ПРОМОВА ПРО ВЛАДИК ІПАТІЯ ПОТІЯ І КИРИЛА ТЕРЛЕЦЬКОГО

Український нарід святкує цього року 375-ліття Берестейського З’єдинення, тобто річницю віднови єдности Києво-Галицької Митрополії з Апостольським Престолом в Римі, тієї єдности, що може й зовсім не була перервана, але була дуже ослаблена за час яких 150 років, тобто по невдачі Київського митрополита Ісидора перевести постанови Фльорентійської Унії про єдність у цілій Русі. Цю єдність відновила Українська Церква за вселенського архиєрейства папи Климента VIII, коли двох українських єрархів — Іпатія Потія і Кирила Терлецького — від імені всіх українських і білоруських владик прибули до Риму, щоб тут скласти визнання віри.

Про побут тих двох єрархів у Римі, про їх життя, про прийняття в боку папи, про відносні богослужби збереглося в ватиканських архівах стільки свідоцтв, що можна собі виробити досить докладну картину, який то розголос викликала та подія про Русь-Україну у Вічному Місті, майже чотири століття тому назад. Досить сказати, що в часі торжественного прийняття обох українських владик збоку папи були присутні 33 кардинали і ввесь дипломатичний корпус. Папа Климент VIII мав тоді 60 років, а всього третій рік як правив Вселенською Церквою. Був дуже побожний святець і працьовитий. В часі відправи Служби Божої нераз зворушувався до сліз, кожного вечора мав звичай сповідатися перед вченим кардиналом Баронієм, заховував строгі пости, в п’ятницю споживав тільки сухий хліб та пив воду, в покутних процесіях ішов босоніж, в урядуванні мав докладний порядок. Був високого росту, з блідним обличчям і сивою бородою. На жаль, слабого здоров’я, часто занемагав на ноги, бо тяжка недуга подагри не опускала його в часі цілого його понтифікату, а вкінці ця недуга спричинила параліч і він помер на 70-му році життя.

В часі наших ювілейних святкувань належить з одного боку відновити нашу любов до творців Берестейського З’єдинення, нашого Київського митрополита — Михайла Рогози і наших українських владик, але може ще більше треба відновити ту любов і пошану до папи Климента VIII і його наслідників, Вселенських Архиєреїв. Бо Климент VIII особливо тісно зв’язаний з українським народом, так, як його попередник, третій наслідник Верховного Апостола Петра, св. Климент, що помер на засланні саме на українській землі мученицькою смертю.

За папи Климента VIII був доконаний історичний подвиг великої ваги, бо українська Церква стала повноправною складовою частиною Вселенської Церкви, як це було в часах Рівноапостольського Князя Володимира та наслідників його, аж доки внаслідок нашого власного державного занепаду і під впливом грецької пропаганди роздору наша Церква, силою обставин, докотилася до табору, ворожого Апостольському Престолові.

Про все це зберігаються численні документи, багато з них вже оприлюднені, інші ще в архівах очікують дослідників старини. Найстарший документ, де славословія були про поєднання Української Церкви з Римом. Вона зачинається словами: «Велій Господь і хвален зѣло». Другий важний документ, де медаля, що її велів видати Папа Климент з нагоди римських торжеств 1595 року, з написом «Ruthenis receptis».

У цій статті не хочемо говорити про студії над цими документами, а хочемо радше пригадати ту людську сторону часів побуту наших владик у Римі: де вони жили, як вони почувалися, з ким зустрічалися, як їх тут приймали і гостили та в чім вони вернулися додому.

***

Іпатій Потій, владика володимирський і берестейський, та Кирило Терлецький, єпископ луцький і островський, прибули до Риму від імені митрополита Михайла Рогози і від всієї української та білоруської єрархії в середу, 15 листопада 1595 року. Дорога їх була довга і важка, з самого Кракова до Риму тривала 7 тижнів. З Кракова виїхали вони 26 вересня. Третього дня по приїзді до Риму прийняв їх папа Климент VIII на приватній авдієнції і то аж двічі: «як батько ласкавий приймав і втішив своїх, з такою незвичайною любов’ю, яку тут годі описати» — читаємо в листі обох владик до львівського єпископа Гедеона Балабана. Папа примістив своїх гостей в палаті біля Ватикану і дав їм усе, що потрібне. Вони самі про те пишуть у своїх листах: «Достатки всі, що належать до ядивности, з ласки Його Святости маємо, і вже шість тижнів тут мешкаємо». Папа не зволив вислухати заяви «послушенства» нашого, бо казав нам: «Відпочиньте собі добре по подорожі», але ми дуже просили і випросили, що наше «послушенство» Його Святость вислухав торжественно місяця грудня, 23 дня, на залі великій, званій Константина, де найвищих князів приймає. Там то зволив Святий Отець на троні своїм святительськім засісти, а при Його Святості увесь сенат — кардинали, архиєпископи, єпископи, а передусім посли французького короля і інших держав, а також інші достойники, як тут є в звичаї, сиділи високі пани, ради великі».

Торжественне прийняття українських Владик відтягнулось було дещо й тому, що папа Климент VIII у тому передріздвяному часі, при багатьох важних і пильних справах, у днях по приїзді наших владик до Риму: як численні авдієнції, три консисторії та інші справи мусів полагодити, а дня 13 грудня, із-за гострих приступів недуги, мусів покластися до ліжка, не вечерявши. Мав тяжкі болі в суглобах у лівій нозі, особливо в коліні. Підвівся щойно 20 грудня, щоб вислухати Службу Божу і прийняти св. Причастя. У суботу, дня 23 грудня, по вечері, було зібрання кардиналів в залі Константина і торжество прилюдного визнання віри з боку наших Владик. На другий день, в неділю, на вечері Рождества Христового, папа сам відправляв вечерню в соборі Святого Петра, а за ним сослужили й оба українські Владики. По вечірні папа змучений, пішов відразу на відпочинок і аж вранці казав подати собі поживу, а на саме Різдво не мав сили служити Божественну Літургію і тільки вислухав три Служби Божі, відправлені в його келії, а потім вечірню, яку співали в поблизькій молитовниці. Двигнутися і відправляти св. Літургію міг щойно на Новий Рік 1 січня.

Вечір 23 грудня був для обох українських владик небувалим торжеством. Їх уведено на залю Константина з великими почестями. Вони поклонилися і поцілували, за тодішнім звичаєм, ноги папі і віддали папі грамоти від митрополита й єпископів. Документи ці були відчитані наперед руською мовою, а відтак латинською. Потім папа звелів своєму секретареві відчитати відповідну промову, яку оба владики дуже собі хвалили, бо «була вельми чудна, і виявляла радість з їх приїзду й навернення, і обіцяла їм все певне зберігати, їх обряди і звичаї». А тоді вони оба підписали текст присяги й цілували Євангеліє від імені всіх владик, і всіх священиків, і цілого народу. «А Його Святість велів їм ще ближче приступити, хоч і так були близько, і нахилившись до них, по-батьківськи кілька речень промовив, а між ними й ті слова були: «Не хочу я над вами панувати, але немочі й тягарі ваші на собі хочу носити», і інші. А назавтра, то б навечер’я Рождества Христового сам папа вечірню в новім соборі св. Петра правив, з великим числом духовних, де і нам благословив бути у всіх наших ризах, і дали нам місце вище всіх єпископів, а потім Його Святість від свого трону запросив нас, і дав нам місце близько Його Святости, а не вільно при папі нікому кардиналові в іншій короні бути, як тільки в адамасковій, білій, без золота, а єпископи з білого полотна мають корони (мітри), а ми були в шапках коштовних і в омофорах, бо після того нашого з’єдинення все нам уповні осталось (всі наші церковні ризи), всі наші відправи, так Служба Божа, як і церемонії, і обряди Церкви Божої; нехай же за це буде честь і хвала Господу Богові нашому».

Діярій тодішнього папського церемонієра дуже точно оповідає про те, які кардинали (числом 33) та високі достойники були присутні і як вони були одягнені. Там і згадка про ризи наших владик, а саме, що мали вони дорогі фелони, а поверх них омофори, гаптовані, з хрестами й іконами. На голові були в них шапки, круглої форми, на взір папської тіари тих часів, вершок якої був закінчений хрестиком, хрестик був також посередині, над чолом. Єпископ Іпатій Потій мав шапку білої краски, з дорогої дамаскової матерії, також золотом прикрашену. Шапки ці були дуже відмінні від теперішньої мітри наших святителів, бо теперішня форма усталилася щойно у XVIII ст.

На закінчення старого року, 31 грудня, відправлялась в храмі св. Петра вечірня пізнім вечором, тобто в 10-ій годині. І на неї також прийшли оба наші владики, одягнені у святительські мантії, а на головах мали невеликі шапочки чорної краски, а той, «що добре знав по-латині», тобто єпископ Потій, пояснив, що в нас нема звичаю носити латинського плаща, званого капою, але носять мантії, одяг не звичайний, а літургійний.

Свої Богослужби відправляли наші оба українські єпископи в грецькім храмі св. Атанасія Олександрійського, що є «збудований з поручення папи великим коштом, і має багато інших риз, епитрахилів, поручів, священичих і дияконських стихарів, чаш і інших сосудів; а все по-нашому служать, грецькою мовою, пресвітер з дияконом, тільки з більшою достойністю, як у нас; є там два єпископи греки, 6 колегія (семінарія) при тій церкві, а в ній 50 клириків, що вчаться всього по-грецьки, і ми, ставши послуху, служили в тім храмі, я — володимирський на Рождество Христове, і я — луцький на св. Стефана (як видно, за новим стилем) і з ними ми Літургії святі відправляли, бо однаково служать, як у нас, і вони з нами служили, як наші власні священики, нічим вони від нас не відрізнялися».

Погода в часі побуту наших владик у Римі була досить змінна, з частими дощами, громовицями, навіть упав сніг. Папа мусів у січні через протежати в ліжку від 16 до 24 дня, а потім також майже не виходив з келії, аж на «канцелярію», тобто на празник Стрітення зійшов до каплиці, щоб поблагословити й роздати присутнім свічі. На відправі були і наші архієреї. Оба владики просились на авдієнцію до Папи дня 18, а потім 21 січня, бо було в них ще багато справ до полагодження. Святіший Отець казав їм відповісти, що із-за недуги не може їх прийняти, але тим часом раді їх прохання вже полагоджують компетентні уряди. Дано їм також вістку, що папа має намір дати відповідну суму на побудову власної нашої семінарії в одному з більших міст, у Вільні або у Львові.

З численних документів видно наглядно, що папа кожного таки дня думав, як би то виявити особливу увагу й честь своїм дорогим руським гостям. На сам Святий Вечір іменував він їх асистентами папського трону, коли велів їм сісти ближче себе. Папа надав їм обом, а по їхніх наслідниках, владикам володимирсько-берестейським і луцько-острозьким, привілей одягати сакос в часі відправи Божественної Літургії. Право на сакос мав тоді тільки сам один Київський Митрополит, і тому цей привілей став потім причиною суперечки, наскільки вони в праві митрополита, або поза межами своїх єпархій можуть носити сакос. Це правда, що без сакоса можна було нашим владикам обійтися, але варто підкреслити самий жест Вселенського Архиєрея, що на доказ своєї незвичайної любови й прихильности для Русько-Української Церкви велів справити дорогі ризи багряної краски, і передав їх в дарі представникам української єрархії.

З початком місяця березня Іпатій Потій і Кирило Терлецький стали збиратися в поворотну путь на Україну «дуже задоволені всіми виявами прихильности, що її зазнали з боку Його Блаженства Папи. До нього вони пішли в неділю попрощатись і було видно, як зі зворушенням плакали». Папа передав їм також дари для митрополита Рогози і медалі з’єдинення, велів виплатити кожному на поворотну подорож по тисячі скудів золотих і по тисячі дрібною монетою, казав заплатити за ті книги, що їх вони закупили в Римі, на суму 100 скудів, та й взагалі покрити усі видатки, що їх вони мали в Римі. З кінцем березня оба владики прибули до Венеції й були прийняті на правах достойних гостей кліру і сенату Республіки Венеції, а на честь їх уряджено прийняття на державний кошт. З Венеції виїхали в напрямі на Україну дня 4 квітня 1596 року. Так отже в Італії перебули вони яких п’ять місяців, з цього повних чотири місяці в Римі.

По виїзді наших владик з Риму папа Климент VIII не забував про долю нашої Церкви і велів невтомно писати й висилати свої листи до короля і знатних людей. Зміст їх повний завжди висловів батьківської печальности й любови до своїх руських дітей. До кардинала Каетана, Папського Легата в Польщі, Папа велів написати письмо 13 квітня 1596 року, з гарячим дорученням дбати про долю українських владик, заступатись у їх справах перед королем, щоб вони мали ті самі права, що латинські єпископи, щоб «вони відчували завжди особливу опіку й любов з боку цього Апостольського Престолу, ту любов, з якою їх прийнято, і вона та сама, мимо великої віддалі; щоб вони були завжди задоволені, а якщо б хто з них почувався пригноблений, то треба такого потішити всіма засобами ввічливости й любови, бо такий спосіб завжди веде до добра…» .