на порозі сьогочасної атомічної доби, з наміром приєднати для Христа всі народи світу, через відновлене і примінене до сучасних вимог життя голошення Його благовістя.

Щоб успішно перепровадити таке обновлення пастирського уряду Церкви в сьогоднішньому світі, Собор виразно й ясно відповідає на два засадничі питання: Чим властиво є Христова Церква сама в собі і чим вона має бути у відношенні до свого окруження?

Всі отже дії і рішення цього Собору є з одного боку відповіддю на ці два засадничі питання, а з другого, вони становлять заразом величаву програму обновлення пастирського уряду Церкви.

А. ХРИСТОВА ЦЕРКВА САМА В СОБІ

Спираючися передовсім на науку св. апостола Павла в Листі до Ефесян (1,1-23) та на навчання таких Отців Церкви, як св. Атанасій, св. Григорій Назіязенський, св. Кирило Олександрійський та св. Авґустин, Собор представляє Христову Церкву як таїнство спасіння людського роду, задумане Богом Отцем, здійснене Божим Сином і довершене Святим Духом. Таким чином Христова Церква являється, за словами св. Кипріяна, « Божим Народом, що походить з одности Отця, Сина й Святого Духа » (Пат. Лат., 4, 553), та є правдивим таїнственним Тілом Христа, утвореним освячуючою Божою ласкою через св. Тайни і визнаванням науки Христа. Головою цього таїнственного Тіла є сам Христос, Божий Син, що прийшов на землю благовістити людям свою Божу правду, освячувати їх, відкупити людей від вини Божою благодаттю і провадити їх, через свою хрестну жертву, до вічного життя в Бозі.

З волі самого Бога цей Божий Народ є один та мусить бути поширений на всі народи й на всі віки, щоб сповнились постанови Божої волі і всі Божі діти, з усіх племен землі, могли разом творити одну Божу родину, під проводом Божого Сина, в одності Святого Духа. Однак, ця вселенськість Божого Народу не тільки, що не противиться земським спільнотам, але навпаки вона піддержує і скріплює всі їхні духові й культурні багатства, очищує їх від усього, що не має правдивої вартости, ушляхотнює їх та підносить їх до надземської гідності. Бо Церква свідома того, що вона має все обʼєднувати з тим Царем, якому в насліддя були дані всі народи (Пс. 2,8), а її вселенський характер, що прикрашує Божий Народ, в даром самого Бога, яким Христова Церква постійно змагає до того, щоб обʼєднати й очолити все людство, зі всіми його скарбами, під проводом Христа в одності Його Духа (ПІро Церкву, 1,13), згідно з дорученням, що його Христос дав своїм учням і їхнім наслідникам: « Ідіть же, учіть усі народи..., навчаючи їх зберігати все, що я заповів вам. І ось я з вами по всі дні до кінця віку » (Мт. 28,19-20).

Христос, вічний Пастир, основуючи свою Церкву, хотів, щоб Апостоли і їх наслідники, тобто єпископи, були пастирями в Його Церкві аж до кінця віків. А щоб сам єпископат зберігся в одності й неподільності, настановив св. Петра як голову над іншими апостолами та встановив у ньому непереривну і видиму основу одности віри й спільноти.

І так, як постановою Господньою св. Петро й інші апостоли творять одну апостольську колегію, подібно Римський Архиєрей, наслідник Петра, і єпископи, наслідники апостолів, становлять таку саму колегію впродовж віків.

Отож єпископи як наслідники апостолів одержали від Господа, якому дана всяка власть на небі і на землі, місію навчати всі народи і проповідувати Христову Євангелію, щоб усі люди вірою, св. хрещенням і святими Тайними та виповнюванням Божих заповідей осягнули спасення. Для здійснення цієї божественної місії Христос післав апостолам Святого Духа, щоб Його силою вони були Йому свідками аж до країв землі (Діян. 1,8; 2,1; 9,15).

У виконанні цього пастирського уряду в Церкві помагають єпископам священики, що є враз із ними учасниками Христового священства, та являються їхніми провидінними співпрацівниками і поміччю. На нижчому ступені брархії стоять диякони, що одержують рукоположення не на священство, але на службу Божому Народові.

Інші члени Божого Народу, це члени чернечого стану, що живуть згідно з євангельськими радами, та миряни, що втілені в Христа через хрещення, участвують у священичій, пророчій та царській службі Христа і виконують свою частинну місію всього християнського народу.

Усі ці члени Божого Народу, як врархічний провід так і ченці, черниці і миряни, є покликані до святости, згідно зі своїм станом, бо до всіх є звернені слова Ісуса Христа: « Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний є досконалий » (Мт. 5,48).

Після такого загального означення природи Христової Церкви, в її єрархічному проводі й її членах, Собор накреслює для кожної частини Божого Народу окреме завдання в обновленні Христової Церкви сьогоднішнього світу.

1. ОБНОВЛЕННЯ ХРИСТОВОЇ ЦЕРКВИ КОЛЕГІЯЛЬНО-СПІЛЬНИМ ДІЯННЯМ ЄПИСКОПІВ

Щоб Христова Церква могла сьогодні успішно сповняти своє велике завдання, а саме: голошення Божого слова всім народам, освячення безсмертних душ і провадження всіх народів до Бога, єрар-хічний провід Церкви, себто єпископська колегія під проводом свого голови Римського Архиєрея, наслідника св. Петра, має найперше обновити в собі всі форми колегіяльного апостоляту.

І так кожний єпископ як наслідник апостолів, первозванний проповідник Христової Євангелії, завідатель ласки найвищого священства та Христовий намісник у проводі повіреної собі Церкви, має обовʼязок найперше дбати про духовне добро своєї епархії. Але як член Єпископського Тіла, він рівно ж обовʼязаний старатися про добро усієї Вселенської Церкви, чи то в єпископських конференціях помісних Цер-ков, чи у Вселенських Соборах. Владики різних східніх обрядів мають сповняти ті самі пастирські колегіяльні завдання через свої Патріярхальні Синоди, або Ради єрархів своїх Верховних Архиєпископів.

Ця одна Христова Церква, - як навчає Собор у догматичній Конституції про Церкву та в декреті про Східні Католицькі Церкви, — розрослася з волі Божого Провидіння « в різних місцях через апостолів і їхніх наслідників » в різні « помісні Церкви й обряди». А вони, « зберігаючи одність віри та одиноку Божу будову Вселенської Церкви, втішаються окремим правопорядком, літургічним звичаєм та богословським і духовним дідицтвом ». Ця різновидність у Христовій Церкві не тільки не противиться її одності, але « ще більше її виявляє». Тому є бажанням Католицької Церкви, щоб завжди й непорушно зберігалися передання кожної помісної Церкви, тобто обряду, і достосували свій спосіб життя до різних потреб часів і місць (Про Церкву, 23; Про Східні Католицькі Церкви, 2).

Однією з таких помісних Церков є саме наша Українська Церква, що в живою й органічною частиною усієї Вселенської Церкви, зі своїм власним візантійсько-українським обрядом, собі питомим правопорядком та своєю рідною духовною і богословською спадщиною. Силою тієї врочистої постанови Собору, ніхто не має права нарушувати цього цінного скарбу усьої Христової Церкви, — а ми, українці, що зродилися і зросли в цій формі християнства, повинні якнайстаранніше його зберігати й розвивати. Тому форма колегіяльного правління, приписана цим Собором, що її мають придержуватися наші українські Владики, в формою патріярхального устрою Сходу, під проводом Верховного Архиєпископа Української Католицької Церкви, потвердженого Апостольським Престолом 23 грудня 1963 року.

Форма колеґіяльного правління в Церкві усього католицького єпископату під проводом Римського Архиєрея, наслідника св. Петра, що є однією з найбільших нових постанов цього Собору, отвирає перед членами церковної єрархії величезні можливості в дії обновлення християнського життя: першим зацікавленням потребами вселенської Церкви, виміною думок єпископатів різних країн і народів та тіснішою організованою співпрацею. Така спільна дія єпископату в обнові Церкви повинна проявлятися напр. у правильнішому розподілі священичих сил; у практичнішому поділі епархій, парафій і місійних теренів; у кращій взаємній допомозі при будові нових церков, наукових і виховних установ, а зокрема в духовній і матеріяльній допомозі тим братам, що терплять переслідування Христа ради та є жертвою людської злоби. Про всі ці речі Собор дуже вимовно говорить у своїй конституції про Церкву та в своєму декреті про пастирський уряд єпископів у Церкві. Рішення Собору в цій справі залишаться ясним дороговказом для дальшого розвою і росту Церкви на століття.

2. ОБНОВЛЕННЯ ХРИСТОВОЇ ЦЕРКВИ РЕВНИМИ І СВЯТИМИ СВЯЩЕНИКАМИ

Отці Собору свідомі, що дійсне й успішне обновлення Церкви не може прийти без надприродної і жертвенної праці священиків, що їх Собор називає « провидінними співпрацівниками », « поміччю » і «органом » єпископів (Про Церкву, 28), присвятили їм аж два окремі соборові декрети, а саме: один про життя й уряд священиків, а другий про священиче виховання, крім цілого уступу, присвяченого їхній гідності й їхньому урядові в соборовій конституції про Церкву (ч. 28). Бо священики, що згідно з наукою св. Ігнатія мученика, творять враз із своїм єпископом один пресвітерат, у кожних місцевих зборах представляють єпископа, беруть на себе частинно його вчительський, святительський і пастирський уряд та на своїх місцях конкретно виявляють присутність вселенської Церкви. Від їхньої злуки з Богом, від їхнього зрозуміння проблем сучасного світу і конкретних потреб повірених їм вірних залежить духовне, а часто й матеріяльне, добро цілих парафій, епархій і країн. Бо священик-душпастир є той, через якого звичайно приходить до вірних голос Христової Євангелії, зарядження Вселенського Архиєрея і доручення місцевого Владики. Він є на місці завідателем-управителем Христових Тайн і від нього у великій мірі залежить духовне життя у парафії. Тому Собор вимагає, щоб Христові священики були вповні свідомі свого важливого післанництва в житті одиниць, родин, парафій і цілих людських спільнот, старалися ясно пізнати й належно зрозуміти знаки свого часу та якнайвірніше сповняли всі обовʼязки свого всебічного післанництва.

3. ОБНОВЛЕННЯ ХРИСТОВОЇ ЦЕРКВИ ОБНОВОЮ ЧЕРНЕЧОГО ЖИТТЯ

Знаючи з історії, яку важливу ролю відограли різні чернечі Чини в житті Христової Церкви й цілого культурного сучасного світу, яким блеском слави вкрили людство їхні святі основники й їхні святі учні та якою могутньою силою вони притягають до себе шляхетні серця в погоні за високими духовими ідеалами, Отці Собору не могли поминути їх у своїй програмі обновлення Христової Церкви. В окремому декреті, присвяченому обновленню чернечого життя, Собор взиває всі монаші Чини, щоб вони, згідно з духом своїх основників, пильно слідкували за всіми сучасними потребами Церкви, щиро включалися в її біблійний, екуменічний, місійний, суспільний, богословський рух і загалом, згідно з духом свого Чину, їх примінювали в життя. Для успішного переведення такої обнови в чернечому житті, якої вимагає від чернечих Чинів сьогоднішнє обновлення християнського життя в цілій Христовій Церкві, Собор вимагає, щоб чернечі Чини провірили й примінили до вимог такого обновлення: свої устави, правильники, уклад молитов і форму різних чернечих звичаїв, заступаючи все те, що придавнене новими формами, згідними з постановами цього Собору. Так обновлені, чернечі Згромадження зможуть стати великою духовою силою у зближенні сьогоднішнього світу до Христа і Його Церкви, якої не раз ніхто інший заступити не в силі.

4. ОБНОВЛЕННЯ ХРИСТОВОЇ ЦЕРКВИ ПОВНИМ ХРИСТИЯНСЬКИМ ЖИТТЯМ МИРЯН

Вкінці Собор звертає свої очі на ту найчисленнішу частину Божого Народу, що її становлять миряни. Всі вони, як члени таїнственного Тіла Христа у св. хрещенні, скріплені у християнському житті св. Тайною миропомазання та піддержувані в живій злуці з Христом Пресвятою Євхаристією, мають право й обовʼязок сповняти частину спасительного післанництва усієї Церкви. Зокрема впрост незаступи-мим являється їхній апостолят у тих ділянках земського життя, де вони єдині, своїм професійним знанням, своєю активною участю в суспільно-економічному, культурному й політичному житті, як у своїй власній країні, так і поза її межами, можуть відповідно представити релігійні й моральні засади Церкви та успішно їх переводити в життя. Їхнє свідоцтво про Христа та про різні вимоги християнського правопорядку в особистому й громадському житті людини є конечне й рівно ж незаступиме, передовсім у цих країнах, де немає релігійної свободи і де, послідовно, духовні особи не можуть розвинути своєї апостольської діяльності. На жаль, сьогодні число таких країн є вже велике, а їхні матеріялістичні й безбожницькі засади в усіх ділянках життя, а зокрема у вихованні молоді, засягають щораз то ширші маси людства.

Тому Собор присвятив окрему увагу апостольству мирян у своїх догматичних конституціях про Церкву і про св. Літургію. Він задержується над участю мирян у ділі обʼєднання християнських Церков (в декреті про Екуменізм), рівно ж довше говорить про велике й високе післанництво мирян у ділі християнського апостольства належним уживанням суспільних засобів комунікації. А вкінці, щоб дати відчути кожному мирянинові грізний стан Христової Церкви в сьогоднішні: часах та абудити в кожному з них ту велитенську приспану силу, яка віддержана й постійно скріплювана злукою з Христом, може й повинна під проводом єрархії, змінити лице землі, Отці Собору присвятили апостольству мирян окремий соборовий декрет — перший цього роду документ в історії Церкви. В ньому в імені Христа вони апелюють до християнської совісти кожного вірного, мужчини і жінки, і кличуть їх усіх зрозуміти розпучливе положення величезних мас людських душ, що нидіють у своїй немочі задля незнання Бога, та помогти Церкві обновити сьогоднішній світ у Христовій правді й любові...

Ось, Дорогі Браття й Сестри, відповідь Собору на питання: чим є Христова Церква сама в собі та як і при помочі яких середників можна й треба її обновити?

Б. ХРИСТОВА ЦЕРКВА У ВІДНОШЕННІ ДО СВОГО ОКРУЖЕННЯ

Після розглянення широкої програми обновлення духа у своєму уряді навчання, освячування і правління серед вірних, Христова Церква звертає очі на своє окруження, тобто на всіх людей, що ще зовсім не є її членами, або належать до неї без повної одности. Також тут Собор накреслює широку різноманітну програму примінення свого апостольства до окруження, до його духовних, суспільних і економічних вимог у сьогоднішніх часах.

1. Незʼздинені християни

Розглядаючи післанництво Христової Церкви Отці Собору в першу чергу звертають свою увагу на різні християнські Церкви і громади, що представляють себе як правдиве насліддя Христа, хоч по-різному думають та йдуть різними шляхами, незалежно від проводу наслідників св. Петра, видимого голови Христової Церкви. Всі вони звʼязані з Таїнственним Тілом Христа, тобто з Його Церквою, св. хрещенням, а деякі з них навіть, напр. православні не-католицькі Церкви, мають усі св. Тайни та майже ті самі правди віри, що їх навчає католицька Церква. Всі вони є близькі і дорогі Христовій Церкві, але розʼєднанням спинюють її обʼєднюючу дію в історії людства та стають причиною згіршення для тих, що шукають у Христовій Церкві голосу непо-мильної Божої правди.

Щоб направити цей болючий роздор, який уже триває цілі століття, Собор взиває всіх вірних Христової Церкви обновити в собі щире бажання тієї одности, про яку так гаряче молився до свого небесного Отця наш Божественний Спаситель на Тайній Вечері та розпочати зі своїми православними і протестантськими братами в цій справі щиру братню розмову, повну доброї волі, взаємного пізнання, пошани й любови, у спільному шуканні Христа і сповненні Його святої волі. У тій цілі Собор проголошує окремий соборовий декрет про Екуменізм, в якому він ставить перед очима усіх християн все те, що їх лучить в один великий Божий народ та кличе всіх, щоб спільною молитвою, правдивим духовним наверненням, щирою братньою виміною думок та дружньою співпрацею поволі усували, з Божою поміччю, ті перешкоди, що їх ро-зʼєднюють, а на їхнє місце ставили ті християнські й людські чесноти, що їх обʼєднюють. Таким чином Собор створив нову дорогу до обʼєднання всіх християн в одній Христовій Церкві та започаткував нову розмову, екуменічний діялог, між братами християнами, що вже цілі століття з собою не стрічалися, зі собою не говорили, а навіть взаємно себе поборювали. Цей голос Собору до всіх християн, щоб обʼєдналися знову в одній Євхаристійній Жертві Христа та враз із Ним, у Його одній Церкві, започатковує нову еру не лише в Католицькій Церкві, але в усьому християнському світі.

2. Нехристиянські релігії

Після зазиву до незʼєдинених християн, погляд Отців Собору зупинився над безліччю тих людей, що серед своїх радощів і частих смут-ків, у щоденній боротьбі за життя і в своїх мріях про нескінчене щастя, ще не пізнали Христа, не прийняли його Божественної істини і не піддалися Його законові любови. Тут висувається на овид найперше жидівський нарід, який одержав обʼявлення, обітниці, патріярхів і пророків та з якого вийшов сам Ісус Христос; опісля мільйони магометан, що визнають одного Бога, творця неба і землі, справедливого суддю після воскресення; вкінці Церква бачить перед собою величезні маси визнавців гіндуму, буддизму та інших поганських релігій, в яких людина шукає божества при помочі різних мітів, філософічних розумо-вань і аскетичних практик. Також і до них Церква хоче промовити в такий зрозумілий для їхньої спрагненої Бога душі спосіб, яким вони могли б легше пізнати благовість Христа і науку Його Церкви. У тій цілі Отці Собору проголошують окремий соборовий декрет про відношення Церкви до нехристиянських релігій, яким Церква взиває своїх вірних щиро оцінювати все добре в кожній нехристиянській релігії та розпочати зі всіми дружню розмову, яка допомогла б Церкві сповнити своє Боже післанництво також і серед тих людей, яких рівно ж відкупив Христос своєю кровʼю.

Одначе, щоб дати зрозуміти своїм вірним, що голошення Христового благовістя і спасіння світу тяжить не лише на єрархії, священниках, монахах і монахинях, а на всіх членах Христової Церкви, Собор проголошує окремий декрет про місійну акцію Церкви. У ньому він виразно зазначує, що всі її члени, мужчини, жіноцтво, старші і молодь, мають за святе завдання поширювати Христове Євангеліє, будь-то безпосередньо, голошенням Божого слова серед народів, що ще не знають Христа, будь-то посередньо, моральною і матеріяльною поміччю для геройських місіонерів, священиків, монахів, монахинь і мирян, що покидають свій рідний край і всі життєві вигоди та йдуть у далекі чужі країни, щоб там живим словом і щоденним своїм життям свідчити про Христа і Його святу Церкву та довершувати серед них велике діло відкуплення. Цей соборовий декрет — це величава програма місійної праці для всієї Христової Церкви, а в тому й нашої Української, яка сьогодні так дуже потребув багато святих і ревних священиків, монахів і монахинь, щоб не тільки зберегти й закріпити нашу Церкву в різних країнах вільного світу, прийти їй з поміччю на Рідних землях, де вона понесла і поносить так багато духових і матеріяльних втрат серед мученицьких страдань, але щоб також на рівні з іншими Церквами вона несла світло Христової віри в своєму обряді нехристиянським народам.

3. Сьогоднішній безбожницький світ

Отці Собору з великим болем у серці задержали свій погляд зокрема на тій безмежній руїні, що її несе сьогодні безбожницький матеріялізм у різних країнах світу, де він намагається насильно знищити в душі народу, а в першу чергу в молоді, саме поняття про Бога, Христову Церкву і будь-яку релігію. Ці форми матеріялістичного атеїзму захоплюють нині широкі маси робітників, проникають виховні й наукові установи різних країн та перетворюють суспільне, економічне й політичне життя навіть цілих народів. При тому приклонники цього безбожницького матеріялізму стараються всіми силами поборювати Христову Церкву, що, мовляв, своєю наукою про Бога й позагробове вічне життя спинює людину в її змаганні за створення раю вже тут на землі і тим самим противиться поступові людства.

Тому Собор проголосив окрему постанову про Церкву в сьогоднішньому світі. Ця конституція — це могутнє душпастирське слово Христової Церкви до цілого сьогоднішнього світу. У ньому вона врочисто заявляє, що з волі Всевишнього Христова Церква нерозлучно злучена з долею людства і що, послідовно, її наука про гідність і Боже синівство людини, про всі форми особистого, родинного, суспільно-економічного й політичного життя, має якраз за мету найвище духове і матеріяльне добро людини, а тим самим і правдивий поступ світу. Саме тому, силою цього свого покликання, Церква хоче й мусить ділити з людством усі його радощі і терпіння та шукати враз із ним нових шляхів для кращого його майбутнього — в науці, техніці, розбудові його суспільно-економічного й політичного життя, і то не на те, щоб над ним панувати, але щоб за прикладом Христа йому служити. Задля того йде в цьому документі мова про людську гідність, остаточне призначення людини, значення людського діяння і культури на землі, про мир і війну, про працю і справедливу винагороду робітника, про родину і високе її завдання збагачувати світ безсмертними людськими істотами, Божими дітьми в Христі, володарями землі і наслідниками неба.

4. Ненарушимі права людини на почитання Бога

Вкінці, розглядаючи всі ці складні й болючі питання релігійного життя, Собор побачив, що успіх спасительної дії Церкви в сьогоднішньому світі буде залежати в великій мірі від ясного окреслення ненарушимого природного права кожної людини до почитання Бога згідно з голосом її совісти. Бо з одного боку, дуже багато людей уважають себе зовсім вільними в своїх релігійних переконаннях, а з другого, цілі держави засадничо відмовляють своїм громадянам будь-якої свободи в бого-почитанні, постійно насилують їхню совість та жорстоко їх переслідують.

Щоб, отже, помогти сьогоднішній людині — одиницям і спільнотам — вийти з хаосу сьогоднішнього релігійного індеферентизму та правно боронити себе перед моральним і фізичним насиллям переслі-дування, Собор проголосив окремий декрет про свободу релігії. У ньому Церква заявляє, що кожна людина має природне, Богом їй дане, право йти за голосом своєї совісти в релігійних справах і що жадна людська влада не має права силою її примусити поступати проти своєї со-вісти, якщо права інших людей або дійсно загальне добро не в нарушені. Очевидно, таке право зовсім не звільняє людини від стислого обовʼязку шукати єдиної правдивої релігії у Христовій Церкві та, пізнавши її, щиро її прийняти і згідно з нею жити.

Самозрозуміло, що цей важливий декрет, на який так нетерпеливо ждав увесь світ, улегшить відношення католицької Церкви до інших християн і нехристиянських релігій та порозуміння з ними.

ІІ. ЗНАЧЕННЯ ВСЕЛЕНСЬКОГО СОБОРУ ІІ ВАТИКАНСЬКОГО ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

Засадничо все, що дотепер було сказане про значення цього Вселенського Собору для цілої Христової Церкви, відноситься теж і до нашої Української Католицької Церкви, як однієї з помісних. Бо величава програма духовного обновлення, начеркнена Собором, має бути переведена в життя кожної з помісних Церков у рямцях своєї власної літургічної будови та згідно з духом свого канонічного правопорядку і богословської та духовної традиції.

Обновлення Української Католицької Церкви

1. Основна заслуга Собору для нашої Української Католицької Церкви полягає в тому, що він ясно й недвозначно ствердив засаду, що Христова Церква, хоч із волі Божої одна й єдина для всіх народів і всіх часів, складається з різних помісних Церков або обрядів, які мають свої власні літургічні, богословські й духовні традиції, враз із своїм окремим правопорядком. Ця постанова Собору дає остаточну відповідь всім тим нашим вірним, які замість старатися жити своїм повним християнським життям у своєму рідному українському обряді, згідно зі всіми його прекрасними літургічними традиціями і звичаями, покидають його та переходять до чужих, переконуючи себе, що там легше і краще бути добрим католиком, бо там, мовляв, більше людей, коротші богослужби, ближче до церкви і ніхто їм не докучає за свій обряд, під час коли в Україні наші брати по-геройськи держаться своєї віри й обряду.

Ствердження цього факту Собором є сьогодні надзвичайно важне для нашої Церкви на Рідних землях і зокрема для наших вірних на еміґрації. Воно тим важніше, що той дух утечі від свого рідного українського обряду, — який є правдивою прикрасою цілої Вселенської Церкви, як ствердили це Соборові Отці, і найціннішим скарбом нашого українського народу — починає, тут і там, проявлятися, на жаль, і серед деяких наших священиків, монахів і монахинь, які воліють бути непотрібною причіпкою до чужих, ніж стояти у проводі своїх. Дай Боже, щоб голос цього Вселенського Собору і приклад наших геройських братів в Україні сколихнув їхнім християнським і національним сумлінням та здержав їх від понижуючого дезертирства. Бо наша участь в обновленні Христової Церкви має йти дорогою обновлення нашої Церкви, в нашому рідному візантійсько-українському обряді.

2. Другою незвичайно важливою постановою цього Собору для нашої Української Католицької Церкви є прилюдне, врочисте потвердження патріярхального устрою для Східніх помісних Церков, як традиційної форми їхньої управи, з виразним бажанням, щоб були встановлені нові патріярхати там, де потрібно (Про Східні Католицькі Церкви, 11). З тією постановою Собору є тісно звʼязане прохання наших українських Соборових Отців до Собору, прилюдно предложене в імені всіх членів нашого Українського Єпископату в часі ІІ сесії Собору, 1963 р., Митрополитом Йосифом, щоб Собор узяв під увагу виїмкові заслуги нашої геройської і многострадальної Церкви для Вселенської Церкви і її величезні потреби в сьогоднішньому її положенні та створив для неї окремий український католицький патріярхат.

Таким чином ми, українці, зможемо успішно працювати над оновленням Христової Церкви тільки згідно з цими спасенними рішеннями Собору, тобто через спільну синодальну дію цілого українського єпископату, під одним єрархічним верховним проводом нашої Української Католицької Церкви.

3. Тісно звʼязаною з двома попередніми рішеннями Собору є його постанова про обновлення христинського життя старанним плеканням обряду і загальним обновленням літургічного життя.

Під цим оглядом ми маємо перед собою великі й численні завдання. Як мало наших вірних, зокрема на еміграції, знають історію нашого візантійсько-українського обряду, уклад і зміст наших літургічних богослужебних книг, властиве значення літургічного року, історичний розвій і питоменні ціхи нашого літургічного й церковного мистецтва з ділянки церковного співу, малярства, різьби й архітектури! Зокрема як мало кормлять вони своє щоденне християнське життя тими глибокими переконаннями і почуваннями віри, надії і любови Бога та ближнього, що ними сповнені наші літургічні богослужби! А ще менше мабуть вони обнайомлені з геройськими подвигами тих усіх святих мужів і жінок, що їх Церква Христова ставить нам кожного дня за живий приклад християнських чеснот. Дотеперішня наша система релігійного виховання замало присвячувала уваги тим усім духовним скарбам нашої Літургії.

Повище рішення Собору, зазначене загально в конституції про Церкву, а в подробицях випрацюване ще в окремій конституції про св. М-тургію, має стати переломовим у цілому літургічному житті нашої Церкви. Воно взиває ерархію, всі виховні установи, а зокрема українських батьків і матерей, цілу нашу Церкву, негайно взятися за це велике й основне діло релігійного й обрядового обновлення в українській і цілій Вселенській Церкві.

ІІІ. НАШІ ЗАВДАННЯ ВІДНОСНО РІШЕНЬ ВСЕЛЕНСЬКОГО СОБОРУ

Першим нашим завданням відносно рішень Собору є основно запізнатися з ними, наскрізь перейнятися їхнім духом та присвоїти їх собі.

У тій цілі наші церковні видавництва повинні подбати про точні й літературні їхні переклади на живу українську мову, наші українські богослови і знавці церковного права повинні б чим скорше виготовити їхні старанні й докладні коментарі-пояснення, а вся українська католицька преса повинна б поміщувати на своїх сторінках їхній зміст, аналізувати їхнє релігійне, соціяльне й економічне значення та поширювати їхні ідеї серед усіх шарів української спільноти. Душею такого поширення ідей Собору повинні б стати під проводом наших Владик в першу чергу всі наші Отці духовні, мужеські і жіночі чернечі Чини, наукові й виховні установи та різні церковно-громадські організації і товариства. Окрему увагу цим рішенням Собору повинні присвятити всі українські філософічні, богословські публікації, нові підручники катихизму, літургіки, церковного мистецтва та загалом різні ділянки всього многранного життя людини. В усіх них є присутня, силою свого Божого покликання, Христова Церква, і в кожній із них вона хоче служити одиницями і народам у їхньому зближенні до Бога, джерела всієї правди, справедливости й дійсного щастя. Точне пізнання всіх постанов Собору є першою й основною умовою для їхнього переведення в життя.

Саме теоретичне пізнання постанов Собору ще не вистачає. Враз із їхнім пізнанням ми повинні впроваджувати їх у наше церковне і громадське життя. Цього вимагає від кожного з нас наше християнське покликання. Бо бути правдивим християнином, а не лише з імени, це сповняти святу волю Божу, що її Христос нам обʼявив, а його свята Церква нам поясняє. « Не кожний, - каже Христос, — що говорить до мене: Господи, Господи, — увійде до Царства Небесного, але той, хто чинить волю Отця мого, що на небесах» (Мт. 7,21).

Як уже вище було сказано, всі рішення і постанови цього Собору засадничо відносяться до трьох головних форм діяння Христової Церкви, а саме: до голошення світові Божого слова, до освячення людей святими Тайнами і провадженням їх дорогою християнських чеснот та вкінці до впровадження і вдержання християнського правопорядку в усіх видах людського життя.

Тому то й ми, українці, як члени Вселенської Церкви, повинні теж працювати для її обновлення в цих трьох напрямах, одночасно як члени помісної Української Католицької Церкви, ми повинні це робити згідно з духом нашого візантійсько-українського обряду та в рямцях його канонічного правопорядку.

1. Обновлення у проповідуванні Божого Слова

Згідно з постановами цього Собору, Христова Церква повинна найперше обновити свій апостолят слова, тобто накраще примінити оголошення Христової Євангелії до духових і матеріяльних потреб сучасної доби і людини. Щоб дійти до тієї цілі, вона старається збагнути спосіб думання і відчування сьогоднішнього світу, вповні зрозуміти його духовні, інтелектуальні, соціяльні й економічні потреби та представити Йому Христову благовість в такій формі й такому насвітленні, в яких він може найлегше її зрозуміти і собі її засвоїти.

Таке обновлене голошення світові Божого слова — це велетенська й дуже складна програма. Вона вимагає співпраці всіх членів Христової Церкви. Відповідальність за її виконання спадає вправді в першу чергу на єпископів, тобто наслідників апостолів, яким Христос поручив голошення своєї Євангелії всім народам, та на священиків, що є провидінними помічниками єпископів. Але вона рівно ж тяжить на всіх вірних, зокрема на монахах і монахинях та на всіх мирянах кожного стану і звання, які обовʼязані ширити під проводом єрархії світло Христової науки всюди, де тільки можуть.

Ми, українці, маємо сповнити цей великий і святий обовʼязок такого обновленого апостоляту Божого слова в рямцях нашої Української Католицької Церкви, згідно з духом нашого українського обряду та залежно від духовних і матеріяльних потреб нашого середовища.

І тут, Дорогі Браття і Сестри, виринає перед нами, членами Укра-інської Католицької Церкви, безмежне поле для ревної, обʼєднаної і витривалої праці.

Найперше ми потребуємо тисячі ревних і святих священиків, монахів і монахинь для голошення Божого слова не лише серед наших вірних у різних країнах нашого поселення, але рівно ж серед наших братів на Рідних землях, які будуть старатися відновити на руінах сьогоднішнього спустошення повне життя Христової Церкви. Ми повинні про це думати і приготовляти такі кадри Христових апостолів для всієї нашої Української Церкви.

На цьому місці ми звертаємося з гарячим проханням до наших християнських батьків і матерей, щоб вони дали нашій Церкві тих своїх синів і дочок, що їх Спаситель кличе до апостольської праці серед українського народу. Від Вас, отже, Дорогі Батьки і Матері, залежить у великій мірі не лише обновлення релігійного життя в нашій Церкві, але саме її існування. Бо щоб існувати, діяти й спасати світ, Церква Христова, хоч Божа установа, потребує, помочі вибраних людей, як це ясно показав нам сам Божественний Спаситель, будуючи свою Церкву на апостолах і їхніх наслідниках.

Сьогодні Христос далі кличе робітників на свою ниву, і ми всі знаємо з досвіду, що він не минає і нашого українського народу, але стукає до сердець тисячів нашої української молоді і кличе її до своєї священичої й апостольської праці в провадженні світа до Бога. На жаль, ми теж знаємо з досвіду, що багато українських батьків і матерей, перейнятих своїми особистими інтересами, не розуміють тих величезних потреб, серед яких находиться сьогодні наша Церква й цілий наш український нарід, і відмовляють своїх дітей від цього найвищого покликання і від тієї найгіднішої служби на землі. Відповідальність таких батьків в велика. Бо свідомо чи несвідомо, вони беруть її на себе за всі ті втрати, що їх понесе Христова Церква і наш український нарід через брак священиків.

Дуже важливим є тут питання належного священичого й апостольського виховання і підготовання в семінаріях тих, що їх Христос кличе до священичого й чернечого стану. У цій виховній праці ми мусимо розглядати всі ці питання обновлення апостоляту Божого слова в світлі духовних потреб нашої Української Католицької Церкви, залежно від вимог нашого українського обряду та конкретних потреб наших епархій, апостольських екзархатів і візитатур по різних країнах світу.

При тому ми мусимо звернути пильну увагу на засади екуменічного руху, проголошені Собором, які мають нормувати наше відношення до наших православних братів, щоб краще й успішніше спільно працювати для відновлення в Христовій Церкві тієї одности, за яку Ісус Христос так гаряче молився до свого Небесного Вітця на Тайній Вечері.

До обновлення апостоляту Божого слова в нашій Церкві нам треба теж помочі світських апостолів. Собор покладає на них великі надії. Ми певні, що в нашому українському народі найдеться досить ідейних мирян, мужчин, жінок і молодих людей, які зрозуміють сьогоднішні потреби своєї Церкви, підуть за голосом Собору і вступлять в ряди Христових апостолів.

2. Обновлення апостоляту в освячуванні людських душ

Другим найважливішим завданням Христової Церкви на землі є освячування людей, передусім Безкровною Жертвою Нового Завіту, що є вершком, до якого змагає вся праця Церкви, і джерелом, звідки випливає вся її сила. Бо в суті речі вся апостольська акція Церкви змагає остаточно до того, щоб усі, ставши дітьми Божими в св. Тайні Хрещення, спільно прославляли в церкві Бога, брали активну участь у приношенні Безкровної Жертви та були причасниками Господньої трапези (Про св. Літургію, 10).

Крім Безкровної Жертви як осередку усього літургічного життя, Христова Церква вживає до освячення душ і інших св. Тайн, що є джерелами Божої благодаті.

Бо сам Христос діє і є присутній своєю силою в уділюванні св. Тайн; Він говорить до своїх вірних зібраних у церкві через читання св. Письма; Він є присутній між ними, коли Церква молиться і прославляє Бога, згідно з Його словами: « Де є двох, або трьох, зібраних в моєму імені, там я є поміж ними » (Мт. 18,20). А все ж в окремий спосіб Він діє у своїй Церкві в приношенні своєї Безкровної Жертви, дійсною присутністю під євхаристійними видами хліба й вина і коли Він сам дається своїм вірним на поживу в св. Причасті.

Так, отже, вся літургічна богослужба Церкви, це неначе виповнювання священичого уряду самого Христа, в якій то богослужбі, через видимі літургічні чинності, здійснюється освячення Божого народу. Таким чином ціле Містичне Тіло Христа, тобто Голова і члени, приносять разом Всевишньому прилюдний і досконалий акт богопочитання, який перевищає своєю священною гідністю всі інші дії Церкви (Про св. Літургію, 7).

Задля того така велика і свята пошана Церкви до всього того, що відноситься до літургічних богослужб, до Літургії, що її помісні Церкви вбрали в питому собі форму богопочитання й освячування своїх вірних.

Таким чином Літургії помісних Церков чи обрядів творять усі разом одну величаву духову святиню цілого християнства.

Щоб дати отже можність вірним сьогоднішніх часів брати чинну участь у літургічних богослужбах і більше користати з їхніх духовних скарбів, Собор порішив, щоб там, де треба, і наскільки треба, примінити літургічні богослужби різних обрядів до духовних і психологічних потреб їхніх вірних: впровадженням до літургічних богослужб живої мови, усунення непотрібних повторень, скорочення задовгих текстів, пристосування до нових умовин життя літургічного року.

Ідучи за вказівками Собору в цій надзвичайно важливій справі, наш Єпископський Синод, під проводом нашого Верховного Архиєпископа, порішив примінити наші літургічні богослужби для більшого духовного добра вірних Української Церкви, до духовних потреб і сучасних вимог їхнього життя.

а. Жива українсько мова в літургічних богослужбах

Літургія як середник освячення душ своєю мовою, укладом і формою служення повинна відповідати і нині, як це було завжди, потребам вірних. Тому, коли йдеться про мову, вона повинна бути для них доступна і зрозуміла, щоб вони могли безпосередньо брати участь із всебільшою духовною користю.

Для того, за дозволом правної церковної влади, Собор дозволив уживати в богослуженнях живої, рідної мови (Про св. Літург., 36,63; Про Схід. Катол. Церкви, 23). Згідно з тією постановою Собору, залишаючи і надалі в засаді церковнословʼянську мову, ми порішили увести з часом і в міру потреби живу українську мову в Літургії і священно-діяннях нашого обряду. Рівно ж дозволяємо в разі конечности вживати, за виразним благословенням місцевого врарха візантійсько-українського обряду, теж інших мов: у читанні Апостола й Євангелія, після їхнього прочитання в українській мові, та в проказуванні вірними: «Вірую», « Отче наш », « Вірую, Господи, і визнаю » (пор. Декрет про Східні Катол. Церкви, 23).

Таке рішення нашого Єпископського Синоду має засадничо на меті дві важливі й життєві справи нашої Української Католицької Церкви, а саме: 1) зберегти органічну одність нашого візантійсько-українського обряду на землях України і в зарубежжю, а тим також зберегти і цілість усієї Української Католицької Церкви в Україні й по всіх країнах нашого поселення, і в такий спосіб виконати високе завдання вложене на нас Богом і народом; 2) при такому збереженні одности нашого обряду й нашої Церкви, дати можливість і тим нашим вірним, що задля різних причин не розуміють достаточно живої української мови, духово користати з наших літургічних богослужб і не почувати себе не-приналежними до нашої Церкви.

Певно, це наше рішення має і свої деякі труднощі, як недостаточне знання української мови передусім серед молодших поколінь наших вірних на зарубежжю і відчуження від своєї Церкви і народу. Одначе ці й інші труднощі ми зможемо при Божій помочі успішно побороти, якщо ми хочемо не тільки зберегти себе, але і стати поміччю для нашої Церкви і народу в Україні згідно зі словами признання і заохоти папи Павла VI з нагоди недавнього надання кардинальської гідности: « До вас усіх, дорогі сини розсіяні по світі, одне батьківське слово. Знаємо, наскільки ви є стійкі берегти ваші традиції, ваш обряд, вашу мову, вашу культуру. Це заслуговує на особливе признання перед Церквою і світом » (Благовісник 1965, кн. 2-3, стор. 60). Наша Церква може вповні числити на щиру піддержку всієї української спільноти, всіх наших наукових, культурних, громадських і виховних установ, без огляду на їхнє релігійно-церковне переконання. Бо кожний свідомий українець знає, що якщо не збережемо української мови в нашій Церкві, то її зовсім не стане серед нашого народу на зарубежжю. Тому ми певні, що це наше рішення знайде повне зрозуміння серед усіх шарів нашої еміґрації в усіх країнах нашого поселення і що всі наші вірні: батьки, матері, отці духовні, всі наші чернечі, мужеські і жіночі Згромадження, Чини, всі українські установи приймуть це наше рішення за нову нагоду й новий провидінний зазив взятися до наполегливої праці, щоб дати кожній українській дитині на зарубежжю відповідне знання нашої рідної української мови, літератури, історії, культури і помогти їй таким чином бути живим членом нашого обряду і своєї рідної Церкви.

Впровадження живої мови до нашої Літургії вимагає викінчення добрих перекладів наших літургічних книг на літературну українську мову. Під цю пору вже працює над такими перекладами окрема комісія, зложена зі знавців української мови, богословії та зокрема літургії. Вона працює під проводом нашої Міжепархільної літургічної комісії, з осідком у Римі. Одобрені українські переклади і час їхнього впровадження в поодинокі наші літургічні богослужби будуть у своєму част подані до загального відома в урядовому журналі нашого Верховного Архиєпископа — « Благовіснику ».

б. Літургічний рік

Літургічний рік, це літургічний порядок Вселенської, чи якоїсь помісної Церкви, зложений з неділь, днів тижня, празників Господарських, Богородичних, святих Божих угодників та періодів постів і заказаних часів.

В накресленні програми обновлення духовного й літургічного життя в Церкві, Собор передбачує теж обновлення чи примінення до сучасних вимог життя літургічного року, маючи завжди на приміті духовне добро вірних і конкретні умовини, серед яких їм приходиться жити. Про таке примінення літургічного року Собор говорить раз у своїй конституції про св. Літургію (102-111), а другий раз у своєму декреті про Східні Католицькі Церкви (19).

Літургічний круг нашої Церкви є дуже багатий. Наш Літургічний Устав веде впродовж цілого року і постійно ставить перед очі своїх вірних таїнства життя, страстей, смерти і воскресення нашого Божественного Спасителя, величі Божого материнства і могутнього заступництва Пречистої Діви Марії, подвиги святих мужів і жінок, що своїм геройським наслідуванням Христа прославили Бога й увесь людський рід. Часи посту й повадержання від гучних забав має помогти вірним більше запанувати над собою та краще приготовитися на таїнственну зустріч з Христом у Пресвятій Евхаристії за життя і в день другого приходу Христа при кінці світу...

Що до свят, постів і заказаних часів, це питання було рівно ж предметом наших нарад. Але тому, що Вселенська Церква підготовляє про-вірку обовʼязуючих свят, постів і священних часів та підготовляє в цій справі своє авторитетне рішення, наші відносні постанови в цій справі будуть проголошені в « Благовіснику ». До часу проголошення цих постанов треба всюди придержуватися до тепер існуючих практик.

в. Церковний календар

У своїй широкій і надзвичайно багатій програмі обновлення духовного життя в цілій Церкві, Собор не забув теж і про календар. Хоч латинська Церква слідує лиш один — григоріянський — календар, вона однак свідома, що цей календар астрономічно сьогодні вже не в точний і що його треба б заступити новим, докладнішим календарем. Але це справа дуже складна, бо тут ідеться про те, щоб новий календар був прийнятий всіми країнами світу. Тому Церква засадничо порішила ждати, аж поки не буде виготовлений новий календар, який зможе бути загально прийнятий.

Тому, беручи під увагу, що Вселенська Церква і всі держави світу студіюють можливість і приготовляються до запровадження нового календаря, не можна тепер міняти в Українській Католицькій Церкві дотеперішнього юліянського календаря. Одначе там, де заходить дійсна духова потреба і де поважна більшість вірних цього бажає, місцевий Владика, за згодою Апостольського Престолу, може дозволити цим вірним користуватися григоріянським календарем, запевняючи однак повну духовну опіку для вірних, що далі залишилися при юліянському календарі. Така розвʼязка згідно з дотеперішньою практикою дозволяє задоволити духовні потреби деяких частин своїх вірних, без небажаного ускладнення зміни цілої календарної системи напередодні запровадження нового світового календаря в цілій Христовій Церкві. Тому оцим звертаємося до всіх наших вірних, щоб виявили належне зрозуміння для календарних різниць, спричинених сьогоднішніми умовинами життя. Бо такі календарні спори можуть вийти тільки на шкоду нашій Церкві в усій українській спільноті.

Згідно з постановами цього Собору, ні священики ні вірні не мають права самовільно впроваджувати будь-яких змін у літургічні богослужбові (Про св. Літургію, 22-23; Про Схід. Кат. Церкви, 23). Це може робити тільки компетентна церковна влада, якою в нашій Українській Католицькій Церкві є Верховний Архиєпископ з Радою брархів.

Для запевнення належного й успішного плекання Літургії, церковної музики й інших форм церковного мистецтва, Собор поручає, щоб у кожній епархії існувала окрема Літургічна комісія, як рівно ж Комісія церковної музики і Комісія церковного мистецтва (Про св. Лі-тургію, 45-46).

3. Обновлення християнського життя запровадженням християнського правопорядку в усі форми людського життя

Вкінці Церква свідома, що освячення всіх видів людського життя можна осягнути тільки впровадженням християнських засад в родинне, громадське, суспільне, економічне й політичне життя людської спільноти. Тому Собор звертається до всіх членів Христової Церкви, зокрема до мирян, щоб вони, свідомі своєї великої відповідальности в приверненні світу до Христа і Його Церкви, зробили всі зусилля і принесли всі жертви в тій праці та старалися вносити духа Христа і світло Його божественної науки в усі сфери людського життя.

До цього великого післанництва взиваємо також і всю нашу укра-інську католицьку спільноту. Ми певні, що всі наші установи, як рівно ж усі наші вірні поодиноко приймуть цей зазив Вселенської Церкви і стануть ревними апостолами з усіми християнами в обновленні світу. Бо ми, українці, знаємо може краще, як хто небудь інший, чим є для людини світ без Христа, Його святої правди і любови.

Кінчаючи це наше Спільне Пастирське Послання, ми звертаємося в окремий спосіб до Вас, Дорогі Браття і Сестри на Рідних землях, що в своїй душі й на Вашому тілі представляєте сьогодні перед світом ту частину Вселенської Церкви, яка своїми ранами, кровʼю і безчисленними страданнями доповняє те, що бракує — за словами св. апостола Павла — страстям Христовим (Кол. 1,24). Пересилаємо Вам враз із цим нашим Посланням нашу подяку і наш подив для Вашої геройської вірности Богові, Христовій Церкві і своєму українському народові. Ми гаряче молимо через заступництво св. свим. Посафата, при якого гробі в храмі св. Петра ми зібрані, нашого Божественного Спасителя і його Пресвяту Матір, скоротити час Вашої тяжкої проби і дозволити Вам, щоб уже чимскорше Ви могли свобідно працювати над повним обновленням християнського життя на землях України, згідно з постановами цього великого Вселенського Собору. Дай Боже, щоб Дух Святий, який зміняє серця одиниць і народів, змінив чимскорше серця всіх тих, що поборюють Бога. У цьому великому й святому наміренні линуть наші гарячі щоденні моління.

СВЯТОЧНІ РІЗДВЯНІ ПОБАЖАННЯ

Висилаючи Вам, Дорогі Браття і Сестри, це наше Пастирське Послання, ми стоїмо під сильним і милим враженням близького празника Різдва Христового, який пригадує нам ту радісну хвилину, коли то Син Божий зійшов з неба на землю, щоб обновити все людство в своїй святій правді і чистій любові, та молимо Новонароджене Боже Дитя і Його Пресвяту Матір і св. Йосифа, щоб Вони наповнили Ваші уми ясним світлом Божої правди, а Ваші серця теплим жаром Божої лю-бови, і помогли Вам усім і всьому нашому українському народові вповні зрозуміти правдиве значення цього Вселенського Собору, піти за його голосом і віддатися цілим серцем і всією душею щирій праці для об-новлення всього в Христі. Нехай ніжна радість Різдва Христового наповнить Ваші серця і кріпить Вас на твердім шляху життя. Щоб із цим Різдвом Христовим і Новим Роком світло Христової правди засіяло на землях України і принесло нашій Церкві й цілому українському народові радість і щастя, яке Він приніс усім людям. Ми благословимо Вас усіх разом і кожного зокрема і поручаємося Вашим щирим молитвам.

БЛАГОДАТЬ ГОСПОДА НАШОГО ІСУСА ХРИСТА, І ЛЮБОВ БОГА Й ОТЦЯ І ПРИЧАСТЯ СВЯТОГО ДУХА НЕХАЙ БУДЕ З УСІМА ВАМИ, АМІНЬ.

Дано в Римі, на закінчення IV-ої й останньої сесії Вселенського Собору Другого Ватиканського, при гробі св. свщм. Посафата, в день св. апостола Андрея Первозванного, року Божого 1965.