СОБОРНЕ РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ УКРАЇНСЬКИХ КАТОЛИЦЬКИХ ЄПИСКОПІВ

Високопреподобним і Всечесним Отцям Духовним Преподобним Ченцям і Черницям та всім вірним Братам і Сестрам Помісної Української Католицької Церкви

Мир у Господі і наше Архиєрейське Благословення!

Христос раждається! Славіте Єго!

У Світлий Празник Христового Рождества кожний віруючий християнин все наново переживає незглибиму тайну безконечної Божої Любови до людей. Бог Предвічний народився, зійшов з небес на землю, воплотився з Духа Святого й Марії Діви і стався чоловіком, нашого ради спасіння. Таїнство Божої любови й Божого милосердя наглядно об’явилось в убогім вертепі! Зразу тільки деякі вибранці довідалися про народження Божої Дитини, але з часом те Сонце Правди освітило своїм теплим промінням щораз ширші круги бідного, гріхами придавленого, людства, й радістю несказанною наповнило людські серця. У святу, різдвяну ніч співаємо ту пісню радости, що її колись співав у видінні пророк Ісаія, коли Бог об’явив йому прихід Спасителя світу: «3 нами Бог, розумійте, народи, і покоряйтеся, бо з нами Бог. Могутні, покоряйтеся, бо з нами Бог. Люди, що жили у тьмі, побачили світло велике, бо з нами Бог».

Празник Христового Рождества для нас усіх є святом цеї християнської радости, тихої, чистої і покірної, що нею радіють убогі духом, терплячі, переслідувані, голодні і спрагнені справедливости, бо всемогучий і предвічний Бог нам народився, прийшов із небес, щоб спасти люд свій ввесь, лежить у яслах як мала Дитина, що своїми маленькими рученятами немов хоче обняти всіх і потішити всіх. Ціла вселення радіє такою незвичайною подією, вітає Воплоченого Бога й дари приносить Божому гостеві. Небо приносить йому звізду, земля вертеп дарує, пастирі чудо проповідують, мудреці дари приносять, ангельські хори пісню співають: «Слава во вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління».

Радіють люди, бо відчувають цю дійсність, що сам Бог приходить до нас у цей світлий празник, простягає до нас свої руки, кличе нас усіх до себе й нічого від нас не бажає, як тільки того, щоби ми щораз краще його пізнали й гарячіше його полюбили, бо пізнання Бога й любов Бога є найповнішою запорукою нашого вічного щастя. Колись пізніше ця Божа Дитина скаже виразно у своїй молитві до Небесного Отця так, щоби всі чули й запам’ятали: «Оце є вічне життя: пізнати Тебе одинокого правдивого Бога і того, що Ти післав Його, Ісуса Христа» (Йоан, 17,3). Тож радісно святкують празник Христового Рождества всі народи світу, а вже в особливий спосіб святкує цей Празник наш український нарід у своїй недолі.

Вже понад майже дві тисячі літ світить на українській землі світло Божої істини й не згасає світлий світильник, що його засвітив вперше св. Апостол Андрей Первозванний, піддержували дальше єпископи в приморських грецьких поселеннях, Папи св. Климент і Мартин та й серед наляглої в часі мандрівки народів мряки розяснила наша блаженна Княгиня Ольга й передала цей світильник в руки свого внука, рівноапостольного Великого Князя нашого Володимира, щоби він, прогнавши зовсім темряву ідолопоклонства, просвітив увесь свій нарід світлом Христової Євангелії. Просвічений Христовою правдою наш український нарід перетривав завжди щасливо дні смутку і горя, що чергувалися з днями радости і підйому упродовж цілої нашої історії. Той великий наш князь-володар Володимир прийняв від Східної Церкви літургічні обряди й священні переданий та у свідомості свого становища не тільки стояв твердо в єдності з католицькою, вселенською Церквою, але пильно дбав про приязні взаємини між Апостольським Престолом і своєю державою. А наслідники Володимира навіть тоді, коли відомий в історії церковний роздор відірвав Царгород від Риму, далі приймали з належними почестями Послів від Римських Вселенських Архиєреїв і були в братерських взаєминах з католицькими спільнотами європейського Заходу. З тою священною традицією виступав і наш Київський митрополит Ісидор на Вселенському Соборі у Флоренції, а по нім ще кріпко тримався тієї традиції і наш Київський митрополит Григорій, висвячений в Римі 1458 року патріярхом Григорієм Маммасом. По Григорію і деякі наступники його намагалися відсвіжити єдність з римською Церквою, та через лихі обставини не явно-славно оту єдність виявляти. Про ті історичні лиха і про гірке положення нашої Церкви й народу згадують виразно навіть некатолицькі історики, коли говорять про великі події Берестейського, а відтак Ужгородського З’єдинення, що були виявами віднови єдности української Церкви з Апостольським Престолом.

Цьогорічний празник Христового Рождества, любі Браття і Сестри, сходиться з ювілейними святкуваннями річниць відновлення з’єдинення з Вселенською Церквою, бо минає саме 375 років від тої хвилі, коли Папа Климент VIII Апостольською Конституцією «Великий Господь і хвален вельми» проголосив на радість цілого світу вістку про щасливу подію в житті Церкви на Україні. Цю подію потвердив торжественно Собор наших Владик в Бересті, в місяці жовтні 1596 року, а запечатав її своєю мученицькою кров’ю св. священомученик Йосафат, пресвітлий святістю життя і апостольською ревністю, непоборний речник католицької єдности.

Серед великої печалі і болю серця доводиться нам усім, і в Рідному Краю і тут на чужині, святкувати ці ювілейні дні в таких оплаканих умовинах, бо багато ще лиха діється на нашій землі, а також серед нашої скитальщини по всьому світу. На нашій батьківщині знайшлись і такі, що в нерозумі свойому кажуть: «Немає Бога». Багато вовків в овечій скірі увійшли в Христову кошару, щоб звести праведних на манівці. Вони то фізичним, то моральним примусом, без ніякого страху перед Божими законами й людським правопорядком, нарушили на українській землі вірність нашого народу Христовій Церкві та Римським Вселенським Архиєреям, що з волі Христа виконують найвищу владу в цілій Вселенській Церкві.

А від деякого часу вороги католицької Церкви й тут на чужині намагаються підірвати в нашому народі пошану й любов до Христового Намісника на землі й до св. Апостольського Престолу в Римі. Підо впливом ворожої завзятої пропаганди фальшивих підозрінь про неприхильність Апостольського Престола для наших змагань почала подекуди слабнути віра й довір’я до св. Апостольського Престола. Йдуть в забуття ті великі добродійства, що їх зазнали вже перші творці Берестейського З’єдинення, Київський митрополит Михайло Рогоза й увесь український єпископат, а зокрема ті два владики, Іпатій Потій і Кирило Терлецький, що від імені цілої української Ієрархії склали визнання католицької віри і послуху Вселенському Архиєреєві. Забуваються і ті сльози, що їх проливав Папа Григорій XVI, коли в своїй промові 12 листопада 1839 року п’ятнував перед цілим світом знищення нашої Церкви на Підляшші й в тих північних єпархіях, що попались під владу царів. Вже тільки деколи згадується в нас про вияви тієї голосної в цілому світі, оборони, що їх ми зазнали за Вселенського Архиєрейства Папи Пія XII не тільки в двох його славних Енцикліках, нашій Церкві присвячених, але в численних його промовах і зверненнях. Це ж Святішн й Отець, Папа Пій XII, з болем серця прийняв письмо від нашого Духовенства й вірних України, що жалувались перед Добрим Отцем на тяжку недолю, в якій опинилась наша Церква по ув’язненні всіх Владик. Це ув’язнення і переслідування влада оправдувала немов би наша українська католицька Церква провинилась політичною протидержавною діяльністю. Але Святий Отець Папа Пій XII знав добре, яка є правдива причина, бо спосіб оправдання з боку державної влади не є перший в історії. Вже багато разів, і в різних краях світу, для оправдання переслідування обвинувачувано католиків, наче б то вони діяли на шкоду держави. Колись також так обвинувачували вороги самого Божественного Спасителя нашого перед римським Намісником, кажучи: «Ми найшли, що цей ворохобить наш нарід і каже, що не треба давати цісареві данину».

А ми, Браття і Сестри, стараймося надолужити вірним і пильним зберіганням Божих і церковних заповідей. Будемо намагатись надолужити Господеві за ті всі беззаконня, якими сплямлена тепер українська земля. На теперішнє лихоліття, що його спричинила ненависть і брак любови найліпший лік, це любов Бога й любов ближнього. Любов один до одного і любов до всіх, в наших родинах, в громадських і суспільних установах, в нашій власній українській спільноті. І то така щира любов, як та, якою нас полюбив Ісус Христос і нам таку заповідь дав (Йо. 13,34): «Як я полюбив вас, так любіть і ви один одного, бо з того пізнають усі, що ви мої учні», тобто християни. І то всіх треба любити, навіть ворогів так, як Христос просив в Отця Небесного прощення для тих, що Його розпинали.

Ніякі договори, порозуміння, зговорення, маніфестації — особисті, ґрупові, партійні, навіть міжнародні — не приведуть до бажаного миру між людьми, доки не буде привернене належне місце християнській любові ближнього. І наші змагання за свободу й незалежність нашого українського народу й за прославу нашої Церкви, за нашу єдність в цілому світі, по думці Вселенського Собору Ватиканського Другого, і згідно з нашим також всенароднім умильним прошенням, тільки тоді будуть мати успіх, якщо ми, діти мучеників та ісповідників святої віри, самі будемо вірні тим берестейським традиціям, якими жив і життя своє за які віддав св. Йосафат, і інші великі наші подвижники з’єдинення, як митр. Йосиф Рутський і Митрополит Слуга Божий Андрей.

Ми свято й непохитно віримо, що Милосердний Господь Бог має в своєму провидінні окремі плини відносно долі українського народу, та призначив тому народові окремі завдання до виконання, отже й подасть на те свої окремі ласки й своє благословення. Покищо страждання нашого народу ще далі збільшують у скарбниці Божих благодатей цей окремий скарб, з якого зможемо черпати не тільки ми самі, але й ті, що їм прийдеться обновляти світло правдивої віри на наших українських землях і землях цілого європейського Сходу. До сповнювання того завдання закликає нас усіх Святіший Отець Папа Павло VI, що у відповідь на спільні письма наших Владик, зібраних недавно в Римі, на посвяченні відновленого старинного храму нашого Пресвятої Жировицької Богородиці й на ювілейних святкуваннях річниць Берестейської і Ужгородської Унії та на свойому V. Архиєпископському Синоді, зволив надіслати два свої батьківські листи, перший з дня 6 листопада, а другий з дня 16 листопада з «висловами почувань батьківської любови Вселенського Архиєрея на знак, що в його серцю знаходять належний відгомін, не менше ніж в минулому, духовні настрої вірних українців розсіяних по світі».

Об’єднані із Святішим Отцем Папою Римським, ми, Владики Української Помісної Церкви під проводом Верховного Архиєпископа Кир Йосифа, що їх Дух Святий поставив пасти Церкву Божу в нашому народі, ту Церкву, що її Христос відкупив Кровю Своєю, звертаємось до вас такими словами, як колись великий Апостол народів, св. Павло, взивав своїх любих Коринтян: «Чувайте, браття, стійте в вірі, поступайте відважно й кріпіться. Нехай усе у вас діється в любові» (І Кор. 16,13). А в листі до Євреїв казав: «Будьте послушні наставникам вашим, бо вони пильнують ваші душі, за які мають звіт дати» (Євр. 13,17). «Старайтеся заховати єдність духа в союзі мира. Одне тіло й один дух, як ви і покликані до одної надії вашого призвання» (Єф. 4,3-4).

І так розважуючи у стіп Вифлеємських ясел над нашою долею і недолею, ми бачимо, що ми не стоїмо перед закінченням змагань за завершення нашої Помісної Церкви патріярхатом, та й загалом нашої Церкви за її існування, але в їх розгарі. Та водночас, кидаючи оком на столітню історію українських поселень, зокрема на останнє десятиліття, то ми незмірно вдячні Новонародженому Христові за досягнення в різних ділянках: церковній, громадській, науковій і харитативній. В минулому, це коштувало багато жертв, трудів і матеріальних видатків, а тепер ми мусимо спрямувати наш зір і благання помочі на майбутнє і напружити наші зусилля, щоб дати нашій Церкві більше ревних, святих, з широким горизонтом священиків, монахів і монахинь, людей повної посвяти для Церкви, щоб вона могла сповнити своє високе і важке післанництво, бо життя ставляє щораз то вищі вимоги. Свідомість, що наші Духовні Семінарії і наші чернечі новіціяти, напівпорожні, наповнює нас постійною журбою про завтра нашої Церкви. Знаючи, що наш нарід в минулому дав стільки доказів геройства і посвяти для церковних і народніх справ, не сумніваємось, що і в теперішніх важких часах, в цьогорічне Різдво, відновить тверду постанову віддати на службу Церкві і народові найкращі одиниці своєї молоді.

В останніх роках видно навіть дещо більше зацікавлення, серед частини нашої молоді на поселеннях, українською культурою, одначе воно ще не вистарчаюче. Ще замало нашої молоді користає з українських наукових установ і з досвіду дослідників української науки, де і чим могли б формувати у собі почування соборного мислення, діяння і відповідальності: та традиційної тяглости, і не обмежуватись до першого чи другого щабля соціяльної драбини, хоч необхідних, одначе початкових, тобто до парохії і єпархії. До цеї праці треба притягнути і нащадків наших первісних поселенців і Закарпатських Русинів, які чомусь залишились на боці від головних життєвих питань нашої Церкви і народу, хоч їхні батьки вложили багато труду і жертви у важких початках історії наших поселень.

Для того з великим довіряй глядимо на Христа в яслах, перед яким сіяло таке велике будуче — спасіння усього людства. І наша молодь мусить бути належно підготована, щоб взяти колись керму нашої Церкви і нашого народу та не тільки спасти його від загибелі, але перевести в діло леліяні тепер високі ідеали Церкви і народу.

З нагоди Різдва насувається ще одне болюче питання, а саме церковного співу. Хоч всюди по парохіях плекається хоровий церковний спів, то, на жаль, занедбано навчання гарних, давніх, традиційних мелодій Гласопіснця, а це є великою втратою для нашої літургічно-музичної культури. Тому то тим величавіше нехай лунають наші різдвяні коляди.

В їх супроводі, з Христовим Рождеством, об’єднані з Вами в почуваннях щирої любови й відання, пересилаємо Вам усім наші найкращі різдвяні побажання, побажання радости й мира. Ці побажання скріпляємо нашою молитвою на всі Ваші святі намірення. Нехай ці наші вислови побажань дійдуть до всіх Ваших хат і до Ваших сердець, а зосібна до всіх засмучених, пригноблених, терплячих, хворих, опущених, ув’язнених, переслідуваних, до «всякої душі християнської, що милості Божої і помочі потребує» і там у нашому Рідному Краю і тут по всіх краях нашого поселення. А наше соборне благословення нехай зійде на Вас усіх на завдаток найбагатшого Божого благословення.

Благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіми вами.

Дано на Празник Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці 1971 р.