СЛОВО (ПОМИНАЛЬНЕ) ПРИ ВІДКРИТТІ ПАМʼЯТНИКА ТАРАСУ ШЕВЧЕНКОВІ ПРИ УКРАЇНСЬКОМУ КАТОЛИЦЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

Свята Церква заносить в заупокійних Богослуженнях благальні молитви за усопших, щоб Господь, через заступництво Пресвятої Богородиці і Святих, змилувався над ними, щоб простив їм всі согрішення, вольні і невольні, та щоб прийняв їх у блаженнім успінні до вічного, щасливого, небесного життя. Водночас зазначують Богослуження, що вірні вже тут на землі в своїй памʼяті « творять їм поминання » з вдячности за їх приклад християнського життя, за їх твори, діла і трудяще життя та за дану нам поміч на цьому світі.

Оці молитви заносимо і ми нині, як вірні сини Христової Церкви, розпочинаючи Третій Літній Академічний Курс Українського Католицького Університету ім. Св. Климента Папи, поминаючи раба Божого Тараса. А чинимо це в 158 рік його народження і 111 рік його кончини, щоб сповнити його гаряче бажання як релігійної людини, основане на загальній церковній практиці: «І мене в сімʼї великій, сімʼї вольній новій, не забудьте помʼянути не злим, тихим словом ». А так само, коли «лічив в неволі дні і ночі», мріяв і він про нинішню нашу молитовну хвилину:

А може, тихо за літами,

Мої, мережані сльозами,

І долетять колинебудь

На Україну, і падуть,

Неначе роса над землею,

На щире серце молодев,

Сльозами тихо упадуть.

І покивав головою

І буде плакати за мною

І може, Господи, мене

В своїй молитві помʼяне.

Він був вповні свідомим, що прийдеться йому забиратись з цього світу та й тому писав:

Та нескверними устами

Помолимось Богу,

Та й рушимо тихесенько

В далеку дорогу.

Любов до Бога, сплетена з любовʼю України, оце його найвищий життєвий ідеал, життєве завдання і життєве змагання. І за те поминаємо його ось тут у молитвах.

Та заносячи нині нашу молитву за його душу перед Господній Престіл, ми згадуємо його не лише Божим словом, але і відслоняємо здвигнений йому памʼятник для утривавлення нашої вдячної памʼяти саме перед цим Українським Католицьким Університетом на вигнанні, бо перед ним не повинно бракувати видного образу Шевченка, як генія українського народу, речника його християнських стремлінь, творчости і неустрашимої боротьби за найвищі і найблагородніші права людини і суспільного ладу, опертих на справедливості і Христових засадах моралі.

Жива

Душа поетова святая

Жива в своїх речах.

І ми, читая оживаємо,

І чуєм Бога в небесах.

Його маєстатичний заклик:

Учітеся, брати мої...

Своєї не чужої мудрости…

нехай нагадує кожному студентові цей не лише особистий, але і всенародній обовʼязок, коли він переступає оці університетські пороги. Бо « правда і любов науки собирає в розсіянні сущих» — звучить напис над університетським будинком, і творить їх сильними. Може наш Шевченко і не мріяв про молитовну згадку української громади ось тут в Римі, а все ж таки вона самозрозуміла і природня. В 1857 р. він, звільнений із заслання просидів в Новгороді пʼять місяців і тоді написав свою глибокопродуману християнську поему «НЕОФІТИ ». В ній він оспівав мучеництво перших християн в Римі і то з ніжною любовʼю та співчуттям. Високий, піднебесний порив створив йому ось тут памʼятник « ере перенію » від того, який йому нині ми здвигаємо. Алкид з своєю матірʼю — це персоніфікація чистої і повної жертви для Христа. Ми бачимо перед собою і Колізей, і палати Неронів і Діоклеціянів, і статуї Пріяма і Фавна, муз і ґрацій, грізних леопардів в музеях, і оце чуємо його могутнє слово в обороні Божої правди, яку приносить Святий Петро до Риму.

Псалом новий Господеві

І новую славу

Воспоєм чесним собором

Серцем нелукавим…

Паде ганебний кумир в судорогах диму і орґій.

Ликує Рим. Перед кумира

Везуть возами ладан, мира,

Гуртами гонять християн

У Колізей, мов у різницю…

Привозять і Алкида із Сиракуз. Пливе ґалера…

На ґалері везуть твого сина

З християнами в кайданах…

І серед пеанів кумирові:

Реве арена! На арені

Лідійський золотий пісок

Покрився пурпуром червоним,

В болото крови замісився…

Із уст виривається могутнє слово:

Молітесь Богові єдиному!

Жорстокий вид, орґія втихає, западає ніч над Колізеєм.

Тихо-тихо віє

Із Альбано, із-за гаю

Вітер понад Римом.

А з-за того Колізею,

Неначе з-за диму,

Пливе місяць круглолиций,

І мир первозданний

Спочива на лоні ночі.

Тільки ми, Адаме,

Твої чада навіснії,

Ми не спочиваєм...

Гриземося, мов собаки,

За масляк смердячий…

А Алкид:

Не неофіт новий —

Твій єдиний, а апостол

Великого слова,

Слова істини. Чи чуєш.

У путах співає

Твій мученик…

Поет свято обурюється на злочинців, що розпʼяли Божого Сина:

Фарисеї

І вся мерзенна Іудея

Заворушилась, заревла,

Неначе гадина в болоті,

І Сина Божія у плоті

На тій Голгофі розпʼяла

Межи злодіями. І спали

Упившись кровію, а Ти

Возстав од гроба: Слово встало…

А мати Алкида прийняла слово Христа, живого істинного Бога та понесла це слово правди у світ. Почався новий період людства. Над тією візією мучеництва лине молитва до Божої Матері:

Благословенная в женах,

Святая праведная Мати

Святого Сина на землі!

Не дай в неволі пропадати,

Літа летучі марно тратить...

Пошли мені святев слово,

Святої правди голос новий...

Молю, ридаючи пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

Щоб по Вкраїні розлилось…

А після того поет бажав би:

Помолившись, і я б заснув, так думки прокляті

Рвуть душу, запалити, серце розірвати, І спокою не дають…

Йому прочуваються крики в казармах:

Айда в казарми! Айда в неволю!

Неначе крикне хто надо мною.

І я прокинусь. Поза горою

Верстаю, крадуся поза Уралом,

Неначе злодій той поза валами.

Оттак я, друже мій, святкую

Отут неділеньку святую...

...Часи літами

Віками глухо потечуть

І я кривавими сльозами

Нераз постелю омочу.

Оцю « неділеньку святую » ми проводимо отут по-Божому, хоч може не вповні так, як бажав Шевченко, і згадуємо його горе і тугу та й молимо за нього Господа.

О блаженнім успінні подай, Господи, приснопоминаємому рабу Тарасові і сотвори йому вічную памʼять!