СЛОВО (НАДГРОБНЕ) З НАГОДИ 100-РІЧЧЯ ВІД СМЕРТІ ОТЦЯ МАРКІЯНА ШАШКЕВИЧА ("ТВЕРДНЕ КРИЦЯ ДУШ НАШИХ")

Це надгробне слово з 1943 р., якому в короткому часі (1-го червня 1968) сповниться 25 років, було виголошене з нагоди 100-річчя смерти Безсмертного Маркіяна. Його передруковуємо з Календаря "Українських Вістей" Едмонтон, 1961. В тексті залишаємо незмінений стиль та мову Достойного Автора. Підзаголовки першої редакції. [Редакція]

Початок епохальних подій, їх повстання і звʼязок, пересувається непомітно для людського ока. Закриті вони все серпаком таємничости і лиш тоді усвідомлює їх собі загал, коли стануть уже проявлятися назовні і видніти у своїх далекосяжних наслідках. Незнаний для найближчого гуртка був початок найбільших дій людства: Воплочення Божого Сина і Його воскресіння із мертвих.

Такими теж бувають переломові хвилини в житті одиниць і цілих народів, такими є містерії всіх творчих плянів, які показують нові шляхи. Так невидимо для нікого снувались великі думи в душі молодого о. Маркіяна Шашкевича. Зайняті своїми буденними справами, журбами про хліб насушний, або й повні пустих балачок — верхи й низи галицької України пряли сіру нитку свого життя, коли молодий студент закінчив середню науку в Бережанах і знайшовся в Духовній Семінарії у Львові. Тужив за чимось, шукав чогось нового, чого не знаходив серед свого довкілля, а що тліло на дні його душі і не могло знайти свого вияву. Прибите панщиною і кріпацтвом темне селянство і малоосвічене духовенство, що мало рятувати його душу, збуджувало співчуття і кликало само помочі, а захоплена вищістю польської мови й перейнята чужими справами й гаслами нечисленна інтелігенція тратила своє національне обличчя і відчужувалася від свого рідного. Маркіянові стало ясно, що це хоробливий стан і що треба шукати з нього якогось виходу. Глянув далі поза свої галицькі межі, став читати українські і словʼянські книжки і самоосвітою самому підноситись на щаблі, на яких стояли чужі народи і про що мріяла Велика Україна. Коли всі народи почуваються собою, прямують до удосконалення свого життя, до розквіту і слави, то чому не маємо робити так і ми? Чому пропадати в чужому морі і загибати для себе? Це Геврика стало рушієм цілого дальшого його життя і усієї праці.

ПЕРШІ КРОКИ — РУСЬКА ТРІЙЦЯ

Минуло кілька років інтенсивних студій над собою, поки познайомився він основно з тодішніми національними прямуваннями. Щойно тоді він звірився з своїми думками перед найближчими друзями. Почалися розмови, дискусії, дебати про український нарід, його мову, глум над ними, про словʼян, їх життя, про письменство і т. д. Своїм залалом і глибоким переконанням він зʼєднував собі всіх, будив у них духа і захоплення для високих поривів. Очі світилися, мов іскри, і лице сяло надненням, чоло морщилося і набирало грізної поваги, коли молодий апостол став проповідувати свої ідеї. А кожне слово плило йому з серця. Круг товаришів ширшав і закреслював щораз більше коло. Переконання поглиблювались, запалена іскра розпалювалась в огонь. Вже сама назва "Руська Трійця" підкреслювала національну ідею назовні серед загалу студентів, цвіту тодішньої Галицької землі, і розголошувала її довкруги. Душею цілого руху був Маркіян. Найкращий вислів дав він цьому в відомім вірші:

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила.

Чому ж мова єй не мила

Чому ся нев встидати маєм,

Чом чужую полюбляєм?

Гасло кинене.. Програма складена — треба Її проводити в життя, змобілізувати друзів, і тому кличе:

Дайте руки, юні други,

Серце к'серию най припаде,

Най щезають тяжкі туги,

Ум охота най засяде.

Разом, разом. Хто сил має,

Гоніть з Руси мраки тьмаві.

Зависть най нас не спиняє,

Разом к' світлу, други жваві.

З стислою логікою, залізною послідовністю прямує Маркіян до наміченої мети. Спон тур однодумці робить під його проводом крок вперед: складає літературний твір "Син Руси", а потім "Зорю", щоб захопити широкий загал не лише сучасників, але й потомків. І християнські засади, і всеукраїнське становище, золотя голова Києва з Дніпром — Славутицею і традицією Хмельницького. і народна мова, і мистецька форма, і протест проти суспільного визиску селян і рівноправність з іншими народами, — все це в малім зарисі, — протиставилися польській і московській течіям і зазначували свою окремішність. Може не вийшла ця програма в новочасній формі, як дехто бажав би собі, та саме в тім і сила її. Tal volta il meglio è l'inimico del bene. Часом те, що ліпше, є ворогом доброго. Висунені в різкішій формі гасла могли зовсім не потрапити до сеця народу і викликати рішучий спротив влади. Та й так не один геніяльний проєкт, що на століття випереджував факти української історії, залишився лише задумом і не знайшов дороги до здійснення в житті...

ОЦІНКА АВСТРІЙСЬКОГО ЦЕНЗОРА

Твір пішов до державної цензури. І хоч Маркіян свідомий був своєї скромности, бо приписує "Зорі" лиш підготовчу ролю. — "Світи, зоре, на все поле, докіль місяць зійде", — то вона вивезла цілу українську справу на широкий форум. Не було цензора наших книжок у Львові, тому поліція післала твір до Відня. Копітар, якому віддано його до оцінки, написав тоді таке свідоцтво:

"Наша Галичина має понад 2 мільйони русинів. а Угорщина мільйон, що дуже прихильно привітають це видання у своїй мові. 2. Так само привітає його 6 — мільйонів російських русинів тієї самої мови. 3. Отже, його круг діяння простягається на 9 — 10 мільйонів душ. Але тому, що нова література викличе негодування з боку поляків і москалів, бо ослаблює їх впливи, Австрія мусить зайняти якесь становище".

Чи могла була взяти кращий оборот ціла справа серед найвищих кругів, як викликати таку оцінку й освідомити правлячу владу? Чого не могли були зробити найвищі наші церковні і громадські чинники, учений гурт богословів у Перемишлі з Левицьким і Лаврівським на чолі, за чим побивалися опеля наші політики у парляментах і соймах, те осягнув Маркіян своїми творами. Вони викликали фермент і зворушили плесо забагненого політичного та суспільного життя і змушували найвищі чинники до виміни думок та пристосування до нового факту. Дарма, що відповідь на видання твору була відмовна та мертву точку зрушено й українську справу висунено на порядок дня.

ДАЛЬША МАРКІЯНОВА ТВОРЧІСТЬ

Тимчасом Маркіян не шав на дусі і не зневірювався; він підготував "Русалку Дністрову" і то в побільшенім вигляді, і останніх своїх 15 дукатів дав на її видання. Шляхетне завзяття свідчить про його велику посвяту і віру в правоту святої справи і пляновість праці. Ми окремий народ, мусимо творити своє життя. а не поринати в чужому морі.. Як забрався він далі до пробудження і освідомлення широких мас?

Серед сірої буденшини просоння цілого народу і байдужости годі було вхопити іскру піднесення. Не було в ній нічого фасцинуючого, ні попиваючого. Тому лине він думкою у славне минуле, щоб наочно показати стихійну силу, що живе в народі, яко то підносися він до найвищої потуги.

Заспіваю. що минуло,

Пересвіцький згану час:

Як весело колись було,

А як сумно нині в нас.

Оспівані ним переможні бої "Під Галичом 1139 р.", "Хмельницького обступлення Львова", навівали оптимізмом нарід і збуджували довірʼя до своїх сил, словом — ступенювали динамізми наподного організму, захоплення бойового духа і наповнювали всіх, бодай у переживаннях, втіхою довершеної перемоги:

Радість, радість, галичани,

Не загостить більш враг.

Греми, Дністре, шуми, Сяне,

Не прискаче вовком лях.

Бойовий клич, змагання до боротьби — це звінкий тон у творчості М. Шашкевича і могутній засіб до оживлення народу. Думкою линув він у старовину і на Січ Запорізьку і до Дніпра-Славутиці, І вітри, і степи українські, усе-усе хотів він затягнути до своєї акції. Старовина — "це осінь хороша, звеняча — шо підіймає душу, чудує, казавбись, надприродними діями vм... Старовина — то великий обряд, є то дзеркало, як вода чиста". Заслуханий у пісню минулого, він снує пляни на майбутнє.

До помочі в своїй пробудницькій пробоєвій акції він кличе ще раз й українську пісню. В ній підносить всеукраїнську свідомість, безстрашність, суцільність народу, в ній бачить найніжніший чинник його душі і їй провіщає світле майбутнє.

Колись красою засяє

Під небо до сонця,

Ген-ген полетить -

І буде співати

І о руській славі,

Скрізь світу казати.

В світлій постаті Бандуриста йде він в народ, бажає йому добра і щастя, живе для нього і з ним ділить і своє горе і смуток. Він далекий від позерства, досягань по світовий блеск, не гордить простолюддям, але його підносить і пригортає до серця. І справді міг він про себе сказати, що "з оком ясненьким, мов око святого, іде соловій наш, нові несе пісні. Пісні нечувані і думи незвісні". Все це збирання сил, проповідання народного поготівля кінчиться могутнім фіналом:

Відкинь той камінь, що ти груди тисне,

Дозволь в той сумний тин,

Най свободоньки сонце заблисне,

Ти не неволі син.

УКРАЇНСЬКІ ПРОПОВІДІ О. МАРКІЯНА

Створивши таке підгрунтя, він виступив з проповіддю в народній мові, — хоч при відкритті Духовної Семінарії в 1783 г. говорив о. Скородинський теж по-українськи. Та за той час змінилися умовини, польська мова стала урядовою і щоденною. Новий виступ Шашкевича зелектризував усіх і викликав захоплення. За ним пішли інші. І тут теж перший крок удався. Упередження проломано. Українська мова в проповіді понеслась по селах, церквах і народ стрепенувся. Українізування церковного життя почалось. Прозорим оком глянув на майбутній правильний шлях.

У своїх проповідях розсипав він перлини свого духа і вказував розумний, реальний шлях змагань, щоб не розчарувались гірко в житті. Лірик і реаліст виявляє велике реальне чуття. "А коли ся надіятимеш на приятелів, о, тогди підпираєш будинок твій стовпом лободовим; бо приятель твій доси коло тебе допче і наскакує, доки чує гріш у тебе за пазухою, доки видить волики на твоїй оборі, а як того не стане, розбігнуться і щезнуть, як пустий вітер в полю. Може ся надієш на твою силу! Видів я раз сильного дуба і думавʼєм собі, що світ перестоїть, але небавком видівʼєм, що лежав на земли горі корінем; так то сильним буває". (Проповідь на св. Онуфрія).

Окрема сторінка його творчости — це старання про дітей. Бо що ж дорожчого мало бути в цій обновленій праці, як не молодь? "Бо з діточок добре зрощених і вихованих стає нарід крепкий і добрий, з діточок добре навчених і в стражу утримуваних виходить товариство вірних і народ святих". Його "Читанка" — це вислів і зразок дбайливости за молодь, в якій зарання старався защепити релігійно - морального духа і національну свідомість. "А знаєте, — так звертався до найменших дітей, — як ся тая (держава) зове, в котрій ми живемо. Тая зве ся Австрія, ...а в Австрії є королівство Галицьке і Володимирське, а в тім королівстві Галицькім живемо ми, Русини". Кожний крок і кожне діло — то цеголка до великої будови. А коли загрожувало національній нашій справі введення латинської азбуки, він вистушив проти цього.

Звичайно висувають у нас заслуги о. Маркіяна на чисто народнім полі, та забувають, що вони не менші на чисто церковнім. Започатковання проповіді в народній мові надало живу форму нашому проповідництву і розбудило релігійне життя. Католицький світогляд ліг в основу всієї його творчости і досяг зеніту здобутої життєвої мудрости і мистецького завершення. В Христовій вірі шукав він покріплення й опори в життєвім горі і злиднях, — вона веліла йому йти простим шляхом, в ній бачив забезпечення цілого народу. Без християнських засад не можна збудувати тривку національну будівлю, але хіба розвалити. Він каже шукати їх у Св. Письмі, яке сам перекладав на українську мову. Обʼявлена правда — це найвища правда і любов Божа - це найвища любов.

Злетів орел буйнокрилий,

На небесні двори,

Глянув в сонце опел смілий,

Глянив в світле море.

А те сонце розплилося,

Словом понад світи,

А те море розплилося,

В милость понад діти.

3 тих небесних вершин каже він глянути на життя, тоді воно набере правильного змислу.

Мисль піднесену двигти в самім собі

Душу в природи безвісті занести,

Життя кончини подружити обі,

Глянути мирно, що ся діє в гробі,

К радощам... істинним ся взнести.

ВІРА О. МАРКІЯНА

"Хто вміє, хто вдасть? Ум сильний, високий". Віра в Боже Провидіння — то запевнення перемоги: "Віра серця мого, як Бескид, твердо постановилась на любови; і смуток твій знидіє, а радость сліди його позмітає, а сумна північ буде ясним полуднем і звеселишся, а око твоє заблищить зіничкою в бурсий пітьмі життя твоєго і огорнешся зоревою свитою тихомиря і линяєт над тобою милость Божая, бо надія із серця твого не втікла — бо хто яко Бог". — Сполошиш ми долю і проженеш щастя, день ми споморочиш і світ ми западе, нуждов мя вжариш і нашлеш ми злидні, світ ми спустіє і йме ворогувати, знидіє радость і плач мя сгорне, туга ми ранком і вечером журба, і ніч ми несонна і горьовання с сонцем, вирвеш, а не возмеш милости і віри не возмеш, а не видреш любови і віри не видреш, бо руське ми серце тай віра руська". Це вершок його поетичної творчости.

Його любов обіймає не тільки своїх, але підноситься й до вселюдських вершин. Якими яскравими красками малює він країни по турецькім наїзді, щоб збудити співчуття до нещасних жертв.

"Можесте нераз від старих людей, або в піснех чули, що то єст війна, як страшно Турки воюют; куда непріятель перейшов, куда хмара турків перелетіла, там пустиня і безлюдь вчинилася; стань і оглянься в коло, а хотьбись мав серце веселе, як ангела серце, жаль і туга стисне тя за него, як тугий мороз, гроза і дрож наскрізь тя перейме, а густі слези, хоть для великої жалости не раз із очей проканут ти. Глухо і пусто, докола ні живої душі, ні людського голосу, поля і ниви зміщені копитами, міста і села в курищах лежать, а дим як останній дух лежащого на смертній постели, сумним стовпом зводиться під небеса, туда і сюда немовлятко або старець сивенький лежить зарубаний, молодіж і кріпка челядь в полон занята. Така то війна; так само і тим християнам повелося нинішними часами. Повалено їм міста і села, погоріли церкви і хати, подоптано поля і городи, а нужда, як ворон, чорним накрила їх крилом; без пристановиска, без стріхи, без кавалочка хліба і без сорочки блукают ся як сколочені овечки по родимій землі, що насякла кровію їх рідних. Серце падаєся на таке нещастя ближнього, сами слези лются та тілько недолі брата христіянина. Святий Отець наш, Папа Римський, і цар наш наймилостивший вставляється за тими нещасними до вас, братя христіяни. Гляньте на споловілі очи, на почорніле від голоду тіло ваших братей і злекшіть їм недолі. Підводят они пожовкле лице, на впів умерлі, від плачу кровʼю очи до вашого милосердія, простягают від нужди кощаві руки і жебрут від вас кусника хліба, хоч лиху рубатку покрити наготу. Знаю я, не відсилалисте жебрущого діда, котрий що року, що місяць, що тиждень до вашого порога приступав по ялмужну, не відкидайтеж ся і тих братей христіян, що далеко з за моря перший раз, від коли світ, і може останний раз, доки світ стояти буде, пукают з плачем до ваших дверей, до серця і просят милостини, на яку кого стане".

ЗНАЧЕННЯ ВИСТУПУ О. МАРКІЯНА ШАШКЕВИЧА

Мимо багатьох критичних розвідок многогранна творчість Шашкевича жде ще своєї нової і справедливої оцінки. Якби ми хотіли зʼясувати собі з вікової перспективи головні моменти Шашкевичевої паці над відродженням Галицької України, то треба з повною рішучістю ствердити, що це була далекосяжна програма, шо в головних зарисах осталася донині і виправдала вповні свою раціональність і життєву силу.

Віра в Бога, християнські засади, повна національна свідомість і соборництво, любов до свого народу, політична рівноправність, усунення суспільного визиску — оце ті гасла, що видніють і нині на наших прапорах. Тим саме став о. Маркіян вістуном великої ідеї національного відродження. Правда, дехто хотів би обнизити ці заслуги, але дарма. Бо й сучасники і потомки дякували йому за той вогонь, що запалив у їх грудях, і поклін "Головної Ради" 1848 р. для свого духового батька, і тріюмфальне перенесення його тлінних останків до Львова, і святкування його памʼяті впродовж століття, і наше ціле церковне і громадське життя - це найкраща відповідь на всякі такі заміти.

Чого не вдіяли збройні повстання, щоб скинути невольницькі пута, чого не вдіяли політичні і суспільні діячі, те осягнув перший Подвижник нашого Відродження. Мав він багато перешкод, трудів, прикрощів і колод від своїх і чужих. Та не в тім річ і заслуга, — бо хто їх з нас не мав і не має? Але в тому, що о. Маркіян, не зважаючи на своє слабе здоровʼя, вмів їх подолати і вийти з них у житті переможцем. Найважча річ у проводі — знайти в народних змаганнях правий шлях і спрямувати туди увесь народ. І лається навіть, що це останнє важче ніж перше. І саме Маркіян знайшов його і попровадив ним Галицьку Україну до кращого завтра. При тім цілу свою програму і працю убрав він у мистецьку форму і склав у скарбницю нашої культури як високу цінність. Він вніс в тогочасну літературу новий чинник усної словесности.

Сам — глибоко віруючий священик, наскрізь етична людина, має широке серце і співчуття для ближніх. Хрустальний характер, не валявся в життєвих брудах і не понижував ні своєї особистої, ні національної гідности, все був вразливий на добре і гарне. Ціле життя і творчість показують його як високого, розумного патріота. З природи — милої. мʼякої, чутливої і вразливої вдачі, з щирим серцем, саме тою ніжністю промовив народові до переконання і не як Езопів вихор, що нагально хотів здерти з подорожнього свиту, аке як сонце, теплом і світлом зсунув легко з Галицької України лахи свідомости раба.

І за це прийшли ми, Отче Маркіяне, в соті роковини твоєї смерти віддати доземний поклін твоїм тлінним останкам і занести наші гарячі молитви перед престіл Всевишнього за твою душу. Ми певні, що за твоє святе, праведне і трудяще життя одержав ти належний вінець слави. Будь нашим заступником перед Богом і помічником у нашій важкій боротьбі. Нехай дух твій вітає між нами і провадить нас.

І наче на прощання чуємо з домовини його золоті слова: "Не журіться і не плачте. В огні нещастя твердне криця душ тугих".