СЛОВО НА ЗАКІНЧЕННЯ І АКАДЕМІЧНОГО ЛІТНЬОГО КУРСУ В УКРАЇНСЬКОМУ КАТОЛИЦЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

Коли я ще був молодий, навіть скажу дитиною, хлопцем, пригадую собі, як до батьків приходило багато людей за милостинею, і всі потім дякували за те, що одержали, а батьки все відповідали: « Богу святому дякуйте! » Ті самі слова приходять мені й нині, і Вам я мушу на Ваші привіти відповісти тими самими словами: Богу святому дякуйте. Те все, що Ви тут мали змогу бачити, видіти, стрічатися — те все треба завдячувати Господу Богу та й особливо Матері Божій і тій Божій Премудрості, для якої здвигнений цей храм. Коли б Ви так глянули в те минувше — а його вже минає десять літ — скільки труду треба було вложити, щоб те здвигнути! І то не в, скажу одверто, моя заслуга та й я собі нічого не приписую, бо те все, що тут робили, помагали передусім наші, а так само й багато чужинців: і кардиналів, і о. ван Стратен, і кард. Фрінко та інші, які більшими сумами причинилися до того, що можна було зачати, а опісля дальше й всі наші громадяни на поселеннях складали свої пожертви. Та й тому Ви не вважайте, що Ви прийшли тут до якогось чужого дому, так як приходите на університет десь там у Канаді, чи в Оттаві, чи в Ню Йорку, чи де, — але Ви прийшли до свого дому. Нехай кожний і кожна з Вас собі те скаже й повторить собі: « res – mea agitur » — це є моя частина отут. То є моє, я мушу про неї дбати. То не є щось, до чого я прийшла чи прийшов і забрався, «Богу дякувати », — але відповідальність лежить на мені! Лежить може не так дуже нині, як на майбутнім, бо треба буде підтримати те — а перед нами дуже чорні гороскопи. Я не хочу тут впроваджувати Вас у песимізм, та, як я й не раз підчеркував, у моєму житті я ніколи не був песимістом — але й ніколи не був оптимістом. Я все держався тієї реальної землі. Треба так дивитися, як воно в, і тому протидіяти. Я мушу з похвалою для Вас сказати, що я між Вами бачив багато незвичайно благородних, до пожертвовання готових осіб, тих кілька пань, що працювали в музею й у бібліотеці, — то є безкорисна, але й важка робота. Я те знаю, бо я перехопив не раз те саме у своєму житті: яка то мозольна праця. — Але вже є люди, на яких можна опиратися.

Ви може бачили тепер останній Благовісник 1970-го року – на жаль, вийшов аж тепер, — там є дві тисячі фотографій. І коли там глянете, неодна може побаче й себе й інших, і є то не для цікавости, але то є документація. Щоб віки знали: там ми були! І як ми зникнемо з тих місць, на яких так величаво виступали, буде нашою ганьбою! І воно все буде свідчити проти нас, як ми не вдержимо того. А на Вас, мої Дорогі, спочиває та відповідальність.

Я на одній конференції говорив, що університет — то є мозок нації. Нині без науки не можна нічого зробити. Нині неуків і недбайлів і тих, що нічим не цікавляться, нікому не потрібно. Нині треба людей знання. Кожний мусить здобути собі якнайвище образовання, щоб зайняти становище — і боронити себе! Ви пригадуєте собі, може на моїх проповідях чи промовах в Америці, коли казали: Ми так розсіяні, що ніде не можемо мати більшости. В Канаді можуть мати більшість, можуть мати своїх послів, навіть добилися сенаторів і міністрів, а в Америці є так розсіяні, що ніде не мають більшости. Що тоді робити? Здобути собі якнайвище образовання і зайняти становище — і на тому становищі боронити себе. Іншої розвʼязки нема. Ми в такому положенні, що не можемо відкрити університет, який від самого початку числив би на тисячі, ані навіть на великі сотки, — але може сто, двісті могло б уже й бути, якщо б умовини були інакші. І в Римі могло б уже й бути сто слухачів, якби не свої вороги. А покищо мусимо крок-за-кроком поступати. І слава Богу! — в порівнянні до минулих літ, нинішній курс свідчить уже про великий поступ. Сімдесять людей, як Ви тут усі разом зібралися, свідчить про велике заінтересування. І коли Ви тепер підете, повернете домів, стрінетеся зі своїми знайомими, своїми свояками, батьками, зі всіми, яких Ви будете бачити, скажіть лише те, що Ви бачили. А ми, слава Богу, маємо вже чим похвалитися в Римі: побіч тих старих наших установ, як коле;ія на Джанікольо й колегія на Авентині, Мала Семінарія, дім Служебниць і дім Василіянок, в останньому часі здвигнено Університет і Св. Софію, Студіон, і відзискано Жировицьку Матір Божу. Це свідчить про великі успіхи, а так само, як бачите, це середовище, яке не уступає місця іншим, навіть тутешнім римським. Не забудьте ті слова, які говорив на концерті Андреотті, що є президентом міністрів. Це дуже спосібна людина: нині втриматися в Італії серед тих умовин, треба було великої второпности й розуму — і треба від нього вчитися не одного. Він тоді так оказав: « В Римі, здається, нічого більше не можна вже сказати. Найбільші генії тут створили свої твори! Що ж можна більшого створити від св. Петра, чи від св. Павла за мурами, чи від творців фресків, мозаїків, і того всього, що тут у Римі бачиться? Кожна нація тут щось створила, післала своїх геніїв. А все таки, коли подивитися на той університет, українці сказали щось нового». І слава Богу! Це признання не якоїнебудь людини, чи так собі сказане, — ще слова одного з найбільших сучасних громадян Італії і світу. Коли він нині так сказав, це для нас велика похвала, що коли ми вже нічого не могли, то все таки та Софія й той манастир, найкращий може в Римі своїми видами, і університет, — дали щось нового. І не думайте, що це так гладко йде. Є багато-багато ворогів, які стараються те побороти. А наше завдання: не дати себе знищити! Коли, очевидно, настануть кращі часи на Україні, тоді ми вже не будемо нічого боятися, але якраз нині приходить той критичний час. І на Вас лежить та відповідальність! Мусите собі здати справу: ми не закінчили курсу, ми не скінчили якоїсь справи, — ми розпочинаємо! Те, що Ви тут продовжуєте, Ви мусите на майбутнє і на наступний рік приготовити ще щось більшого й величавішого. І того я Вам нині на кінець бажаю.