ЮВИЛЕЙ ҐЕНІЯ (З НАГОДИ 1500-ЛІТТЯ СМЕРТИ СВ.АВГУСТИНА)

В сумерку віків сяє ясно постать велита духа, св. Августина. Хоч ділить його від нас повних півтора тисячі літ, то мимо сего він нам такий близький і сучасний! Богатством гадок, інтуїтивною силою, буйною творчістю, в якій дав вислів розгонови життя і здоровому, вічно новому оптимізмови, універсальністю знання і начитання, словом, геніяльністю ума і серця приковує Августин нас до себе. Клич, який виписав на стягу людства, inquietum est cor nostrum, donec requiescat in Te, Domine — неспокійне наше серце, доки не спочине в Тобі, Господи — лунає ще голосніше нині, як в давніх віках. Бо нестримний потяг в чоловіц до вічного і невмирущого відзивається щораз то більшою стихійною силою. Захоплений довілям потоєю, котився в низ, а жадою пізнання правди рвався в гору, припертий пекучими проблемами життя та заслуханий в темні тони душі, він наче уособлює сучасну людину. В одночас Августин се один з найкрасших святів, якого видала Христова Церква. Богато внутрішніх мук стояло його, щоби з розпузданого життя двигнутися до чистої любови Бога.

Життя і творчість Августина мимо слабого здоровля, нервовости і мелянхолійности, бурливі, як рідко в кого. Прийшов на світ в Таґасте, в Нумідії 354. р. Там і побирав першу науку. Батько його Патрикій був поганином, а мати Моніка глибоко побожна христіянка. Вона то відложила охрещення сина, щоби з тим більшим душевним тиском привяв він пізнійше сю тайну. Дальшу науку побирав він в Картагині, де почав вести розпусне життя і від тоді то страшний демон похоти держав його в своїх ціпких путах аж до приняття хрещення в Медіоляні. Свій духовий розвій представив Августин в Confessiones — Ісповідях. З дитинною щирістю розвів він всі свої блуди і пороки і на кожнім кроці дякував Богови, що витягнув його зі змислового бруду і життєвого баговиння. Нераз кликав він в пізнійшим життю: О, давна, але вічно нова красо, як пізно я тебе полюбив! Августин глубоко відчув найнижчі дрогання людської душі і вмів їх перелляти в геніяльний спосіб. З хлопячих часів згадує він про нехіть до греки і матиматики, про пристрастну любов до гри в мяч, несталість, неправдомовність, поверховність, безоглядність і жадчу слави, честолюбіє аж до сліз — борони Господи, щоби хто його в чім перевисшив. Неначе завершенням тих поривів був світський дух і змисловість. Пособляла йому в таким життю прихалежність до маніхейської секти, яка вчила, що чоловік не є зовсім винуватий, а причина зла, се матерія-плоть. Гіркими слезами оплакувала Моніка розпузданість свойого сина. Тоді то мав сказати до неї картагінський епископ, що дитина, над якою пролято стільки сліз, не може пропасти.

По чотиролітніх студіях реторики в Картагіні, отворив Августин свою школу. В тім часі завдяки неоплатонській фільософії покинув маніхейство. Та не довго провадив він школу. В 384. р. вибрався до Риму, звідки за посередництвом префекта міста Симмаха покликано його на професора реторики до Медіоляну. Там слухав він проповідей св. Амброзія з чисто реторичної цікавости, студіював дальше платонську фільософію, піддався впливам зверненої до вічности метафізики та читав св. Письмо і вдумувався в надприродне обявлення. Завдяки сему поняття Бога совершенувалося щораз більше і він набирав щораз то ширшого погляду на фільософію. А вже найбільше захоплювала його особа Христа в євангеліях. Та мимо того демон розпусти держав його ще цупко в своїх тенетах. Рівночасно душевний неспокій змагався і розгорялася страшна внутрішня боротьба. З одної сторони чув він про високе, духове життя христіян, вічне щастя, а з другої похіті і вдовілля пестили його змислову уяву. Благородна сила душі змагалася! Серед тих виснажуючих вагань, що пекли його мозок, почув він хлопчиний голос: Tolle, lege — бери, читай! Він отворив послання св. Павла до Римлян 13, 13: „Жиймо чесно, не в гульні і пияцтві, не в любодійстві і розпусті, не в сварні і зависті. Але одягніться Господом нашим Ісусом Христом і не догоджуйте тілу в похотях“.

Се була зворотна точка драми, яка відігралася з рівною силою хиба в душі другого генія, св. Павла. Августин кинув реторику і пішов до Кассіціякум близко Медіоляну до свойого товариша і став приготовлятися до хрещення, якого довершив св. Амброзій 387. р. Там поконав він скептицизм, чувство недуги і резиґнації, які нікого не зробили ще щасливим, та христіянізував найвисшу фільософію старинного світа. В містецький спосіб представив він підступи спокус: „Чи хочеш нас покинути? Від тої хвилі не буде тобі вже можна робити се і те на віки. Чого вони не пригадували мені, тими словами, се і те“? Боже мій, чого вони мені не шептали? І вже чув я їх ледви замітно, але не так, начебій вони свобідно виходили мені на зустріч, але немов шепрали вони за моїми плечима і дотинали мені на відході, щоби я ще оглянувся,… Сильна, нахабна звичка говорила мені: Чи ти думаєш, що будеш могти видержати без них? Але вона мовила се зовсім знеможена“. (Confess. VIII, 11. MSL. 760,1).

Незабаром відтак вернув Августин до Африки. По дорозі в Остії умерла мати. В одній з глав „Ісповідей“ згадує про бесіди, які вів тоді з матірю на тему блаженства: „Ми вели разом солодку утіху; забувши на минуле, ми гляділи в майбутнє перед нами. Питали ми себе в присутности Правди, якою є Ти, яке буде вічне життя святих, якого око не бачило, ухо не чуло і жадного чоловіка серце не зазнало. І прагнули устами нашого духа за небесними водами Твоїого джерела, джерела життя, що є в Тобі, щоби покріпившись ним, по нашій спромозі могли ми всесторонно розвинути ще вищий предмет… І коли ми так про нього говорили і за ним багнули, доткнулися ми його ніжно в хвилі найвищого піднесення серця; тоді ми зітхнули, лишили там первотвір нашого духа і вернули знова до шелесту наших уст, яким зачиняється і кінчиться слово. Та що ж дорівнює Твоїому Слову, що нам приказує і що, не старіючися, остає в собі і все обновлює“. (Conf. XI, 10. MSL 32, 774).

В Африці, в Тагасте розійшлася скоро вість про вченість Августина і побожне життя. Се звернуло увагу епископа Валерія в Гіппон, так що він висвятив Августина на священика, а відтак на епископа-помічника. По смерти Валерія, Августин став гіппонським епископом. Новий епископ вів строге монаше життя в основанім ним монастирі, часто проповідував, лікував вірних, роздавав своє майно, а навіть казав стопити церковні посудини і продати, щоби облегшити життя по нападах і знищеннях єретиків. Головно віддавався письменській праці, яку вважав своїм обовязком. В 400. році видно в Августина вироблені католицькі переконання, що наглядно виступають в „Ісповідях“ і „Божій державі“. Закінчивши внутрішню боротьбу, гіппонський епископ взявся до поборювання жидів, єретиків, аріян, що перечили божество Христа, маніхеїв, що вважали зло сущестом, а не негідністю волі з божим законом, донатистів, які твердили, що важність семи тайн залежить від святости уділяючого, пелагіян з їх наукою, що чеснота і добрі діла залежні виключно від чоловіка, а не від ласки, надприроднього і неналежного божого дару. В творі De gratia et libero arbitrio доказав він конечність божої ласки в ділянню, яка одначе не зносить свободи волі. Зі всіх тих боротьб о чистоту науки Церкви і її єдність вийшов Августин на африканських спорах, якими сам проводив, повним і славним побідником. Кидані ним його гадки, стали напрямними для цілих століть.

Та тяжка, всестороння праця серед недуг підкошувала його життя. Умер 430. р. бучою смерти капния, при облозі міста Гіппо Вандалями. Тіло спочиває в Павії, як дар льомбардського короля Люітпранда, що купив мощі від прогнаних африканських епископів.

Тяжко дати огляд фільософічної, теольоґічної, історичної, реторичної і душпастирської творчости сего всестороннього генія, а ще тяжче уняти його особистість. Августин се рідкий, повний чувства, прямолінійний характер. З „Ісповідей“ і фільософічних діялогів видно наглядно, що був наділений незвичайно великою вражливістю й схильністю вражінь і відчувань. Ідеаліст, платонік, при тім всім муж залізної волі і великий організаційний талант.

В життю милий, живої вдачі, радісний, енерґічний, жадний знання і правди, а рівночасно повний чувства. Повне, досадність і барвистість мови надавала йому, реторові по званню, особливого чару і зєдновала всіх. Всі ті природні дарування усовершували надприродні ласки. Велич характеру пробивається в щирій скромности. Лише „малодухи“ обстоюють свою непомильність і за всяку ціну і всюди хотілиби перетерти свої погляди, не допускачю ніякої зваги: „У всіх моїх писмах бажав би я собі мати не лише побожного читача, але і свобідного поправника… Не послуговуюся моїми творами, як канонічними письмами“. (De trinit. III proem. n. 2. MSL, 42, 869).

Він бачив межі свойого знання, бо ніхто на землі крім учительського уряду Церкви не є непомильним, хоч як авторитетно і самопевно він виступав би. І в тім духа велич, щоби пізнати свою неміч! При кінці життя написав Августин „Retractationes“, в яких перевів безпощадну самокритику і посправляв свої попередні хибні погляди.

До характеристики особи св. Августина належить підкреслити його велику гуманність і вирозуміння для людської немочі. „Хай і вас ненавидять“, писав до маніхеїв, „що не знають, скільки стоїть труду знайти правду і оборонитися від блудів“. (Contra ep. Man. 2, MSL 42, 174). Переписував він з цілим родинним церковним світоглядом і своєю наукою засуджував вірних і єретиків, папів, епископів і богословів. Гіппонський епископ се найбільше творчий ум першого христіянського тисячліття на Заході. Він був для нього миродайним авторитетом. На нього покликувалися папи в рішеннях як на вислів католицького переконання. Тому вже св. Єронім представляв що будуть величати його „Catholice, te conditorem antiquae rursus fidei venerantur atque suspiciunt“. (MSL 22, 1180), а св. Бернард назвав його: Maximus post apostolos ecclesiarum instructor (MSL 182, 405). Одним словом Августин лучив в собі церковний дух Киприяна, оригінальність Тертуліяна і всесторонність Оригена. Практичний змисл Римлянина йшов в парі з бистроумністю і рухливістю Грека. Жаден латинський письменник з патристичної доби не полишив так богатоі спадщини як Августин. Видання Міня (Migne) обнимає 16 грубих томів.

У фільософії Августин платонік, бо Платон найбільше зблизився до христіянства. Цілий світ, підпадаючий під змисли се відбитка божих ідей. Існує ріжниця між світом духовим і змисловим. Плятон приймав, що існує два світи, духовий, в якім перебуває правда, і світ змисловий, якого існування приймаємо зором, слухом і чуттям. Перший є правдою, другий є світом подібности, сотвореним на подобу першого“. (C. Acad. III, 17 MSL 32, 954). Наші поняття є також відблеском божих ідей, духовогo світа. Августин сперяв Плятона, додаючи, що ідеї, які є рацією світа і думання, не мають власного існування, але існують в умі божім: — в Бозі є причина всіх змінних річей і незмінне начало всього проминаючого і в нижчій відвічній рації всіх нерозумних і часових творінь. Світ оскільки існує, оскільки відзеркалює в собі відвічні божі ідеї. З видимого світа повинні ми підноситися до невидимого і з него пізнавати незмінну відвічну правду. У видимій світі криються вічні і незмінні первні. Треба основно пізнавати явища, бо вони є ступенями, по яких доходимо до нескінченности і ідей. Зі всього сотвореного світа займає душа найвище місце в існуванню, а тому що вона злучена з тілом — матерією, є найкрасшою обсерваційною площиною, на якій найсовершенніше унагляднюється для нас дійсність. Августин справді незрівняний обсерватор людської душі! Deum et animam scire cupio — була його життева девіза! Залюбки застановлявся гіппонський епископ над душею, її одністю і проявами, і найскритшими її загутинами. У чоловіці є щось таємничого, о чім не знає навіть його власний дух. І а самою аналізою психічних функцій не вдоволювався він, але пішов до самого ядра проявів — субстанції душі і її безсмертности. „Душа, се не сума психічних актів, звязаних свідомістю. Навпаки свідомість говорить про існування підмету „я“, що живе, відбирає вражіння, думає. Душа пізнає себе зі своїх актів.

Існування Бога доказує Августин не лише зі зовнішнього світа, але і з душі. Чоловік має вроджене бажання щастя і пізнання правди, а щастя не лежить в шуканию правди, як вчили плятоніки, але в її посіданню. Сей факт вродженого бажання можна пояснити собі лиш тим, що існує незмінна правда, яка всіх освічує, і найвище добро, що обнимає всі добра і всіх ущасливлює. Бог є понад всі часи і щойно зі сотворенням світа починається час. Существо і якість (substantia і qualitas) в Бозі є тотожні, бо божа суть недопускає ніякої зміни. Звершеність божа являється в нашим пізнанню так, як краски заломаного світла.

Відношення розуму до обявлення характеризує висловом: Intellige, ut credas, crede, ut intelligas. Зрозумій, щоби повірив і вір, щоби зрозумів (Sermo 43. VII, 9. MSL. 38, 258). Умом пізнаємо факт обявлення і рації, які змушують нас до приняття обявлення. Обявлені правди стають відтак предметом пізнання.

Головним твором Августина є De trinitate. Се є й загалом найглубша патристична книга про Пресв. Тройцю і через довгі віки черпали своє знання католики. Автор виходить від вислову Бога — сотворимо чоловіка на образ і подобу нашу. Обявлені є три особи божі, отже чоловік, а ще більше душа з розумом і волею відбиває в собі троїчність осіб. Затим між Логосом-Словом а нашим пізнанням заходить аналогія, як знова між актом пізнання любови і Св. Духом. Любов залежна є від пізнання, бо плід хотіння пізнаєсвідомі. Отже Дух Св. походить і від Сина. Всі діляння на зовні (сотворення світа, удержання і т. д.) є спільні трьом Особам, бо сі акти походять від природи Божої, яка всім трьом Особам Божим є спільна. Сей психологічний підхід до таїнства Пресв. Тройці є дуже оригінальний і він ляг в основу пізнішої схолястичної спекуляції про Пр. Тройцю.

Рівнож виказав Августин свою оригінальність в розумовім уняттю обявленої правди про порушення ума і волі ласкою божою. Переживши сам страшні моральні упадки, він відчув на собі діляння ласки божої, звязок, який безпосередно лучить душу з Богом. Власним досвідом переконався він, як слаба й найблагородніша людська душа, коли не утердиться через христіянське виховання і як нещасливий той, що шукає радости в недозволених тілесних втіхах: „Ти Єсе був близко мене своїм милосерним гнівом, мої недозволені втіхи полив я гірким болем, щоби я навчився шукати радости без терпінь і не найшов відтак нічо крім тебе, Боже“ (Conf. II, 2. MSL. 32, 676). За глубокі трактати проти Пелагія дістав він титул Doctor gratiae.

Від упадку прародичів не має чоловік тої ненарушимої природи, в якій був сотворений. Будяться в нім мимоволі пожадливости і похоти, які пруть до згоди волі на гріх і чий насильно треба опоновувати і поборювати. Без ласки божої чоловік не може зробити нічо надприродно доброго і заслужуючого на небо.

Правдива Церква є одна, апостольська, свята і католицька. Августин розріжнював видиму і невидиму Церкву. „Многі, що здаються, є зовні, відсіності є внутрі Церкви, а такі, які здавалося, що є внутрі, є поза Церквою“. (De bapt. V, 27, 38. MSL 43, 196). Від него походив по осудженню Пелагія в Римі вислів, пізнійше одначе спрецизований: Roma locuta, causa finita.

В Христі приймав дві природи незмішані і одну особу Сина. Зворушення душевні будилися в природі людській Христа за згодою свобідної волі. Христос після Августина то великий учитель, що веде нас до правди, він мудрець, що є для нас зразком життя. Мати Божа зачата без первородного гріха.

В біблійних студіях держався Августин перекладу Італі і св. Єроніма. Вправді єврейської мови не знав, але порівнював латинський текст з грецьким. Крім буквального змислу приймав і алегоричний. Лиш виложення св. Письма Церквою є правде і вона є тут найвищим авторитетом. Августин сотворив біблійну герменевтику, науку про пояснювання св. Письма. Від нього походить також богато душпастирських письм про боротьбу з гріхом, супружество, дівицтво, монашество і т. д. Августин є рівнож творцем катихитики, науки про навчання правд віри (de catechizandis rudibus) і гомілетики про проповідання Божого слова. Він є найбільшим христіянським бесідником Заходу. Зразу старався о штучний вислів, антитези і гру слів, пізнійше одначе дбав о якнайбільшу простоту. При тім його мова все гнучка і ядерна. Подекуди робив він примінення до життя і з логічною послідовністю розвивав свою тезу.

І так пояснюючи Пс. 33, 13, „де є такий чоловік, що любить життя і жадав би бачити щасливі дні“, Августин дає відповідь, оперту на глубокій психологічній обсервації: „Не відповідає кождий з вас? Ось тут. Бо чиж є між вами такий, що не любить життя і не бажав би діждатися щасливих днів? Чиж не нарікаєте день в день якраз на се та не воркочите: Як довго будемо се терпіти? З дня на день гірше, за часів наших предків було все таки красше, то були лучші часи! Та як би ти спитав твоїх дідів, то вони так само нарікалиби на свої часи. Наші батьки були щасливі, а ми нещасні і переживаємо лихі дні. Ми думали, якщо умер би пануючий, прийшлаби полекша, а так знов гірше! О Боже, дай нам щасливі дні!… Все будуть лихі дні на світі, але і добрі в Бозі. Щасливі хвилі переживав Авраам, але внутрішії в серці; мав лихі, коли задля голоду покидав свою загороду і шукав хліба на прожиток. Так всі шукали. Мав може Павло щасливі дні, коли казав: „Я терпів голод і спрагу, холод і наготу“ (MSL 36, 317).

В монументальнім творі De civitate Dei гіппонський епископ заснував погляд на відношення христіянської релігії до держави. Притоку до написання сего твору дали закиди поган, ненебто то христіяни стягнули гнів богів на римське царство, яке знищив Аларих 410. р. В перших де сяти книгах виказує автор, що поганство непотрібне до щастя ні в сім ні в майбутнім життю.

Христіянство і римське царство, то представники двох держав, civitas Dei (добрі ангели і люди) і civitas terrena (починається з упадком злих духів), які ведуть зі собою завзяту боротьбу, Відтак переводить історію світа, зясовуючи при тім історіософічні погляди. Се перша фільософія історії, якої основи не стратили ще й нині свойого значіння. Твір попереплітаний археольоґічними екскурсами і цитатами з ріжних класичних, декотрих пропавших вже творів, які цікаві передовсім для фільольоґа. Августин опрокинув поганське поняття держави як найвищої ціли чоловіка і створив поняття христіянської держави, яка має помагати чоловікови в осягненню вічного життя і тому повинна опиратися на моральних законах. Великому загорю цартву протиставить Августин малі держави в сусідській згоді і співжиттю, хоча великі держави не повстають без божого Провидіння. Державна влада не повинна ніколи датися обманути милозвучним підхлібством і себе не боготворити. В „Божій державі“ Августин представляв Христове царство, не думаючи про здійснення своїх поглядів в світовім христіянсько-германськім царстві, на якого повстання і розвій він мав мимоволі ідейний вплив.

Августин христіянізував і цілу поганську етику. Він опер її на любові: Ama et fac, quod vis. Любов Бога і ближнього є законом. Всі справедливі зарядження опираються на lex aeterna, всемогучій Божій волі. Любов Бога і Кантівський імператив з автономною етикою стоять вже проти себе як непримиримі вороги. Тим вищим і благороднішим стає чоловік, чим більше полюбить Бога і пожертвує себе.

Зраз бачив Августин ідеал чоловіка в анахоретові, що вдоволюючися чимнебудь, жив чистим життям і розмовою з Льогосом та пізнанням його краси, чується щасливим. Відтак просовував йому як зразок вченій, якого місце заняв з часом святий, що йде звершенішою дорогою, від дороги наук, а саме дорогою любови. Підчинення Богови заспокоює чоловіка повніше, ніж світські дисципліни.

В письмах Августина пробивається все серце і любов, які розгрівають і найхолодніший предмет. Рівночасно видно субєктивну працю і змагання при розвязці проблеми, які в инших учених звичайно ховаються за холодний, обєктивний суд.

І в найглубшій спекуляції не тратив він контакту з реліґійно-церковним життям, як і загалом черпав з життя свої теми. Через те його твори були такі актуальні, займаючі і живі.