ПРОПОВІДЬ НАД ГРОБОМ СВЯТОГО ЙОСАФАТА

Рік-річно, вже дванадцятий рік, сходимося тут до гробу св. священомученика Йосафата у його празник і річницю смерти, щоб віддати йому честь-поклін та випросити в нього помочі й мученичого заступництва перед престолом Божим за нашу Церкву, за наш народ, за витривалість і силу в тих стражданнях для нас самих. Минулого року минуло 350 літ від мученичої смерти св. Йосафата. Він був убитий у Витебську 1623 року, а відтак укинений до ріки розаґітованою і розлюченою непочитальною юрбою, яку підмовлено поповнити цей страшний злочин убивства святого архиєрея. Довго те тіло скиталося, поки, по довгих трудах та завдяки деяким, зокрема американському ґенералові Кларкові та духовникам прелатові Р. Нювер (ЗСА) і о. Д. Тібсон (Англія), його привезено сюди до Риму літаком у ті важкі часи. Спочивав він укритий у сестер францісканок місіонерок. Аж коли я приїхав, визволений, до Риму, його тіло, за благословенням папи Івана XXIII, вложено побіч гробу св. Петра. Бо за його верховенство, за єдність Церкви, за одне стадо й одного пастиря, як ви нині чули в євангелії, він віддав свою душу. За єдність Церкви спочив тут побіч Верховного Апостола Петра, щоб проповідувати дальше — мовчки, та ще голосніше, як колись словом — своєю мученичою смертю. Ось тепер до всіх українців, та й не тільки до них, але й до цілого світу, він відзивається могутнім словом, щоб було: Одне стадо й один пастир. Нині Церква — і тут і там — розсіяна, розбита, розʼєднана, а тієї єдности так потрібно нині.

Коли ми владики на єпископськім синоді минулого року видали послання і представили його як великого добродія віри, як жертву, як пастиря, як найкращого архиєрея, яким можуть величатися українці — то піднеслися деякі ворожі голоси, що осуджували його, немов би він був тим, що розбив український народ, немов би він сам дав причину, щоб убили його. Та коли спокійно розглянути ті всі закиди, то видно, які ми ще несамостійні! Не тільки державно, але які ми ще несамостійні у своїх думках, у своїх дослідах і в своїх переконаннях. Стоїмо під різними впливами то з одного, то з другого боку, і очевидно злими, бо рідко хто добру сприяє. І на жаль ми тим впливам піддаємося і проклинаємо своїх найкращих синів. Закидають св. Йосафатові, що він відбирав парафії від православних. Алеж зовсім слушко, бо він був єпископом і мав держати своє стадо! Коли забирають парохії і приходить Бог-зна хто, він мусить за ними вставлятися. Чому ж ті не говорять, що там католика, зʼєдиненого, чи, як казали, уніята, вбили, а другого втопили в ріці? Ніхто слова не скаже. Та й слава Богу, що ті, що вбили його, опісля жалували за те, бо були підбурені. Найкращий доказ маєте в особі Мелетія Смотрицького, який був головою того цілого заговору проти св. Йосафата. Він сам навернувся і став католиком та проповідував єдність Христову. Коли ми нині слухаємо це, вдумуймося у правду, такою, яка вона є — не під чужим впливом, не за різними підшептами й обманами, — не можемо проклинати своїх найкращих синів. Ви знаєте, що коли митрополитом став Йосиф Велямин Рутський як католицький, а Петро Могила як православний, оба вони згідні були з тим, щоб зʼєднати цілу тодішню Русь і створити один патріярхат, який підчинений був би Святішому Отцеві. Вже було й рішення. Так що ж! Це не вдалося задля різних інтриґ. Також зважте, Дорогі Браття і Сестри, що ми не створили свого патріярхату, так як створили його в Москві, силою. Ви знаєте, що коли прийшов патріярх Єремія за милостинею до Москви, бо під турками жилося дуже важко, то цар просто змусив його підписати московський патріярхат. Нині, правда, як величають це! Ніхто не ганить, в який то спосіб сталося, але як величають і славлять! Але, мої Дорогі, чому ж Ви так само не подумаєте й за себе? Після невдачі Петра Могили й Йосифа Руського, коли наступив Сильвестер Косів, то він розповідає, що коли вони сиділи у школі, в тодійшній академії, вони дрожали зі страху, щоб козаки не напали на них і не покидали їх усіх до Дніпра. А защо, мої Дорогі? Та ж вони були православні. Такий обман був тих кругів, які стояли під ворожим впливом і не знали що роблять. Митрополит Косів явно те все заявляв, а він же ж був православний. Він же нікого не переслідував, ані нікому зла не робив. Та й нині, мої Дорогі, прийдім уже раз до того, щоб ми дивилися своїми очима, не через чужі окуляри, так як комусь треба, тільки так як наша історія каже. ПРАВДА Є ПРАВДОЮ! Прихильна чи неприхильна, правда мусить завжди бути бережена.

Мої Дорогі, мучеництвом не вмирає ніхто за благу річ. Немає більшої любови, каже Христос, як у того, хто кладе свою душу за братів. І той наш Великий Син українського народу, що віддав своє життя,

нехай тут дальше проповідує і нехай береже-стереже нас у католицькій Церкві. Нехай він додає нам сили боронити свої права, визнавати єдність, бути під одним пастирем, все таки ві своїми правами й привілеями. Та й нехай нинішнє це богослуження і звеличення піднесе нас на дусі та всім тим, що тратять надію і не вірять у кращу будучність нашої помісної Церкви, нехай додасть він сили, бо заступництво мученика перед престолом Господнім є могутнє, амінь.