ПРОПОВІДЬ З НАГОДИ 50-РІЧЧЯ ПРОГОЛОШЕННЯ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

В імʼя Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

«Возрадуємся і возвеселімося за тії дні, як Ти нас упокорював; за ті літа, коли ми натерпілись горя» (Пс. 89,15):

1. Ось цими думками розпочинаємо світлу памʼять, яку нині обходимо і ставимо їх в главу наших роздумувань. Бо коли ми згадуємо ці слова святого Псальмопівця при всіх радісних, церковних і народних, святах, то в цю рідку хвилину вони в першу чергу повинні — і то з самого початку — станути нині перед нашими очима і в нашій свідомості. Ми споминаємо нині памʼять 50-ліття проголошення самостійної української Держави, а водночас згадуємо і поляглих за волю України, в смутку співаючи «Со святими упокой». Здавалося б, може, що ті два моменти і події не гармонізують з собою, та в дійсності вони зливаються в один мелодійний акорд.

Дорогі Браття і Сестри! Чи може бути для народу щось більшого на землі, як осягнення його волі, самостійности і його незалежности? Це великий дар Божий, за який належить дякувати Господеві; і коли по таких довгих століттях ми відновили 50 літ тому нашу державу, то це був могутній акт, яким ми навʼязали до славних попередніх часів Святослава, Володимира, Ярослава, Данила й інших, і зачали думати їх державницькими думками. А це ж велике Боже просвітлення дійти до зрозуміння отут на землі тієї нашої найвищої цілі, яку положив Господь Бог і яка затерлася перед нами впродовж століть. Наш український нарід став знову в ряді вольних народів і в сімʼї незалежих держав, і хоч не довго вдержав здобуту волю, то все ж таки досягнення і наслідки того переломового зриву були величезні. Вони витиснули многозначну печать на душі українського народу і вказали напрям для всіх майбутніх поколінь і всіх наступних століть, для кожного сучасного і грядущого українця. Водночас, коли ми так святочно при гробі св. Посафата творимо памʼять тієї великої історичної події, то і згадуємо в молитві і пошані всіх поляглих за волю України. В цей день ми співаємо «Со святими упокой» і згадуємо зі сльозами поляглих, що віддали й поклали свою душу за нарід, за його волю і долю; поклали її за те, щоб нам і грядущим поколінням було лучче і легше. Здавалося б, Дорогі Брати і Сестри, що це сумна хвилина, а проте, яка вона радісна! Ви пригадуєте собі ту подію з життя Макавеїв, коли вони — 7 їх братів — в важкій і нерівній боротьбі віддали своє життя за справу Божу і свого народу. Немає більшої любови ближнього, як положити душу свою за друзів своїх (Йо. 15,13).

Значиться, ті, що поклали душу, славою вкрили імʼя українське, а водночас, і так само, і своє власне. Вони віддали життя, може, довше або коротше, все ж таки вмерли за найвищу ціль отут на землі: за Бога, за славу Його, за свободу держави, щоб могти в цій державі свобідно величати і святити Його імʼя. Це ж найбільше достоїнство, це найбільша слава, а водночас і радість! І тому ці два моменти, ці дві події, так тісно з собою звʼязані і так тісно з собою злучені, наповнюють нас бодрістю і смілістю та вдячністю для Господа Бога. Вони також підносять наше чоло, без уваги на гори перепон і труднощів, відважно глядіти вперед та й дивитися, як на зразок, на тих, що пожертвували і віддали своє життя, не жалували його, — для того, щоб нам було легше і краще.

2. Чим же ще так важливий отой пропамʼятний зрив? Він преважливий тим, що перетворив психіку українського народу і навчив його думати по-державницьки. Це велика Божа благодать дійти до того, щоб навчитися думати так, як годиться кожному українському громадяни-нові, як членові свого народу. І не лише думати, але й діяти, щоб осягнути те, що для нього найвище на землі: щоб у своїй вільній державі віддавати честь Богу, дбати і працювати для свого народу та вміти вдержати свою державу.

3. Нинішня хвилина є також великою ще і з другого погляду, а саме тому, що вона навчила нарід думати і діяти по-соборницьки. По-соборницьки, — що всі ми є одно, де б ми не були, чи в Америці, чи в Новозеляндії, чи в Бразілії, чи в Австралії, чи де отут в Европі, чи на Зеленому Клині, чи в Сибірі, чи на Великій Україні, — всюди ми одно, і всім нам дорога доля України. Соборність і єдність є найвищим ідеалом для кожного українського громадянина: Почувати себе одним і діяти разом з цим великим народом. А 50 літ тому високо піднесений стяг незалежности і соборности мусить і нині так само просвічувати всім, що йдуть і змагаються в тому, щоб вдержати його так високо, як він був піднесений.

4. А водночас, мої Дорогі, ще й третій момент у цьому святі важливий нині для нас: Цей зрив благословила наша Церква, бо вона молилася за нього, - за створення своєї держави, за її утвердження й розбудову. І серед гомону дзвонів Церква звеличала цей подвиг по віки вічні. В духовно-пастирському розумінні Церква очолювала його, бо наші Пастирі-Владики під проводом нашого Слуги Божого Андрея, яких памʼять ми нині також одночасно творимо, стояли на чолі тих усіх, що полягли в боях, у вʼязницях і на засланнях, тих усіх, що віддали життя своє за велику справу.

І дійсно, для нас віруючих і нині ось тут, при гробі св. Йосафата, празнуючих — це велика потіха, бо Листопадовий зрив і всі поляглі, яких памʼять нині творимо, відомі і невідомі по імені, — а було їх без-ліку, — це також велика ласка. Потіха і ласка, бо Господь удостоїв їх так великого Чину, і стільки героїв постало поміж нами. Віддаємо нині належну честь Господеві і звеличуємо їх імʼя «Со святими упокой» та запевняємо їх про «вічную памʼять». Тому нинішня Літургія з нагоди Ювілею 50-ліття створення нашої самостійної української соборної Держави підносить нас всіх високо на дусі і каже нам думати і діяти в тому напрямі. Ідея відновлення української держави мусить бути провідною, у всіх наших думках, змаганнях, стражданнях і досягненнях. Піднесений державний стяг соборної України нехай повіває над всіма нами по віки вічні!

В імʼя Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.