ТВОРЧЕ ОБЛИЧЧЯ І ГРІБ КИЇВСЬКОГО МИТРОПОЛИТА І ЦАРГОРОДСЬКОГО ПАТРІЯРХА КАРД. ІСИДОРА ЦАРГОРОДСЬКИЙ

I. В новіших часах появилося багато наукових праць про митр. Ісидора,[1] бо була це, без сумніву, одна з найсильніших постатей свого часу. Одначе повного образу цієї особи історики ще не дали — це storia da farsi! Покищо висвітлено дуже слабо його молодість, дещо краще початки його церковної діяльності і посольства до Італії та тодішні церковні Собори, його митрополитування на Україні і в Москві, участь і творчу роботу на Фльорентійському Соборі (1437–1439), славний поворот на Україну і до Москви, ув’язнення вел. князем Василем в Чудівському монастирі в Кремлі в Москві, утеча і побут на Литві і Україні. Останні часи життя, себто прибуття до Італії і Риму, провідна роля в Кардинальській Колегії, царгородський патріярхат, оборона Константинополя, організування хрестоносного походу проти Турків, духова спадщина — обійшли ще густою мрякою. При тому і питання про місце гробу в Римі остало без відповіді.

2. Кілька даних з його життя і многогранної діяльности нехай накреслять бодай приблизний силует цього так мало відомого велетня духа. При цьому тільки дві дати є зовсім певні, період Фльорентійського Собору (1436–1441) і рік смерти (27 квітня 1463). Інші ждуть ще точнішого провірення.

Ісидор народився в Монемвасії в Мореї[2] 1380–1390 р. і там мабуть вступив до монастиря св. Михаїла і св. Ангелів. Життєписці згадують про його надзвичайні здібності і невисокий рід походження. Мав велике замилування до літургії, а з тим і до побожности та богослужень, про що свідчать його літургічні твори.[3] Водночас чинив він образування і досвід і назвав Мануїла Хризолораса щасливим за те, що об’їхав Европу включно з Еспанією і Британією. Ісидор знав класичну літературу і цитував Ксенофонта і інших авторів. З Виссаріоном стрінувся він у монастирі Стембері, на захід від Константинополя, що був осередком прихильників Апостольського Престолу у Візантійській імперії і з того приводу заслуговує на окрему увагу дослідників-істориків, передусім його генеза. Бо не відомо хто був його творцем. Мабуть патр. Йосиф II був його душею. Скоро став він ігуменом монастиря св. Димитрія, царського оснуваиня, і завдяки тому мав великий вплив на царському дворі, саме задля своїх великих дарувань. Від 15–26 вересня 1429 р. він їздив з Царгороду до Сиракуз, мабуть в якійсь важній справі, бо 19 липня 1434 р. він очолював грецьку делегацію до Базилєї, здається, вже як єпископ Солуня. Там також вказав він на широкі простори київської митрополії на Україні, Білорусі і Москві. Видно, що вже в тому часі він мусів знати слов’янську мову і церковні умови на Україні і в Москві. А на київському митрополичому престолі сидів тоді Гарасим, прихильник Унії, якого одначе великий князь литовський Свидригайло, за видумані підозріння, спалив на кострищі 28 липня 1435 р. Здається, що це була найжорстокіша смерть, яка судилась київському митрополитові в історії. Подані дати треба брати по юліянському календареві, бо папа Григорій XIII (1572–1585) перевів реформу календаря в XVI ст., значить сто літ після фльорентійських часів. Ісидор належав до тої визначної чвірки (Ісидор, Виссаріон, Доротей з Трапезунту і Доротей з Мітілене), що переговорювала з папою Євгеном IV. Він, Ісидор, відідав Папі величезні услуги і з’єднав собі раз на завжди його повне довір’я. При цьому він був знаменитим бесідником.

Незабаром після смерти митр. Гарасима царгородський патріярх Йосиф II іменував Ісидора митрополитом київським (1436) і ним він остав до 1458 р. Йому підлягали Київ, Галич і північні колонії, так як було ще за Володимира Великого і київських часів. До Царгороду приїхав був тоді по благословення Йона з Москви, висправлений Вел. князем московським до Царгороду. Одначе Патріярх приобіцяв йому тільки наслідство по смерти Ісидора, якогось роду коадюторство. До Києва і Москви приїхав Ісидор в 1437 р. всюди прийнятий радо, а навіть оваційно. Скоро він з’єднав собі вел. князя і переконав його про потребу участи в Фльорентійському Соборі. І справді вел. князь Василь Васильович (1425–1462) дав згоду, і Ісидор в товаристві суздальського єпископа Авраамія і 100-членної світи вибрався через Литву, Прибалтику (Дорпат), Німеччину, Норимберґію, Тироль і Італію до Феррари, куди прибув 15 серпня 1438 р. На нього чекали вже греки від 8 січня 1438 р. Тому, що Фльоренція бажала, щоби Собор відбувався в них, васілевс Іван VIII Палеолог приїхав до Фльоренції 16 лютого 1439 р. Коли переговори натрапляли на великі труднощі і здавалось, що розіб’ються, Ісидор своєю второпністю, досвідом і переконливою аргументацією довів таки до згоди і до підписання Унійного Декрету «Хай радіє небо» 6 липня 1439 р. і підтримав папу Євгена IV проти Базилєї. Не дивно, що в «Діяннях Святих»,[4] Ісидор названий («pater eximius Concilii»). Перший підписав васілевс Іван Палеолог, другий — Антоній — митроп. Гераклеї — відпоручник Александрійського патріярха, як третій — Григорій Мамме протосинкел царгородський і відпоручник александрійський, а четвертий — митроп. Ісидор.[5]

В достойності папського легата, Ісидор вибрався з поворотом до митрополії 6 вересня 1439 р. через Венецію і Загреб до Будапешту. По дорозі одержав вістку, що він іменований Кардиналом з титулом церкви св. муч. Маркелина і Петра (дня 18 грудня 1439 р.) разом з Виссаріоном[6] і домініканином Торквемадою. Всюда проголошував він З’єдинення і його справді тріюмфальним походом. В Санчі стрічав його кардинал Олесницький. Під впливом нових дій король Володислав видав навіть декрет 22 березня 1443 р. про признання привілеїв грецького (візантійського) обряду. Це був великий успіх! Поява Ісидора злагіднювала усюди ворожнечу між католицькою і нез’єдиненою Церквою. Ісидор був в Кракові, правив на Вавелю, вітаний архиєп. Олесницьким, в Перемишлі, Львові, Холмі і Києві в св. Софії, князь Олелько Володимирович видав йому софійські добра 5 лютого 1441 р., а Печерська Лавра визнала його зверхність. А треба пам’ятати, що Польща була тоді проти папи Євгена IV і признавала антипапу Фелікса V до 1447 р. І тому віленський архиєпископ Матвій, тодішній канцлер і регент Польщі, в імені малолітнього короля Казимира, поставився негативно до кард. Ісидора, і це тривало довший час.

З Києва вибрався Ісидор до Москви і прибув там як папський легат 19 березня 1441 р. В Кремлівському катедральному храмі Успіння Матері Божої, в часі архиєрейської Служби, на якій був присутній Василій Васильович, кард. Ісидор проголосив торжественно Фльорентійський акт. Здавалося, що це буде прийняте духовенством і світськими зовсім спокійно і самозрозуміло. Одначе вел. князь зачав застановлятись над довершеним фактом і давати вислів свого негодування. Бачачи невдоволення вел. князя, єпископи зачали приєднюватись до його думки, внаслідок чого вел. князь ув’язнив Ісидора і казав зачинити його в Чудівському монастиреві в Кремлі. В ньому просидів він, мабуть, кілька місяців і маючи змогу, вийшов з в’язниці і добився до Тверу, до князя Бориса, 1442 р. і виїхав звідтам в березні дальше до Вильна і Києва.

3. Про останні літа і дні життя відомо відносно дуже мало. Київську митрополію покинув Ісидор приблизно в 1445–1448 р. (інші подають 11 липня 1443 р. прибуття до Сієни до папи Євгена IV), отже не сейчас після московської тюрми, це правдоподібно тому, що в Москві він потерпів невдачу і визвав протиакцію вел. князя та канцлер Польщі архиєп. віленський Матвій ставу проти нього. Вел. князь не хотів стягати на себе сорому і обвинувачення в смерти апостольського легата, полишив йому можливість утечі перед вереснем 1441 р. Ісидор задержався на литовсько-українській території і почав вести дальше унійну акцію і святити єпископів для Холму, Перемишля і Володимира, як сказано вище. В Києві мав він за собою князя Олелька і Печерську Лавру, але у Вильні архиєп. Матвій заквестіонував його права, як митрополита і папського легата, а признав остаточно, (для кожного католика незрозумілий і обурюючий крок), юрисдикцію нез’єдиненого митроп. Йони (1451–1459 р.), якого висунув вел. князь після Ісидора на московського митрополита і старався підтягнути йому і київську митрополію. Причиною таких претенсій був факт, що митроп. Максим переніс київський престіл до Володимира 1270 р., а його наслідник митроп. Петро (1308–1326) — до Москви в 1325 р. Як добрий і орієнтуючийся політик, Ісидор бачив, що з польським правительством не дасть собі ради, воно признавало антипапу Фелікса V і щойно 1449 р. погодилось з папою Євгеном IV; дуже форсувало перехід на латинський обряд, рішучо чому опирався Ісидор. Архиєп. Матвій був навіть спричинником його ув’язнення і це виразно закидає йому Ісидор (1451 р.). А що церковні справи Києва рішалися властиво в Римі і Царгороді, він виїхав до Риму і прибув там з поворотом, правдоподібно, по смерти папи Євгена IV († 1447 р.). В тому часі, значить 1446 р., Ісидор мав бути в Царгороді. Отже він задержався ще в київській митрополії так довго, як міг і уважав за відповідне і навіть вертався опісля. На виборі папи Николая V (Томми Перентучеллі), що відбувся 6 березня 1447 р., Ісидора не було. В опублікованій К. Айблем хроніці католицької ієрархії середніх віків є подано кілька певних хронологічних дат, які треба координувати з припущеннями Б. Бучинського і поробити відповідні поправки і доповнення. В квітні 1440 р. титулярним єпископом Сабіни був кард. Юліян Цезаріні, що зрезигнував з церкви св. Власія, і вона перейшла під заряд капітули св. Петра. Ісидор обійняв, з волі Папи, опорожнене кардинальське місце. Осінню 1442 р. він був вже в Італії, а 11 липня 1443 р. одержав в Сієні кардинальський капелюх.

28 серпня 1443 р. Ісидор виїхав до Греції і на Русь, 22 грудня 1445 р. вернув до Риму. 21 лютого 1447 р. Ісидора не було в Римі і не було на виборах папи Миколи V, після смерти Євгена IV (23.II.1447 р.), але Виссаріон брав у них участь. Ісидор виїхав був до Царгороду по причині смерти патр. Митрофана (1.VII.1446 р.) і вернув на Русь 1447 р. і знову до Царгороду, де патріярхом став Григорій Мамме.[7]

В Римі кард. Ісидор займався дальше київською митрополією і протестував 1451 р. проти признання юрисдикції митроп. Йони, яку формально признав архиєп. віленський Матвій. В міжчасі зайшли в Римі деякі важні події. Кард. пресвітер Ісидор був іменований 1451 р. Кардиналом — єпископом Сабіни.[8] Єпископія Santa Sabina має свою довгу історію. Вона відома ще з римських часів як Vicus novus, Forum novum, Vescovio, Nomentum (від V–X ст.) і Cures (або Cure — тепер Torri (від X ст. до поч. XVI ст.). Правдоподібно першу християнську громаду основав св. Петро, бо катедра Foronovo-Sabina побудована над римським тріклінієм. В храмі спочили три мученики Максим, Вассо і Фавія з часів Діоклетіяна, про яких писав кард. Шустер. Вони спочивають в абсиді, під нинішнім головним вівтарем, зверненим лицем священика до вірних, по давньому римському звичаєві базилік. Нинішня катедра — це просторий храм в стилі базилік. В катедрі висить ікона Матері Божої. Кажуть, що вона з VIII ст., а може навіть принесена з Єгипту в VI ст. або й раніше до Риму, а звідтам до Фороново. Все ж таки на Євангелії, що його держить Христос, є латинський напис: «Ex ore infantium et lactantium perfecisti laudem» (Ps. VIII, 3). Може він бути з пізнішого часу якоїсь реставрації ікони. В репродукції проф. Бернасконі цього напису нема і фоліянт, в руці Христа, чистий.[9] На двох довгих бічних стінах — одної нави намальовані сцени з життя Христа з XIII ст., на плечевій стіні Христос в славі у візантійському стилі. Вона була катедрою до 1492 р., отже і митроп. Ісидора. Опісля осідок титулярного кардинала і єпископа був перенесений до сусіднього міста Magliano, в якому митроп. Ісидор побудував чи відбудував був парохію і нинішню та теперішню катедру, тому що Фороново Сабіна був знищений і опущений. Про історію єпископства Санта Сабіна, починаючи від апостольських часів св. Петра, існує дуже багато праць. Тепер займається нею Др. Дон Альдо Андреоцці (Don Aldo Andreozzi) в Торрі (Torri) біля Фороново і опублікував в тому напрямі кілька джерельних творів. Нині Фороново є малий присілок і називається Весковіо (Vescovio). Біля відбудованої катедри є монастир Сестер Терціярок, які займаються дітьми і вдержують капеляна. На Службі Божій в неділю було найбільше сто людей — отже малий присілок.

Титулярним кардиналом єпископом Сабіни (Фороново) був Виссаріон від 5 березня 1449 до 23 квітня 1449 р. Отже дуже коротко, бо був іменований тит. кард. Фраскаті біля Риму, осідку далеко вигіднішого і близького, а Foro-novo Sabina і Magliano є віддалені від Риму приблизно 70 км. Після Виссаріона папа Николай V іменував тит. кард. Сабіни Амадея, conte e duca di Savoja, що був вибраний в Базилєї 5 листопада 1439 р. антипапою Феліксом V. Папа Євген IV помер, а наслідник, папа Николай V (1447–1455) наклонив антипапу до резиґнації і прийняття кардинальства Santa Sabina (від червня 1449 до 7 січня 1451 р.). Кард. Амадей (антипапа Фелікс V) помер в Женеві 7 січня 1451 р. і папа Николай V іменував на це місце кард. Ісидора в 1452 р. званого тоді cardinale di S. Croce в Римі.[10] Чи справді Ісидор був тит. Кардиналом Santa Croce, є поважні сумніви. Нема його імені ні в Форчеллі, при церкві S. Croce, ні в списку на величезній мармуровій таблиці по лівому боці храму при вході, якщо цей список є критично провірений. Історик-хроніст Сперандіо[11] з великими похвалами висловлюється про кард. Ісидора, що він управляв єпархією Сабіни («santissimamente») найсвятіше, найгідніше, що був одним з найкращих пастирів Сабіни від 1000–1492 р. і мав велике набоженство до св. Хреста і в його гербі виднівся св. Хрест; що відбудував палату в Фороново 1452 р., яка лежить нині в руїнах і побудував чи відбудував 1460 р. парохіяльну церкву св. Лібератора в Маліяно, що стала пізніше катедрою і соборною (collegiata). Його вікарієм був Ангел Стелля з Сутрі (Vice-dominus Angelo Stella di Sutri). В Фороново-Сабіна в катедрі є і єпископський трон з перших століть християнства, на якому засідав і митроп. Ісидор. Також Монті — (Elogio dei Cardinali di S. Chiesa) — величає кард. Ісидора за його працю і зокрема відбудову катедри і єпископії у Весковійо.

В Маліяно-Сабіна, в катедрі спочиває кард. Міммі, а в захристії є багато портретів, але щойно від XVII і XVII ст. і шафа з архівальними невпорядкованими актами, як подає о. канцлер єпархії Маліяно аж від 1500 р. Ледви можна припускати, що такі великі відбудови міг Ісидор робити в Сабіні, не будучи там на місці. Зрештою є здогади, що Ісидор при кінці життя мешкав, переходово в своїй єпископській палаті в С. Сабіні (Фороново).

Все ж таки нові обов’язки Ісидора, (він став деканом Кардинальської Колегії і Камерленґом, завідуючим касою Апостольського Престолу), вимагали окремої людини, що посвятилась би так розлогій і загроженій щодо віри, київській митрополії. Тому він формально зрезигнував з неї, але аж до смерти звали його Cardinalis Ruthenus. Як відомо, 9 червня (деякі 14 червня) 1439 р. помер у Фльоренції патріярх Йосиф II, а наслідником Йосифа був патріярх Митрофан від 4 травня 1440 р. Після Митрофана († 1 серпня 1443 р.) став патріярхом Григорій III Мамме. 12-го грудня 1452 р. Ісидор поїхав до Царгороду і відновив там Фльорентійську Унію і на Службах Божих поминано вже Григорія III Мамме. Мимо того давня нехіть до Риму була ще дуже різка і на вулицях було чути вигуки: радше турбан Магомета ніж папська тіара. На жаль, так і сталося. Вправді генуезці прислали 23 січня 1453 р. 20 галер з 700-ма воями, а 28 січня папа Николай V прислав також кілька галер, але ця поміч була заслаба. Ісидор особисто організував армію і відсіч, але опір був замалий і Магомет здобув Царгород 29 травня 1453 р. Це було вже дальшим наслідком і здобутком турецьких побід над Варною 1444 р. і на Косовому Полі 1448 р. Султан Магомет II (1451–1481 р.) розправився жорстоко з опираючимися. Царгородом і вчинив жахливу різню. Трупами і кров’ю заллялися заповнилась св. Софія. Султан зажадав і голови митр. Ісидора з люта за його завзятий спротив. Одначе йому принесено голову уявного Грека накриту кардинальським капелюхом і це вдоволило його. Ісидор не попав в полон, але перебраний відплив на Крету, а звідсі, дня 5 липня 1453 р., повідомив Папу про сумні події. Звіт був розпучливий.[12] Не Васілевс Константин Палеолог згинув славно і хоробро в обороні і був похоронений з великими почестями. Опісля Ісидор сам переїхав до Венеції, а звідтам до Болонії, якою правив як папський легат кард. Виссаріон. В Болонії разом з Виссаріоном розпочав він переговори з венецьким дожем Франциском Фоскарі і західними правителями, не тратячи надії на відзискання Царгороду. На жаль, 24 травня 1455 р. помер папа Николай V, великий добродій («Cardinalis Rutheni»). Наступником вибрано еспанця Каліста III (1455–1458 р.), який рівно ж ставився дуже прихильно до Ісидора. В капітулі-конкляве брало участь 15 кардиналів (в тому Ісидор і Виссаріон). Папа Пій II Еней Сильвій Пікколоміні (1458–1464 р.), проти вибору котрого були Ісидор, Торквемада і Виссаріон, і лише голос кард. Проспера Колонни переважив, дуже високо цінив Ісидора, хоч цей перед вибором не був за ним.

4. Багато сучасників і істориків з XVI ст. оцінюють особу Ісидора і його діяльність дуже позитивно. Павло Кортезій з кінця XV і початку XVI ст. підносить його вченість. Ісидор гірко оплакував упадок Царгороду і перестерігав Італійців перед турецькою загрозою.[13] А все ж найкраще висловився про Ісидора журнал «Bessarione» в Римі. Він славив його заслуги для Фльорентійського Собору і, збираючи давні похвали разом, назвав його вже назвою попередніх століть: Апостол Греків і Українців (Ruteni) і свідомим орієнталом до смерти, що обвирався і правив по східному у східно-слов’янському (ruteno) обряді.[14]

Його характеристику хвалив навіть найзавзятіший противник з’єдинення митропол. Марко Ефеський. Італійський поет Vincenzo Monti (1754–1828) великі пеани написав на честь Ісидора, що він Апостол Українців і Греків, що не йому бракувало муженництво, але мучеництву Ісидора.[15]

Згадують справу дарованих Ісидорові книжок за папи Каліста III[16] виразно зовсім Меркаті. Ці книжки є у Ватиканській Бібліотеці, а крім того і інші, привезені Ісидором з України і Москви. Він покинув всі обіцянки і остався вірним Католицькій Церкві. «Elegi abiectus esse in domo Dei mei magis quam habitare in tabernaculis peccatorum» (Один бо день у твоїх дворах ліпший ніж тисяча деінде, волію стояти на порозі дому Бога мого ніж у наметах беззаконних жити. Пс. 84, 11). Георгій Трапезунтський називає Ісидора: «Praeclarissimus sacer Russiensis ac divus Cardinalis» (найславніший святий русинський і божний кардинал).[17]

В часах, після упадку Царгороду, Ісидор виказав незвичайну рухливість і меткість в антитурецькій акції і на становищі декана Кардинальської Колегії і завідуючого папською касою як «Camerarius» (тепер міністер фінансів). Він їздив і переговорював з різними впливовими чинниками. Від 27 квітня до 9 травня 1459 р. він був у Венеції, а в 1460 р. в Анконі. В тому часі (1460 р.) архівальні документи у Ватикані говорять про нього, як про декана Кардинальської Колегії і Камерленґа (в 1450 р.),[18] може він став ним передше. Титулярним кардиналом («Santa Croce»), як деякі згадують, як сказано, він правдоподібно не був.[19]

Тим часом Турки здобували дальші території. Утечею з Мореї до Риму спасся деспот Тома Палеолог і 11 квітня 1461 р. провадив з Ісидором розмови на тему оборони від Турків. Під час того він стратив притомність, внаслідок серцевого удару, і недуга тривала до серпня. Опісля він прийшов ще до себе, але повного здоров’я вже не відзискав.

З архівальних актів відомий ще один епізод. Папа Пій II 20 зарядив був благальний похід 20 квітня 1462 р. Справа малася так. Деспот Мореї Тома Палеолог, покидаючи Морею перед наступом Турків, приїхав до Риму і там помер 1465 р. З собою взяв він, як великий скарб, чашку (голову) св. Ап. Андрея. Деспот причалив до Анкони і приїхав до Нарні і заявив згоду передати її папі Пієві II, який з великими почестями переняв її і зложив в базиліці св. Петра. Святочний похід рушив дорогою Флямінія з Понте Мільвійо до церкви Santa Maria Populiсis (in Populo), де відправлено богослуження.[21] Дальше процесія рушила через Рим біля Пантеону, Сацелюм Евстахії, Кампус Фльорум (Campo dei fiori) С. Лоренцо in Damazo. На Кампо деї Фйорі прилучився кард. Виссаріон, який властиво хоч недужий провадив процесію. А що похід посувався біля палати і церкви св. Власія — (S. Blasius), кард. Ісидор бачив його через своє вікно і так зворушився, що негайно зволікся і вийшов на вулицю та прилучився до нього.[22] Нещастя Візантії проймало його цілою і він вірив в благальну силу походу. Ледви вилачаючись і держачись на ногах, він дійшов до базиліки св. Петра, молився і цілував голову св. Ап. Андрея, яку Папа положив на гробі св. Петра і Павла. Ісидор стратив був, внаслідок серцевого атаку, мову і порозумівався знаками з папою Пієм II і окруженням. Виссаріон виголосив з тої нагоди високо поетичне і глибоко зворушливе слово: «Якщо би могли промовити обидва Апостоли, яких тіла спочивали так біля себе, яку радість висловлювали би вони, вітаючи брата і апостола св. Андрея і дали би йому поміч, яку потребує для своєї батьківщини».[23]

Виринає тепер, у зв’язку з благальним походом, питання де мешкав кард. Ісидор. Можуть входити тут в гру дві палати, одна при церкві св. Власія, а друга при церкві св. Агати деї Готи. Із письм кард. Готи і з висновків деяких подій можна відновити, що Ісидор жив тільки в монастирі згідно палати при церкві св. Власія, при вулиці Джулія. Найперше про це говорить кард. Франциск Гонцалва в листах до батьків в Мантуї і папа Пій II у своїх «Споминах». Подруге, церква і помешкання св. Власія стояли недалеко базиліки св. Петра, біля яких проходив похід, і кард. Ісидор міг його бачити зі свого вікна при вулиці Джулія, недалеко Palazzo Sacchetti. Щодо церкви св. Власія, вона походить з перших століть і 1072 р. була відновлена абатом Бенедиктинів за папи Александра II. Називалася вона S. Biagio della Pagnotta, бо в часі празника св. Власія (3 лютого) 24 лютого (11 ст. ст.) роздавав монах хліби богим, як останок старо-християнських IV аґапів. Папа Мартин V (1417–1431) передав св. Власія як коменду кард. Джуліано Чезаріні, а він, будучи арципрете del Capitolo Vaticano, прохав папу Євгенія IV передати церкву св. Власія як коменду (під заряд) Ватиканській Капітулі, що й сталося 1439 р. Реліквії св. Власія (gola di S. Biagio) були перенесені до св. Петра за згодою папи Євгена IV. Одначе папа Николай V (1447–1455) передав церкву (1451 р.) в коменду кард. Ісидорові, при якій він і замешкав.[24] Папа Юлій II (1503–1513) поширив вулицю при церкві св. Власія і вона була названа від нього via Giulia. Під час цього улягли збуренні деякі будинки того кварталу і при цьому нарушено церкву, яку опісля відбудував архітект Giovanni Antonio Perfetti, а Григорій XV (1836 р.) видав її Вірменам з тим, що вони мали платити Ватиканській Капітулі 80 скудів. Задля пороблених змін годі нині відтворити собі докладно первісний її стан і вигляд.[25]

В тому часі кард. Ісидор перемешкував також в Сабіна (Фороново), де відбудував єпископську палату. Рівно ж мав він відпочивати літом в часі ферій і в Паляццоля над озером Альбано. Так оповідають Отці Капуцини, переміщені Францисканів. Що тоді були власниками церкви і монастиря Паляццоля. Там, в ґроті, в часі спек, мав обідати кард. Ісидор.

Звідтам також їздив мулом або ослом до Ґроттаферрати, віддаленої приблизно 5 км; тимбільше, що друг Ісидора, Виссаріон став архимандритом Ґроттаферрати десь у вересні 1462 р. і мабуть вже передше, бо обидва як Греки, мусіли стояти близько Ґроттаферрати.[26]

На основі дотеперішніх даних годі припускати, що Ісидор помер в мешканні при церкві св. Агати деї Готи (Panisperna) також недалеко площі св. Марка (piazza Venezia). Церква св. Агати належала рівно ж до кард. Ісидора, як завідуючого комендатрія. Але вже від 18 грудня 1461 р. став комендатрієм, на бажання папи Пія II, кард. Франціск Гонцаґа, іменований згаданим Папою кардиналом дияконом церкви св. Марії Нувої. Ісидор відступив кард. Франціскові Гонцаґа церкву св. Агати і задержав собі лише дохід 40 скудів річно. Кард. Гонцаґа переняв церкву 14 квітня 1463 р., тобто 13 днів перед смертю Ісидора. При церкві св. Агати мешкав папа Павло II (1464–1471 Барбо) і вона стояла, як сказано, недалеко Паляццо Венеція, в околиці, через яку переходив благальний похід.[27]

В Італії, як сказано вже, розгорнув був Ісидор дуже живу діяльність разом з своїм товаришем і другом Виссаріоном. Все ж таки організувати плянований похід Західної Европи проти Турків їм, мимо найкращої і найсильнішої волі, не вдалося. Захід був заслабий, вичерпаний і легкодушний. Від 1461 р. Ісидор важко занедужав на атаки серця і склерозу (стратив мову) та помер в Римі 27 квітня 1463 р.[28] Похорони відбулися в базиліці св. Апостолів (Dodici Apostoli), яка була титулярною церквою кард. Виссаріона.

5. Палата при церкві св. Власія (Бджіо) в Римі була осередком київської митрополії в Римі. Знаємо, що св. Кирило і Методій мешкали при церкві св. Климентія. Де задержувалися в Римі посли Володимира Великого і де проживав король Ярополк з женою, син Із’яслава, за папи Григорія VII, не знать. З пізніших наших гостей в Римі, митр. Ісидор, як сказано, мешкав приблизно 20 літ в Римі, в монастирі при церкві св. Власія (S. Biagio della pagnotta) при вул. Джулія, і це був перший осередок київської митрополії, дальше була грецька колегія св. Атанасія і українська колегія св. Сергія і Вакха. Де ж зложено тлінні останки Ісидора? Є дві думки: одна, що митр. Ісидора похоронено в храмі XII-ти Апостолів. Цього погляду держиться, за кард. Гонцаґа, о. Пірлінґ.[29] Другий погляд за Альферані заступають єпископ Пелеш[30] і другі, припускаючи, що тіло Ісидора зложене у Ватикані, у підземеллях Константинової базиліки. Рішення натрапляє на великі труднощі; і за одною і за другою думкою промовляють поважні аргументи, яким треба приглянутися ближче і підцінити речеві провірці.

Найперше є історично провіреним і незаперечним фактом, що митроп. Ісидор був кардиналом титулярним церкви св. Маркеліна і Петра,[31] недалеко від Лятерану, а нині напроти францисканської церкви св. Антонія. Останнім титулярним кардиналом св. Маркеліна і Петра є кард. Юліян Флоріян Деспре (Desprez), архиєпископ Тулюзи. Христофорі[32] зіставив список всіх титулярних кардиналів св. Маркеліна і Петра, починаючи від Альбіно 590 р. З нього слідує, що Ісидор («Da Tessalonica Isidoro O. S. Bas.») був 22-им з черги титулярним кардиналом згаданої церкви. Його попередником був кард. Франкачі Тома (?) від 6 січня 1411 р. до 8 вересня (?) 1427 р. Хто був опісля, не знати, правдоподібно титул вакував і 8 січня 1440 р. був іменований митр. Ісидор. Цей титул носив він до березня (?) 1452 р. Від березня 1452 р. до 27 квітня 1463 р. він остався лише комендатарієм, бо був іменований папою Николаєм V 8 лютого 1451 р. «Cardinale vescovo» кардиналом-єпископом св. Сабіни і як кардинал єпископ Сабіни помер.[33] Його наслідником в Сабіні став відомий кард. Іван Туррекремата 5 травня 1463 р.[34] Дня 21 червня 1462 р., коли Ісидор вже нездужав, був іменований титулярним кардиналом св. Маркеліна і Петра Людовик д’Альбре (D’Albret) і носив цей титул до 4 грудня 1465 р. Храм св. Маркеліна і Петра був зруйнований і основно відбудований в минулому (XIX ст.) столітті. Побіжні розшуки в церкві св. Сабіни, на жаль, не виказали жодних слідів по кард. Ісидорові. Залишається отже базиліка «Додічі Апостолі» і св. Петро у Ватикані.

6. Про гріб в «Додічі Апостолі» перший подає вістку кард. Франціск Гонцаґа,[35] який бував за життя в митроп. Ісидора і говорить про його похорони відправи в церкві св. Апостолів та зложення там тіла Покійника. В своїм листі з 27 квітня 1463 р. до батька князя Людовика і мами Варвари в Мантуї кард. Франціск Гонцаґа пише, що в неділю відвідував Ісидора, жартував і плакав, не припускаючи, що він в середу скінчить життя. Точний відпис листа про смерть митр. Ісидора який зберігається в Державнім Архіві в Мантуї, звучить:

“Roma, 1463 aprile 27; il cardinal Francesco Gonzaga al padre, Ludovico, secondo marchese di Mantova.

Illustrissimo signor mio padre. Hoggi el reverendissimo monsignor cardinale Ruteno, el quale ognuno hormai stimava non dovesse manchare de questa infirmitate, essendosi tante volte rehavuto, ché novamente tre volte li era caduta la goza, è pur morto. E’ portato circa una hora de nocte a sepelire in Santo Apostolo, dove anche iace la bona memoria del cardinale Colona; e sotto quello medesmo thalamo, o sia ciborio, se faranno le exequie sue, perché non era fin qui stato desfacto. Io l’haveva, domenica passata, visitato e, parte con lachrime parte con risi e molte altre demonstratione, significoe vedermi volentieri; et dicendoli io che Nostro Signore li voleva dare doe galee, parse che per la grande affectione haveva a questa impresa dicesse queste formal parole: “Ele chi?” (Ossia: “sono qui?”).”

Feci iudicio, perché pur pareva assai robusto, non dovesse mancare. Tandem a Dio è piaciuto che, quando mancho se ne dubitava, se ne morì. Doppo la partita de Antonio Donato non me accade altro de novo. Io, per la Dio grazia, son sano, et a Vostra Excellentia me raccomando.

Rome, XXVII aprilis MCCCCLXIII.

Illustris dominationis vestre filius observantissimus Franciscus, cardinalis de Gonzaga.

(Nel verso della lettera, l’indirizzo:)

Illustri principi et excellenti domino genitori et domino meo singularissimo domino marchioni Mantue etc., ducali locumtenenti etc.

Roma, 1463 aprile 27; il card. Francesco Gonzaga alla madre, Barbara di Brandeburgo.

«Illustrissima madonna mia madre. La Vostra Signoria intenderà, per la lettera scrivo al illustre signor mio padre, la morte del reverendissimo monsignor Ruteno.

Né, doppo la partita de Antonio Donato, me accade altro de novo. Io, per la gratia di Dio, sono sano, et a Vostra Signoria di continuo me raccomando.

Rome, XXVII aprilis MCCCCLXIII.

Illustris dominationis vestre filius observantissimus Franciscus cardinalis de Gonzaga.

(Nel verso della lettera, l’indirizzo:)

(Illustri pr)incipi et domine genitrici et (domine) mee singularissime domine marchionisse Mantue etc.».[36]

Виссаріон був бодай 15 літ молодший від Ісидора, став кардиналом 1449 р. і титулярним церкви «Додічі Апостолі» (в 1431 р. був іменований митроп. Нікеї, 1462 V Kal. Sept. став архимандритом Ґроттаферрати), а що був він товаришем і другом Ісидора, самозрозуміле, що міг він прийняти тіло до своєї церкви, щоби відправити в ній похорони у візантійському обряді. Тимбільше, кард. Виссаріон призначив в своєму тестаменті, щоби за його друґів Ісидора, Дозитея, Теодора і Михаїла правлено заупокійну Службу Божу. Виссаріон прийняв в спадку Служебник і Часослов Ісидора.

Найперше в Архіві церкви XII-ти Апостолів і князів Колонна (Colonna) при побіжному перегляді не найдено, покищо, жадних слідів похорону і згадки про гріб. Виданий список написів в згаданій базиліці не подає нічого про кард. Ісидора.[37] Одначе факт зложення тіла Ісидора в «Додічі Апостолі» є незаперечним, тому що про це говорить наочний і достовірний свідок, приятель Ісидора. Рівно ж там відправлено похорони. Можливо, що пізніше перенесено тіло до Ватикану, хоч о. Пірлінґ виразно заперечує слухи про гріб Ісидора у Ватикані.[38] Але за Альфераном свідчать Ватикан, як місце вічного спочинку і ніхто вже не згадує про церкву XII-ти Апостолів.

Є два неясні заподання в листі кард. Франціска Ґонцаґи! Перше, що він називає церкву загально: Santo Apostolo, а друге, котрий то був кардинал Колонна, біля якого спочив Ісидор, бо їх було багато. Це ж найславніший аристократичний рід в Римі.[39]

Церква Santo Apostolo — була питомою назвою базиліки XII-ти Апостолів довгі віки. Її називано також Santi Apostoli, або виразно XII-ти Апостолів.[40] Наведені цитати не полишають жадного сумніву. Вкінці ця церква, а не інша, стояла і стоїть біля Палати Колонна і в ній навіть мешкав папа Мартин V (1417–1431) Колонна.[41] Остає питання, хто то був кард. Колонна, про якого говорить кард. Ґонцаґа. З багатьох життєписів кардиналів Колонна слідує, що ним міг бути тільки Проспер кард. Колонна. Він помер місяць раніше ніж Ісидор (24 березня 1463 р.) і був похоронений в каплиці S. Francesco — Cappella in Dodici Апостолі[42] і тому стояв ще в живій пам’яті усіх. Він був братанком папи Мартина V. За папи Пія II мав великий вплив на церковні і державні справи. З папою він брав участь в Конґресі в Мантуї проти Турків. Він був визначним гуманістом і вченим. Кардиналом in pectore став він ще в молодечому віці, 24 травня 1426 р., а прилюдно проголошеним — 1430 р. Звідси також таке велике духове й ідеологічне споріднення з кард. Ісидором, передусім на тлі антитурецької кампанії. Наведені свідоцтва стверджують понад всякий сумнів, що кард. Ґонцаґа міг мати на думці тільки Проспера кард. Колонну.

Церква св. Апостолів була перебудована і тіла покійників попереношено. Де був передше кивот можна зорієнтуватись з опису церкви XII Апостолів історика Малавазії. В церкві «Додічі Апостолі» спочивало по нинішній день кард. Виссаріон, якого тіло було також переношене чи не три рази. Він ще за життя написав собі надгробний напис і точно означив місце, де має бути положене його тіло, а саме в правому боці коридорного муру, що веде до монастиря, в каплиці св. Антонія. Вона була третьою від головного вівтаря і була давніше присвячена свв. Михаїлові і Іванові Хрестителеві і св. Євгенії. В углі правого боку цієї каплиці був гріб кард. Виссаріона, єпископа тускулянського.[43]

Кард. Ґонцаґа вказує також точно, що гріб Ісидора був під кивотом. Отже після того можна вже орієнтуватись щодо місця гробу кард. Ісидора в церкві «Дванадцяти Апостолів», бо кард. Проспер Колонна спочив в каплиці св. Франціска, а кард. Ісидор, по словам кард. Ґонцаґи, мав би бути похований побіч кард. Колонни. Ніхто більше з середньовічних істориків про це не говорить — аж до Пірлінґа.

7. Після сказаного можна тепер перейти до Ватикану. Які арґументи промовляють за тим, що митр. Ісидор спочиває в підземеллях першої базиліки св. Петра і то в катакомбах ще Константинівської базиліки, на якій місці здвигнений теперішній найбільший храм світу? Історик Тіберій Альферані з XVI ст. (1567–1569), канонік базиліки св. Петра († 1596), отже сто літ пізніше, подає, що в криптах церкви св. Петра спочиває багато патріярхів, кардиналів, єпископів і митрополит Cardinalis Ruthenus Isidorus.[44] Його заподання щодо інших покійників стверджували сучасні археологи, як проф. Йозі, інж. Ваккіні і інші, з додатним вислідом і потверджуючими знахідками і тому треба ставитися до його свідоцтва поважно, навіть після стверджуючих даних в церкві XII-ти Апостолів. Задля того Альферані заслуговує на довір’я, хоч треба сказати, що в давніх археологічних відомленнях є похибки, які треба через порівнання і передпосилки справляти. Досліди показали, що справді в підземеллях Константинівської базиліки є саркофаг із зітлілими костями (500 літ!) і східним священичим накриттям голови, у виді камилавки. З того зберігався знимка. На основі повищ сказаного можна робити наступні висновки.

Йдучи за Альферані, у Ватиканському Архіві є ось така записка:[45]

«Obitus Cardinalis Ruthenus a. a nativitate Domini 1463 die vero Mercurii 27 mensis Aprilis Reverendissimus in Christo pater Dominus Card. Ruthenus appellatus Isidorus Rome diem suum clausit extremum cuius anima in pace requiescat».[46]

Що відомість перейняв Авґустин Ольдоїн, Ісусовець, і доповнює її тим, що кард. Ісидор похоронений у Ватикані: «Isidorus Thessalonicensis, monachus S. Basilii… tandem sub Pio II Romae non die 8 Martii anni 1464 ut scripsere cum Ciaconio [47] alii quamplures, sed ex libro Divisionum in Vaticana Bibliotheca servato, die 27 aprilis 1463 naturae debitum solvit et apud sanctum Petrum in Vaticano conditus».[48]

Альферані вичислює покійників похоронених разом з кард. Ісидором,[49] і вони названі в хронологічному порядкові смерти. Є ще деякі відомості про їх покій у св. Петрі і в інших авторів, які також при цьому наведені.[50]

При дотеперішніх розкопках у св. Петрі (константинівській базиліці) найдено надгробні таблиці Петра Раймонді Закоста († 1457 р.) і кард. Івана Ляґроляс (1499 р.), які зберігаються в константинівській крипті.

Ту саму відомість, що Ісидор спочиває у Ватикані, у св. Петрі, подає на початку XVIII ст. і Юрій Йосиф Еґґс — визначний вчений.[51]

У висновку треба сказати, що вістка про спочинок тіла Ісидора у св. Петрі мусить мати якусь поважнішу основу і годі припускати, щоби вона виринула припадково. Ще найправдоподібніше, що тіло Ісидора перенесено з XII-ти Апостолів до св. Петра, може в часі перебудови церкви св. Апостолів; може дата 4 березня 1464 р. є тим днем здогадного перенесення Ісидора до кардиналів і патріярхів в св. Петрі. При тому, як сказано вище, Ісидор мешкав довгий час при церкві св. Власія, якої був комендатрієм і яка належала від 1439 р. Ватиканській Капітулі. Від 1451 р. папа Николай V надав церкву кард. Ісидорові і самозрозуміло, що при ній він мешкав.

В цьому напрямі йдуть ще дальші археологічні і архівальні досліди. У віднайденні гробу митр. Ісидора дуже зацікавлені проф. Йозі, інж. Ваккіні, проф. Перрі Віктор (йому належиться окрема подяка за уважність для так важної справи і подавання відповідної літератури) і проф. Макароне, канонік капітули св. Петра. Внесено і подання до Святого Вітця папи Павла VI о продовження археологічних розкопок в підземеллях св. Петра. З опису архипресвітера капітули Альферані виходить, що тіло Ісидора спочиває в тій частині константинівської базиліки св. Петра, яка не є ще відкопана. Є надія, що відслонення згаданої частини дасть остаточне рішення усієї справи.

Подана в оцій праці численна література нехай влегшить, мабуть-ньому історикові митр. Ісидора написання основної монографії.

[1] Ammann A. M., Storia della Chiesa Russa e dei paesi limitrofi, Torino 1948.

Beck, Kirche und byz. Literatur im Byz. Reiche, München 1959, p. 765.

Бучинський Богдан, Студії з історії церковної Уніясичних НТШ, Львів (1908), т. 85, стор. 21–42 і т. 86, стор. 5–30. Студія нескінчена.

Cosenza Mario Emilio, Biographical and Bibliographical Dictionary of the Italian Humanists… (1300–1800), vol. 2 cat., Hall 1962, p. 1792.

Concilium Florentinum documenta et scriptores editum consilio et impensis Pontificii Instituti Orientalium Studiorum (Emmanuel Candal, Iosephus Gill, Georgius Hofmann, Bernardus Schultze). 8 томів, Рим 1940–1964, є основоположним твором, хоч не повним.

Gatti Carlo e Korolevskij Cirillo, I riti e le chiese orientali, Genova 1942.

Gill Joseph S. J., The Council of Florence. Cambridge 1959.

Halecki Oskar, From Florence to Brest (1439–1596) in «Sacrum Poloniae Millenium», tom V, Rzym 1958, pp. 9–444.

Hofmann, Stud. bizant. 9 (1957) 227.

Laurent V., Isidore de Kiev et la métropole du Monembasie, in «Revue des Études byzantines» tome XVII (1959), Paris 1959, pp. 150–157.

Mercati Giovanni, Scritti d’Isidoro il Cardinale Ruteno e Codici a lui appartenuti che si conservano nella Biblioteca Apostolica Vaticana, in «Studi e testi», vol. 46, Roma 1926.

Welykyj A. G., OSBM, Duae epistulae Cardinalis Isidori ineditae, in «Analecta OSBM», vol. I, Romae 1950. Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia, vol. I, Romae 1953, p. 119, nota 95.

Ziegler A. W., Die Union v. Florenz in der russischen Kirche, Würzburg 1939. — Vier bisher nicht veröffentlichte griechische Briefe Isidors von Kiew, in «Byz. Zeitschrift» 1951, Bd. 44, s. 570–577.

— Isidore de Kiev, apôtre de l’Union florentine, in «Irenikon», vol. XIII (1936) N. 4, pp. 393–410.

[2] Longnon Jean, L’empire latin de Constantinople et la principauté de Morée. Paris 1949.

[3] Ballerni Antonius S. J., Sylloge monumentorum ad mysterium Conceptionis immaculatae Virginis Deiparae illustrandum. Romae 1854, pars I et II. Видані твори, гомілії і пояснення не належать Кард. Ісидорові, а єпископові Ісидорові Монемвасійському. Часті I: Вступ і гомілія на Різдво (ст. 194–242), і гомілія на Стрітення (ст. 416–458). Часть II: Гомілія на Благовіщення (ст. 377–439) і гомілія на Успіння (ст. 597–661).

[4] Acta Sanctorum, t. I, mensis Augustus. Antverpiae 1733, p. 191.

[5] Γ᾿σίδωρος μητροπολίτης Κιεοβίας καὶ πάσης Ῥωσίας, καὶ τοποτηρητὴς τῆς ἀποστολικῆς καθέδρας, τοῦ ἁγιωτάτου πατριάρχου Ἀντιοχείας κυρίου Δωροθέου, δεκτῶς ὑπέγραψα.

На дальшому місці підписів («† Смиренний Єпп. Авраамъ сусельський підписую»).

«Isidorus metropolita Kioviensis totiusque Russiae, et locumtenens apostolicae sedis sanctissimi patriarchae Antiocheni domini Dorothei satis habens subscripsi». Concilium Florentinum, Libellus de ordine Generalium Conciliorum et Unione Florentina, vol. II, fasciculus II. Romae 1944, p. 104.

[6] Laonici Chalcondylae, De rebus turcicis I, IV, pp. 193–4 et I. VIII, p. 260. «Hinc Romanus pontifex allegit in Cardinalium ordinem (qui primus apud Pontificem est), viros duos Graecorum nobilissimos eosque sibi familiaritate iunxit… Bessarionem Trapesuntium Nicaeae episcopum et Isidorum Sarmatiae (quae est Russia) episcopum. Nam horum opera plurimum adiutus est in concordia cum Graecis ineunda». (Historiae byzantinae scriptores tres graecolatini uno tomo simul nunc editi. Nicephorae Gregorae, Laonici Chalcondylae, Georgii Logothetae. Coloniae 1615).

[7] Conradus Eubel, Hierarchia catholica medii aevi, Monasterii 1914, p. 26 seq.

«a. 1440 apr. 18 resignavit Julianus tit. S. Sabinae, presbyter cardinalis (olim diaconus S. Angeli et post mortem ep. Tusculan.) monasterium S. Blasii de Urbe olim sibi commendatum, nunc autem Capitulo S. Petri de Urbe incorporatum». Obl. 66, 57.

«1442 a. 24 (?) Octobr. in curia erant praesentes hi S. R. E. cardinales: Bononiensis, Terraconensis, Venetiarum, S. Marci, S. Sabinae, Tarentinus, Capuanus, de Flisco, Russiensis (Ruthenus), Nicaenus, Cumanus, Portugalensis, Forinensis, de Estouvilla, s. Sixti, Aquilensis, Columna, Firmanus, s. Eustachii, S. Mariae Novae».

«1443. Iulii 11. Isidorus tit. ss. Marcellini et Petri, presb. card. “Ruthenus” vulgo nuncupatus intravit civit. Senarum sine capello rubro, associatus a 13 cardinalibus usque ad palatium domini nostri papae, a quo ibidem receptus est ad (p. 27) osculum pacis in consistorio generali et datus ei capellus, et associatus per dictos cardinales, deferens capellum rubeum, ivit ad domum habitationis suae». Arm. XXI. 52. f. 17.

«Iulii 15 dominus noster aperuit os cardinali Rutheno et voluit quod amodo deberet participare de commun. et min. serv.» L. c.

«Aug. 28. card. “Ruthenus” recessit de Senis, gressus suos dirigens versus Graeciam et Russiae». L. c.

«1445. Dec. 22. card., „S. Mariae novae” camerarius S. Collegii, retulit mihi Iacobo Radulphi eiusdem collegii clerico, quod card. „Ruthenus” debet participare a dicta die usque ad annum». L. c. f. 19.

«23. Febr. (1447) hora 9 vel quasi Eugenius papa migravit de hoc saeculo».

«1448. Febr. 21. domini cardinales ordinaverunt, quod Isidorus card. Ruthenus iterum incipiat participare ex communibus et minutis servitiis». L. c.

«1449. Apr. 23. Ecclesia Sabin. collata est Amedeo de Sabaudia (olim Felici V antipapae) a S. P. translato epo Sabin. ad Tuscul. (Obl. t. 72. f. 36, qe e Buccapiona).

«1451. Febr. 7. S. P. transtulit Isidorum tit. ss. Petri et Marcellini presb. card. et archiep. Russien. ad eccl. Sabin., concessa ei eccl. Russien. ad commendam (Obl. t. 72, f. 45)».

«1452. Maii 20. Isidorus card. Russiensis (Ruthenus) recessit de Urbe iturus versus Constantinopolim et non participabit solum de Salzeburgen. et Patavien. ecclesiis vacans, de quibus illis specialis facta est gratia». L. c.

«1455. intrans consilium cum aliis cardinalibus».

«1456. Maii 13. Isidorus card. „Ruthenus” exivit Urbem iter suum dirigens versus Venetias; ab hac die in antea usque ad duas menses participet non obstante absentia, redit infra terminum». L. c.

«1460. Febr. 6. Item retulit mihi idem card. S. Marci. quod card. Ruthenus a die discessus sui a Mantua (gressus suos dirigens versus Orientem) vel papae ab ipsa civ. Mant. participabat usque». L. c.

«1463. 27 Apr. die Merc. card. Ruthenus appellatus Isidorus, Romae diem suum clausit extremum etc.» L. c.

[8] Franc. Cristofori, Storia dei Cardinali di Santa Romana Chiesa, Roma 1888, p. 35.

[9] Prof. Dott. Antonio Bernasconi, Storia dei Santuari della B. Vergine in Sabina, Siena 1905, p. 37.

[10] Giuseppe Antonio Guattani, Monumenti Sabini, Roma 1827.

G. Tomasetti, G. Biasiotti, La diocesi di Sabina, Roma 1909, стор. 60 зазначено: єпископом Сабіни-Виссаріон від 5 березня 1449 до 23 квітня 1449 р., Amadeo di Savoja антипапа Фелікс V (1449–1451 р.), Ісидор (Isidoro da Tessalonica) 1452–1463 р.

[11] D. Francesco Paolo Sperandio, arciprete della cattedrale di Magliano-Sabina, Sabina sacra e profana, antica e moderna. Roma 1790.

[12] Isidori Thessalonicensis Cardinalis Rutheni, episcopi Sabiensis Legati Pontificii lamentatio addita Aeneae Sylvii Piccolomini seu Pii II Papae historia Constantinopoleos captae. MSG 19, 665–695, 944–956.

Busta II, n. 1.40–42 v Epistola Rev. D. Card. Ruteni (Isidoro di Tessalonica) ad Rev. Dom. Bessarionem Episcopum Tusculanum Card. Nicenum — Bonomiae Legatum cum capta Constantinopoli idem Cardinalis Rutenus e manibus Turcorum in Cretam insulam profugisset. De greco in latinum conversa (in Creta VIa Julii 1453). «Septemnero ante actis temporibus. Tue in omnibus R-te Isidorus Cardinalis in Creta VIa Julii 145(3)».

L. Frati, Indice dei Codici Latini conservati nella R. Biblioteca Universitaria di Bologna. Firenze 1909.

Ісидор називається Солунським, бо був спочатку єпископом Солуня і як такий іменований митрополитом київським.

Hieronymo Garimberto, La prima parte delle vite, overo fatti memorabili d’alcuni papi et di tutti i cardinali passati. In Vinegia 1568, p. 363,

«essendo nato (evirpo!) in Salonicho, città di Macedonia… (p. 363) Morì Isidoro a Roma nel Pontificato di Pio Secondo, e fu sepelito in S. Pietro» (p. 364).

Paulus Cortesius, De Cardinalatu (Incun. 1510, p. sine loco, cap. 1, fol. 39: Isidoro «habitus et cum graeca disciplina doctus tum maxime in dicendo gravis idque ex ea Epistola indicari potest quam in Thracia de Bizantii florentissimae pulcherrimaeque urbis», i оплакує упадок і каже, що Італії грозить та сама небезпека, «vehementer verendum esse dicit ne ea quandoque labes in Italiam redundantura sit».

Узагальнення цих похвал є наступні слова: «Erat autem Isidorus Cardinalis vir undecunque doctissimus, theologus Graecorum insignis, in divinis scripturis apprime versatus, ingenio subtilis et sacer, in dicendo nervosus et gravis: eius facundiam tanquam ex ungue leonem, ex epistola, qua in Thracia Bizantii direptione et acerbum funus luxit Paulus Cotesius de cardinalatu perfectum habuit. Dictus ulubi facundus Graecorum doctor et gentis decus».

Georgius Josephus Eggs, Purpura docta… ex Alphonso Ciacconio. — Monachii 1714, p. 112.

[14] Bessarione, Roma-Siena 1896, 17. «Questo uomo (Isidoro) deve a giusta ragione dirsi il Paolo dell’Unione delle Chiese, per la quale tante prigionie, torture, schiavitù e condanne di morte, sofferse ed in Russie e sotto i Turchi, da venire in Roma sopranominato l’Apostolo dei Greci e dei Ruteni: E fu tale l’amore ed il rispetto che lo circondò da parte di tutta la Chiesa Romana (e ciò valga eziandio a dimostrare con quanto affetto e quale lealtà i Pontefici vollero salve le glorie dell’Oriente ed i patti fiorentini dell’Unione) che anche quando indi a poco per opera di Marco d’Efeso e più forse per le personali ambizioni e lotte degli Imperatori, dei Despoti e dei Principi di colà, l’intero Oriente ritornò alla dissensione, egli restò, vesti e celebrò sempre nel suo rito ruteno, pur dimorando in Roma e divenendovi in seguito Cardinale Vescovo di Sabina».

[15] «Sollecitudinem Orientalium Ecclesiarum nunquam dimisit, vere Ruthenorum et Graecorum Apostolus nuncupatus, qui non martyrio, sed martyrirum ei defuisse videtur. Eius cineres in cryptis Vaticanis asservantur». Elogia S. R. E. cardinalium. Romae 1751, p. 63.

[16] Theodor Fromann, Kritische Beiträge zur Geschichte der byzant. Kirchenvereinigung. Halle 1872, p. 233.

[17] Graeciae Orthodoxae, t. I, p. 578.

[18] Diversiones (Libri divisionum non sono gli anali Obligationes et solutiones dell’Archivio Vaticano) Isidoro Card. Ruteno, vol. 80, 95. При розподілах вичислені 22 кардинали. Ісидор завжди на першому місці. Так до липня, а 5 серпня 1463 р. місце Ісидора займає Виссаріон.

[19] Бодай і в Christoforo, Storia dei Cardinali, нема про це згадки, p. 82, Santa Croce.

[20] Commentarii Pii II, p. 200.

[21] Pridie Idus Aprilis 1462. Cfr. Commentarii Pii II, p. 194. Philippo Dionysio Laurentio, Sacrum Vaticanae Basilicae cryptarum monumenta aereis tabulis incisa. Romae 1828. Editio altera. Поданий також опис процесії голови св. Андрея ст. 81–86, tabula XXXIII.

[22] «Manebat hic domi languens, qui ubi transeuntem ante suas aedes sacrum verticem conspexit et, nullo pacto retineri potuit, quin sequeretur sanctas reliquias». Ibidem, p. 200.

[23] «Si loqui possent beatorum Apostolorum sacratissima corpora, quae sub altari iacent, adventu profecto tui venerandissimi Capitis divae Andreae magnopere congratularentur et verbis amplissimis suam laetitiam explicarent et quae per te petita sunt auxilia ultro promitterent, sed requiescunt illa sine voce usque in diem Resurrectionis». Ibidem, p. 202.

[24] «Nicolò V nel 1451 distruggendo quanto aveva operato il suo predecessore (папа Євген), la dichiarò nuovamente commenda a favore del Cardinale Isidoro, vescovo dei Ruteni e tale si mantenne fino al XVI secolo, in cui fu di nuovo unita al Capitolo di S. Pietro in Vaticano». Forcella op. a. p. 51.

[25] Mariano Armellini, Le chiese di Roma dal secolo IV al XIX. Roma 1942, XX. tom. I, p. 436. Emma Zocca, La basilica dei SS. Apostoli in Roma. Roma 1959. Подає коротку історію базиліки без згадки про Ісидора.

[26] Casimiro da Roma, Memorie istoriche delle chiese e dei conventi dei Frati Minori della Provincia Romana. Roma 1744, pp. 227–247 перед стор. 244: I Pierling, La Russie et le S. Siège, Paris 1896, p. 92; Antonius Rocchi, De coenobio cryptoferratensi… Romae degeret Tusculi 1893, «aestivo tempore quitanis rusticandi causa parvum quoddam claustrum, Palatiolum dictum, lacus Albani superorem situm adibat, ex quo fortasse identidem Cryptoferratam, usque brevi commoratus excurreret» (помер 27 квітня 1463 р. в Римі) «quo anno iam biennium fere explebatur, ex quo Bessario nostris rebus praeerat» (був архимандритом в Ґроттаферраті) p. 92.

[27] C. Huelsen, C. Cecchelli, G. Giovannoni, U. Monner de Villard, A. Muñoz, S. Agata dei Goti. Roma 1924, p. 172, nota 1. (Monografie sulle chiese di Roma I. Портрет Francesco Gonzaga p. 75. Mantegna dip.) D. Giovanni Laurenti, Storia della diaconia cardinalizia e monastero abaziale di S. Agata alla Suburra. Romae 1797, p. 75. Pierling, La Russie et le S. Siège, Paris 1896, I, p. 101.

[28] Византинізм Ludwig Mohler, Kardinal Bessarion als Theologe, Humanist und Staatsmann I Band. Darstellung. Paderborn 1923 подає дату 28 квітня, без обоснування. Всі інші відомі достовірні джерела називають виразно 27 квітня 1463 р. і треба при тому опиратись. Рівно ж Joseph Gill S. J., Personalities of the Council of Florence, in «Unitas» XII (1959) N. 4, maggio, подає невірно 23 квітня, стор. 273.

[29] Paul Pierling S. J., La Russie et le Saint Siège, I Paris 1896, pp. 4–358.

[30] Єпископ Юліян Пелеш говорить коротко, що Ісидор помер 27 квітня 1463 р. в Римі і похоронений у Ватикані, але без заподання ближчих даних і відклику на свої джерела: «27 April 1463 in Rom gestorben, wo er in Vatican begraben worden ist». Dr Julian Pelesz, Geschichte der Union… I Bd., Wien 1878, p. 375. Цей погляд заступає ціла низка істориків впродовж 400 літ.

D. Ferdinando Ughello Florentino, Italia sacra sive de Episcopis Italiae. Venetiis 1717 (editio secunda a Nicolao Coleti), pp. 179–180: «Caeterum graecus Isidorus apud S. Petrum conditus requiescit». В ньому подана старша література.

[31] C. Cecchelli–Perisco, SS. Marcellino e Pietro. La chiesa e la catacomba. (Без року видання. Церква була багато разів перебудовувана).

[32] Conte Francesco Cristofori, Storia dei cardinali di Santa Romana Chiesa, pubblicata a Roma 1888, p. 121 (В нього подані як історичні джерела: Laderchi, Card., Ciacc. Panvino, Massar, Oldoin, Cont., Baluzio ecc.).

[33] Eubel vol. II (1431–1503). 2 editio. Münster 1914, p. 10.

[34] Joannes Baptista Biciunas, Doctrina Ecclesiologica S. Roberti Card. Bellarmini cum illa Joannis Card. de Turrecremata comparata. Romae 1963, p. 70. Помер 21 жовтня 1483.

[35] Georg Joseph Eggs, Supplementum novum purpurae doctae seu vitae legationes, res gestae obitus… Cardinalium in libros IV divisi. Augustae Vindelicorum et Grazii 1729, pp. 216–222.

[36] Archivio di Stato di Mantova, Archivio Gonzaga, busta 842. 1463 a. 27 apr. (Tra le lettere del card. Francesco Gonzaga).

[37] Vincenz Forcella, Iscrizioni delle Chiese e d’altri edificii di Roma dal secolo XI fino ai giorni nostri, Roma 1884, vol. XIV, vol. II, Roma 1873.

[38] Pierling, op. cit., p. 102. «…Le témoignage du Cardinal Gonzaga sur le lieu de la sépulture est explicite, tandis que l’affirmation courante qui relègue Isidore dans les grottes du Vatican ne s’appuie sur aucune donnée authentique».

[39] Lexikon für Theologie und Kirche III Bd. Herder, Freiburg 1959, p. 11.

[40] Abbas Dominicus de Sanctis, Columnensium procerum. Icones et memorias… Anno 1675 Romae. «Prosper Card. Columna mortuus 1463 et in Basilica Sanctorum Duodecim Apostolorum humatus est».

Elogia S. R. E. Cardinalium… apposita eorum imaginibus, quae in pinacotheca Philippi Card. de Montibus spectantur. Romae 1751, p. 63.

Pii – Commentarii, p. 300.

Raynaldus, Annales ecclesiastici ab a. 1198 ad a. 1463, t. V. Lucae 1780.

Alfred von Reumont, Geschichte der Stadt Rom, B. III, Berlin 1868, abt. I, p. 333. Він каже, що Ісидор здичавів при кінці життя, задля недуги, хоч з листів кард. Ґонцаґи цього не видно.

[41] Pio Paschini, I Colonna. Roma 1955. (Le grandi famiglie Romane XI). «Le case dei Giordano Colonna ai Santi Apostoli con orto e giardino, pur occupando una considerevole estensione di terreno» p. 33.

Eugène Müntz, L’art à la cour des Papes. Paris 1886, p. 139. Папа Никола V за праці в XII Апостолів заплатив «il 12 gennaio dell’anno 1453, 445 ducati 6 baiocchi per il lavoro del tetto di Santo Apostolo… per suo magesterio delle due navi della croce della chiesa di Santo Apostolo».

[42] Supplementum novum purpurae doctae seu vitae legationes, res gestae obitus… S. R. E. Cardinalium… in libros IV divisi… per Georgium Josephum Eggs, Augustae Vindelicorum et Grazii 1729. «Denique bene actae vitae finem imposuit Romae, die 24 Martii anno a partu Virginis 1463, sepultus ad Sanctos Apostolos», p. 179.

Abbas Ferdinandus Ughellus, Columnensis familiae nobilissimae S. R. E. Cardinalium. Romae 1650. «Prosper Card. Columnae mortuus Romae 1463, Lateranensis Basilicae archipresbyter, sepultus ad Sanctos Apostolos».

Francesco Ciroceo da Foligno, Vita del sommo pontefice Martino V Colonna. Foligno 1638. (Твір не пагінований) «Tres viros in Ecclesia praecellentes eodem anno mortui sunt. Isidorum, Prosperum Columnam Cardinalem et Theodoricum Colonniensem praesulem…» p. 78.

Don Filadelfo Mugnos, Historia della augustissima famiglia Colonna. Venetia 1658, pp. 164–166.

A. Coppi, Memorie Colonnesi. Roma 1855, p. 213.

Hierarchia catholica medii aevi, ab anno 1198 usque ad annum 1431 per Conradum Eubel. (Münster) Monasterii 1913, editio altera, vol. I, p. 34 Prosper de Columna.

[43] Malavasia, Compendio historico della Ven. Basilica di SS. dodici Apostoli di Roma etc. Roma 1665, p. 226. (Твір не похибк.).

«Bessario Episcopus Tusculanus, a. 1466» казав себе поховати: «Nella parete destra del corridoio che mette nel convento. Il Malavasia, op. cit., p. 149) la vide nella nave destra nel muro della capella di S. Antonio. Anticamente questa capella che era la terza situata dalla parte sinistra dell’altare maggiore era dedicata ai Santi Michele e Giovanni Battista ed alla Santa Eugenia, e nell’angolo della destra parte di questa era il [43] (продовження)

sepolcro del Bessarione». Видно, що був перенесений з каплиці на коритар, а опісля назад до церкви.

[44] Dott. D. Michele Cerratti, Tiberii Alpharani de Basilicae Vaticanae antiquissima et nova structura. Roma 1914, (Studi e testi, 26, 71).

[45] Arch. Secr. Vat. armar. 31, vol. 52, fol. 64 olim 31. Registro Vaticano. Complementum ad res spectantes ad sacrum Collegium.

[46] Conte Eubel, Hierarchia catholica medii aevi sive summorum pontificum, S. R. E. Cardinalium ecclesiarum antistitum series. Editio altera Monasterii 1914, p. 33.

[47] Alphonsus Ciacconius O. Pr., Vitae et res gestae Pontificum Romanorum et. S. R. E. Cardinalium ab initio nascentis Ecclesiae usque ad Clementem IX P. O. M. ab Augusto Oldoino S. J. recognitae. Roma 1677. «Isidorus 8 Martii anni 1464 mortuus». Tomus II, p. 904.

[48] Augustinus Oldoinus S. J., Vitae et res gestae Pontificum Romanorum et S. R. E. Cardinalium ab initio usque ad Clementem IX. Romae 1677, pp. 903–904, tomus II. «Isidorus Thessalonicensis, monachus S. Basilii… Tandem sub Pio II Romae non die 8 Martii anni 1464, ut scripsere cum Ciaconio alii quamplures, sed ex libro Divisionum in Vaticana Bibliotheca servato, die 27. aprilis anni 1463 naturae debitum solvit et apud S. Petrum in Vaticano conditus».

[49] Alpharani-Cerratti, p. 189.

[50]

Petrus Raynundi († 1457) Hierosolymitani Hospitalis magnus.

Guillelmus Patriarca Hierosolymitanus Ep. card. Hostuna (Pereira).

Antonius Panzerinus († 1431) de Portugruario forivimariensis patriarca Aquileiensis, Card. S. Susannae, postea episcopus Card. Tusculanus.

Nicolaus Neapolitanus († 1447) Episcopus Tropiensis, postea Archeppus Capuanus Card. S. Marcelli.

Ioannes de Segovia († 1453) Archidiaconus Onetensis Hispanus Card.

Varamboa († 1451) Gallus Card.

Franciscus Condelmerius († 1453) Venetus, nepos ex fratre Eugenii Quarti. Cardinalis Sanctae Caeciliae postea Sancti Clementis et S. R. E. Camerarius et Vice-cancellarius et Episcopus Cardinalis Portuensis.

Isidorus Constantinopolitanus († 1463) graecus Ordinis S. Basilii, archiepiscopus Ruthenorum presbyter Cardinalis sanctorum Petri et Marcellini, legatus ad imperatorem Graecorum.

Theodorus Lelius († 1464) de Torno Episcopus Tarvisius presbyter Cardinalis.

Bartholomeus Martini († 1500), Valentinus Hispanus, Episcopus Segobiensis presbyter Cardinalis S. Agathae in Suburra.

Joh. Baptista Ursinus Dominellus († 1503) Romanus Diaconus Cardinalis S. Mariae in Dominica, postea presbyter Cardin. Sanctorum Joannis et Pauli.

Joannes Baptista Ferrerius († 1502) Civis et Episcopus Mutinensis presbyter Cardinalis S. Chrysogoni. (LXXIV).

Joannes Lagrolasius († 1499) Gallus, Abbas S. Dionisii Episcopus Lumbanensis presbyter Cardinalis. (III LXI).

Petrus Balbus Episcopus Tropiensis et multi alii.

Petrus Balbi — (Vincenz Forcella — Iscrizioni delle chiese), vol. VI. Roma 1875, p. 44, «sepulto nelle grotte Vaticane» (Madonna delle Febre).

L. Cardella, op. cit., p. 58 «Prospero Colonna nella Basilica dei SS. Apostoli rimase sepolto».

p. 61. Francesco Condolmieri Veneziano, nipote del pontefice (Eugenio IV).

«Dopo essere intervenuto al conclave di Nicolò V, morì in Roma Vesc. Portuense nel 1453. Sulle annotazioni alla Porpora e Tiara Veneta del Card. Quirini all. p. 367 si legge, che morì nel 1454, e si citano i diarii consistoriali, laddove per lo contrario sul Ciacconio, che allega i monumenti Vaticani riportati dal Contelorio, leggesi nel 1453, dopo 22 anni di cardinalato e fu sepolto nella Basilica Vaticana».

p. 80. Bessarione † 1472 Francesco Gonzaga † 21-22 Ottobre 1483 (Eubel II, 53). Morì in Bologna e transportato con gran pompa a Mantua.

Ciacconius vol. II, 894, Franciscus Condulmerius… vita excessit Romae non die 5 Sept. ut refert Ciacconius sed 30 octobris, ut scribit Contelarius ex monumentis Vaticanis, anno 1453: et sepultus apud S. Petrum in Vaticano.

Filippo Maria Mignanti, Istoria della sacro-santa patriarchal Basilica Vaticana dalla sua fondazione fino al presente, vol. I. Basilica antica. Roma Torino 1867.

Автор подає докладніше описування вівтарів і відновлення їх у базиліці св. Петра і Павла та згадує про похованих покійників, які вичисляє Альферані.

Він вичисляє тільки «Guglielmo de Pereira, uditore di Rota, Pietro Raimondi, gran maestro e per anco molti Cardinali, i cui nomi per amor di brevità non si riportino», pp. 88–89.

Vol. II. Basilica moderna. Roma-Torino 1867.

P. 60. говорить, що 26 січня 1628 перенесено: «la traslazione del Volto Santo, che stava nella cappella S. Giovanni VII e del venerabile Capo di S. Andrea e della Sacra Lancia, che vennero collocate nella camera ultima dell’Archivio capitolare».

Lorenzo Cardella, Memorie storiche, vol. III. Roma 1793, потверджує, що Antonius de Panciera († 1431) спочиває в св. Петрі (Basilica Vaticana) p. 1. Так само Alphonsus Ciaconius, O. Praed., Vitae et res gestae Pontificum Romanorum et S. R. E. cardinalium ab initio nascentis ecclesiae usque ad Clementem IX P. ab Augusto Oldoino recognitae. Roma 1677, t. II, p. 798.

Рівно ж Johan. Bapt. de Ursinis († 1503) p. 225. Nicolaus d’Arcipacio (Napol. Tropiens. † 1447) p. 73. Ludovicus de Varambocha († 1451) p. 122 у Ватикані. Johannes Lagrolasius (1499) у ват. крипті (Eggs LXI, p. 277, Johannes Bapt. Ferrario († 1502) у ват. крипті (Eggs p. 309) e Cardella. Перенесений пізніше до Мантуї. Francis. Condolmieri Veneziano (Cardella p. 61) у ват. базиліці. Georgius Josephus Eggs, Purpura docta vitae, legationes… S. R. E. cardinalium liber III et IV. Monachii 1714. Ciaconius vol. II, p. 894 похований у Ватикані.

Petrus Raymundi. Guillelmus Patriarca Hierosolimitanus. Petrus Balbus.

Трьох з названих не спочивають у св. Петрі, згідно з заподанням Карделлі, а саме: Johannes Cervantes de Segovia (1453), похований мабуть в Севілії.

Bartholomeus Martini (1500 або 1506) мав би спочивати в S. Maria del Popolo. Cardella каже, що у Ватикані, III, ст. 272. Theodorus Laelius († 1464) в S. Maria Nova.

[51] G. J. Eggs, Purpura docta, lib. III, Monachii 1714, p. 112: «Anno 1463 die 27 Aprilis naturae debitum Romae exsolvit, magno omnium luctu post obitum conditus ad S. Petrum in Vaticano».

«Ex adverso a dextera parte dictae portae iudicii fuit noviter restitutum altare… Item infra dictas et reliquas huius navis columnas et per Basilicam multi Cardinales et praesertim tempore Alexandri sexti vita functi fuere tumulati, videlicet Guillelmus Patriarcha Hierosolimitanus, Episcopus Cardinalis… Isidorus, Constantinopolitanus Graecus, Ordinis Sancti Basilii, archiepiscopus Ruthenorum, presbyter Cardinalis sanctorum Petri et Marcellini, legatus ad imperatorem graecorum» pp. 70–71.

«Altare Petri et Pauli et Andreae Apostolorum a Guillelmo de Petreriis Rotae auditore extructum… Isidorus Constantinopolitanus, Graecus Ordinis sancti Basilii, Archiepiscopus Ruthenorum, presbyter Cardinalis, sanctorum Petri et Marcellini…» Appendici, pp. 188–189.

Ісидор мав спочивати: «in anteriori Navi dextra ad meridiem».