ПРОПОВІДЬ (ПАНЕГІРИК) НА ЧЕСТЬ КАРДИНАЛА ВИССАРІОНА У 500-ТУ РІЧНИЦЮ ВІД ДНЯ ЙОГО СМЕРТІ

Читаючи життя Ісуса Христа, спостерігається зразу і без великих труднощів, що Його життя є тісно повʼязане з минулим людства, а зокрема з минулим ізраїльського народу. Вже в хвилині Благовіщення Архангел Гавриїл вказує на тісний звʼязок Христа з минулим вибраного народу: « І Господь Бог дасть йому престол Давида, його батька, і він царюватиме над домом Якова повіки й царюванню його не буде кінця» (Лук. І, 32-33).

Потім сам Христос пригадував завжди з великою пошаною своїх предків і великих мужів Ізраїля:

« Коли побачите Авраама, Ісаака та Якова й усіх пророків у Царстві Божім, себе ж самих викинутих назовні » (Лук. 13,28).

« Кажу вам, що багато прийде зо сходу й заходу, і засядуть з Авраамом, Ісааком та Яковом у Царстві Небеснім » (Мат. 8,11).

Навіть сам Бог заявляє: « Я — Бог Авраама, Бог Ісаака і Бог Якова! » (Мат. 22,32). Христос із підкресленням називає себе « Сином Давида » (Лук. 18,39) і під час Преображення появляється з Мойсеєм та Іллею. Отже життя Христа являється перед нами не лише, як одне звено в довгому ланцюгу історії ізраїльського народу, але як вислід попередніх подій. По своїм Воскресенні Христос сам потверджує основу свобі приналежности до історії вибраного народу, коли поясняє Апостолам Луці та Клеолі конечність своєї страсти й смерти:

«Це власне ті слова, що я, бувши ще з вами, сказав вам: Треба, щоб сповнилось усе написане про мене в законі Мойсея, в пророків та у псалмах » (Лук. 24,44).

І це правильно! Вся людська історія — це не сума подій і случаїв від себе відділених та відірваних, але між ними є причиновий звʼязок. Це саме можна сказати про життя кожної особи.

В історії бачимо особовості, які трудилися чи то своїми фізичними силами, чи інтелектуальними, і своїм генієм приготовили будуччину грядучим поколінням. Цю тезу потверджує й сьогодні життя великого працівника для єдности Церкви, Висаріона, якого 500-ліття смерти згадуємо. Про цього Виссаріона, кардинала й титулярного єпископа Тускулюм-Фраскаті від 23 квітня 1449 р. і патріярха аж до своєї смерти 1472 р., написано таке: « Виссаріон, єпископ тускулянський, тут працював, як єпископ, і зорганізував василіянських монахів у Ґроттаферрата ».

Виссаріон народився у Трепезунті 2 січня 1403 р. у бідній родині. У Св. Хрищенні одержав імʼя Іван. Його єпископ Доситей післав ще тринадцятилітнім хлопчиною до Константинополя, де він вступив до василіянського манастиря 30 січня 1423 р. і став священиком 1431 року. Потім студіював у Містрі, в Спарті на Пелопонесі у відомого й славного вчителя Геміста Плетона. По трьох роках повернувся до Константинополя 1433 р. і там вибрали його на ігумена. У 1437 р. став митрополитом Нікеї. Тодішня політична ситуація погіршувалася. Доля візантійської імперії почала хитатися під ударами турків у той час, коли морСькі потуги Заходу, використовуючи ситуацію, ривалізували між собою на шкоду цілості візантійської території. Кругом імператора Івана VIII Палеолога зібралися прихильники церковної єдности, думаючи при тім одержати допомогу й піддержку проти турків.

В тому самому часі ігумен Ісидор був номінований митрополитом Києва, а Діонисій був обраний єпископом Сарді в 1436 р. По тяжких трудах підготовки до Собору, що тривало біля року, наступило рішення: мала флотиля рушила від імператора й грецького клиру, на чолі з Виссаріоном, що віз зі собою манускрипти, причалила до Італії у Венеції 8 лютого 1438 р. Місце зустрічі було Феррара, але по короткім побуті обох сторін, через непригожі обставини, місце для Собору, дякуючи щедрості Косми з родини Медічі, обрано у Флоренції. Собор у Флоренції ще й досі є однією з памʼятних зустрічей, однією з тих памʼятних подій, на яких конечно зупиняється увага історика. Хоч він був спричинений мотивами політичними, случайними, цей надзвичайний збір на Соборі бачив уперше по віках роздору зібрані разом одні біля одних — латинян і греків.

Переговори у справі Унії почалися в дійсності 13 січня 1439 р. і їх відкрив Виссаріон науковою промовою, яка була невідкладним апелем до поєднання з латинянами, щоб прийняти Унію. Авдиторія була, очевидно, потрясена програмовими твердженнями — глибокими й рішучими в тій певній і сміливій мові, яка зміряла до миру й згоди. В міжчасі, 9 червня 1439 р. помер Йосиф, патріярх царгородський. Він лишив написане визнання віри, в якім визнавав Апостольський Престіл найвищою владою. Годі невтомний Висаріон із великою допомогою Ісидора дав останні пояснення і, врешті, 6 липня 1439 р. єдність Церкви стала дійсністю. Під величавим склепінням церкви Марії дель Форе, саме в роках, коли Брунелескі готовився піднести до небесних висот свою чудесну копулу, неначе печать цього відновленого чуда, греки і латиняни поділилися поцілунком миру. Декрет Унії прочитано торжественно по-грецьки й по-латині. Читав Виссаріон і кард. Чезаріні. (За свої заслуги для справи поєднання Ісидор і Виссаріон були номіновані кардиналами папою Евгенієм IV 18 грудня 1439 р. Виссаріон одержав титулярну церкву Дванадцяти Апостолів).

Життя Виссаріона було довге і повне великих чинів. Хочемо пригадати лише важніші події. Без сумніву Виссаріон був великою особовістю, повний духа ініціятиви, був генієм, що здійснив багато речей на всіх відтинках своєї діяльности.

1. Висаріон показався знаменитим і великим богословом Собору у Феррара й Флоренції і при тім краснорічивим оборонцем єдности Церков. Ніхто не міг рівнятися йому. Виссаріон дав розвʼязки й пояснення на розходження між Сходом і Заходом про «Філіокве», про примат, про чистилище та інші питання. Ці розвʼязки й пояснення важні й сьогодні. Та нарід і візантійська Церква осталися ворожими; Унія не могла вдержатися і впала. Греки були під натиском нещасть і лих, мусіли боротися, щоб пережити лихоліття, і остався поділ теж на духовному полі. Декрет остався спомином, що побуджує.

2. Як кардинал і титулярний єпископ різних церков Виссаріон розвинув духовне життя. Його першою титулярною церквою була церква XII Апостолів і він хотів у ній бути похоронений. Другою його титулярною церквою була церква св. Сабіни, яку одержав від папи Миколи V, дня 5 березня 1449 р. Третьою церквою була Тускольо-Фраскаті, що одержав він її 23 квітня 1449 р. Коли він став архимандритом Ґроттаферрата, переорганізував чернече життя і відбув капітулу вісьмох манастирів разом із манастирем у Мессіна. Був опікуном францісканів.

У році 1450 папа Микола V післав Виссаріона до Больонії як свого прибічного леґата, щоб там успокоїти розрухи й повстання громадян міста. Це було тернисте завдання, але Виссаріон сповнив його краще, як будь-хто інший: йому вдалося здобути довірʼя народу і привернути йому спокій. У Больонії він стрінувся з патріярхом Ісидором, який утік від певної смерти після упадку Константинополя в 1453 р. Шість літ пізніше, у 1459 році, турки зайняли Атени й Пелопонес, а імператор Тома втік, забираючи зі собою голову св. Апостола Андрея, до Риму. Пала Пій ІІ стрінув його з почестями і впровадив його до базиліки св. Петра, де Виссаріон виголосив свій славний панегірик у приявності патр. Ісидора.

У 1463 р. помер патріярх і кардинал Ісидор, а Виссаріон став його наслідником як патріярх, хоч він ніколи не зайняв свого патріяршого престолу. 28 липня 1463 р. Виссаріон став деканом кардинальської колегії і втішався великим авторитетом у римській Курії.

3. Як патріярх почав був організувати хрестоносний похід на Заході проти турків. Папи Пій ІІ і Павло ІІ післали його до Венеції, Австрії, Мадярщини, Німеччини, Франції, Англії і Шотляндії. Не зважаючи на його великі старання місія не вдалася: його не послухали і його вимріяна ідея не здійснилася.

4. Більш щасливим у своїй діяльності був Виссаріон на полі гуманістичнім. Його дім у Римі на початку Вія Аппія, де Богородиця Одигітрія « Регіна Віярум» своїми раменами неначе відверталася від слідів імперіяльної величі, а зверталася до Сходу, щоб положити в той спосіб неначе міст одности між Римом і Царгородом — цей дім Виссаріона стався боєвим і трудовим огнищем вибраних умів відродження і клясичних студій.

Виссаріон сам написав численні філософічні й теологічні твори та боронив доктрину Арістотеля і Платона. Відома є його праця « Контра калюмніяторем Плятоніс», щоб опрокинути тезу Юрія з Трапезунту, що був великим противником Платона.

Виссаріон був дійсно великим меценатом на полі студій і створив Наукову Академію. Він зібрав велику бібліотеку з рідкісними манускриптами, яку подарував для базиліки св. Марка у Венеції. Це було єдине діло того роду в тому часі. Великою заслугою Виссаріона було те, що він зблизив ментальність орієнталів до західної, а були вони віддалені від себе впродовж багатьох століть, задля різниці мови й культури. Він був щирим посередником для тих двох світів і для цього діла посвятив усі свої духові і матеріяльні сили.

Два рази міг був бути обраним папою, але його візантійське походження все було перешкодою. Своєю вдачею Виссаріон був дуже благородний і мирний. Мав знамениту памʼять, надзвичайну богословську підготовку, а найважніше, — був безстрашно прямолінійним у житті. Він був тонким дипломатом. Через те мав звʼязки з імператорами, володарями, науковцями, інтелектуалістами, політиками, філософами, богословами та з цілою церковною ієрархією.

Огірчений неуспіхами через короткозорість і байдужність Заходу у відношенні до турецької загрози (так само, як це сталося зі стараннями іншого великого вигнанця і другого борця середньовіччя), Виссаріон помер у Равенні, повертаючись із Франції, дня 18 листопада 1472 р.

Дня 3 грудня його тлінні останки перенесено до Риму і похоронено в церкві св. Дванадцяти Апостолів. Сам папа, Сикст IV, був присутній на похоронних обрядах. Його надгробник у згаданій церкві прикрашують такі слова: « 3-поміж латинян — чистий Грек, з-поміж греків — чистий Латинянин», і цей напис через століття зберігає його прикмети і характер щирого приклонника Риму і Геллади. Виссаріон розвивав свою діяльність у часі понтифікатів різних папів: Евгенія IV, Миколи V, Калікста III, Пія ІІ, Павла II та Сикста IV. Його труд лишив основи для сьогоднішньої праці й діялогу між різними віровизнаннями.

Ось і причина ювілею пʼятсотліття його смерти.

Вічна йому памʼять. Амінь.