ОБРЯДОВА ОДНООБРАЗНІСТЬ

Proponitur ut basis unificationis saec. XVI et initium XVII. Instauratio post studia profunda instituta caute peragenda est. Enarratur historia liturgicae praxis et difficultates solvuntur. Novum liturgicon pro ritu nostro a S. Congregatione pro eccl. Orientale dictum et a S. Patre approbatum gratissimo et laetissimo animo recipiendum est.

З радістю треба ствердити за альне у нас явище в церковному житті, відчування потреби літургічної однообразности. Нас діймає вражає те, що одні священики правлять в сей спосіб, инші в другий, в одній епархії така практика, в другій противна. Позаводилися питомі обрядові звичаї, ба навіть такі, як досадно висловився раз Вреосв. Митрополит, що „тримаються лише одної дзвіниці”.

І якщо нас так болюче діймає обрядова пестрість на галицькім ґрунті, то, очевидно, ще болючіше відчуває це кожний, що дивиться на цілість української Церкви, — католицьку і несзєдинену. Бо далеко інакше, як у нас, правлять на Закарпатті, в Югославії, на Буковині, в Америці, а відтак на Волині і за Збручем, хоч ми від них направді не повинні відріжнятися обрядом. Він же ж у нас один і цей са й, в якому прийняв св. Володимир Христову віру з Візантії Проблема літургічної однообразности стає для нас рубом передусім нині при всеукраїнському змаганню, коли всі життєві сили народу зміряють до закріплення одноти і національної соборности. Очевидно, що й з того огляду ми мусимо змагати до літургічного утверження і по можности покласти край всякій зайвій змінливости. Це може мати на нашу загальну справу тільки добрий вплив.

Треба ясно здати собі справу з того, що воно не так легко осягнути в житті ідеал літургічної однообразности. Найперше до того треба довгих підготовчих студій, отже зразу не можна всього зробити, а дальше ми лиш одна архіепархія, малий острів на широкому українському морі. Та ми переконані, що продовжуємо розпочату працю і що за нами підуть инші епархії та прилучаться до загальної обрядової стихії. І на Заході існувала теж велика різнородність обрядових практик, та щойно Тридентський Собор у XVI. ст. став упорядкувати обрядову справу, і відтак по довгих століттях і підготовчій праці, осягнули на Заході, на наших очах, одноцільність, хоч теперішній стан латинської уніфікації далеко ще не ідеальний.

Ствердім отже однодушне змагання до богослужбової однообразности, яке вже й у свою пору було приняте на Унійному З’їзді у Львові в 1936 р. ручними оплесками. Це незаперечний факт, що загал відчуває потребу і конечність обрядового вирівнання та з болем глядить на роблені в тому напрямі перепони. З другого боку думаємо, що не найдеться нікого між нами, що уважав би за доцільне й успішне виступити з галицькими обрядовими формами на всеукраїнське форум і накидати їх всій нашій Церкві. Це, зрештою, перед десятками літ передбачив Вреосв. Митрополит, що ми із своїми провінціялізмами й обрядовим затісненням не зайдемо далеко, і в тому напрямі поробив відповідні представлення в Римі. Це потвердила відтак праця між нез’єдиненими на Волині й Підляшші.

Виринає тепер питання, як взятися до цієї праці серед таких нескоординованих на літургічному полі думок нашого духовенства, що признаємо отверто, з подиву гідною ревністю і завзяттям, вартим ліпшої справи, боронить подекуди своїх партикуляризмів не лиш різних єпархій, але, як ми бачили на нашім Синоді, і поодиноких парохій. Коли якось в одному рефераті, а пізніше й по часописах домагалися ініціятори — присвятити більшу увагу нашій пестрій обрядовій дійсності й вернути до давніх архаїчних спільних практик, зараз піднеслися противні голоси: „А куди ж ви хочете вертати, до XIX ст.? Чому ж не до XVI ст.? Чому ж не до XV ст.?” і т. д.? Тоді відповідав я на викладах і на Унійному З’їзді в 1936 р., що в нашому обновленню обряду і заведені однообразности мусимо брати за основу перші часи Унії, цебто початок XVII. ст. і відповідно до того приймати з пізніших нововведень те, що є життєве і конечне та відповідає по змістові або бодай по формі духові обряду.

За таким становищем промовляє багато рацій:

1. Ми прийняли Христову віру і обряд якщо не безпосередно, то посередно з Візантії. Св. Кирило і Методій, вибираючися на місію до слов’ян, переклали на старо-моравську мову, як свідчать моравізми, Євангеліє і ще деякі частини Нового Завіту та, мабуть, частини римської Служби Божої й списали їх глаголицею. Коли німці прогнали їх з Моравії їхні учні Климентій, Горазд, Наум і ін., що стали навертати болгар, переклали візантійську літурґію й інші тексти на староболгарську мову. За письмо вживали грецьку курсиву з X. ст. з додачею деяких знаків, що їх не мала грецька азбука, і назвали нове письмо кирилицею Глаголицю закинули, бо вони була затрудна. І так почав і в нас входити в життя візантійський обряд у слов’янських перекладах. Очевидно не всі рубрики були вже тоді усталені, тим то в нас на Україні витворилися деякі свої питоменности, тим більше, що тексти не були печатані, але переписувані, й при найпильній волі вкрадалися до них відміни. До того приходили до нас черці з Візантії, Атону і полудневих слов’ян та приносили з собою обрядові практики. Для прикладу згадаймо, що до XIV ст. практикували і в нас студитський типікон. В XIV ст. його випер єрусалимський типік, що прийшов до нас мабуть від південних слов’ян. В XV ст. старалися в нас впливи римо-студитського і атоно-студитського типіку. Очевидно, осередком був Київ.

Як усе розвивається і доходить до свого вершка, так повинен розвиватися і обряд та осягнути свій зеніт. Завершення візантійського обряду припадає на часи Симеона Солунського в XV. ст. (1429). У нас в Україні, можна сказати, сталося ще далеко пізніше, бо аж в початках XVII. ст. Щойно тоді наступило в нас усталення літурґічних форм завдяки печатаним і перепечатуваним Служебникам, що не дозволяли вже на дальшу флюктуацію, як це діялося в рукописних Служебниках. На наш обряд мали тоді переважний вплив венецькі видання слов’янських літурґічних книг (Божідари) і таким чином ми не втратили зв’язку з візантійським обрядовим пнем.

2. До перших десятиліть XVII. ст. наш обряд, спертий в католицькій вірі, а відтак у нез’єдиненні, підлягав найменшій чужим постороннім впливам і розвивався своєю самостійною дорогою, питомою обрядові, відповідно до переживань, настроїв, поняття, актуальних вимог і релігійних потреб вірних. Отже можна сказати, що обряд був наскрізь нашим і природним життєвим твором Церкви.

3. Початок XVII. ст., це саме героїчна доба Унії, часи Потія, Йосафата й Рутського і з тієї причини тодішній літурґічний стан, їхня спадщина, нам дорогий і милий. Коли придивитися під літурґічним оглядом тодішній єрархії в Московії, Україні і Білій Руси то саме митроп. Йосиф Рутський був найбільше консервативним в обрядах і впровадив найменше новостей. І Берестейська Унія лишила обряд без змін і дістала запоруку на його збереження від папи Климента VIII. в булях: Magnus Dominus, Decet і додаткових артикулах.

Петро Могила (1633—1646) видав друком літурґічні тексти, що були загально вживані в Україні без великих, наглядних змін. Щойно Требник, виданий 1646 р., стоїть під сильним латинським впливом і впроваджує багато латинських практик, що правда, вміло пристосованих до обрядових форм. Тим то й тішився він великим успіхом на цілім нез’єдиненим Сході.

Ще більше змін впровадив патріярх Никон (1652—1667). Як відомо, Москва відлучилася остаточно 1457 р. від київської митрополії. Патріярх Никон подав реформу, чи пак чистку літурґічних книг, вертаючи будьто до давніх текстів і рубрик, судьбо додавав нові, які підходили краще під його поняття грецькости. Признано братів Йоаникія і Софронія Лихуди і почалася дійсно московська реформа. Заборонено „Вінець вірний Любовю, сплетений із Скоточих, Акинових, Анзельмових і тим подібних „блудословій”. Медведеві наложено покуту і покарано смертю за латинську „прелесть” і т. д. Тоді усунено з місяцеслова св. Кирила і Методія, бо їх не було в грецькім менольоґіоні, та впроваджено їх назад Св. Синодом щойно 1863 р. Така реформа викликала старообрядську схизму й відірвала від московського патріярхату 20 міліонів душ, так зв. раскольників, старообрядців чи пак старовірів.

Київські митрополії накинули никонівську реформу 1685 р. з прилученням Києва до Москви. З того ж часу почали московські літурґічні впливи в Україні, що змогли ще від часів Петра I. і створення Св. Синоду. Остаточно вони закріпилися в загально нині вживанім нез’єдиненим в Московії й Україні т. зв. Синодальнім обряді.

4. І так давній наш обряд на Україні уляг впливам схизми, а ктєждоке і прийняв багато новіших форм, що є нам чужі, бо накинуті ворожою і свідомо ворожою нам схизмою. Не маємо жодної рації їх приймати, бо вони не виросли на ґрунті нашої традиції і не відповідають нашому духові. Думаємо, що з тієї причини наші нез’єдинені браття за Збручем і на Волині не будуть ломити за нині копія, якщо усвідомлять собі історичну дійсність і побачуть наші відправи без синодальних і латинських додатків. Таке наше становище в літурґічних відправах повинно стати й для них, нез’єдинених, приємливе й миле.

Як поставиться у майбутньому католицька московська Церква до синодальних нововведень і старообрядців, це її діло. Поки що вона прийняла всі синодальні окремішности.

5. В другім крайністью подався наш обряд, з’єдинений з Апостольським Престолом, Церкви, а саме почав підпадати під польський, латинський вплив і приймати, нераз без зовнішнього пристосування, латинські форми. Очевидно, на це склалося багато причин. Передусім заважив тодішній дух і наставлення в католицькій Церкві на Заході. Вона була під ту пору занята боротьбою з протестантизмом. Тоді загальне наставлення було радше раціоналістичне ніж символічне й містичне, бо так вимагала боротьба з протестантами. Наші визначніші духовники виховувалися в латинських школах і мимохіть підпали під їхній вплив, головно, коли маємо ще на увазі сильний польський вплив на західних українців не лише у церковній площині, але й на цілість українського життя.

В Італії з початком XVII. ст. майже зникає візантійський обряд, колись так поширений і в Римі і в Magna Graecia. Численні грецькі манастирі стали латинськими, а грецький обряд стали відчувати в Італії і на Сицилії як тягар. Сам генерал Василіян 1709. р. прохав Апостольського Престолу знести василіянські манастирі, але папа Климентій XI. на це не погодився. Вправді, приймандрували були в XV. ст. до Італії і на Сицилію албанці, але вони були заслабі, щоб стримати тодішню сильну латинізаційну струю.

Те саме сталося і з нашим обрядом в XVII. ст. Почали впроваджувати барокову архітектуру з латинськими адаптаціями. Візантійський обряд пристосовали до латинського під оглядом відправ, книг і риз. В 1693. р. видали в Гроттаферраті, зовсім на латинський зразок, з Літурґії з Євангеліями і посланіями в одній книзі. За тим прикладом пішов митроп. Кипріян Жоховський і видав ще й собі в 1695. р. такий же церковно-слов’янський літурґікон, що в ньому, у додатку, впровадив і латинські церемонії.

В XVIII. ст. латинізація і полонізація обряду поширювалися ще глибше й ширше. Стали усувати іконостаси, впроваджувати органи, дзвінки, поприсували до стін престоли, впровадили без розбору латинські свята, переносували Служебник і Євангеліє з одної сторони престолу на другий, складали руки на латинський спосіб писали церковні книги по-польськи і польськими буквами, тощо. До того долучився масовий перебіг нашої шляхти на латинський обряд. Лишилося саме простолюддя з малочисельним загалом священиків так, що наш обряд, став рівнозначний з хлопським обрядом: ruska wiara — chłopska wiara. Бог створу! chłopa dla popa, a plebana dla pana. Перед кількома роками чув я, як хлопець-пастушок запитаний, якої він віри, відповів „хлопської”. Це незаперечний відгомін тим сумних часів. В полонізаційній і латинізаційній напрями пішли унівські, почаївські, львівські, супрасльські й віленські Служебники.

Львівський Служебник з 1759. р. помістив рубрику про читану Службу Божу, живцем перекладену з Missale Romanum — Ritus celebrandae missae. А робили це наші предки тому, щоб „скультуризувати” наш обряд, пристосувати його до латинського, який уважали за вищий і „панський” (навіть у Римі як praeeminens ritus superior) і надати йому панського вигляду та що важніше, щоб відсунути від себе закидору схизми. В найкращій вірі старалися наші уніяти латинськими адаптаціями висловити своє прив’язання до католицької віри й Унії. Очевидно, ніхто з нас не думає кидати на них каменем, але треба ствердити історичну дійсність і її генезу.

Замойський Синод 1720. р. старався спинити цей напрям і прийняв лише дві літурґічні зміни, — усунув губку й теплоту Св. Духа. Одначе латинізаційний напрям зростав дальше й то передусім у другій половині XVIII. ст. Тому Львівський Синод 1891. р., хоч теж старався спинити латинізаційний напрям, під напором усталеної вже практики прийняв ще більше латинських форм, але про це нижче. Зрештою, це був взагалі час не лиш обрядової декаденції, але й занепаду на інших полях. В мистецтві заникала стилевість і стало панувати замилування до мішанини.

6. Проти ополячення і облатинщення нашої Церкви відступив вже раніше єп. Іраклій Лісовський (1806), креатури Катерини II., що вніс навіть у тій справі меморіял до Риму. Але з огляду на запідозру щодо його правовір’я, Ап. Престіл поставився до його пропозицій зовсім слушно неґативно. Як паравану до схизми вжили чистки обрядів Йосиф Семашко (+1863), відтак Іполіт Терлецький (1889) та Іван Наумович (+1891). Заганисті й амбітні одиниці думали спасати чистоту обряду, запропащуючи віру (!), що правда, були й між русофілами ревні католики, любителі обряду: о. Галька, о. Мишковський і др.). Вони не мали основнішого знання історії Унії, підсували їй усі національні неповодження і робили їй відповідальною за жахливий стан, у якім опинився наш народ. Це найболючіша рана в історії нашої обрядовости і, як я сказав на однім із засідань Собору, розбіжність українців з русофілами на політичнім полі зазначилася також і в обряді. В свій час думало українське духовенство, що нововведеннями зазначить і в обрядовій справі свою відрубність. Це з прикрістю, в ім’я обєктивної правди, треба ствердити. Та однак і серед українців прийшло незабаром зрозуміння краси чистого обряду. Це видно зі статті о. др. Йосифа Боцяна з нагоди ювілею Впр. Митрополита Андрея в 1911 р.: „Кругом киньть нове життя своє! Воно починає прибирати і свою питому історичну одежу. Ідея чистоти східного, правильно грецького, обряду переходить без реформаторства 80-их років природну еволюцію освідомлення, набирає щораз лучшого розуміння і находить своє здійснення у студійських монастирях. Любов до своєї рідної старини, своєї минувшини, підносить свідомість своєї питомої руської культури”.[1] Водночас, як заважують деякі, не можна затаювати що латинізаційний напрям має до деякої міри на сумлінні спольщення Холмщини і перехід соток тисяч наших вірних на латинський обряд. Тому напрямові приписують також до деякої міри перехід на схизму 40000 вірних на Закарпаттю та частини Лемківщини. Це було зачароване коло, з якого було важко вийти, щоб віру спасти та обряд і націю зберегти.

В Римі не вважали тоді, очевидно, за відповідне братися за якусь обрядову реформу, з огляду на воююче тоді нез’єдинене царське православіє. Щойно 1882. р. назначено літурґічну комісію під проводом митр. Йосифа Сембратовича, яка мала зайнятися ревізією літурґічних книг. Та вона через недостачу відповідних людей і апарату не увінчалася бажаними успіхами. Її виручив львівський Синод. Такий стан тривав аж до повоєнного часу, коли стала працювати львівська архієпархіяльна обрядова комісія. Відтак в 1930. р., на з’їзді наших владик, назначено міжєпархіяльну літурґічну комісію. Теж в Римі Східна Конґреґація утворила окрему комісію для видання справлених церковних книг.

7. Та, може, завважить хтось, що львівський Синод вже вирішив справу відправ літурґії і нема права зміняти його постанов. Саме про це йде! Літурґічний V. титул львівського Синоду не має синодальної правосильности, бо ані не був читаний на Синоді, ані не був ним прийнятий, як засвідчають протоколи Синоду. А що не прийняте на Синоді, те не має обов’язуючої сили. Можна дальше обстоювати, що вони обв’язують силою затвердження Апостольського Престолу. Але й цього бракує літурґічним постановам львівського Синоду. Бо провінціональний львівський Синод не має святочного затвердження, як напр. Замойський Синод, що його затвердив папа окремим Breve. Львівський Синод має лише звичайну апробату. При тій звичайній апробаті Конґреґація Пропаґанди не перевіряла літурґічних постанов. Декрет мав переводити грецький єп. Стефан Стесфанополи. Він відкинув V. титул Синоду, решти постанов Синоду не викінчив, бо захворів і умер 24. листопада 1895. р. V. титул, хоч нечитаний і неприйнятий, став залучений до актів Собору і разом з ними випечатаний. Прийнявся — як звичайна постанова Синоду.

Апостольський Престіл ніколи не міг брати на свою відповідальність нововведень з латинського обряду, бо був би наразився на закиди із сторони нез’єдинених, мовляв, Ап. Престіл рушив і рушить непорушність обряду й дисципліни, але на ділі не додержує своїх приречень. Тому нині під правним оглядом свобідна рука й не нарушується зовсім поваги й авторитету львівського провінціонального Собору з 1891. р. Додаймо до цього ще й те, що ми самі нашими нововведеннями не повинні впроваджувати Апостольського Престолу в клопітливе підозріння, що він дозволяє, а тим самим і сам спричинює латинщення обряду. Накінець виринає ще одно питання.

8. А може латинські нововведення, якщо не всі, то бодай деякі, є такі, що заслуговують на збереження? Над тим саме працює і дебатує передсоборова комісія і її треба дальше працьовати. Одначе, засадничо, не можна згодитися з таким твердженням. Бо навіщо завдає собі сучасний орієнтальний рух на Заході стільки важкої праці і докладає всіх зусиль, щоб двигнути і обновити завмерлу старовинну традицію Сходу? Чи не краще замість запозичувати раз-у-раз нові практики, завести відразу один обряд? Але така думка нині вже належить у католицькій Церкві до антикварних сховків і анахронізмів. Дальше, наші нововведення прийнялися тільки на галицькім ґрунті і то іноді лиш в одній єпархії, та вражають закарпатців, югослов’янців, а передусім є „каменем предкновенія” для нез’єдинених. Літурґічна аксіома є така, що чим старший обряд, тим заслуговує на більшу пошану й уважніше збереження. Та само і літурґічні тексти. Якщо вони спільні всім галузям візантійського обряду, зн. грецькому, арабському, слов’янському, грузинському, румунському і ін., то очевидно, вони мусять витерти всякі нововведення і зайняти самі своє давнє почесне місце. А ще більш належиться їм це, коли звичайно, що візантійський обряд має спільні практики й літурґічні форми з римським, коптським, халдейським і вірменським. Дальше, не можна усувати питоменностей в поодиноких галузях візантійського обряду, передусім, коли вони мають за собою нераз вікову і тисячорічну традицію.

Кожний обряд, отже і наш, має свою своєрідну структуру так, як кожний стиль має свої внутрішні засади. Коли щось не виходить з його нутра, але є взяте з іншого, деформує його і позбавляє своєї естетики й величі. Так само і обряд. Хто знає дух обряду, той відчує і заважить, чи якась форма є причіпкою, чи органічним твором. Схід має свій відрубний характер і в тім його велика вартість, має своє літурґічне обличчя, і не треба його затирати чи замазувати.

Все ж таки оцінити в практиці, котра зміна є вислідом природного розвою, а котра штучна, переселена з іншого обряду, не є в кожному випадку наглядна й очевидна. Тому треба бути обережним, в обрядових твердженнях. Це вимагає також второпности, небуденного знання обряду й глибокого та всебічного знання Сходу і обрядової своєрідности. Не можна такої праці переводити відразу і за одним почерком. Та знову не має сумніву щодо багатьох польських чи латинських елементів у нашім обряді, і їх навіть органічно тоді злучити в цілість, без її нарушення. Зрештою, життєва засада каже не позичати нічого в іншого, якщо нема конечної потреби. Приймаємо здорову, природну еволюцію обряду, але потвори, що не повстали в лусі східного обряду і становлять лише штучний прогрес, мусять в ім’я загального добра зникнути. Отже треба доложити всіх зусиль, щоб підтримати розвій і будову, яку поклали єдині Отці, і її дальше продовжувати. Як сказано, до того, щоб завертати до старовинної практики, треба глибокого і основного знання церковної традиції і конечно треба довгих студій. Тому не обманюймося надією, що ми зробимо цілу роботу і то непомильно. Але все таки в розпочатій вже давніше праці ми робимо на Синоді крок вперед.

Такий вид з латинізмами, який прийняв наш галицький обряд, не представляє нині атракційної сили ні для нез’єдинених, ні навіть для західних латинників. Вони кажуть, що це „ні риба ні м’ясо” (weder Fisch noch Fleisch, ne carne ne pesce).

На це відповідають оборонці нововведень, що ми обрядом не навернемо нез’єдинених, бо це діло ласки. Так, але бодай їх не відчужуймо від катол. Церкви своїми змінами.

І справді, об’єктивно беручи, не представляє наш обряд своїми нововведеннями ні літурґічної цінности, ні величі. І тому, коли в Римі виринуло питання, з яким видом підходити на теренах Росії до унійної праці, відразу побідала думка, що радше з синодальною формою, чим галицькою. І тому в „Russicum” практикують синодальну форму візантійського обряду. І в нас також Східна Конґреґація затвердила Студитів, позволяючи заховувати чистий обряд, навіть з ужиттям губки і захованням теплоти Св. Духа, що їх знесли на Замойськім Синоді. Те саме потверджує дотеперішня праця на Волині і Підляшші, де нез’єдинені не хотіли галицьких форм, як це вже нераз стверджував Преосв. Кир Николай. Апостольський Престіл, наказуючи Студитам заховувати чистий обряд, засвідчив, що не чистота обряду і дисципліни стоїть на перепоні католицькій вірі і з’єдиненню, але дух схизми, який скривався під покришкою любови до обряду. І справді, питають себе нез’єдинені, чому ми мали б, ставши католиками, приймати златинщений обряд, а навпаки, як нез’єдинені, практикувати чистий? І слушно бо незлатинщений обряд дає таку саму запоруку спасіння душі і є в силі вести до християнської звершенності, як це було за світлих часів великих Отців Сходу і пізніше.

Треба нам отже, нав’язуючи до XVII. ст., тягнути нитку між двома крайностями, синодальною і златинщеною, бо лише це є правильним становищем і нормою для майбутньої праці.

Рації, які спонукали наших предків до асиміляції з латинниками, нині вже неактуальні. В ім’я однобразности треба неодного зректися, щоб не дробитися і не розбивати себе, що все легше приходить, ніж з’єднювати і лучитися.

23. X. 1940.

P. S. З великою вдячністю і радістю вітаємо отже виданий Св. Конґреґацією для Східної Церкви літурґікон що уніфікує відправу Служби Божої св. Йоана Золотоустого.

[1] Десять літ апостольства. „Нива”, 1911, 7.