X. СЛУЖИТЕЛЬ ТАЙНИ ЄВХАРИСТІЇ

Теза: I) Служителем тайни Євхаристії може бути тільки важно свячений священик, а II) причасником тільки жива охрещена людина. Перша частина догма віри, а друга теологічно певне твердження.

I. Служителем тайни Євхаристії може бути тільки важно свячений священик.

I. ПОЯСНЕННЯ

При тайні Євхаристії треба розрізнити служителя, довершування і уділювання тайни. Служителем довершування тайни є тільки важно свячений священик і це є догмою віри. Теж служителем уділювання Євхаристії є священик. Може її уділювати згідно із старовинним церковним звичаєм і диякон. Причасником може бути тільки охрещена і жива людина. Прийняття причастя може і охрещена дитина і одержати побільшення ласки. Цей звичай дасться доказати вже від III століття.

II. ПРОТИВНИКИ

Противниками є альбіґензи і вальдензи. Згідно з їхньою наукою всі вірні в стані освячуючої ласки можуть справувати Євхаристію. Також Лютер голосив подібну науку. Пепусіяни, коллиридіяни і монтаністи учили, що і жінки можуть прийняти свячення.

III. РІШЕННЯ ЦЕРКВИ

IV Лятеранський Собор здефініював: « Hoc utique sacramentum nemo potest conficere, nisi sacerdos, qui rite fuerit ordinatus » (Denz. 430). Теж Тридентський Собор повторив дефініцію, додаючи, що одночасно Христос поставив апостолів священиками: Si quis dixerit illis verbis: « Hoc facite in meam commemorationem » Christum non instituisse apostolos sacerdotes aut non ordinasse, ut ipsi aliiqui sacerdotes offerrent corpus et sanguinem suum, A.S. (Denz. 949). До гідного причастя треба в охрещеного стану ласки, і для охрещеного грішника не вистачить совершений жаль: Et ne tantum Sacramentum indigne atque ideo in mortem et condemnationem sumatur, statuit atque declarat ipsa sancta synodus illis, quos conscientia peccati mortalis gravat, quantumcunque etiam se contritos existiment, habita copia confessoriis necessario praemittendam esse confessionem sacramentalem. Si quis autem contrarium docere, praedicare vel pertinaciter asserere, seu etiam publice disputando defendere praesumpserit eo ipso excommunicatus existat (Denz. 893).

Бажання сповіді мусить бути дійсне і правдиве, а якщо так, то мусить звершитися в сповіді. Цим хотів Собор підкреслити повагу причастя і виключити всякий самообман.

IV. ДОКАЗ

1. Св. Письмо. Христос на Тайній Вечері по установі Євхаристії сказав до апостолів: « Робіть це на мій спомин » (Лук. 22, 19, 1 Кор. 11, 24). А що цими словами дав власть апостолам і наслідникам довершувати Євхаристію, отже апостоли і наслідники є служителями тайни Євхаристії. Довершування Євхаристії має тривати до кінця світу. Св. Павло додає, що причастям тіла і крови « звіщає смерть Господню, аж він прийде » (І Кор. 11, 26). б) В Старім Завіті жертву приносили тільки священики, тому св. Павло каже, що до священика належить приносити жертву! « Бо кожний первосвященик поставляється, щоб приносив дари і жертви ». (Євр. 8, 3). А що Євхаристія є одночасно і тайною і жертвою, отже її справувати, довершувати може тільки священик.

2. Передання. Традиційні свідоцтва потверджують апостольську практику, що ніхто крім священиків не справував Євхаристії. При розділюванні помагав диякон. І так в наведенім вище свідоцтві св. Юстин каже, що « тому, який поставлений над братами, приносить хліб і чашу води і вина; а він прийнявши їх, возсилає славу і хвалу Вітцеві всіх через ім’я Сина і Св. Духа; і складає гарячу подяку за ці дари, що їх прийняв. Опісля, як скінчив молитви і благодарення (Євхаристію), увесь нарід кличе амінь. А амінь в єврейській мові те значить, що « нехай буде ». А коли цей, що поставлений у проводі, скінчив подяку (Євхаристію), і увесь нарід притакнув голосно, ті, що називаються в нас дияконами, розділюють хліб, вино і воду, над якими була зложена подяка, кожному учасникові на причастя, а неприсутнім заносять ». Εὐχαριστήσαντος δὲ τοῦ προεστῶτος καὶ ἐπευφημήσαντος παντὸς τοῦ λαοῦ, οἱ καλούμενοι παρ’ ἡμῖν διάκονοι διδόασιν ἑκάστῳ τῶν παρόντων μεταλαβεῖν ἀπὸ τοῦ εὐχαριστηθέντος ἄρτου καὶ οἴνου καὶ ὕδατος, καὶ τοῖς οὐ παροῦσιν ἀποφέρουσι. (Apol. 1, 65. MSG 6, 428 R.J. 128).

Коли в первісній Церкві згадується про пророків (І Кор. 12, 28. Єф. 2, 20, 4, 11 сл. Дідахе 11, 3), і що вони літургісували (Дід. 13, 1, 2. Дідахе 10, 7; 14 і 15, Funk I), то тому, що вони належали до церковної єрархії і одержали священство своє мабуть безпосередньо від Христа, як правдоподібно апостоли і св. Павло (Гат. 1, 1). Уряд пророків зник в по-апостольських часах. Впрочім є навіть непевне, чи вони освячували, чи правили лише інші богослуження. Тертуліян називає справування Євхаристії sacerdotale officium (De virg. velandis, 9. MSL 2, 390. RJ. 329. De exhort. castit. MSL 2, 922. RJ. 366). Св. Кипріян потішає засуджених єпископів і священиків, які жалуються, що не можуть правити Служби Божої, тим, що терпіння є теж заслуженою жертвою (Ep. 77, 3. MSL 4, 418). Він каже теж, що диякони причащали вірних з чаші — sollemnibus adimpletis calicem diaconus offerre praesentibus coepit (De lapsis 25 MSL 4, 490/1). Св. Єронім потверджує давню традицію, що священики довершують молитвами Христове тіло і диякон не може з ними рівнятися: Nam cum apostolus perspicue doceat eosdem esse presbyteros, quos episcopos, quid patitur mensarum et viduarum minister, ut supra eos se tumidus efferat, ad quorum preces Christi corpus sanguisque conficitur ». (Ep. 146. MSL 22, 1192. R.J. 1357). Св. Іван Христостом написав цілий твір про священство, в якім величає гідність священика, що може приносити Євхаристійну Жертву: Бо коли бачиш жертвованого і положеного Господа і архієрея, що стоїть при жертві і молиться “Ὅταν γὰρ ἴδῃς τὸν Κύριον τεθυμένον καὶ κείμενον καὶ τὸν ἱερέα ἐφεστῶτα τῷ θύματι καὶ ἐπευχόμενον καὶ πάντας ἐκείνῳ τῷ τιμίῳ φοινοσσομένους αἵματι, ἄρα ἔτι μετὰ ἀνθρώπων εἶναι νομίζεις καὶ ἐπὶ τῆς γῆς ἑστάναι, ἀλλ’ οὐκ εὐθέως, ἐπὶ τοὺς οὐρανοὺς μετανίστασαι.” (De sac. III,4. MSG 48, 642 R.J. 1118). Св. Епіфаній пояснює коллиридіянам, які хотіли приносити жертву, що навіть диякони не можуть « довершувати тайн, але лише служити при довершенні » Παρατηρητέον δὲ ὅτι ἄρχι διακονισσῶν μόνον τὸ ἐκκλησιαστικὸν ἐπεδεήθη τάγμα, χηρας τε ὠνόμασε καὶ τούτων τὰς ἔτι γραοτέρας πρεσβύτιδας οὐδαμοῦ δὲα πρεσβυτέρας ἢ ἱεράσσας προσέταγξε, καὶ γὰρ οὔτε διάκονος ἐν τῇ ἐκκλησιαστικῇ τάξει ἐπιστεύθησάν τι μυστήριον ἐπιτελεῖν, ἀλλὰ μόνον διακονεῖν τὰ ἐπιτελούμενα. (Haer. 79, 4. MSG 42, 745A).

б) Із свідоцтвами Отців згідна і церковна практика, як свідчать слова, сказані при свяченні священика: дари же й жертви духовния тобі приносити (Служебник святительський. Львів 1886, 53).

в) Нікейський Собор каже, що « диякони не мають власти приносити жертви » (Кан. 18). IV Картагінський Синод (398) пояснює (кан. 38), що диякони можуть служити при справуванні жертви з дозволу єпископа або священика. Те саме потверджують і Апостольські конституції, що диякон розділює причастя не як священик, але як услугуючий священикові διάκονος οὐ εὐλογεῖ, οὐ δίδωσιν εὐλογίαν λαμβάνει δὲ παρὰ ἐπισκόπου καὶ πρεσβυτέρον. αὐτὸς ἐπιδίδωσι τῷ λαῷ, οὐχ ὡς ἱεροὺς ἀλλ’ ὡς διακονούμενος ἱερεῦσι. (VIII, 28 MSG 1, 1125A. R.J. 1236). Папа Євген IV в декреті до Вірмен поучує: Sacerdos in persona Christi loquens, hoc conficit sacramentum (Denz. 698). Тридентський Собор завважує, що « semper in Ecclesia Dei mos fuit, ut laici a sacerdotibus communionem acciperunt » (Denz. 881). Це належить до пастирського уряду священика.

3. Розумові рації. Євхаристія є найвищою і найсвятішою тайною, тому годиться, щоб її звершував священик. Дальше священик освячує в імені Христа і до нього належить розділення причастя, як робив це сам Христос. Диякон, силою свячень, є поставлений до услуговування при Службі Божій, і тому за дозволом священика може розділювати причастя.

На Сході вдержалася давня практика, що Службу Божу править разом більше священиків. На Заході тільки при свяченні священика і єпископа заховався цей звичай. Всі вони довершують стільки тайн Євхаристії і жертв, скільки священиків служить. Бо при співслуженні вони освячують одночасно одного і того самого агнця. Роблять це кожний зокрема, заступаючи Христа і спричинюючи присутність одного і того самого Христа. Quia sacerdos non consecrat nisi in persona Christi, multi autem sunt unum in Christo, ideo non refert, utrum per unum aut per multos hoc sacramentum consecretur, nisi quod oportet ritum ecclesiae servari. (S. th. 3. q. 82. a. 2. ad 2). Якщо б котрий з служителів скоріше чи пізніше вимовив слова установи, то з огляду на намір, що одночасно хочуть освячувати, Службу Божу правлять всі важно: Non propter hoc iteratur consecratio super eandem hostiam, quia sicut Innocentius tertius dicit. (De s. altaris myst. IV, 25), omnium intentio debet ferri ad idem instans consecrationis. (S. th. 3. q. 82. a. 2). Священик, що освячує в грісі, поповнює святотатство, хоч важно пересуществлює.

II. Причасником може бути тільки охрещена жива людина.

1. Св. Письмо. В Євхаристійній бесіді Христос звернувся до всіх віруючих, щоб їли Його тіло і пили Його кров. Тим самим причасниками можуть бути ті, що увірили і охрестилися.

Св. Павло ставить як строгу вимогу стан освячуючої ласки: — Тому для того хто їстиме цей хліб або питиме чашу Господню недостойно, буде винен тіла і крови Господньої (І Кор. 11, 27). Христос умів ноги апостолам перед св. Причастям і заявив відтак: Ви є чисті, та не всі. (Ів. 13, 10).

Хліб ангельський (Пс. 77, 25) називається Євхаристія в переноснім значенні, не тому, що його споживають ангели, тільки що бачать його в огляданні Бога. (S. th. 3. q. 80. a. 2. ad 1).

2. Передання. Всі Отці однодушно вимагають від причасника хрещення і чистоти совісти. В Дідахе читаємо: « Ніхто не повинен споживати вашу Євхаристію або її пити, хіба ті, що є охрещені в ім’я Христа; бо про це сказав Господь: не давайте святого псам… (IX, 5). Якщо хто є святий, то нехай приходить, якщо хто не є, то нехай робить покуту (X, 6).

(Funk. I, пор. навед. текст св. Юстина. Καί ἡ τροφὴ αὕτη καλεῖται παρ’ ἡμῖν εὐχαριστία· ἧς οὐδενὶ ἄλλω μετασχεῖν ἐξόν ἐστιν ἢ τῷ πιστεύοντι ἀληθῆ εἶναι τὰ δεδἴδαγμένα ὑφ’ ἡμῶν καὶ λουσαμένῳ τὸ ὑπὲρ ἀφέσεως ἁμαρτιῶν καὶ εἰς ἀναγέννησιν λουτρὸν καὶ οὕτως βιοῦντι, ὡς ὁ Χριστὸς παρέδωκεν. Apol. I, 66, MSG 6, 428B. R.J. 128). Що Євхаристію звершувано вечером, як спільну вечерю, подає Ігнатій Антіох. (Смир. 8). Приймати Пресв. Євхаристію натще, від півночі — є також правдивим звичаєм. Свідчать Тертуліян (ante omnem cibum — Ad uxorem, II, 5. MSL 1, 1296. R.J. 318), Кипріян (Ep. 63), Василій (Hom. 1, 6 про піст) Οὐ γὰρ δυνατὸν ἄνευ νηστείας ἱερουργίας κατατολμῆσαι οὐ μόνον ἐν τῇ μυστικῇ νῦν καὶ ἀληθινῇ λατρείᾳ, ἀλλὰ καὶ ἐν τῇ τυπικῇ τῇ κατὰ τὸν νόμον προραγομένῃ. (MSG 31, 712B), Августин (Ep. 54, 5, 7. MSL 33, 203). Liquidio apparet, quando primo acceperunt discipuli corpus et sanguinem Domini, non eos accepisse ieiunos. Numquid tamen propterea calumniandum est universae Ecclesiae, quod a ieiunis semper accipitur?

Собори в Гіппо (393 р.) канон 28 і інші домагаються повздержности від їди і напитку перед причастям. Це ургує і Константинський Собор — neque a fidelibus recipi non ieiunis, nisi in casu infirmatitis (Denz. 626). Рація того є, щоби відрізнити звичайний корм від Євхаристії. Синод в Гіппо заборонив теж причастя мертвим (кан. 4). Placuit, ut corporibus defunctorum Eucharistia non detur dictum est (enim) a Domino, « Accipite et edite », cadavera autem nec accipere possunt nec edere.

3. Розумові рації. Важно прийняти тайну може тільки той, кому тайна як видимий знак може уділити ласку. Таким є тільки жива людина. До важного прийняття Євхаристії є конечне хрещення, бо тільки воно впроваджує до Христової Церкви. Очевидно до дозволеного причастя є потрібне належне приготування, це є стан освячуючої ласки, (а якщо хто поповнить гріх, то конечна сповідь), піст і добрий намір. Євхаристія, як сказано вже, не відживає і тому, беручи практично, і важне і дозволене причастя є тільки тоді, коли хто не ставить перепони. Якщо б нехрещений в стані освячуючої ласки прийняв св. Причастя, то одержав би ласку хіба ex opere operantis а не ex opere operato. Святокрадське причастя є тяжким гріхом, одначе тяжчим є ненависть і хула Бога, апостазія, чинне зневажання Євхаристії, бичування і розпяття Христа і ін. Накінець і для священика і для причасника годиться пригадати золоті слова Томи Кемпійського: « Коли б ти мав чистоту ангельську і святість святого Івана Хрестителя, то ти ще не був би гідний цього таїнства ані приймати ані справувати. Бо це не належиться людям за їхні заслуги, що людина може освячувати і жертвувати Христове таїнство і приймати на поживу хліб ангельський » (Насл. Хр. IV, 5).

ДОДАТОК

Чи Христос причащався? Богослови не є згідні у відповіді між собою. Св. Тома (S. th. 3. q. 81. a. 1. 3) відповідає потверджуючо. Євхаристія була установлена як пасхальна вечеря, в якій кожний учасник мусів брати участь, а зокрема голова родини, якого представляв Христос. Це було знаком спільної любови, яку саме мав на увазі Спаситель і годилося, щоб Він брав чинну участь. Якщо б Христос цього не був учинив, то певно це завважили б апостоли і подали у своїх звітах. Щодо діяння, то причастя не уділяло ласки Христові, бо Він мав її повноту, але воно було завдатком Його воскресення (Ів. 17, 1) і Христос сам відчував надприродну втіху — приймаючи своє тіло і кров.

Противно аргументують інші. Участь в злуці з апостолами була зазначена присутністю Христа на пасці і конечно мусіла проявитися в споживанні свого тіла. Дальше важно поняти, що Христос їв своє тіло. Євангелисти радше піддають думку, що не причащався, бо виразно візвав апостолів, щоб вони їли Його тіло і пили Його кров. Тимчасом до споживання пасхальної вечері вистачало, коли голова родини сам починав їсти, щоб і прочі учасники зачали теж її споживати. Окремого зазиву не було треба. А одначе при Євхаристії звернувся Христос виразними словами: Їжте… пийте.

Мало правдоподібне є, щоб причащався Юда. Бо Христос перед установою Євхаристії подав йому хліб омочений в запражку, вказуючи, що він є зрадником. Після цього він опустив світлицю. Годі теж припустити, щоб Христос сам завзивав його до святотатства, хоч могло це бути і останнім упімненням Христовим до опам’ятання.