ПРОПОВА ДО ПАПИ З НАГОДИ ТОРЖЕСТВЕННОГО ВРУЧЕННЯ НОМІНАЦІЙНОЇ ГРАМОТИ КАРДИНАЛЬСЬКОЇ ГІДНОСТИ

В життю кожної людини, зокрема священика і єпископа, бувають хвилини, які становлять перелім, закінчуючи один період життя, а розпочинаючи другий. Без сумніву до таких належить і кардинальська гідність, якою наділює Святіший Отець своїх духовників і вибирає їх до своєї ради. Такою хвилиною є і для мене це іменування кардиналом з рук Святішого Вітця Папи Павла VI.

Ця найбільша ласка і добродійство не стоїть одначе в мойому житті одинцем і відрубно, але є тісно звʼязане з довгим ланцюгом великих ласк зіллятих Триєдиним Богом через заступництво Пречистої Діви Марії і Святих, до яких набоженство просвічувало мені увесь мій преважкий шля життя. Ця небесна поміч не була дали мені безпосередню, але через добрих людей на землі. А такими в першу чергу я вважаю даних мені Богом Батьків — Івана і Анастазію з Дичковських, які провадили дім і виховували своїх дітей в глибоко християнському-католицькому дусі, зокрема вщіплювали вони почитання Пресвятої Тройці, Матері Божої і св. Миколая. А на стінах просторого дому висіли численні ікони Святих. Від коли я прийшов до самосвідомости, відтоді почали вчити мене робити знак св. хреста і повторяти за батьком або матір'ю молитву. Хоч батьки були заможні, але відзначалися великою працьовитістю, жертвенністю для вбогих і великою любовʼю ближніх, які вщепили в моє молоде серце. Коли я пізніше читав нераз біографії домів з найвищих і високообразованих сфер, то я бачив ті самі педагогічні засади і ту саму дбайливість про своїх дітей у свойому домі.

Від 5-6 року життя я почав ходити до школи і в ній провів я майже ввесь мій пізніший вік, та відчував завжди батьківську опіку, аж до кінця їх віку. А мушу зазначити, що впродовж мого життя я багато разів стояв в обличчю смерти і завжди знаходив я багато прихильних людей, більше ніж ворожих. З численних моїх виховників і учителів, передусім з поміж священиків, я назвав би передусім катехитів о. Левицького і о. д-ра Конрада.

Вже в гімназії, а опісля й на університеті я мріяв стати професором університету і думав, що це може бути перепоною для мого священичого покликання. Але коли мій попередник, Слуга Божий митр. Андрей Шептицький, якому я виявив свої задушевні пляни, вислав мене на вищі студії до Інсбрука — це рішило долю мого священичого життя і за це я йому з глибин душі вдячний на рівні з моїми Батьками. І відтоді я ввійшов, до деякої міри, у далекосяглі пляни і розпочаті гіґантські праці митр. Андрея Шептицького на церковному і народному полі.

Я став священиком, професором, ректором і архиєпископом. За той час у вдячній памʼяті лишилось мені багато професорів і виховників: єпископ Боцян, о. Гофманн Т.І., Регенс Канізіяну, єпископ М. Дербіні і інші, а передусім митр. Андрей Шептицький, якого я став ревним і відданим співробітником в Духовній Семінарії, в Богословській Академії, опісля в Капітулі і в церковних та народних установах. 3окрема прихильні були для мене і його брат Студит, о. Климентій, якого я опісля як митрополит іменував архимандритом Студитів, і о. проф. Посиф Осташевський та багато-багато інших.

З вдячністю з тих часів мушу згадати Папу Бенедикта XV за батьківську прихильність під час студій і Папу Пія XII, що іменував мене архиєпископом-коадютором і екзархом Великої України.

Окрему сторінку в історії мого життя починають совітські часи. Я був арештований в другому році мого митрополитування і мусів перейти через горнило мук і випити повну гірку чашу страждань. Ще за свіжий біль і нашої Церкви і мій, щоби над ним зупинятись, хоч 25 літ в силі віку, це значний шмат життя. І коли здавалося, що вже вибила для мене остання година, тоді прийшла несподівана поміч, або як каже пословиця, де нужда найбільша, там поміч Божа найближча. Розпочаті старання нашим Українським Єпископатом, за молитвами майже усього світу і піддержкою всесвітніх установ Франції, Америки і інших, Святіший Отець Папа Іван XXIII при помочі своїх співробітників архиєп. А. ДельʼАква і американського політика Казенса, виєднав остаточно в предсідника Хрущова і в Верховнім Совіті (парляменті) моє освободження та приїзд до Риму. Нехай Господь відплатить всещедро всім Добродіям, бо я не всилі сам це вчинити.

Вже на свободі, відзисканій завдяки незабутньому Папі Іванові XXIII, великими по-батьківськи добродійствами обсипав мене теперішній Папа Павло VI, а зокрема відвідавши мене двічі під час важкої недуги, затвердивши мене як Верховного Архиєпископа і іменувавши мене членом Священної Конґреґації для Східної Церкви. А на завершення тих всіх добродійств і благ іменував мене ще кардиналом Святої Римської Церкви.

І за все це через всіх моїх великих добродіїв нехай буде Цареві віків, нетлінному, невидимому, єдиному Богові честь і слава во віки вічні.

Амінь.

Святіший Отче!

Коли в нашій скромності і покорі глядимо на арену світових дій, ми бачимо як на перше місце вибиваються ґіґантські зусилля Вашої Святости, щоби зʼєдинити і захоронити усе людство від розоварення і війни, а зокрема, щоби привернути єдність Христової Церкви, розбиту людськими слабостями і немочами та привернути на її лоно усіх, в першу чергу християнські незʼєдинені Церкви і громади, щоби в той спосіб Христова Церква могла мати благодатний вплив і на туземні дії держав і пародів.

Ми щасливі і вдячні Вашій Святості, що ґрандіозні Ваші посунення засягають і прикривають своїм омофором і наші страдаючі Церкву і нарід. Політичні умовини століть і положення на перехрестю Сходу і Заходу з їх нераз собі противними стремліннями важко відбивались на нашій єдності, а навіть розбивали нас під оглядом церковним, державним і національним. І коли ми нині дивимось на те, у великій мірі сумне минуле, ми заносимо радісним серцем подяку Апостольському Престолові, що старався завжди скріпити і поєднати наші церковні і державні сили та вдунути в нашу душу всю могутню силу єдности. Бо стара римська мудрість каже, що « ubi est concordia, ibi semper victoria est » (де є згода, там завжди є певна побіда).

Вже в І сторіччі наші племена старався скріпити Євангелієм Хри-стової Віри св. Ап. Андрей Первозванний на наших землях. Те саме голосив св. Папа Климентій і його мощі, віднайдені словʼянськими апостолами Кирилом і Методієм, що, йдучи до Хозар над Волгу, сповнили також спасенну місію і серед нашого народу та розбудили почитання призабутого мандрівкою народів великого Папи Климентія. Занесені ними мощі Святого до Риму, стали новим товчком до обʼєднання нас з Апостольським Престолом, до якого перша післала послів княгиня Ольга в 959 р., через імператора Оттона, просячи про католицьких єпископів. Вслід за тим прийшли папські посли, до її внука великого князя Ярополка, а опісля ще три рази до Володимира в Києві і принесли йому часть мощів св. Климентія, пригадуючи його мученичу смерть на наших землях. Тому і св. Володимир забрав залишки реліквій з Херсонезу і переніс їх до Києва. Потрійне посольство вел. князя Володимира мало за ціль обʼєднання і скріплення великої Київської Держави так, як Христова Церква скріпила і ублагороднила вже була народи осередної Европи.

Іменування в 1075 р. великого князя Ізяслава і його сина Ярополка великим і святим Папою Григорієм VI, київськими королями, іменування Папою Інокентієм IV в 1253 році королем великого князя Данила, підняті кард. Ісидором, митрополитом Київським, труди на Фльорентійськім Соборі за привернення єдности нашої Церкви з Апостольським Престолом, заключена Унія в Бересті 1596 р. і її дальші змагання над відродженням нашої Церкви, держави і народу, це золота нитка, що тягнеться впродовж століть, яка хоч і переривана людськими невгодами, завжди була продовжувана Апостольським Престолом аж до наших часів. Не стало б нам часу на нинішній авдієнції вичисляти і дякувати за всі добродійства. Ми хочемо нині зокрема, памʼятні на всі давніші благотворні діяння для нас, зложити наш поклін і висловити сердечну синівську вдячність за прийняття нашого Митрополита до Кардинальської Колегії і через вивищення його скромної особи, наших терпінь.

Ваша Святосте! Тисячі-тисячі подяк від тих, що могли, а ще більше бажань від тих, що не могли, летіли і повітрям і етером до Вашої Святости, щоби дати вислів їх задушевних бажань, і їх синівської відданости та любови. Серед нашої важкої дійсности, це іменування з черги вже четвертого нашого Кардинала відбилося таким могутнім відгомоном в серцях нашого народу і піднесло так високо прибитих горем і терпіннями і також і їх престіж серед усіх народів, як ніколи досі в останніх століттях нашої історії. Звольте прийняти, Святіший Отче, за це нашими тремтячими устами сердечну синівську подяку та уділити нам батьківського Апостольського Благословення на дальшу працю і закріплення нашої єдности з Апостольським Престолом.