ПРОПОВІДЬ У КОЛЕГІЇ СВЯТОГО ЙОСАФАТА

Во імʼя Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

Слухаючи оцих таких сердешних та вимовних слів Їх Високопреосвященства Кир Йоана з нагоди нашого прибуття тут до всесвітньо славної і відомої Семінарії св. Йосафата серед українського народу, приходять нам на думку слова св. Письма: Неізслідимі суди і дороги Божі (Йов 5,9). І коли вони находять примінення в житті кожної людини, бо в кожного є великі пригоди, кожний з нас може розповісти про свої прикрі нещастя і великі щастя, словом про свої нераз невиносимі і незрозумілі переживання. Але ці глибокі слова св. Письма відносяться може в ще більшій мірі і мають далеко точніше примінення, коли взяти до уваги історію народів, історію нашого народу, історію Вселенської Церкви, а зокрема історію нашої Церкви.

1. Вже від початку, від перших слів проголошених святим апостолом Андреєм на наших землях, що нині треба уважати майже історичною певністю, йдучи за істориком Церкви Евзевієм Кесарійським, що оперся на Орігені, від тих часів, коли Апостол посіяв перше зерно Христової науки і Христової єдности Церкви, воно стало сходити і рости. Наш ґеніяльний, великий хроніст літописець Нестор уважав за вказане підкреслити цю єдність, провадячи святого Первозванного Апостола з Києва аж до Новгороду, а звідтам до Риму, щоб здати звіт з своєї діяльности на українських землях верховному Апостолові 1 своєму братові Петрові. Та дивним дивом, починаються на наших землях важкі часи святої віри і її одности тісно звʼязаної з апостольським Престолом. Як сказано, її основу положив св. Андрій, опісля її скріпив у нас не тільки проповіддю свого слова, але і своєї кровʼю римський папа Климент разом з своїм учнем Тивом. Дальше її піддержав святий папа Мартин, також мученик і заточенець на наших землях. І їх слово віри і церковної єдности гомоніло широко на землях України. Византійські хроністи докладно це описують і вже Письменники і Отці Церкви оповідають про поширення католицької віри на наших землях. Наші предки, давні й старовинні скити, — перевозили навіть храми й престоли з місця на місце, а пізнійше будували їх з дерева і каміння. Проповідувалося там голосно слово Боже, як каже один з західних письменників церковних: В холодній Скитії горить Христова віра! Але прийшло лихоліття і тоді починається одно з таких найбільших і найважчих вже переживань нашої віри. Прийшла мандрівка народів, пересунулася та навала племен і вдавалося знищила усе раз на завжди. Пропала - віра.

2. Та знову, ми видимо, що потім знищенні і упадку підноситься по закутках і відживає здорова Христова Церква за єпископа Степана Сурожського й Івана Ґотського і йому підчинених сім епархій епископів, що розтягнули свої епархії ген аж під Кавказ. Перейшла нова навала, нові переходи, нові племена. Та недовго потім відживає Христова віра, за святої Ольги, але й ще передше в часі византійських договорів.

Бо читаємо в наших літописах, що наші найвищі круги і наша верховна влада окремо складала на хрест і євангеліє свою присягу в договорах з Византією. І християн було тоді в нас багато. Св. Ольга що прийняла хрещення у Византії посилала послів за католицькими єпископами до цісаря Оттона, що переводив тоді в життя Папську політику в поширені Христової віри. Але єпископ від Оттона прийшов з великим опізненням. Державна влада перейшла в руки Святослава, що остався ще перенятий поганськими віруваннями, не так сказати би віруваннями, як може своїм войовничим завзяттям. Своїм воєнним ґенієм він хотів створити якесь безкрає царство. Не помогли гарячі молитви, прохання і налягання його Матері, він лишився поганином і за цю легкодушність може Боже Провидіння упокорило його і покарало, бо його убили Печеніги, а з його чашки пили вино на своїх пирах.

Здавалось би, що знову застій, знову якась перерва. Але внук Ольги Ярополк відновив старання свої бабки Ольги і післав послів до цісаря Оттона, визнаючи тим католицьку віру на Україні. — У відповідь на те Пана відправив до нього своїх леґатів. І так, коли вже не Святослав, то бодай його син став свідомим представником, подвижником і сповідником Христової віри і її вселенськости на старовинній Русі.

3. Можна було думати, що вже ось тепер прийме Христова віра широкий розмах і запустить сильніші і глибші коріння. Та що ж, розпочинається братовбійча війна, що віками тривала і триває по нині і нищить наш люд. Вона поширила ненависть по нашій землі і ворогування серед нашого народу. Після кривавих розправ приходить до влади Володимир.

Мої дорогі Браття, що будемо вам переповідати, те що ви самі добре знаєте! Може зразу з ненависти до свого брата і його католицького напряму, Володимир став організувати поганство. Зібрав статуї усіх божків, по своїй розлогій державі і створив пантеон на горах Києва. Слава Богу, це тривало недовго. Він прийшов до розуму, а властиво, як кажуть справедливо літописці і один з найвизначніших ченців Печерської Лаври, Яків: ще Боже Провидіння — Святий Дух його просвітив і він звернувся до Христової віри. Він збурив пантеон, знищив божків по усій своїй державі й звернувся до Христа. Потрійні посольства Папи до Володимира й Володимира до Риму свідчать якнайвиразнійше про ту силу, єдність, яка панувала тоді в нашій Церкві. Увесь наш нарід, з своїм Великим Князем-Володарем, всі були переконані, що вони творять частину Вселенської Церкви. Христова віра почала ширитись з розмахом і то по усій нашій Батьківщині. Зачали основуватись єпископства, і парохії ба навіть великий Ярослав видвигнув на митрополита вже свого родимця Іляріона, і він став проповідником і виразником великої і повної самосвідомости не лише могучости Церкви, але й своєї держави в їх ґрандіозних маштабах і димензіях. Іларіон каже у своєму похвальному слові про Володимира, що він не якийсь незнаний князь, якогось малого князівства, але славний володар всесвітної держави, відомої по всім усюдам землі. Ця могутність і ця сила переймала його, коли він говорив до народу слово, а говорив він з глибокого пересвідчення, так що ще й нині відчувається в нім творча сила Христової Церкви і Христової віри, які створили наймогутнішу тоді державу в Европі. Але що ж, починаються знову роздори, які віками чорною тінню налягли на нашу землю. Та все ж таки ця червона нитка, ця нитка закрашена кровʼю єдности — осяєна величчю Візантійської культури на Україні, вже від Папів Климентія, Мартина, херсонських мучеників-єпископів, кровʼю перших мученків боярина Теодора і його сина Івана, грубше і тонше тягнеться продовж століть.

4. Не будемо дальше держатися хронологічного порядку, вам всього пригадувати із пізнійших подій, але згадаємо ще бодай Клима Смолятича, митрополита епохального розуму і духа, великого противника церковного розламу і роздору єдности, згадаємо тільки Кипріяна Цамблака, вкінці й славного Ізидора, що підписав, відновив, заключив і скріпив святу єдність у Флоренції. — Він був цим дальшим проповідником і основоположним обновником Вселенської Єдности Церкви в нас і то не лише в Києві, але й в Москві. Здавалося, що так ясно поставлена справа і згода Сходу покінчить дальші богословські і державні спори.

Та на жаль, великі успіхи, закінчились життєвою невдачею і треба було їх знову реактивувати на Берестейському Соборі 1596 р., а його життєздатність мусіло підперти аж мучеництво св. Йосафата. Цей розвій і упадок нашої Церкви чергується так віками. Коли опісля прийшов до слова митрополит Потій, він прилюдно заявив, що ми не впроваджуємо нічого нового, але придержуємося тільки того, в що вірили й що визнавали наші Батьки. Треба було ще мученичої крови на Підляшші й Холмщині, щоб засвідчити ту єдність. Бо хоч вона, наша Церква, пропала під царською займанщиною, не пропала наша Єдність і не загинула велика ідея. Маючи сприятливійшу почву в частині західної України, вона стала відживати, стала підноситися і дійшла до великого розквіту за нашого покійного попередника, митрополита Андрея.

5. Всі гадали, що Католицька Церква вже розпустила свої крила, щоби ширяти свобідно над українською землею. На жаль прийшов новий удар, новий допуст! Небувалий дотепер гураґан безбожництва і на тих землях лишив за собою руїни і знищення, не лише в замкнених епархіях і церквах, але й в душах і серцях людей, бо, як каже святий Павло: Ви є храмом Божим, Чи не знаєте ви, що ви Божі і Дух Божий у вас пробуває (1 Кор 3,16). Як хто нівечить Божий Храм, того знівечить Бог, бо Храм Божий святий — а Храм той то ви» (1 Кор 3,16.17). Справді це єдине, що лишилося ще, храм душ міліонів віруючих, в яких славиться імʼя Господне і в яких визнається єдність Вселенської Церкви.

І нині, мої Дорогі, ми є свідком того знищення і являємося вам наочним доказом тих всіх переходів, переживань і терпінь. Але, слава Богові, не лише свідком великого знищення і упадку, розгрому Церкви, але свідком таксамо і того проблеску, який зачинає сіяти на тих наших руїнах. Пригадуємо собі слова Їх Високо-Преосвященства Кир Йоана, які раз вони сказали до священиків, коли ці прийшли до них повитати їх як єпископа: Я дотепер думав, що я не єпископ, але коли вже ви прийшли, ...я бачу що я єпископ. Могли би ті слова повторити за Ними й ми. В тюрмах і ляграх можна було забути свій Митрополичий уряд, але нині, мої Дорогі, перед вами пригадується він у повній свідомості і відповідальності.

6. Велика то ласка, велика то благодать, за яку треба приносити гарячі мольби й благання, подяки. Злучіться і Ви з цею Безкровною благодарственною Жертвою і поможіть зложити гідну і належну подяку за добродійство й ласку освободження. А людська природа така, що як коли вона в біді, тоді та молитва така щира, така сильна, така сердешна, бо ціла натура відчуває тоді своє пониження і пригноблення і тому усіми фібрами звертається до Бога за поміччю. Але коли її вже трохи легше, вона скоро забуває. Знаєте українську пословицю, що як тривога, то до Бога, а до тривозі забув о Бозі. Знаєте також з Євангелія, що Христос уздоровив аж десять прокажених, а прийшов подякувати лише один. І так нераз приходить на думку, що може дійсно за освободження з тюрми і від знущань, з яких Боже провидіння вирятувало, не слідує належна подяка. Тому і прохаємо Вас о поміч.

7. Та не думайте, Дорогі Брати, що наша поява серед вас, то так сказати би самометна і добровільна. Скільки то молитов — читаючи письма і листи, з усього світу, заносили до Господа Бога вірні, скільки то надлюдських старань вложили Святіший Отець, його найближчі співробітники, скільки католицькі Єрархи, а передовсім відважні й могутні виступи нашого Єпископату під проводом обидвох Митрополитів-Владик, за спонукою Їх Високопреосвященства Кир Йоана. Це все відоме і невідоме, як молимося на Службі Божій і нині воно, неначе зосереджується і нагляднюється і взиває нас усіх, щоби подякувати Господу Богу за це безмежне милосердя, що перед Вами безсумніву являється Божим чудом.

Але, мої дорогі, наша поява тут, як вже згадувано, є водночас тим світанком, промінчиком, може ще дуже слабим, що зачинає прояснюватися над тими понурими і грізними руїнами на наших землях. Так здається наче би Боже Провидіння хотіло глянути на нас ласкавим оком, бо Всемогучий Бог, може скинути людину і увесь народ з висот у безодню терпінь і наруг, може знову піднести з найгіршого болота, з багна і сміття, пониження і знущання до найвищих висот. І молім Господа в оцій Жертві щоб змилувався над нашою Церквою і народом і вкоротив час досвіду і кари, та прийняв з наших уст належну хвалу.

8. Дорогі Браття, ви стоїте тут приготовляючись до праці на Божій ниві, яка саме починає відкриватися і розлягатися наново, над відбудовою нашої Церкви. Але не забувайте одного, а саме, що коли рветься серце і набирається сила духа, щоб кинутися у вир душпастирства, що може тепер ще й не прийшов час на те. Може на нині примінюються до Вас слова Христа, коли Він, показуючи духом майбутню ниву, не взиває їх до сейчасної праці, але каже: не кидайтеся у вир, моліть Господа, щоб післав робітників на своє жниво (Мат 9,38 і Лук 10,2). Може і нині коли глядите на ці безкраї, астрономічні простори, на сколихане море достиглої пшениці, будиться охота до посвяти і праці, але покищо ще нині не той час, щоб могли ви починати. Бо щоби там прийти, треба, здобути собі велике знання, набрати духової сили і перейнятися наскрізь Христовими засадами віри. Треба здобути собі високе, богословське образовання і потрібну святість душі. Щойно з таким підготованням із такою силою духа можна ставати за плугом.

Не знеохочуйтеся хвилевою зупинкою а навіть невдачами у праці над зʼєдиненням у нашій історії, бо вони всюди бувають. Боже Царство здобувається силою (Мт 11,12) і нема в історії Церкви посіву віри без усильної праці, жертви, а навіть крови. Досвід Христової Церкви впродовж тисяч літ свідчить, що кров мучеників є насінням Христової віри. Тай не забувайте також і про те, що хто сіє в словах, буде збирати в радості: йшли і плакали несучи свої торби, але коли прибудуть, прийдуть в радості (Пс 126,6); ходить і плаче, хто носить торбину насіння на засів, та прийде зо співом хто снопи свої носить! — Амінь.

Українська Папська Семінарія св. священомученика Йосафата в Римі