ПРОПОВІДЬ НА ЧЕСТЬ КИЇВСЬКОГО МИТРОПОЛИТА ІСИДОРА

У церкві св. Апостолів у Римі в неділю, 8 березня, митр. Йосиф у співслужінні чотирьох архиєреїв та шести священиків відправив поминальну богослужбу за упокій душі кард. Ісидора, митрополита київського і всієї Русі, декана Колегії кардиналів і царгородського патріярха. Богослужба була відправлена з нагоди 500-річчя смерти цього подвижника зʼєднання всіх християн, одного з головних діячів Вселенського Собору у Флоренції. З митр. Йосифом співслужили митр.

Максим Германюк, архиєп. Іван Бучко, архиєп. Гавриїл Букатко, бідоруський єпископ Чеслав Сіпович, о. архимандрит Криптоферратської обителі Т. Мініші, о. консультор Михайло Ваврик ЧСВВ, о. ректор грецької Колегії Е. Лян ЧСБ, о. ректор Руссікум И. Ольшр Т. І., о. ректор папської української Малої Семінарії Степан Чміль, Салез., і о. постулятор Михайло Гринчишин ЧНІ.

В богослужбі взяло участь чотирьох кардиналів: Г. П. Аґаджаніян, Б. Альоізі Мазелля, Ф. Ченто, П. Марелля, представники священних Конґреґацій, монаших Чинів, університетів, амбасадори і велике число священиків та вірних. Папа Павло VI дав доручення кардиналові А. Чіконяні вислати митр. Йосифові привіт і апостольське благословення. Текст телеграми такий: «Вселенский Архиврей, висловлюючи своб вдоволення з приводу віддання пошани славній постаті кардинала Ісидора в 500-річчя від дня смерти, закликає до поминальної згадки чеснот та прикладів апостольської ревности цього вірного слуги св. Церкви, щоб вони були світлом та заохотою для тих усіх, що посвячують свої сили для поширення царства Божого. Всім, зібраним на поминальну богослужбу, Святіший Отець уділяє бажаного апостольського, батьківського благословення на завдаток найбагатших небесних дарів».

По заамвонній молитві відправлено посеред храму Панахиду, при аналої, на якому покладено святительський омофор та митру, три хліби, чашу кард. Віссаріона, що вже понад 500 років зберігається в Криптоферратськім монастирі. Цієї чаші уживано до відправи Божественної Літургії.

Проповідь, виголошену італійською мовою, митр. Йосиф почав грецькими словами Святого Письма: «Пам'ять праведника з похвалами». Повний текст цеї проповіді подав ватиканський щоденник « ЛьʼОссерваторе Романо » з 16-17 березня. На його основі зроблено, нижче поданий український переклад.

Εἰς τὸ ὄνομα τοῦ Πατρὸς, καὶ τοῦ Υἱοῦ, καὶ τοῦ Ἁγίου Πνεύματος. Ἀμήν. (Bo імя Отца і Сина і Святого Духа. Амінь).

1. Μνήμη δικαίου μετ’ ἐγκωμίων - « Пам'ять праведного з похвалами » (Прип. Х, 7), так учить нас старозавітній мудрець Соломон. Бо справді не може воно бути інакше, коли згадуємо Праведника, що увесь свій вік молився і трудився для Бога. Кожна жертва, а такими в молитва з посвятою духових і матеріяльних дібр, осягає в людини найвищий ступінь, коли вона жертвує усю себе і своє туземне життя.

І нині саме ми обходимо памʼять великого праведника і подвижника та церковного діяча. Усе своє життя він горів і палав для Бога, і увесь віддався Йому на службу від ранньої молодости. Пів тисячі літ минуло, коли Київський Митрополит, Кардинал Римської Церкви, Декан Кардинальської Колеґії і Царгородський Патріярх Ісидор, спочив на віки 27 квітня 1463 р. ось тут в Римі. Вже тим він подібний до Христа, що про його духові подвиги і його діяльність, про внутрішнє життя, знаємо так мало, а може могли б ми довідатися і дещо більше, але до сьогодні не знайшовся ще ніхто, що віддав би свої сили вивченню його високоповчального життєвого шляху. Навіть хронологія не є ще усталена.

2. Ісидор походив з Мореї. Народився приблизно 1385 р. в митрополії Монембасії. Там він мабуть і вступив до монастиря св. Михаїла і св. Ангелів, в честь яких він пізніше склав літургічні служби. Кілька років пізніше він переходить до Константинополя і вступає в вузький гурток прихильників церковного зʼєдинення з Апостольським Престолом в Римі. Осередком їхнім був монастир у Селембрії, в якому жив тоді славний Віссаріон. Там також Ісидор познайомився з церковнословʼянською мовою і справами Київської Митрополії. А коли став він ігуменом монастиря Св. Димитрія в Царгороді, то уложив літургічну службу і Св. Димитрієві.

Св. Тома, розглядаючи в своїй «Суммі» питання, яке життя, активне чи контемплятивне, в досконаліше й миліше Богові, врешті приходить до висновку, що найзвершенніше життя проводить той християнин католик, який вміє повʼязати, побожність, молитву, розважання і застанову з діяльністю на славу Божу. Здається, що в історії Церкви небагато знайдемо зразків, щоби богоугодник так гармонійно сполучував своє молитовне, говійне життя з якнайактивнішим експансивним апостольством, як це робив Ісидор.

Любов до Богослужби, до молитви притаманна для всього його життя. Згадані літургічні твори, переписаний часослов і літургікон, що став для Апостольського Престолу підставою для видання Літургікона, загально обовʼязуючого для всіх Українців, залишають вже самі собою ту нестерту печать на його молитовному дусі. Бо якже ж могло бути інакше в богоговійного монаха? А водночас ми бачимо, що він взаранні став ігуменом монастиря св. Димитрія в Царгороді, а тим самим мусів звертати увагу не лише на своє духовне життя й на підчинених собі ченців, але також охопити усю діяльність своєї братії назовні. А видно, що цей монастир, зі своїм ігуменом у проводі, став важливим чинником в церковному житті і своєю молитвою, богослуженнями, фізичною працею, проповідями й прикладом умертвленого життя, став живою й наглядною проповіддю християнського життя для вірних — завдання, яке вклали їм у серце св. Василій Великий і обновник чернечого життя св. Теодор Студит. А його діяльність незабаром виходить поза монастирські мури, і сам він появляється в Сиракузах з якоюсь церковною місією. Кілька років пізніше він очолив делеґацію від Васілевса й Царгородського Патріярха на Собор у Базилеї. Є наглядним, що він дуже добре зорієнтувався в тодішніх настроях і церковних прямуваннях і бачив виразно грозу, що нависла над Церквою у формі науки «Собор над Папою». Там він також вказав на велике значення зʼєдинення найрозлогішої тоді в світі Київської Митрополії з Апостольським Престолом. Він відвернув Папу Євгенія IV від тих Соборів і підготовив акцію серед греків на Собор у Феррарі і Флоренції. З тим повʼязане його іменування в 1436 р., з рамени Царгородського Патріярха Йосифа II, Київським Митрополитом. Тому він з тою думкою про зʼєдинення Київської Митрополії виїхав на Україну, до Києва, а згодом і до Москви. Впродовж одного року він усвідомлював і духовенство і вірних про потребу зʼєдинення. Йому вдалося переконати і царя Василія Василевича про вагу унійного Собору, проголошеного Папою Євгенієм IV. Як представник цієї великої частини Церкви він вибрався з численним почотом через Смоленськ, Новгород, Прибалтику, Дорпат, Німеччину, Нюрнберґ, Баварію і Тироль та прибув мило очікуваний і вітаний до Феррари. Отці Собору вели тоді вже довгі богословські дискусії, які приводили їх інколи в безвихідне становище й загрожували розбиттям Собору. Саме тоді своїм досвідом, своєю переконливою арґументацією, своїм вмілим посередництвом, він допровадив врешті до згоди й до проголошення унійного декрету «Laetentur coeli» (Радуються небеса), що став основою й дороговказом на майбутні століття. Треба було тепер напружити всі сили, щоб перевести в життя цей преважливий для Церкви акт.

3. Як Папський Леґат він вибрався в дорогу назад до своєї Митрополії. Ми зустрічаємо його в Венеції, куди наспіла вістка, що він іменований Кардиналом, в Заґребі, Будапешті, Санчі, Кракові, Перемишлі, Холмі, Львові і в Києві. Всюди він проголошував зʼєдинення Церкви і підносив понижуваний тоді візантійський обряд. Польський король Володислав Ягайло видав навіть грамоту про рівноправність нашого обряду з латинським. В Києві Ісидор став паном ситуації і був загально признаний Митрополитом, перейнявши Софійський собор. З Києва він вибрався й до Москви, щоб там проголосити Флорентійську Унію. Він вʼїхав торжественно до Москви й на Службі Божій, в соборі Успення, в Кремлі, в приявності царя, відчитав буллю « Радуються небеса».

Здавалося, що великі й далекі, здавна леліяні пляни, сповнилися. Одначе перемінити вікову нехіть Москви до Католицької Церкви, в прихильність і визнання Апостольського Престолу, не вдалося йому в такому короткому часі. Треба було довше побути на Сході і спопуляризувати цю основну тезу християнської віри про єдність Церкви й одного Пастиря. Але цар, не бажаючи признавати нікого над собою, почав негодувати, неприхильно настроювати духовенство, внаслідок чого він увʼязнив Ісидора в Чудівському монастирі св. Михаїла, в Кремлі. Здається, не хотячи ще більше загострювати ситуації, він дав змогу Ісидорові визволитися з монастиря. Ісидор опинився в Твері, в князя Бориса, а згодом на Литві й Україні. Він старався тут закріпити Флорентійську Унію і працював дальше в тому напрямі всіма силами. На жаль, виленський архиєпископ Матвій, стояв по стороні антипапи Фелікса проти Євгенія IV і заквестіонував Ісидорові права юрисдикції, а визнав вкінці митрополитом для Литви й України, московського незʼєдиненого Йону, що його настановив цар після усунення Ісидора.

4. Ісидор бачив, що не подолає такого положення і знав, що такі справи можуть бути вирішені тільки в Римі й у Царгороді. Тому він вибрався назад до Італії і прибув до Сієни, до Папи Євгенія IV. Звідти паралізував він акцію архипискона Матвія і полагоджував найконечніші справи Київської Митрополії. Одночасно він мусів зайнятися і патріяршими справами. Флорентійська Унія натрапила в Царгороді на великий спротив, може навіть більший, ніж на словʼянському Сході. Патріярх Йосиф ІІ помер у Флоренції. Його наслідником став патріярх Митрофан, а після короткого служіння вступив на патріярший престол Григорій ІІ Мамме, що одначе не був визнаний у Царгороді. Ісидор вибрався в 1452 р. до Константинополя, відновив там унію й добився визнання Григорія патріяром.

Бачачи велику загрозу з боку Турків, Ісидор став організувати армію. Прийшло кількадесять ґалер від папи і з Генуї, але це була надто мала допомога Заходу віч-на-віч турецькій навалі. Царгород упав 29 травня 1453 р., згинув по-геройськи в бою Васілевс Константин Палеолог. Султан Магомед, знаючи про визначну участь Ісидора в обороні Царгороду, зажадав його голови. Тоді принесено йому голову полеглого в бою грека, накритого кардинальським капелюхом, а Ісидор тимчасом подався на Крету, звідки повідомив Папу про катастрофу. Пізніше він приїхав до Венеції й до Сієни та Риму. По дорозі він задержався в Больонії, де Папським Делеґатом був Кардинал Віссаріон. Там вів він переговори з венеціянським Дожею та іншими правителями, не втрачаючи надії відбити Царгород. Водночас став він тоді Деканом Кардинальської Колеґії й Камерленґом, управляючи всіма папськими добрами. Бачачи, що самий уже не може займатися належно справами Київської Митрополії, він зрезиґнував, а патріярх Григорій Мамме висвятив Ісидорового наслідника, ігумена Григорія Болгарина, в монастирі св. Димитрія, на київський митрополичий престіл.

В 1459 р. помер Царгородський Патріярх Григорій Мамме, а його наслідником іменував Папа Ісидора. Ісидор і далі керував організацією протитурецького походу. Тимчасом Турки зайняли Грецію, з якої втік Тома Палеолог, деспот у Мореї. В часі переговорів з ним про прикре положення Сходу, Ісидор знепритомнів в наслідок серцевої атаки. Правда, він ще видужав, але до повного здоровʼя вже не повернув. З трудом взяв ще участь у благальній процесії, в якій несено голову-череп св. Апостола Андрея. Молився навколішках в базиліці Св. Петра про порятунок для Сходу. Але Господь не дав йому вже тіві ласки й він помер 27 квітня 1463 р. (за ст. ст.) та був похований осьтут в « Додічі Апостолі » біля Кард. Проспера Колонни.

5. Ви бачите, з цього коротенького життпису, як Ісидор кидався немов лев на всі боки й боронив справу єдности Церкви проти ворогів. На її службу він віддав свої високі здібнощі, свою неперевершену вченість і все своє вміння. Одначе Господь не дав йому оглядати «освободженого Єрусалиму», але всетаки його величезна праця вкладена для Апостольського Престолу в Флорентійський Собор, була дороговказом на майбутнь, а його плодом стала вгодом Берестейська Унія. На ньому спиралися сто років пізніше Київські Митрополити Михайло Рагоза, Інатій Потій, Йосиф Велямин Рутський і московський патріярх Ігнатій, що мусів також покидати Москву і шукати приюту в св. Йосафата Кунцевича.

Ісидор любив книги (1) й науку, писав багато послань, організував місії, армії, допомогові харитативні акції. Він мав багато прихильників між греками й італійцями (2), допомагав усім в нужді, як тільки знав і міг. Одначе в своїх вимогах був дуже скромний і жив дуже вбого, хоч завідував касами й маєтками; це й є його великою чеснотою. Навіть найбільший його ворог і ворог Унії Марко Евгенік Ефезький, признавав йому велику стійкість характеру. Ісидор міг добитися великих почестей і властей серед незʼєдинених, одначе понад усе він ставив єдність Церкви і цій вірі та цьому переконанню він залишився вірним аж до гробової дошки, щоб одержати належний вінець слави.

Одним він є для нас дуже близьким тепер, а саме серед жахливих терпінь і страждань, серед упадку Царгороду й кривавої різні мирного населення, серед невтомних праць у всіх напрямах аж до зомління, не дав йому Господь за життя побачити світанку і жнив своєї сівби, не дав, як і Мойсеєві, оглядати обіцяну землю. А все ж таки і Мойсей і Ісидор були велетнями духа на Божому шляху і предтечами та пробойовиками кращого майбутнього — земського і небесного — для грядучих поколінь. Амінь.

Попривозив багато книг з України і Москви: Хроніку Теогноста (1328-47).