ПРОПОВІДЬ У ХРАМОВИЙ ПРАЗНИК СВЯТИХ СЕРГІЯ І ВАКХА

В імʼя Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Великий цей празник, що нині ми святкуємо, хоч будний день. Бо свято свв. Сергія і Вакха мають за собою і стару і славну традицію. Як видно із самого напису над брамою: Кардинал Барберіні подарував для українського народу, на руки митрополита Рутського, отой храм і забудовання. А вони вже мають початки у перших століттях християнства. Вправді, дар є з 1624 р., та все таки він має давнішу свою основу та історію від християнських часів. В ІІ в. Сергій і Вакх були високими старшинами в армії імператора Максиміліяна. Вони визначалися в ній знаним іменем! Та коли прийшло відтак, щоб поклонитися, як зарядив цісар, ідолам, тоді вони оба відмовилися. Отут починається дійсна велич тих двох мучеників. Вони відмовилися і цісар сказав сейчас здерти з них військову одежу, відібрати всі відзнаки й почати їх мучити. Чому? Бо вони відмовились покланятися ідолам і відказатися від християнської віри. А вже тоді Христова віра була поширена. Навіть було багато мучеників, які спочили в катакомбах з І і ІІ ст., а вони жили в І. Тоді число християн вже було значне. Можна собі уявити, як була поширена Христова віра, коли навіть в армії найвищі достойники були християнами. Коли так вдуматися в бичування і катування, то просто не хочеться вірити, як одна людина може бути такою звіриною супроти другої. А катування і знущання над Сергієм і Вакхом такі огидні, що переходять усякі поняття. Коли читати оповідання про них, то дрож проходить по тілі читача.

Опісля цісар заслав ще таких збитих і скатованих мучеників, до Мезопотамії, і там дальше продовжувано муки. Один із них помер — Вакх, а Сергій ще лишився. І кати сказали йому взути черевики, набиті цвяхами, і так гнали його по місті для зневажання. Представмо собі: той хід на цвяхах і оті болі спричинювані ними. А щоб видержати ці знущання, то треба мати, по-перше, знання християнської віри, бо, хто не знає, що то є християнство, хто не знав, хто то є Христос, хто не знає, що то є віра — він не може дати їм свідоцтва. Мученики не хотіли кланятися божкам, бо признавали Христа-Бога. А, як признавали Христа, не могли кланятися божкам і ложі та неправді. Дальше, свою віру засвідчили життям. Хто попередньо не жив праведно, хто легковажив собі заповіді Господні, хто не звертав уваги на церковні обовʼязки, то ледви, чи він колись міг би бути мучеником. Такому Господь Бог не дає помочі, а без помочі не може бути мучеництва. Нині у всіх зневагах, наругах, позбавленні людських прав і зведенні людини до стану нижче худоби — це велика відвага і сила волі, коли, скріплений Божою благодаттю, мученик скаже « ні», мимо того, що його бʼють і катують.

Ми одідичили почитання свв. Сергія і Вакха, коли вони стали нашими патронами і опікунами. Вони світили прикладом для нашої Церкви, яка, слава Богу, дотепер так гідно засвідчила своїми мучениками від початку вже на побережжі Чорного моря, на Кримі, опісля і дальше. Вже в перших віках, коли прийшов на вигнанні на Крим папа Климент, а за ним потім ще в VII в. прийшов папа Мартин І, якого так страшно катували і били та мучили. Оті два папи світять у нас своєю величчю і давали приклад єдности Церкви для наших вірних, які тоді вже були такі численні. Після всякої правдоподібности, прийшов до нас св. Андрей, а з ним почалося християнство. Київ не був пустарем, де нічого не було. Він уже був городом, римською колонією. Нині щораз то більше розкопують, і археологи знаходять монети римські, статуї, цінні предмети тощо. Св. Андреєві легко було приплисти, коли віяв догідний вітер, із Синоду до устя Дніпра, а опісля вгору в Україну. І та віра була вірою єдности, обидва папи були найкращими її свідками, яку і проповідували вони в Україні.

Свв. Сергій і Вакх засвітили також нам своїм мучеництвом. У Києві в Музею збережена ікона святих з VI ст. Так отже вони були знані в Україні. Їх похоронено й побудовано величаву церкву в Мезопотамії, а цей город, вже за Константина, названо Сергіополь (а передше називався Резополь). Та й тут у Римі було кілька церков, чи не чотири, свв. Сергія і Вакха. Через різні забудовання і переміни, зношено ці церкви і залишилася ще, слава Богу, наша церква. І вона свв. Сергія і Вакха, бо Жировицька Мати Божа щойно пізніше зʼявилася. У цій церкві починає за Руського процвітати і творитись сильний осередок. Вправді, Володимир Великий присилав послів до папи, але ми не знаємо, де вони остановлялися. Та найпевніший український осередок є саме церква свв. Сергія і Вакха. Вправді, другим українським осідком був замок біля Парижа, де жила королева Анна Ярославна, яка вийшла заміж за Французького короля Генріха. Та нині те все лежить в ґрузах. Одинокий отут — це церква свв. Сергія і Вакха, та, щонайважніше, бачите одинокий на цілому світі поза Україною герб короля Данила — лев з короною, видний на нашому домі. Отим то така важна для нас оця станиця. Тепер представте собі скільки тут українців перейшло за ті століття! Скільки тут є похоронених і не всі їх кості можна знайти. І залишився румунський єпископ Кляйн, який тут був похований, та

костей митрополита Корсака не можна було знайти.

Можемо бути вдячні Господеві, що ми є переємцями і наслідниками свв. Сергія і Вакха, що тут зображені на прегарній іконі. Та дай, Боже, щоб у цей празник, який ми нині обходимо, щоб він просвічував дальше в нашому житті і щоб світла традиція продовжувалася в майбутньому. Нині скільки тут довкола атеїстів і безбожників! Та храм є якраз протиставленням тому всьому. Храм має за завдання піддержувати віру і не датися вірним нічим застрашуватися. Треба мимо спокус вдержати свою приналежність до католицької Церкви і провадити праведне життя. В тому нехай просвічують ті два мученики, свв. Сергій і Вакх, в нашій дальшій історії, щоб цей храм був сильною остоєю для нашого майбутнього церковного й народного життя.

В імʼя Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.